Головна Головна -> Підручники -> Підручник Держава, право та податкова система України (Цимбал) скачати онлайн-> ТЕМА 1.2. Держава і право Стародавнього Єгипту

ТЕМА 1.2. Держава і право Стародавнього Єгипту



1. Виникнення держави та її розвиток.
2. Суспільний устрій і його еволюція.
3. Державний лад, суд, збройні сили.
3. Основні риси права.

Виникнення держави та її розвиток
В Єгипті раніше ніж в інших країнах утворилось класове рабовласницьке суспільство і вперше в світі виникла держава. Точних даних, коли це відбулося, немає, але близько ІІІ тис. до н.е. держава в Єгипті вже існувала.
До її утворення населення Єгипту проживало окремими громадами. Громади об’єднувались в області (номи). На ру-бежі ІV-ІІІ тис. до н.е. в Єгипті існувало 40 номів, на чолі яких стояли правителі – номархи. Номархи намагались по-ширити свою владу на всю країну, ведучи постійні війни зі своїми сусідами. Близько ІІІ тис. до н.е. відбулося об’єднання номів.
Спочатку номи об’єдналися в дві самостійні держави: Верхній Єгипет і Нижній Єгипет. У період Раннього царства (XXX-XXVІІІ ст. до н.е.) фараон Нармер (менес) об’єднує Верхній і Нижній Єгипет в єдину державу.
Історія стародавньої єгипетської держави поділяється на декілька періодів: Раннє, Стародавнє, Середнє, Нове і Пізнє царство.
Раннє царство (XXX – XXVІІ ст. до н. е.) [11]
Історія Раннього царства відома погано. Єгипетська держава цього періоду ще нагадує древній і доволі примітив-ний племінний союз. На чолі держави стояв цар, його оточу-вав багатолюдний двір, що складався з великої кількості при-дворних. Період раннього царства характеризується форму-ванням державного апарату.
Одним із головних завдань держави цього періоду була організація зрошення в нільській долині.
Стародавнє царство (XXVІІІ – XXІV ст. до н. е.)
Період Стародавнього царства – це час виникнення в Єгипті першої централізованої рабовласницької держави. Але під кінець Стародавнього царства влада фараонів почала слабнути, посилювалась влада номархів. Стародавнє царство роз-падається.
Середнє царство (кінець ІІІ тис. до н.е. – 1600 р. до н.е.)
Початок Середнього царства характеризується майже необмеженою владою номархів. Фараони в період розквіту Середнього царства постійно намагались об’єднати державу і зміцнити центральну владу. Вони прагнули обмежити владу номархів, замінюючи старих, незалежних правителів облас-тей новими, що підкорялись царській владі. Але протиріччя в єгипетському суспільстві призвели до послаблення держави, і Єгипет в 1600 р. до н.е. захоплюють азіатські племена гіксосів.
Нове царство (XVІ – XІІ ст. до н.е.)
З поразки і вигнання гіксосів починається період Нового царства.
Внаслідок війн територія Єгипту збільшується, і він стає величезною державою. Багаточисельні війни сприяли розвит-ку рабства. Рабами володіли навіть люди з низьким суспіль-ним становищем – пастухи, ремісники та ін.
Підвищується роль жерців, які стають майже незалеж-ними від центральної влади.
У XІІ ст. до н.е. розпочинається занепад Нового царства, який триває до VІІІ ст. до н.е.
Пізнє царство (VІІ – VІ ст. до н.е.)
Історія Пізнього царства починається в VІІ ст. до н.е. і продовжується до 525 р. до н.е. У цей час ще сильніше про-явився поділ суспільства на вільних і рабів.
Привілейованим станом, поряд із жерцями, стають вої-ни. Військову опору фараонів складали іноземні найманці.
У 525 р. до н.е. війська перського царя Камбіза у битві під Пелузіумі розбили єгипетські війська і завоювали Єгипет.

