Головна Головна -> Підручники -> Підручник Державне регулювання економіки (Чистов) скачати онлайн-> Державне регулювання цін та інфлація

Державне регулювання цін та інфлація


Ціна є одним з найважливіших інструментів регулювання економіки. Її регулювальний вплив на економіку охоплює багато напрямів. За допомогою цін виробництво підпорядковується суспільним потребам, вираженим у формі платоспроможного попиту, ціни стимулюють зниження витрат на виробництво і реалізацію товарів, запровадження досягнень НТП, підвищення якості товарів тощо.
Регулювальні функції ціна найефективніше може виконувати лише за умов вільного ціноутворення, тобто тоді, коли вона формується тільки під впливом ринкових факторів. Але як ринок, так і вільна (ринкова) ціна не є універсальними засобами регулювання економіки. Вони не здатні враховувати всієї різноманітності умов і цілей соціально-економічного розвитку країни.
Світова практика підтверджує, що державне регулювання цін у тій чи іншій мірі існує в усіх країнах. Сутність і форми державного впливу на процеси ціноутворення залежать від стану економічного розвитку країни.
В Україні державне цінове регулювання регламентується Законами України «Про ціни і ціноутворення», «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності», постановою Кабінету Міністрів України «Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)» тощо. Закони у сфері ціноутворення встановлюють основні правила формування та застосування цін в країні, порядок контролю за цінами, відповідальність за порушення його, права та обов’язки окремих органів виконавчої влади у сфері ціноутворення. Для практичного виконання закони доповнюються та конкретизуються рішеннями парламенту, указами Президента чи постановами Уряду.
З метою здійснення цінової політики держава створює спеціальну систему органів ціноутворення, до якої в Україні входять загальнодержавні, регіональні та відомчі установи. До першої групи належить Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України, до другої— управління з питань цінової політики Ради міністрів АР Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.
Діяльність Міністерства економіки у сфері ціноутворення спрямована на формування та реалізацію цінової політики в країні, аналіз і прогнозування динаміки цін і тарифів, розроблення відповідних пропозицій щодо регулювання цін і отримання інфляції, здійснення методологічного керівництва діяльністю органів управління різного рівня з питань формування цін. Повноваження Міністерства економіки щодо регулювання цін постійно скорочувалися й нині обмежуються лише встановленням оптових цін на природний газ для виробників і постачальників, тарифів на транспортування його територією України та роздрібних цін на газ для населення.
Управління з питань ціноутворення місцевих державних адміністрацій мають право регулювати ціни на паливно-енергетичні ресурси (вугілля, газ скраплений, торф паливний та ін.), що відпускаються населенню для побутових потреб; тарифи на теплову енергію, послуги водопостачання та водовідведення; граничні рівні рентабельності та торговельні надбавки на дитяче харчування;
тарифи на платні послуги, що надають лікувально-профілактичні державні та комунальні заклади охорони здоров’я; граничні рівні торговельних надбавок на окремі вітчизняні та імпортні лікарські засоби й вироби медичного призначення, заставні ціни на скляну тару тощо.
Міністерства та інші центральні органи державної виконавчої влади, установлюючи ціни, як правило, погоджують свої рішення з Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції та деякими іншими державними організаціями (Пенсійним фондом, Національним банком України). Так, Міністерство транспорту за погодженням з Мінекономіки встановлює тарифи на перевезення вантажів і пасажирів залізничним транспортом. Міністерство зв’язку — тарифи на основні послуги зв’язку, Національна комісія з питань регулювання енергетики — тарифи на електроенергію, що відпускається населенню для побутових потреб. У цілому перелік продукції, ціни на яку підлягають державному регулюванню, постійно скорочується, що свідчить про відповідне дерегулювання цієї сфери економіки.
