Головна Головна -> Підручники -> Підручник Державне регулювання економіки (Чистов) скачати онлайн-> Фінансово-бюджетна та грошово-кредитна політика

Фінансово-бюджетна та грошово-кредитна політика



Вивчення теми дасть змогу студентам отримати знання щодо сутності, методів і засобів бюджетного та грошово-кредитного регулювання економіки.
Фінанси в загальному трактуванні їх означають застосування різноманітних прийомів розподілу ВВП на централізовані та децентралізовані фонди грошових ресурсів. Через розподільну та контрольну функції фінанси активно впливають на процес суспільного відтворення, опосередковуючи, по-перше, створення фондів нагромадження та споживання, і, по-друге, додержання пропорцій обігу натуральних і грошових ресурсів та раціональне використання їх.
Фінансова система кожної країни має свою специфіку. В Україні фінансову систему утворюють: державний і місцеві бюджети, або так званий консолідований бюджет; фінанси підприємств усіх форм власності; централізовані державні та інші фонди; фондовий ринок. Правовою основою бюджетного регулювання є Конституція України, Бюджетний кодекс України та інші нормативно-правові акти.
Інформаційною базою для прийняття управлінських рішень з питань ефективного використання фінансових ресурсів є зведений баланс фінансових ресурсів держави. В Україні цей баланс входить до складу ДПЕСР України, його вміщено в розділі «Основні баланси національної економіки». Метою розроблення балансу є визначення обсягів фінансових ресурсів держави на прогнозний період, можливостей використання їх для фінансування економічних і соціальних програм розвитку, а також встановлення оптимальних напрямів їх розподілу та використання. Зведений баланс фінансових ресурсів України складається щорічно.
Основна частка державних доходів і витрат здійснюється через бюджетну систему. В Україні бюджетна система складається з державного бюджету та місцевих бюджетів. Організація і принципи побудови бюджетної системи, а також взаємозв’язок між її окремими ланками характеризуються поняттям «бюджетний устрій». Бюджетний устрій України визначається з урахуванням державного устрою та адміністративно-територіального поділу країни.
Бюджет, у загальному розумінні,— це план утворення і використання фінансових ресурсів для забезпечення функцій певної організації. Державний бюджет — це річний план державних витрат і джерел фінансового покриття їх. Взаємозв’язки бюджету з іншими ланками фінансової системи регулюються чинним законодавством. Сукупність усіх бюджетів, що входять до складу бюджетної системи України, є зведеним бюджетом України.
Державні доходи — це, по-перше, грошові відносини з приводу розподілу ВВП, по-друге, частка ВВП, використовувана державою для здійснення своїх функцій. Доходи бюджетів утворюються за рахунок надходжень від сплати фізичними та юридичними особами податків, зборів та інших обов’язкових платежів, а також надходжень з інших джерел, визначених законодавством. Платежі, утримані із суб’єктів підприємницької діяльності, перераховуються до бюджету в першочерговому й безспір-ному порядку.
Доходи бюджетів України поділяються на доходи державного та місцевих бюджетів. Розмежування загальнодержавних податків між рівнями бюджетної системи здійснюється відповідно до чинного законодавства. З державного бюджету України до бюджету АР Крим, бюджетів областей, міст Києва і Севастополя передається частина доходів у вигляді процентних відрахувань від загальнодержавних податків, зборів та обов’язкових платежів, які справляються на даній території. Розмір цих відрахувань затверджується Верховною Радою України в законі про державний бюджет України на відповідний рік за поданням Президента України з урахуванням економічного, соціального, природного та екологічного стану відповідних територій.
Видатки державного бюджету виконують функції політичного, соціального та економічного регулювання. Зміст бюджетних видатків зумовлений суспільним способом виробництва, політичним устроєм країни та функціями держави. Вони відіграють вирішальну роль у задоволенні потреб соціально-економічного розвитку країни.
Планування державних видатків є складовою бюджетного регулювання. Державні видатки, включаючи чисте кредитування, — це витрати, пов’язані з виконанням державою своїх функцій. Витрати— це платежі, що не підлягають поверненню, не створюють і не погашають фінансових вимог. Вони складаються в основному із закупівель товарів, послуг, оплати праці державних службовців, соціальних виплат та обслуговування державного боргу.