Суспільний устрій та його еволюція
Давні єгиптяни називали свою країну Кемі. Письмові знаки єгиптян покладено в основу фінікійського алфавіту, що дав початок азбуці греків і римлян. Єгипетські вчені розроби-ли основи багатьох наук: астрономії, медицини, геометрії, механіки, архітектури.
Рабовласницький устрій у господарському житті Єгипту мав більше значення, ніж в інших стародавньосхідних деспо-тіях. Раби працювали в царських і храмових господарствах, маєтках великих чиновників, були домашньою челяддю.
Панівним класом стародавньоєгипетського суспільства були рабовласницька знать і жерці. Становище знатної люди-ни визначалось трьома умовами: давністю роду, величиною землеволодіння, посадою, яку вона займала.
У кінці Стародавнього царства, скориставшись послабленням центральної влади, аристократія, особливо провінційна (номова), встановлює майже повну незалежність. Влас-ники провінційних землеволодінь звільняються від виконання робіт на користь держави. Особливо це стосувалось провін-ційних правителів – номархів. Це стало однією з причин роз-паду Стародавнього царства.
У період Стародавнього царства, незважаючи на значне посилення централізації, номова аристократія зберігає та зміцнює привілеї. Свої володіння вони називають батьківськими, тобто спадковими, і, таким чином, незалежними від волі дер-жави.
Спадковими стають також титули і посади, які займали предки (особливо посада номарха).
У період Нового царства положення аристократії зміню-ється: вона змушена була примиритись з деспотичним пану-ванням фараона і його адміністрації з однієї сторони, і з вису-ванням жерців – з іншої. Становище жерців у період Нового царства заслуговує на особливу увагу. Храми і жерці стають власниками величезних багатств – землі і коштовностей. Жрецьке звання стає спадковим у певних сім’ях. Призначення на церковні посади стало проводитись незалежно від уряду.
У період Пізнього царства привілейованим станом, поряд із жерцями, стали воїни.
З XІV ст. до н.е. в Єгипті соціальне становище вільних осіб визначалось родом занять. Такий поділ мав ознаки кас-тової системи. Жерці, лікарі належали до вищої касти. Вони відрізнялися від інших зовнішнім виглядом. Жерці не носили головних уборів, голили голову, використовували косметику. Знать наслідувала їх приклад.
Воїни-ополченці, які отримували за службу земельні на-діли, також об’єднувались в окрему касту. Свої касти мали кондитери, птахолови. У касті знедолених перебували ті, хто займався бальзамуванням трупів, виготовленням мумій. “Злодій у законі” також мав офіційне право бути членом своєї касти – злодійської корпорації, але за умови, якщо він сплачував по-даток.
Основна маса сільського населення була вільною, про-живала в селах і представляла собою сільську громаду.
Сільська громада виникає разом із розпадом роду. Від родових порядків у громаді зберігається колективна власність на землю: купувати, продавати, міняти її можна тільки за зго-дою всіх членів громади.
Кожна сім’я володіла земельним наділом спочатку тим-часово, а потім постійно. У спільному користуванні залиша-лись вільні землі, ліси, луки. Управління громадою здійсню-валось загальними зборами, радою, старійшиною.
За своїм характером сільська громада – це перехідна форма від колективної власності на землю до індивідуального господарства. Але в умовах Стародавнього Сходу сільська гро-мада збереглась і після того, як виникло класове суспільство. Це пояснювалось тим, що землеробство було можливим тіль-ки за умови зрошування земель. При наявних знаряддях праці спорудження і підтримка в належному стані зрошуваних сис-тем була під силу тільки великим колективам. Колективним було як спорудження, так і використання каналів. У цьому головна причина того, що сільська громада не загинула, що, не змінюючись, зберігалась протягом тисячоліть.
Більша частина членів громади володіла невеликими на-ділами. Вони часто розорювались і втрачали наділи, потрап-ляючи в залежність.