Державне регулювання цін — це засіб досягнення певних цілей державної економічної політики. Можна виділити декілька найтиповіших цілей, кожній з яких відповідають певні методи державного впливу на ціноутворення:
1. Запобігти руйнівному впливу цін на економіку. Така ціль, як правило, ставиться, коли в економіці порушено природні господарські зв’язки, бракує необхідної інфраструктури ринку, наявні гострий дефіцит основних товарів, високий рівень інфляції, безробіття і т. ін. За таких умов вдаються переважно до політики прямого регулювання цін, у межах якої на найнеобхідніші види товарів і послуг установлюються фіксовані ціни. Політику фіксованих цін неминуче доводиться доповнювати дотуванням виробників цієї продукції.
2. Стримати інфляцію за допомогою політики доходів. У межах цієї політики ставиться завдання зупинити розкручування спіралі «зарплата — ціни» і знизити на цій основі інфляцію до нормального рівня. За таких умов найбільшого поширення набули такі методи: тимчасове «заморожування» (блокування) цін, застосування граничних цін чи граничних коефіцієнтів підвищення їх, використання граничних нормативів рентабельності, дотування виробників соціальне важливих споживчих товарів чи надання цільових компенсацій споживачам. Ці методи державного регулювання цін, як правило, доповнюються відповідним регулюванням заробітної плати.
3. Забезпечити доступ до товарів першої необхідності всім верствам населення незалежно від рівня їхніх грошових доходів. Така ціль може бути виправданою за умов порівняно невисокої ефективності суспільного виробництва, коли існує суперечність між високими витратами на виробництво товарів першої необхідності та низькою заробітною платою широких верств населення. Для вирішення цієї проблеми застосовується політика низьких цін на товари першої необхідності, яка реалізується через низький рівень товарних податків або через повне звільнення від податків. За необхідності політика низьких цін доповнюється дотуванням виробників найважливіших товарів. У межах цієї проблеми щодо деяких товарів не першої необхідності держава застосовує політику високих цін, яка реалізується за допомогою підвищених ставок непрямих податків (наприклад, акцизного збору). За допомогою високих цін держава обмежує виробництво та споживання відповідних товарів, а водночас компенсує втрати податкових надходжень до бюджету, спричинені низькими цінами на товари першої необхідності.
4. Захистити внутрішній ринок від негативного впливу зовнішньої конкуренції. Внутрішні ціни в кожній країні, як правило, відрізняються від світових, що зумовлено неоднаковим рівнем витрат на виробництво та різницею в системі оподаткування. Перевищення внутрішніх цін проти світових робить вигідним імпортування іноземних товарів. І навпаки, низький рівень внутрішніх цін стимулює експорт вітчизняних товарів. Це може завдати шкоди національним підприємствам, призвести до спаду виробництва й зростання безробіття. Для запобігання таким явищам держава використовує механізм дотування національних виробників або за допомогою ввізного мита на імпортні товари підвищує їхні ціни до необхідного рівня. Якщо виникає необхідність стримати експорт певних товарів із країни, держава через механізм експортного мита підвищує ціни вітчизняних товарів до необхідного рівня або обмежує вивіз за допомогою нетарифних методів (квотування,ліцензування).
5. Стримати монополізм і забезпечити конкурентне середовище на ринку. Регулювання цін монополістів здійснюється або через установлення фіксованих чи граничних рівнів цін, граничних рівнів посередницько-збутових і торговельних націнок (надбавок), граничних нормативів рентабельності, або запровадженням обов’язкового декларування зміни цін. Зазначені методи мають як недоліки, так і переваги і різною мірою використовуються урядами економічно розвинених країн.
Здійснення державної цінової політики неможливе без ефективного контролю за додержанням дисципліни цін. Контроль за додержанням дисципліни цін здійснюється системою спеціальних органів, зокрема Державною інспекцією з контролю за цінами Міністерства економіки України і підпорядкованими їй державними інспекціями АР Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій. Головними завданнями інспекцій є: здійснення державного контролю за дотриманням установленого порядку затвердження й застосування цін; захист законних інтересів громадян; викорінення фактів зловживань суб’єктами підприємництва з метою одержання незаконних доходів за рахунок підвищення цін; експертиза економічного обґрунтування цін і тарифів; установлених підприємствами незалежно від форм власності і господарювання.