Державні видатки здійснюються за статтями на підставі бюджетної класифікації. За функціональним призначенням їх можна об’єднати в п’ять груп:
1. Фінансування державних послуг загального призначення (витрати на державне управління; утримання законодавчих, виконавчих і судових органів; міжнародну діяльність, національну оборону, забезпечення громадського порядку і безпеки тощо);
2. Фінансування виробництва суспільних товарів (витрати на науку, освіту, культуру і мистецтво, охорону здоров’я, фізичну культуру і спорт, соціальний захист і соціальне забезпечення, житлово-комунальне господарство, засоби масової інформації тощо);
3. Фінансування державних послуг, пов’язаних з економічною діяльністю (видатки на розвиток галузей матеріального виробництва; на підвищення ефективності господарської діяльності, здійснення структурних перетворень в економіці, створення умов економічного зростання, на реалізацію цільових комплексних програм тощо);
4. Видатки державних цільових фондів;
5. Інші видатки (виплати процентів і витрати, пов’язані з обслуговуванням державного боргу, створення резервних фондів, трансферти загального характеру тощо).
Згідно з економічною класифікацією видатки бюджету поділяються на поточні видатки, капітальні видатки та кредитування за вирахуванням погашення. Відомча класифікація видатків бюджету визначає перелік головних розпорядників бюджетних коштів. Програмна класифікація видатків бюджету застосовується при формуванні бюджету за програмно-цільовим методом.
Отже, держава, використовуючи бюджет, здійснює фінансування розвитку окремих галузей, регіонів і сфер діяльності. Крім прямого фінансування та прямих державних інвестицій, витрати державного бюджету здійснюються у таких формах, як дотації, субсидії, субвенції.
У державному бюджеті передбачається резервний фонд КМ України у розмірі не більше 1 % від обсягу видатків загального фонду бюджету для фінансування невідкладних витрат у народному господарстві, соціально-культурних та інших заходів, що не могли бути передбачені під час затвердження державного бюджету.
Кошти державного бюджету витрачаються лише на цілі і в межах, затверджених законом про державний бюджет.
Збалансованість бюджетів, які входять до складу бюджетної системи держави, є необхідною умовою фінансово-бюджетної політики. Перевищення доходів над видатками становить надлишок (профіцит) бюджету. Перевищення видатків над доходами становить дефіцит бюджету.
Надлишок бюджету уряд може використовувати за непередбачених обставин для дострокових виплат, погашення державного боргу, кредитування або переведення його в дохід наступного бюджетного року.
Граничний розмір дефіциту державного бюджету та джерела його покриття визначаються Верховною Радою України під час затвердження державного бюджету. Покриття дефіциту здійснюється за рахунок внутрішніх державних позик, позик іноземних держав та інших фінансових інститутів. Рішення про залучення позик у кожному конкретному випадку ухвалює Верховна Рада України. У затвердженому бюджеті граничний розмір дефіциту не повинен перевищувати розміру видатків бюджету на розвиток.
Безінфляційним засобом подолання бюджетного дефіциту є емісія цінних паперів. Держава в особі своїх органів може випускати цінні папери для задоволення потреб у фінансуванні видатків відповідних бюджетів. Тим самим держава як емітент стає суб’єктом ринку цінних паперів і фондового ринку.
Цінні папери — це грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів. До основних державних цінних паперів належать облігації та казначейські зобов’язання.
У зв’язку із обмеженістю коштів і невиконанням дохідних статей затвердженого бюджету фактичне виконання державного бюджету України за останні роки є нижчим за передбачене. Брак коштів постійно змушує вирішувати проблему пріоритетності напрямів витрачання їх. У цих випадках стає неминучим секвестр (скорочення) витрат, тобто пропорційне зменшення їх (крім спеціально захищених). Передовсім фінансуються поточні видатки (заробітна плата в бюджетній сфері, трансферти, витрати на медикаменти і т. ін.).
Законодавством регламентований бюджетний процес, основними етапами якого є: складання проекту бюджету; розгляд бюджету; затвердження бюджету; виконання бюджету; складання, розгляд і затвердження звіту про виконання бюджету.