В епоху Нового царства більша частина єгипетських се-лян працювала на державних і храмових землях. Питання зрошення вирішував центральний уряд. Більшу частину вро-жаю у селян забирали. З розповсюдженням системи примусо-вої праці все більше стирається різниця в становищі рабів і вільних працівників. Як і вільні селяни, маси рабів працюва-ли в державних господарствах, іноді раби наділялись землею. Основну масу рабів постачали війни, але чимало їх вийшло з числа розорених селян.

Державний лад, суд, збройні сили
В усі періоди історії Стародавнього Єгипту вся влада зосереджувалась у руках фараона (30 династій – близько 200 фараонів).
Релігія, яка була в Стародавньому Єгипті державною, тобто загальнообов’язковою, відносила його до богів. Як ке-рівник культу, “син бога” фараон вважався посередником між землею і небесами: жерці виконували свої обов’язки за його дорученням.
Успадкування престолу відбувалось у межах однієї і тієї ж правлячої династії (від батька до старшого сина).
Законним вважався тільки той фараон, який народився від шлюбу між принцом і принцесою правлячої династії. Тому цариці майже завжди були рідними сестрами своїх чоловіків.
Влада фараона була необмеженою і здійснювалась через чиновників.
Центральне управління країною здійснював візир (араб-ська назва, стародавньоєгипетська – джаті). Один із візирів Стародавнього царства визначав свої обов’язки: “видавати закони, розмежовувати земельні наділи, вершити суд і здійс-нювати вищі поліцейські функції”. Особливо наголошується на тому, що візир був головою шести судових палат.
Отже, в руках візира зосереджувалась уся повнота влади.
Крім візира, джерела називають головним скарбником (“завідуючий всім, що дає небо, земля і повітря”); начальника робіт, обов’язком якого був нагляд за зрошувальними систе-мами, завідуючого “будинком зброї”.
Головному скарбникові підкорялись два скарбники царя, які завідували каменоломнями та мідними рудниками. Вони виконували також функції військового і морського міністрів.
Існував розгалужений бюрократичний чиновницький апарат, що вів облік усього державного господарства, стягу-вав податі, управляв царськими угіддями і складами, завіду-вав поліцією та судом.
В Єгипті була встановлена чітка ієрархія чиновників та порядок проходження служби, позачергове проходження сту-пенів, присвоєння звань і титулів, пов’язане з нагородженням землею та селянами, прийоми і доповіді, спеціальний одяг (форма). Особливі інструкції встановлювали правила корис-тування секретними документами, правила прикладання пе-чатки, встановлювали відповідальність за розголошення дер-жавної таємниці, визначали строки розгляду скарг.
Особливе місце в системі державного механізму займали жерці. Їх функції не обмежувались релігійними справами. Вони проповідували святість, вічність влади фараона. Будь-який протест проти деспотизму влади розцінювався як тяж-кий проступок проти релігії.
Крім того, значення жерців збільшувалось у зв’язку з тим, що вони вміли лікувати, будувати складні архітектурні споруди, розраховувати площі земельних наділів.
Жерці були опорою царської влади, але це не заважало їм при нагоді фактично відтісняти фараона від влади.
Підготовка чиновників здійснювалась у навчальних за-кладах. Приймалися туди діти аристократів, вищої знаті, чи-новництва.
Учні проходили випробувальний термін, прийняті на навчання знаходились на утриманні держави. Такі навчальні центри були в Геліополі, Мемфісі.
За Рамзеса ІІ найпрестижніший навчальний заклад – Бу-динок Сеті – знаходився у Фівах. Тут навчали майбутніх жерців, суддів, писарів. Обліковців і бухгалтерів готували в шко-лі при царській скарбниці. В інших навчальних закладах ви-кладали астрологію, математику, філологію, хірургію, зці-лення. Стародавньоєгипетські студенти залучались до науко-вих досліджень. Доступ до наукових знань носив кастовий характер. Вони були надбанням жерців.
Чиновники і жерці належали до касти знаті. Вони звіль-нялися від державних повинностей.
Як бачимо, діяльність жерців була тісно пов’язана з ін-шими частинами державного механізму. Тісний союз релігії і держави в Стародавньому Єгипті був обумовлений самою природою рабовласницької тиранії.
