Головна Головна -> Підручники -> Підручник Українська державність у ХХ столітті скачати онлайн-> §5. Суперечності розвитку сучасних румунсько-українських відносин

§5. Суперечності розвитку сучасних румунсько-українських відносин



Падіння тоталітарного режиму Чаушеску і прихід до влади в Румунії демократичних сил у грудні 1989 р., а також проголошення незалежності України у 1991 р., внесли суттєві зміни в українсько-румунські відносини. Перед румунським парламентом і урядом, політичними партіями і громадськими організаціями постала проблема розробки нової стратегії двосторонніх стосунків.

8 січня 1992 р. Румунія визнала незалежну Україну, а 1 лютого 1992 р. встановила дипломатичні відносини з нею. На думку міністра закордонних справ Румунії Т.Мєлєшкану, «Україна — найважливіший сусід Румунії з політичної, економічної точок зору». В інтерв’ю газеті «Роминул» Т.Мелешкану підкреслював, зокрема, що Україна «є найбільшою країною, з якою межує Румунія, є дуже важливим ринком для нашої країни і, не в останню чергу, є країною, в якій проживає румунська національна меншина, є країною, до якої включені території, які були складовою частиною румунської національної держави» 24. Тому відносини з Україною мають для Румунії «пріоритетний характер». Співробітництво Румунії з Україною в Чорноморському басейні, одній із зон напруги у російсько-українських відносинах бачиться румунським політиком як важливий «козир, який слід негайно використовувати».

Посткомуністичні трансформації румунського суспільства та румунської влади не призвели до одужання від націоналістичної нетолерантності. Це виявляється у висуванні територіальних претензій до України радикальними політичними силами сусідньої держави, що вбачають у цьому дієвий чинник боротьби за владу, Нормальному розвитку міждержавних відносин завдає політичної шкоди активна тенденційна експлуатація двозначній політиці офіційного Бухареста деяких питань історії і передусім — національно-територіальної належності північної частини Буковини, Герцаївського краю, колишніх Хотинського, Акерманського, Ізмаїльського повітів Бессарабії.

Послідовно здійснюючи так звану політику «малих кроків» щодо Бессарабії і Північної Буковини, правлячі кола Румунії намагаються інтеґрувати ці території спочатку в економічному і культурному планах, а потім і політично. Останнім часом румунська преса мусує тезу про те, що українсько-румунські кордони начебто не ґарантовані міжнародними договорами і тому можуть бути переглянуті. Мотивується це тим, що Україна на той час, коли були підписані ці документи, мовляв, не була суб’єктом міжнародного права і не брала участі у їх підписанні 25. Саме територіальні питання затримують розробку і підписання двостороннього політичного договору між Україною і Румунією. Вже протягом кількох років ведуться переговори щодо підписання цього документу, але й досі не досягнуто зближення позицій обох сторін. Румунія продовжує наполягати на включенні у договір до преамбули Договору положення про засудження політичних наслідків таємного Протоколу від 23 серпня 1939 р. Бухарест не погоджується на включення статті щодо відмови від будь-яких територіальних претензій обох сторін. Румунські намагання перегляду кордонів не зустрічають жодної підтримки в Європі. На цьому тлі симптоматичними були марні спроби Румунії загальмувати входження України до Ради Європи.

Питання територіальної приналежності Північної Буковини і Південної Бессарабії, острова Зміїний, збирання «історичних» румунських земель до «унітарної румунськаї держави» зараз займають чільне місце у виборчих платформах усіх програмних документів практично усіх політичних партій Румунії. Український чинник відіграє складну роль у стратегії Бухареста щодо Молдови.

Неґативно позначаються на розвитку українсько-румунських відносин спроби певних політичних сил і засобів масової інформації Румунії фальсифікувати політику України щодо румунської національної меншини. Націонал-радикальні кола в Румунії, друковані органи проводять відверту антиукраїнську пропаґанду. Так, у статті «Троглодитний хохлізм», надрукованій в газеті «Флакера», підкреслювалося, зокрема, що «в Україні найгірше ставилися і ставляться до румунів, а серед сусідніх країн найбільша ворожість проявляється до Румунії», що «в переслідуванні північнобуковинських румунів, яким руйнують церкви, оскверняють могили, грабують майно, забороняють школи і культурну діяльність, пресу, у всьому цьому і в багато чому іншому винні хохли» 26. Подібні матеріали в румунській пресі не поодинокі.

Насправді румунська національна меншина в Україні користується значно більшими правами, ніж українська в Румунії. Україна надавала і надає можливості румунському населенню отримати середню освіту рідною мовою навчання, створені умови для розвитку культури, збереження національних традицій тощо.

І все ж, незважаючи на складну історичну спадщину, наявні труднощі і проблеми, українсько-румунські відносини неухильно вступають у фазу прагматичного, взаємовигідного розвитку. Геостратегічне становище обох країн, їхні об’єктивні національні інтереси у важливих стратегічних питаннях поступово зближуються. Поглиблення реформ в обох країнах має створити базу для конструктивних румунсько-українських взаємин. Зацікавленість у прискореній інтеґрації до європейських структур також стимулює Бухарест до стриманості та реалізму.