Особлива роль у державному регулюванні належить податковій політиці. Податки є одним із найважливіших видів державних доходів, що їх одержує держава на підставі своїх владних повноважень. Податок — це обов’язковий платіж, який стягується до бюджету з юридичних осіб і громадян.
Основні функції податків: фіскальна, соціальна та регулювальна. Сутність фіскальної функції податків полягає в тому, що вони забезпечують фінансування державних витрат. Сутність соціальної функції податків — у підтримуванні соціальної рівноваги через зменшення надто великої розбіжності реальних доходів окремих соціальних груп населення. Сутність регулювальної функції податків у тому, що за їх допомогою здійснюється регулювання економічної кон’юнктури, секторної, галузевої та регіональної структур економіки, інвестиційної активності, зовнішньоекономічних зв’язків, науково-дослідних робіт, охорони навколишнього природного середовища та інших об’єктів.
Сукупність податків, зборів, інших обов’язкових платежів до бюджетів і внесків до державних цільових фондів, а також сукупність державних податкових органів та їх компетенція — становлять податкову систему. Отже, податкова система складається із системи оподаткування та системи податкових органів.
Податкова система має грунтуватися на таких засадних принципах: обов’язковості сплати податків; рівності суб’єктів оподаткування та недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації;
соціальної справедливості; стабільності; наукової обгрунтованості;
рівномірності сплати податків; єдиного підходу; доступності.
Система оподаткування — це нормативне визначені органами законодавчої влади платники податків, їхні права та обов’язки, об’єкти оподаткування, види податків, зборів та інших обов’язкових платежів до бюджетів, внесків до державних цільових фондів, а також порядок стягнення встановлених податкових платежів, зборів і внесків. Податкові платежі здійснюються лише на підставі податкового закону: мають бути законодавче визначені платник податку, об’єкт оподаткування, податкова база, розмір ставки, податковий період і строк сплати податку.
Сплата податку є одним з основних обов’язків юридичних і фізичних осіб. Реалізація цього обов’язку залежить як від наявності певних заохочувальних стимулів і правового регулювання їх, так і від чіткого розподілу прав і обов’язків суб’єктів податкових правовідносин. Згідно із Законом України «Про систему оподаткування» платники податків зобов’язані: вести бухгалтерський облік, складати звітність про фінансово-господарську діяльність;
подавати до державних податкових та інших органів відповідні декларації, бухгалтерську звітність та інші документи й відомості, пов’язані з обчисленням і сплатою податків; сплачувати належні суми податків у встановлені законами терміни; допускати посадових осіб державних податкових органів до обстеження приміщень, що використовуються для одержання доходів чи пов’язані з утриманням об’єктів оподаткування, а також для перевірок з питань обчислення і сплати податків. Відповідальність платника податків регулюється не тільки за допомогою фінансових інструментів і в рамках фінансових правовідносин, але й іншими галузями права.
Система податкових органів складається із законодавче визначених органів державної податкової служби, до якої входять Головна державна податкова адміністрація України, державні податкові адміністрації в АР Крим, областях, містах Києві і Севастополі, державні податкові інспекції в районах, у містах, районах у містах, міжрайонні державні податкові інспекції, а також податкова міліція України.
Класифікація податків здійснюється за багатьма ознаками (табл. 3.2).
До загальнодержавних податків і зборів належать: прибутковий податок з громадян, податок на прибуток підприємств, податок на додану вартість, акцизний збір, плата за землю, плата за використання лісових ресурсів, плата за спеціальне користування водними ресурсами, плата за користування надрами, збір за забруднення навколишнього природного середовища, гербовий збір та ін. Податкові надходження забезпечують приблизно 70 % доходів Державного бюджету України.
Інструментами податкового регулювання є й податкові пільги, що закріплені в нормативних актах як винятки із загальної схеми обчислення конкретного виду податку, і стосуються об’єкта, ставки або інших складових оподаткування. Основними видами податкових пільг є: звільнення, вилучення, знижки і податковий кредит.