Місцеве управління зосереджувалося в руках номарха і його чиновників. Становище номів у різний час було різним. У деякі періоди, як, наприклад, у період Середнього царства, кожен із номів був державою в мініатюрі на чолі з номархом, який зосереджував у своїх руках адміністративну і судову владу, а також верховне керівництво справами місцевого культу. Кожен ном мав свого особливого бога – покровителя, власне провінційне чиновництво, громадські роботи, податки, військо.
Головою судової влади (як і всього державного апарату) був фараон. Вищою судовою установою держави з часів Ста-родавнього царства були шість палат, головою яких був візир. У надзвичайних ситуаціях фараони призначали особливі су-дові колегії.
У період Нового царства судова влада здійснюється особливими колегіями – кенбетами: центральною, що складалась з 30 членів, окружними, міськими. Крім державних, були храмові суди.
Судочинство у цивільних і кримінальних справах було однаковим. Кримінальні, як і цивільні справи, порушувались за скаргою потерпілого, якому дозволялось підтримувати звинувачення. Він же мав вказувати і міру покарання.
Судочинство велось у письмовій формі. Своє рішення суддя не вмотивовував. Він просто мовчки прикладав до лоба особи, що виграла процес, зображення істини, яке він носив на шиї. Суддя вважався жерцем богині Істини, але це не за-важало суддям брати взятки, що було звичайним явищем не тільки в суді, а й в інших державних установах.
Доказами у судовому процесі були: свідчення і клятва свідків, скаржника, огляд місця подій, тортури.
Військове відомство в Єгипті очолював начальник “бу-динку зброї”. Він підкорявся лише фараону. Армія складалась з ополченців, з часом її замінило постійне військо професіо-налів. Воїни проживали в окремих поселеннях, мали земельні наділи, які під час військових походів обробляли раби. Гвар-дія фараона перебувала в привілейованому становищі, особ-ливо в епоху Нового царства. Крім професіоналів, для війсь-кових експедицій за межами країни набирали ополченців. У період військових походів та експедицій армію очолював сам фараон. Допоміжну роль відігравала поліція, яка комплекту-валася з полонених нубійців та лівійців. Місцеві правителі в особі номархів і головні збирачі податків мали свої поліцей-ські підрозділи. Поліцейські службовці були наглядачами під час громадських робіт, переслідували кримінальних злочин-ців, виконували обов’язки катів. Окрім охорони громадського порядку, військово-поліцейські частини допомагали владі стягувати податки, проводити мобілізацію населення на будівництво іригаційних споруд, пірамід, храмів. Армія була головним каральним органом під час придушення повстань.
Існував спеціальний підрозділ з охорони пірамід.

Основні риси права
Джерелом права в Стародавньому Єгипті спочатку був звичай. З розвитком держави активнішою стає законодавча діяльність фараонів. За легендою, перші закони в Єгипті були написані Меном, засновником першої династії фараонів. Є дані про інших фараонів, які складали зведені законополо-ження з різних галузей управління. Однак ці пам’ятки права не збереглися.
Право власності. В Єгипті існувало декілька видів земельних володінь – державні, храмові, приватні і общинні. Доволі рано виникло велике землеволодіння в особі храмових господарств і царських вельмож. Вони могли здійснювати різні угоди з землею (дарувати, продавати, передавати у спадщи-ну). У селі розвиток приватної власності йшов дуже повільно. Стримуючим фактором тут виступала громада. Але є дані про те, що вже в період Стародавнього царства общинні землі пе-реходять з рук у руки.
Рухоме майно – раби, робоча худоба, знаряддя праці на-багато раніше стали приватною власністю і були предметом різних угод.
Зобов’язальне право. Стародавньоєгипетське право зна-ло ряд договорів, серед яких: договір позики, найму, купівлі-продажу, оренди землі, схову, товариства.