Джерела:

1 У 1910 р. у Відні вийшла з друку його праця «Молдавські претензії на Покуття» (Nistor I. Die moldauische Anspriiche auf Pokutien.—Wien, 1910), у 1915 р. в Бухаресті була надрукована книга «Румуни і русини на Буковині» (Nistor I. Romanii si rutenii in Bucovina: Studiu istoric si statistic.— Bucuresti, 1915), а в 1918 р.—поширений варіант цієї праці німецькою мовою «Національна боротьба на Буковині» (Nistor I. Der nationale Kampf in der Bukowina: Mit besonderer Berucksictingung der Rumanen und Ruthenen historisch beleuchtet. — Bukarest, 1918). «Етнографічна карта, додана до німецького видання, на мирних переговорах у Парижі і наступних, а потім при визначенні кордону з Польською республікою була основою переговорів і головним джерелом інформації для обґрунтування наших прав на всю Буковину» (Grecu V. Ion I. Nistor ca istoric // Omagiu lui Ion I. Nistor: 1919—1937.—Р.30.).

2 Nistor I. Unirea Bucovinei: Studiu si documente.—Bucuresti, 1928.—P.15.

3Цит. за: Неспроможність буржуазних і буржуазно-націоналістичних фальсифікацій історії Радянської Буковини.— К., 1987.— С.84.

4 Viata noua.—1918.—3 noiem.

5Viata noua.—1918.—27 oct.

6 Glasul Bucovinei.—1918.—25 oct.

7 Nistor I. Unirea Bucovinei: Studiu si documente.—P.37.

8 Iorga I. Istoria romanilor.—Vol.10.—P.424.

9 Однак аналіз процедури проведення «Генерального конґресу» свідчить про те, що він не був виборним органом і не мав повноважень вирішувати долю північної частини Буковини. Див.: Nistor I. Unirea Bucovinei: Studiu si documente.— P.169.

10 Ботушанський В. М. Участь українців Буковини у творенні української державності // Народне віче Буковини. 1918—1993. Документи і матеріали обласної наук.-практ. конф., присвяч. 75-річчю Буковинського народного віча 3 лист. 1918 р.— Чернівці, 1994.— С.59.

11 Красная Бессарабия.—1936.—№10. —С.13.

12 Monitorul oficial.—1924.—26 iule.

13 Курило В.М. У боротьбі за визволення 1922—1940. — Львів, 1977.—С. 48.

14 Там само.—С.49-50.

15 Див.: Лебедев Н.И. Крах фашизма в Румынии.—М.; 1976.— С.208.

16 Там само.—С. 265.

17 Очерки политической истории Румынии (1859–1944). — Кишинев, 1985.—С. 384-386. Оскільки передачі північної частини Буковини не передував однобічний акт з боку Радянського Союзу, а відбувся двосторонній обмін нотами, радянська сторона «давала румунським державним діячам можливість вільного волевиявлення», то розмови про «можливу анексію зайві», підкреслює західнонімецький фахівець у галузі міжнародного права Г.Вебер у роботі «Буковина у Другій світовій війні (Weber H. Die Bukowina in Zweiten Weltkrieg // Volkerrechtliche Aspecte der Lage der Bukowina im Spannungsfeld zwischen Rumannien, Sowietunion und Deutschland.—Berlin, 1972.). Міжнародно-правові аспекти становища Буковини». З точки зору міжнародного права, визначення «окупація» щодо північної частини Буковини може бути застосоване лише до вступу на її територію румунських військ і в 1918 р., і в 1941 р., доказово стверджує Г.Вебер. Див.: Weber H. Op. cit.—S.9, 14.

18 Nistor I. Romanii de peste Nistru: Lamurire pentru a-i ojuta in lupta.; Nistor I. Romanii Transnistreni.— Cernauti, 1925. Nistor I. Vechimea asezarilor romanesti dincolo de Nistru // Anal. Acad.—Rom. Ser. III.—1932.—T.12.

19 Nistor I. Aspectele geopolitice si culturale din Transnistria // Anal. Acad. Rom.—Ser. III.—1942.—T.25.—P.32,47.

20 Лебедев Н. И. Цит. работа.—С.356.

21 Roller M. Probleme de istorie.— Bucuresti, 1951. ; Cusnir-Mihailovici C. Despre situatia revolutionara din Romania in perioada 1918—1920.— Bucuresti, 1955.; Constantinescu-Iasi P. Influenta Marii Revolutii Socialiste din Octombre asupra miscarii revolutionare din Romania.— Bucuresti, 1957.; Liveanu V. 1918 Din istoria luptelor revolutionare din Romania.—Bucuresti, 1960.

22 Чаушеску Н. Румыния по пути завершения социалистического строительства. — Бухарест; Меридиане, 1969.—Т.І.—С.403.

23 Цит. за: За рубежом.—1990.—№14.—30 марта—5 апр.— С.4.

24 Melescane T. Romania a trecut din tabara candidatilor la integrarea euro-atlantica, in tabara potentialilor membri ai acestei aliante // Romanul.—24 dec. 1994—8 ian. 1995.—P.5.

25 Звичайно, ця мотивація не витримує критики, оскільки Українська Радянська Соціалістична Республіка брала участь, поряд з іншими союзними державами, у підписанні мирного договору з Румунією в 1947 р., вона була і є членом ООН з часу заснування цієї міжнародної організації.

26 Flacara.— 1993.— 8 dec.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Українська державність у ХХ столітті