Найгострішою проблемою для економіки України є реформування чинної податкової системи, надання їй нормального, цивілізованого характеру. Головним завданням держави під час проведення реформи має бути гарантування стабільності податкового законодавства і відображення цих гарантій у податковому кодексі.
Таблиця 3.2
КЛАСИФІКАЦІЯ ПОДАТКІВ
Загальнодержавні податки:Прибутковий податок з громадян, податок на прибуток підприємств, податок на додану вартість, акцизний збір, плата за землю та ін.
Місцеві податки: Комунальний збір, готельний збір, курортний збір, податок з реклами, збір за парковку автотранспорту, ринковий збір, збір за право проведення кіно- і телезйомок та ін.
Податки з юридичних осіб:Податок на прибуток підприємств, податок на додану вартість, акцизний збір, плата за землю та ін.
Податки з фізичних осіб:Прибутковий податок з громадян, податок на промисел, збір з власників собак та ін.
Пропорційне оподаткування:Усі види податків, крім прибуткового податку з громадян
Прогресивне оподаткування:Не використовується
Змішане оподаткування (пропорційно-прогресивне): Прибутковий податок з громадян
Регресивне оподаткування: Не використовується
Прямі податки: Прибутковий податок з громадян, податок на прибуток підприємств, плата за землю, податок з власників транспортних засобів та ін.
Непрямі податки: Податок на додану вартість, акцизний збір, мито
Податки на доходи: Прибутковий податок з громадян, податок на прибуток підприємств та ін.
Податки на споживання: Акцизний збір
Податки на майно: Плата за землю, плата за користування надрами, податок з власників транспортних засобів та ін.
Податки, які відносять на собівартість: Збори у цільові державні фонди, місцеві податки і збори, державне мито
Податки, які сплачують з прибутку: Податок на прибуток підприємств, плата за землю, податок з власників транспортних засобів та ін.
Суттєву роль в економіці відіграє суспільний сектор. За цієї обставини державний бюджет є одним з основних інструментів макроекономічної політики. Держава бере на себе зобов’язання надавати чисті та змішані суспільні товари та послуги, які приватний сектор не продукує або виробляє в недостатній кількості.
Згідно із системою національних рахунків до сектору загального державного управління (СЗДУ) відносять державні установи та організації, що фінансуються, головно, з державного та місцевих бюджетів. До їх складу входять установи та організації загального управління, фінансів, регулювання економіки, науково-дослідної діяльності, охорони навколишнього природного середовища, оборони, підтримування внутрішнього порядку, безкоштовного або пільгового обслуговування населення у сферах освіти, охорони здоров’я, фізкультури і спорту, культури і мистецтва, соціального забезпечення.
Функціонування організацій та установ державного сектору економіки пов’язане з використанням багатьох видів матеріальних ресурсів і грошових коштів, необхідних для надання послуг окремим особам і суспільству в цілому. Для установ СЗДУ, як і для інших секторів економіки, є об’єктивним відшкодування здійснених витрат, суспільний облік їх і контроль. З одного боку, ці установи є споживачами результатів праці інших секторів економіки, а з іншого — своєрідним постачальником різних послуг. Отже, вони включаються в систему суспільного поділу праці, а їхня діяльність набуває фінансово-господарського характеру.
Основними показниками, що характеризують стан і завдання розвитку сектору, є: питома вага загальної суми державних доходів і витрат у ВВП; питома вага державних видатків на освіту, охорону здоров’я, національну оборону, правоохоронну діяльність, охорону навколишнього природного середовища і т. д. у державному бюджеті або у ВВП; обсяг державних видатків за відповідними напрямами на душу населення; нормативи, що визначають мінімальні стандарти споживання суспільних благ (прожитковий мінімум, розмір мінімальної заробітної плати, пенсії, гарантований мінімум послуг у галузі освіти, охорони здоров’я тощо); показники рівня життя населення.
Використання різних джерел фінансування діяльності установ та організацій СЗДУ значною мірою залежить від характеру суспільних товарів. Державні фінанси забезпечують надання чистих суспільних (гарантованих Конституцією України) товарів і змішаних суспільних товарів у межах нормативного рівня споживання. Кошти підприємств, громадських організацій і населення забезпечують фінансування змішаних суспільних товарів у тій частині, що перевищує встановлений державою нормативний рівень споживання, а також фінансування приватних товарів, що виробляються установами сектору державного управління.