Враховуючи особливу цінність землі, в Єгипті існував особливий порядок її переходу з рук у руки. Він передбачав здійснення трьох актів: перший полягав у досягненні згоди між продавцем та покупцем про предмет договору і прове-денні платежу; другий акт носив релігійний характер і поля-гав у дачі продавцем клятви, що підтверджувала договір; тре-тій акт був введенням покупця у володіння, що вело до пере-ходу права власності на землю. Поступово другий акт пере-став здійснюватись.
Формалізм у розпорядженні нерухомою власністю – ха-рактерна риса юриспруденції багатьох країн Стародавнього Сходу.
Шлюбно-сімейне право. Шлюб оформлявся на підставі договору від імені чоловіка і дружини. Договір визначав пра-вове становище майна, яке принесла дружина як посаг. Воно залишалось її власністю, допускалась і передача дружині всього майна сім’ї. В Єгипті доволі довго існували пережитки матріархату, що призводило до досить високого становища жінки в сім’ї. З часом, зі зміцненням прав чоловіка, він стає главою сім’ї, і жінка, незважаючи на її доволі високе стано-вище, втрачає попередню рівноправність. Розлучення було можливе для обох сторін. Якщо розлучення починалося за ініціативою чоловіка, дружині поверталася частина посагу і частина майна, нажитого спільно. Дружині належала частина посагу й у тому випадку, якщо вона залишала чоловіка із власної волі.
Шлюби між кровними родичами заборонялися. Проте фараони могли одружуватися на своїх сестрах і навіть дочках. Один із суддів того часу сказав: “Жоден закон не дозволяє шлюби із сестрами, але закон дозволяє робити фараону все, що він хоче”.
Рамзес ІІ за 67 років царювання мав 5 головних дружин і багато дружин рангом нижче. У нього було 162 сини.
Невірність чоловіка не каралася, йому дозволялося мати наложниць. Невірність дружини каралася смертю. Дружина, яка обманювала свого чоловіка, спалювалася, зазначається в одному з давніх написів.
Одруження, величина посагу, народження дитини, смерть фіксувалися в “будинку життя” – центрі ділового жит-тя, своєрідному університеті. Під час такого акту були присутні свідки.
Спадкове право. Єгипетське право знало спадкування за законом і заповітом. Спадкоємцями за законом були як сини, так і дочки, які успадковували майно порівну. Заповіт могли скласти як чоловік, так і дружина.
Кримінальне право. Єгипетському праву було відомо доволі широке коло діянь, що визнавались злочинами. Най-більш тяжкими вважалися посягання на державний і суспіль-ний устрій (зрада, змова, повстання проти фараона, розголо-шення державної таємниці). У таких випадках, поряд із зло-чинцем, відповідальність несли і члени його сім’ї. Суворо ка-рались злочини релігійного характеру (вбивство священних тварин, чаклунство).
Злочинами проти особи вважалось вбивство, особливо суворо каралось вбивство батьків, тяжким злочином вважалось відхилення від встановлених правил лікування у випад-ку смерті хворого.
Серед майнових злочинів джерела називають крадіжку, обмірювання, обважування.
До злочинів проти честі і гідності належала подружня невірність, зґвалтування. У випадку шлюбної зради дружині відрізали ніс, а її партнера кастрували. Така ж кара застосовувалась і до ґвалтівника. Дуже розповсюдженим покаранням була смертна кара. Крім того, застосовувались і інші покарання: відрізання носа, побиття палицями, тюремне ув’язнення, обернення в рабство, грошові штрафи. Суворі по-карання мали за мету устрашіння.
Вид покарання залежав від суспільного становища зло-чинця і тяжкості скоєного.
За крадіжку храмового майна штраф стягувався у 100-кратному розмірі від вартості вкраденого. Звичайна крадіжка у жителів компенсувалась у 2-3-кратному розмірі. Потерпілий у місті міг звернутися до ватажка злодійської касти. У цьому випадку за повернення речі власник платив грабіжнику чет-верту частину її вартості.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Держава, право та податкова система України (Цимбал)