Крім державних інспекцій, право контролю за дотриманням порядку застосування цін і тарифів мають й інші державні та недержавні установи: податкові, фінансові та антимонопольні служби, комітет захисту прав споживачів.
Контроль за цінами із застосуванням економічних санкцій за порушення дисципліни цін поширюється на всіх суб’єктів господарювання, які перебувають на території України та здійснюють підприємницьку діяльність.
Важливим індикатором здоров’я економіки є інфляція, яка характеризується загальним підвищенням цін і зниженням купівельної спроможності грошей. Вона виникає не стихійно, а під впливом двох факторів: грошових — емісія паперових грошей, швидкість обертання їх, стан фінансово-кредитної системи, відношення національної валюти до інших валют; виробничих (нег-рошових) — монополізація виробництва, брак конкуренції, структурні перекоси в матеріальному виробництві та ціновій політиці, витратний характер економіки.
Грошові фактори формують інфляцію попиту, яка виявляється у перевищенні сукупного попиту над пропозицією і виникненні надлишкової платоспроможності. Якщо зростання сукупного попиту не компенсується підвищенням пропозиції, то це призводить до інфляційного зростання цін, яке супроводжується збільшенням грошової маси. Переповнення каналів обігу грошовою масою знецінює грошову одиницю, що є найхарактернішою ознакою інфляції попиту в її класичному вигляді.
Виробничі фактори викликають інфляїфо витрат (пропозиції). Причиною цієї інфляції також є гроші, але тут вони відіграють пасивну роль. Головним її імпульсом стає збільшення витрат виробництва в результаті підвищення заробітної плати та цін на сировину, матеріали, устаткування тощо. Інфляція витрат завжди загрожує скороченням товарного забезпечення і, зрештою, породжує спад виробництва і скорочення робочих місць.
Інфляція є постійним фактором економічного життя, повна її ліквідація практично неможлива. Помірна, порівняно стабільна та передбачувана інфляція ще не створює великих проблем в економіці. Вона навіть може стимулювати певне пожвавлення виробництва та підвищення зайнятості. Але неконтрольоване зростання її сприяє розвитку негативних процесів в економіці, уражаючи виробництво, розподіл і споживання.
Боротьба з некерованою інфляцією є однією з головних проблем ДРЕ, бо на цьому наріжному камені тримається вся соціально-економічна, фінансова й банківська політика. З метою отримання інфляції та зменшення її негативних наслідків держава здійснює антиінфляційну політику.
Утілення в життя такої політики потребує від уряду розроблення антиінфляційної програми, яка визначає мету, завдання та способи реалізації її, що залежить від стадії інфляційного процесу, його інтенсивності та інших факторів. Завдання боротьби з інфляцією та обмеження масштабів інфляційних наслідків — різні й потребують різних методів регулювання.
Важливою частиною розроблення антиінфляційної програми є встановлення кількісних показників, які визначають її кінцеві результати. До них відносять цінові показники (темп інфляції, індекс споживчих цін та ін.), динаміку грошової маси в обігу, розмір та динаміку державних витрат тощо.
У сучасній практиці мають місце такі напрями антиінфляційної політики: дефляційна політика (регулювання попиту) та політика доходів (регулювання витрат).
Сутність дефляційної політики полягає у впливі на окремі елементи платоспроможного попиту з метою обмеження його та формування нового співвідношення попиту і пропозиції як щодо товарів, так і щодо грошей. На практиці з метою регулювання попиту використовуються заходи грошово-кредитної, структурно-інвестиційної і бюджетної політики.