З метою посилення контролю й забезпечення цільового та ефективного використання бюджетними установами та організаціями коштів, що надходять на утримання їх, Кабінетом Міністрів України затверджено Положення про порядок складання єдиного кошторису доходів і видатків бюджетної установи, організації. Такий кошторис є основним документом, який визначає загальний обсяг, цільове надходження і щоквартальний розподіл коштів установи. Його формування здійснюється на підставі показників лімітної довідки про основні дані фінансово-господарської діяльності, яку вища організація направляє всім підпорядкованим установам у двотижневий термін після затвердження її, з чого й починається фінансування установи.
Єдиний кошторис складається всіма установами на календарний рік і затверджується керівниками вищих організацій не пізніше як через місяць після затвердження відповідного бюджету, з якого фінансується установа. Разом із кошторисом на затвердження вищою організацією подається штатний розклад установи, включаючи структурні підрозділи, що працюють на умовах госпрозрахунку чи надають окремі платні послуги.
Єдиний кошторис, крім асигнувань з бюджету, включає також і позабюджетні кошти. Він складається з двох розділів — доходів і видатків. Дохідна частина складається з бюджетних асигнувань і позабюджетних коштів. Видаткова частина включає витрати, які здійснюються за рахунок бюджетних асигнувань, і витрати, які фінансуються за рахунок позабюджетних надходжень, з виділенням витрат, які здійснюються установами за рахунок прибутку, що залишаються в їхньому розпорядженні.
У кошторисах передбачаються витрати тільки на поточне утримання бюджетних установ, придбання устаткування та інвентарю, капітальний ремонт будинків тощо. Капітальні вкладення, якщо такі передбачено, фінансуються за окремими кошторисами.
Сучасна бюджетна класифікація включає такі основні статті видатків: заробітна плата; нарахування на заробітну плату; канцелярські та господарські витрати; службові відрядження та роз’їзди; витрати на навчання персоналу, науково-дослідницькі роботи; стипендії; витрати на харчування; витрати на придбання ліків; витрати на придбання інвентарю, спецвзуття, спецодягу, обмундирування; витрати на придбання устаткування та механізмів; витрати на капітальний ремонт будинків і споруд; інші витрати.
Державні замовлення є інструментом задоволення державних потреб у продукції (роботах, послугах). Правову основу функціонування механізму державних закупівель в Україні становлять Закон України «Про поставки продукції для державних потреб» та інші нормативно-правові акти. Організаційна робота щодо впровадження державної політики у сфері державних закупівель здійснюється Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції України, а також відповідними підрозділами інших центральних державних органів. На регіональному рівні цю роботу здійснюють відповідні структурні підрозділи управлінь економіки місцевих державних адміністрацій.
Перелік видів продукції (робіт, послуг), необхідних для забезпечення державних потреб, визначається Кабінетом Міністрів України. Цей перелік формується на підставі політики державних пріоритетів, досліджень кон’юнктури внутрішнього та зовнішнього ринків, завдань макроекономічних планів (програм). Він може включати: озброєння; військову техніку; роботи з будівництва найважливіших державних об’єктів; розвиток систем зв’язку та інформатики; перевезення вантажів і пасажирів різними видами транспорту; фундаментальні наукові дослідження; забезпечення приросту запасів корисних копалин; продовольство; послуги установ соціальної сфери тощо.
Для обгрунтування ресурсної забезпеченості державних потреб Мінекономіки України розробляє однопродуктові матеріальні баланси попиту і пропозиції найважливіших видів продукції, які включаються до балансового розділу ДПЕСР України.
Державними замовниками є міністерства, інші центральні органи державної виконавчої влади України, Рада міністрів АР Крим, обласні. Київська і Севастопольська міські державні адміністрації та установи, уповноважені Кабінетом Міністрів укладати державні контракти з виконавцями державного замовлення. Основними функціями державних замовників є: конкурсний відбір виконавців державного замовлення; укладання державних контрактів з виконавцями державного замовлення; гарантія оплати виконавцям державного замовлення продукції, яка поставляється для задоволення державних потреб на умовах, що визначаються державним контрактом.
Виконавцями державного замовлення є суб’єкти господарської діяльності всіх форм власності, які виготовляють і поставляють продукцію для державних потреб відповідно до умов укладеного державного контракту.
Стосунки між замовником і виконавцем регламентуються державним контрактом. Поставки продукції для задоволення державних потреб фінансуються за рахунок коштів державного бюджету та інших джерел фінансування, що залучаються для цього. Обсяги коштів для закупівлі зазначеної продукції передбачаються в законі про державний бюджет України на поточний рік та визначаються урядом відповідними рішеннями про використання позабюджетних джерел фінансування. Гарантом за зобов’язаннями державних замовників є Кабінет Міністрів України. Продукція, що поставляється виконавцями державних замовлень, має відповідати обов’язковим вимогам державних стандартів й іншим умовам, встановленим контрактами.
З метою ефективного використання державних фінансових ресурсів, створення конкурентного середовища на ринку і запобігання необгрунтованому завищенню цін державний замовник зобов’язаний здійснювати конкурсний відбір виконавців через проведення торгів. Проведення торгів є обов’язковим, коли вартість закупівель становить 10 тис. грн. і більше.
Конкурсний відбір виконавців державного замовлення здійснюється за такими етапами: формування конкурсного комітету;
оголошення про проведення конкурсу; попередня кваліфікація претендентів; подання тендерних пропозицій; оцінка й порівняння тендерних пропозицій; визначення переможця конкурсу; укладення контракту.
Грошово-кредитні (монетарні) важелі є одними з основних інструментів економічної політики держави. Сутність ДРЕ за допомогою грошово-кредитних інструментів полягає у впливі на грошову пропозицію та ціну кредиту.
Грошово-кредитна політика (ГКП) — це комплекс заходів у сфері грошового обігу та кредиту, спрямованих на регулювання економічного зростання, стримування інфляції та забезпечення стабільності грошової одиниці, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу. Здійснення державою продуманої грошово-кредитної політики передбачає розмежування її стратегічних і тактичних цілей. Стратегічна ціль ГКП має бути підпорядкованою загальним стратегічним цілям соціально-економічної політики держави. Тактичною метою монетарної політики є забезпечення внутрішньої стабільності грошей, тобто оптимальної рівноваги між попитом і пропозицією грошей. Визначаючи тактичні та оперативні завдання грошово-кредитної політики, потрібно враховувати необхідність диференціації її залежно від конкретної макроекономічної ситуації. Тактика монетарної політики має бути гнучкою, тобто змінюватися відповідно до ситуації на ринку. Реакцією держави на економічну кон’юнктуру є альтернатива: політика «дорогих грошей» — політика «дешевих грошей».
Інерційність економіки та грошово-кредитної сфери робить неприпустимим застосування різких корекцій динаміки грошових агрегатів. Ефект від «шокових» заходів монетарної політики може бути лише тимчасовим, таким, що не забезпечує досягнення довгострокових позитивних результатів. Планування основних параметрів ГКП передбачає необхідність урахування ефекту запізнення, тобто наявності розриву в часі між застосуванням регулювальних заходів і відповідною реакцією на ці дії як грошово-кредитної сфери, так і економічної системи в цілому. Вибір напрямів грошово-кредитної політики, її цілей і механізмів має враховувати й зовнішньоекономічні фактори функціонування економіки, ступінь інтегрованості країни у світовий економічний простір. Останнє передбачає необхідність узгодженості грошово-кредитної і валютної політики.
В Україні згідно із Законом України «Про Національний банк України» засади ГКП мають грунтуватися на основних критеріях і макроекономічних показниках ДПЕСР України на відповідний період, що включають прогнозні показники обсягу ВВП, рівня інфляції, розміру дефіциту державного бюджету та джерел його покриття, платіжного і торговельного балансів.
Правову основу грошово-кредитного регулювання в Україні становлять Конституція України, Закони України «Про банки і банківську діяльність» і «Про Національний банк України», інші нормативно-правові акти.