Сутність політики доходів полягає в прямому обмеженні зростання цін і доходів і передовсім заробітної плати. Політика доходів справляє подвійний вплив на інфляцію. Обмежуючи розміри підвищення цін і заробітної плати, політика доходів зменшує зростання витрат на виробництво товарів, в ціну яких входять ці величини. Це гальмує саморозвиток інфляційних процесів. Водночас стримування зростання заробітної плати спричиняє обмеження платоспроможного попиту, що негативно впливає на економіку. Тому політика доходів часто використовується в поєднанні із заходами дефляційної політики. Особливістю політики доходів є можливість проведення її не тільки щодо економіки країни в цілому, а й у межах окремих секторів економіки, зокрема в державному. Регулювання цін і заробітної плати в державному секторі справляє подвійний вплив на інфляційні процеси, стримуючи підвищення загального рівня цін і стабілізуючи державний бюджет.
З-поміж заходів антиінфляційної політики помітне місце посідають заходи, спрямовані не стільки на боротьбу з інфляцією, скільки на пристосування до неї. З таких можна назвати адаптаційну політику, яка реалізується за рахунок індексації доходів. Спричинене інфляцією підвищення цін неминуче призводить до зниження реальних доходів населення, особливо тих його верств, які не можуть захиститися від знецінення грошей. У зв’язку з цим виникає необхідність у повній або частковій індексації доходів через підвищення заробітної плати працівників бюджетних установ, пенсій, грошових виплат і заощаджень населення з урахуванням зростання цін. Така індексація не усуває інфляції, а лише пом’якшує її негативний вплив, хоч вона й сама може перетворитися на потужний інфляційний фактор, якщо здійснюється за умов бюджетного дефіциту, котрий фінансується за рахунок грошової емісії.
Отже, здійснення антиінфляційної політики залежить від співвідношення багатьох економічних процесів та міри їхньої активності. Найбільшої ефективності можна досягти лише за умов комплексного використання всіх можливих способів боротьби з інфляцією.
8.2. Термінологічний словник
Адаптаційна політика — комплекс заходів держави, спрямованих на пристосування до інфляції та припинення інфляційних сподівань. Реалізується через індексацію доходів населення.
Антиінфляційна політика — комплекс заходів держави, спрямованих на боротьбу з інфляцією.
Граничний рівень рентабельності — інструмент державного регулювання цін, що передбачає встановлення нормативу рентабельності в процентах до витрат виробництва.
Граничний рівень цін —установлений державою діапазон рівня цін (мінімальна ціна — максимальна ціна) на певні товари (послуги).
Декларування зміни ціни — метод державного регулювання цін, який передбачає, що підприємство для підвищення ціни, яку регулює держава, повинно звернутися в органи ціноутворення для отримання на це дозволу.
Державне регулювання цін — політика впливу держави на ціни за допомогою законодавчих, адміністративних, кредитно-фінансових та інших заходів з метою сприяння стабільному розвитку економіки.
Дефляційна політика — напрям антиінфляційної політики; комплекс заходів держави, спрямованих на приборкання інфляції попиту.
Дефляція — падіння загального (середнього) рівня цін в економіці.
Дисципліна цін — дотримання визначених нормативними актами вимог щодо формування, встановлення та використання цін.
«Заморожування» (блокування) цін — метод державного регулювання цін, який передбачає заборону державою змінювати рівень цін на певні товари (послуги).
Інфляція — зростання загального (середнього) рівня цін в економіці. Інфляція витрат (пропозиції) — інфляція, яка викликана зменшенням сукупної пропозиції і супроводжується зменшенням реального обсягу виробництва та зайнятості.
Інфляція попиту — інфляція, викликана перевищенням сукупного попиту над пропозицією та виникненням надлишкової платоспроможності.
Політика доходів — напрям антиінфляційної політики; комплекс заходів держави, спрямованих на приборкання інфляції витрат. Фіксовані ціни — ціни, рівень яких установлюється державою. Ціна — кількість грошей (інших товарів і послуг), яку сплачують або отримують за товар (послугу).



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Державне регулювання економіки (Чистов)