Суб’єктом грошово-кредитної політики є держава в особі центрального банку й відповідних урядових структур — міністерства фінансів, скарбниці, органів нагляду за діяльністю банків і контролю за грошовим обігом, установ зі страхування депозитів та ін.
Функціонування економіки можливе лише за наявності фінансових коштів. Кредитно-фінансове обслуговування суб’єктів економіки є найважливішою функцією банківської системи. Банківська система України є дворівневою і складається з Національного банку України (НБУ) та інших банків, у тому числі державних і комерційних банків різних видів і форм власності. Основною ланкою банківської системи є банк.
Банківська система є самоналагоджуваною, оскільки зміни економічної кон’юнктури та політичної ситуації неминуче ведуть до автоматичної зміни політики банків. Той факт, що банки у гонитві за прибутком мають тенденцію до зміни грошової пропозиції у напрямку посилення циклічних коливань, зумовлює необхідність державного впливу на пропозицію грошей в антициклічному напрямку. Визначальна роль у грошово-кредитному регулюванні та організації банківської справи в країні належить центральному державному банку.
Національний банк України (НБУ) є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління. НБУ має статутний капітал у розмірі 10 млн грн., який є державною власністю. Розмір статутного капіталу може бути змінений за рішенням Ради Національного банку України. НБУ є економічно самостійним органом, який здійснює видатки за рахунок власних доходів у межах затвердженого кошторису, а у деяких випадках — також за рахунок державного бюджету. Національний банк України є юридичною особою, має відокремлене майно, що є об’єктом права державної власності і перебуває в його повному господарському віданні.
Національний банк України не відповідає за зобов’язаннями органів державної влади та інших банків, а органи державної влади і банки не відповідають за зобов’язаннями НБУ, крім випадків, коли вони добровільно беруть на себе такі зобов’язання.
Згідно із Законом України «Про Національний банк України» основною функцією НБУ є забезпечення стабільності грошової одиниці України. Виконуючи свою основну функцію, НБУ сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також (у межах своїх повноважень) — цінової стабільності.
НБУ є підзвітним Президенту та Верховній Раді України в межах їхніх конституційних повноважень. НБУ та Кабінет Міністрів України проводять взаємні консультації з питань ГКП. Згідно із законом «Про Національний банк України» НБУ підтримує економічну політику КМ України, якщо вона не суперечить забезпеченню стабільності грошової одиниці України. Національному банку України забороняється надавати прямі кредити як у національній, так і в іноземній валюті на фінансування витрат державного бюджету.
Теорія і практика розрізняють дві групи інструментів, за допомогою яких здійснюється комплекс заходів для реалізації цілей ГКП. Це інструменти прямого та опосередкованого впливу. До засобів прямого впливу можна віднести: механізм готівкової емісії; встановлення межі кредиту центрального банку, що надається урядові та банківським установам; пряме регулювання позичкових операцій банків, визначення маржі, розмірів кредитів, що виділяються згідно з пріоритетами макроекономічної політики для фінансування окремих галузей економіки, обмеження споживчого кредиту. Інструменти прямого впливу дають необхідний ефект, коли їх використовують у комплексі із заходами опосередкованого впливу на систему грошового обігу. Система опосередкованого регулювання грошового обігу є елементом економічних методів ДРЕ. Основними економічними засобами і методами ГКП є регулювання обсягу грошової маси через: визначення та регулювання норм обов’язкових резервів для комерційних банків і фінансово-кредитних установ; процентна політика; рефінансування комерційних банків; управління золотовалютними резервами; операції з цінними паперами на відкритому ринку; регулювання імпорту та експорту капіталу.
Грошова емісія — це комплекс заходів НБУ стосовно випуску в обіг додаткових грошей, що спричиняє збільшення грошової маси і підвищення ділової активності. Однак надмірна емісія здатна породжувати інфляцію.
Операції з державними цінними паперами пов’язані з купівлею або продажем державою цінних паперів. Контрагентами держави є комерційні банки, підприємства, населення. Якщо необхідно збільшити пропозицію грошей, центральний банк скуповує цінні папери. Внаслідок цього комерційні банки отримують гроші, збільшують свої резерви та мультиплікативно збільшують грошову пропозицію. Зворотній ефект настає, коли центральний банк здійснює продаж цінних паперів.
Зміна норми обов’язкових резервів веде до таких наслідків. За підвищення резервної норми центральний банк знижує грошовий мультиплікатор і завдяки цьому зменшує приріст грошової пропозиції. За зниження резервної норми зростає грошовий мультиплікатор, що збільшує приріст грошової пропозиції.
Процентна політика дає змогу НБУ регулювати попит комерційних банків на позички, а через них — на резерви банківської системи. Національним банком України встановлюється облікова та ломбардна процентні ставки. Облікова ставка — це ціна позички, за якою комерційні банки звертаються до центрального банку з метою збільшення своїх резервів. Вона слугує орієнтиром для банківських процентних ставок. Рівень останніх зумовлює рівень попиту на кредити з боку суб’єктів ринку.
Об’єктом валютного регулювання є відповідна корекція курсу національної грошової одиниці. Валютне регулювання на національному рівні здійснюється на базі принципів і методів, що визначаються Міжнародним валютним фондом і регіональними союзами, до яких входять окремі країни. Суб’єктами валютного регулювання в Україні є Кабінет Міністрів і Національний банк України.
Кабінет Міністрів України визначає ліміт зовнішнього державного боргу, бере участь у розробленні платіжного балансу, забезпечує формування і є розпорядником Державного валютного фонду. До компетенції НБУ у сфері валютного регулювання належать: видання нормативних актів щодо ведення валютних операцій; видача та відкликання ліцензій на здійснення операцій з валютними цінностями, здійснення контролю за діяльністю банків, які отримали таку ліцензію; встановлення лімітів відкритої валютної позиції для банків, що купують та продають іноземну валюту.
Згідно з нормативно-правовими актами 50 % надходжень на користь резидентів (підприємств, установ, організацій) в іноземній валюті підлягають обов’язковому продажу (за деяким виключенням) через уповноважені банки на міжбанківському валютному ринку України. НБУ виступає суб’єктом цього ринку.
Офіційний курс національної грошової одиниці визначається на підставі торгів на Українській міжбанківській валютній біржі. Нині курсова політика базується на застосуванні «плавного» валютного курсу.
Регулювання валютного курсу може мати на меті девальвацію або ревальвацію національної грошової одиниці. Девальвація та ревальвація досягаються застосуванням механізмів дисконтної та Девізної валютної політики.
Сутність дисконтної валютної політики полягає у зниженн або підвищенні Національним банком України процентних ставок за кредит з метою регулювання попиту на позичковий капітал. Цей напрямок валютного регулювання входить до арсенал) опосередкованих методів. Підвищення процентних ставок завдяки збільшенню попиту на іноземну валюту веде до зростання Ті курсу; зменшення процентних ставок дає зворотний ефект.
Прямий вплив на курс національної грошової одиниці здійснюється інструментами девізної політики. НБУ здійснює девізну валютну політику на підставі регулювання курсу гривні до іноземних валют через купівлю та продаж іноземної валюти на фінансових ринках (валютну інтервенцію).
Адміністративним засобом механізму формування обмінних курсів є запровадження валютних обмежень, тобто системи правил, які регламентують права фізичних та юридичних осіб стосовне обміну валюти, а також здійснення інших валютних операцій.
Головною метою банківського регулювання та нагляду є забезпечення безпеки та фінансової стабільності банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів. Для цього НБУ встановлює для банків та інших фінансово-кредитних установ обов’язкові економічні нормативи. Ці нормативи мають забезпечувати здійснення контролю за ризиками, пов’язаними з капіталом, ліквідністю, кредитами акціонерам та інсайдерам, наданням великих кредитів, інвестиціями капіталу, а також за процентним і валютним ризиком. Банківське регулювання передбачає також визначення Національним банком своїми нормативно-правовими актами професійних вимог до керівників виконавчих органів, головних бухгалтерів банків. НБУ має право вимагати звільнення з цих посад осіб, які не відповідають встановленим вимогам.
3.2. Термінологічний словник
Бюджет — план формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються органами д








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Державне регулювання економіки (Чистов)