Головна Головна -> Підручники -> Підручник Історія держави і права України (В.Я. Тацій, А.Й. Рогожин, В.Д. Гончаренко) скачати онлайн-> § 2. Суспільний лад Київської Русі У ДРУГІЙ половині IX — першій третині XII ст.

§ 2. Суспільний лад Київської Русі У ДРУГІЙ половині IX — першій третині XII ст.



Феодали. Виникнення і розвиток феодалізму виявляються насамперед у формуванні та зростанні феодального зем­леволодіння. Феодальна земельна власність є економіч­ною основою панування класу феодалів, про що свідчать писемні джерела початку ЇХ ст. та археологічні пам’ятки. Феодальні відносини розвивалися у Київській Русі нерів­номірно. Були центри, де цей процес відбувався швидше (наприк­лад, Київська, Галицька, Чернігівська землі), але були й такі, де він тільки розпочинався (землі в’ятичів, дреговичів). Первісною фор­мою реалізації феодальної земельної власності було полюддя, в якому у відкритій формі виступають відносини панування та пере­хід землі у феодальну власність. Полюддя — процедура об’їзду князями підвладних земель з метою збирання данини; пізніше — подать, яку їм сплачували.

У IX ст. формується панівний клас феодалів, у який входили київські князі, місцеві князі, бояри. Формування великокнязівсько­го домену і доменів окремих князів посилилося у X ст. Князівський домен являв собою маєток, що належав не державі, а самому князю як феодалу. Класичним прикладом князівського землеволодіння були села Ольжичі й Будутіно, що належали княгині Ользі. Про значні розміри домену Володимира Святославича свідчить літопис, в якому йдеться про пожертвування князя Десятинній церкві. Князівське землеволодіння, як і всілякі служителі у цих володін­нях — огнищани, старости та ін., охоронялися правом Київської Русі в особливому порядку. Про це говориться, зокрема, у статтях 19—28, 32—33 Короткої редакції Руської Правди (далі — К. П.).

Поряд із великокнязівським доменом і володіннями місцевих князів з’являється боярське землеволодіння, У літописній розповіді про похід Ольги в Іскоростень згадуються древлянські «кращі му­жі», котрих, на думку деяких дослідників, можна вважати власни­ками феодальних вотчин. Літопис повідомляє, що у 1096 р. князь Мстислав Володимирович припинив воєнні дії і «розпустив дружи­ну по селах». Усе це свідчить про розвиток боярсько-дружинного землеволодіння. Час виникнення на Русі такої форми землеволо­діння через неповноту джерел поки що істориками остаточно не встановлений. Суперечливими є й думки археологів. Проте ст, 34 К.П., де йдеться про штраф за псування межового знаку, свідчить про посилений захист передусім приватного землеволодіння. У По­ширеній редакції Руської Правди (далі — П. П.), яка належить до кінця XI — початку XII ст., але відбила більш ранній період розви­тку суспільного ладу, йдеться про боярських тіунів, рядовичів і хо­лопів, а також про боярське успадкування. Феодальні землеволо­діння збільшувалися за рахунок як князівських пожертвувань, так і захоплення вільних земель і земель общинників.

Із введенням християнства на Русі великим феодалом стала церква. Відбувався процес формування духовенства, верхівку яко­го становили митрополит, єпископи та ігумени монастирів. Духо­венство ділилося на чорне (монашеське) й біле (мирське).

Поступово поширюється практика дарування землі монасти­рям і церквам, що перетворювало їх у великих землевласників. На­прикінці XI ст. виникло церковне землеволодіння.

Адміністративним і господарським центром феодальних воло­дінь був феодальний двір. Великий князь жив у головному місті Русі — Києві, де розміщувалися органи верховної державної влади. Великокнязівські двори, в яких правили князівські тіуни і прожи­вали адміністративний персонал, дружина, челядь, яка обслугову­вала господарство і двір, існували також у Бєлгороді, Вишгороді, Берестові та інших поселеннях.

Такі міста, як Чернігів, Переяслав, Галич, Ростов, Смоленськ, являли собою центри окремих місцевих князівств. Дрібні міста були центрами боярських вотчин, церковного землеволодіння.

У Київській Русі феодальне землеволодіння охоронялося за­конодавством. Руська Правда передбачала накладення великих штрафів (12 гривень) за порушення межі феодальної оранки (сріб­на гривня у Давній Русі була платіжною одиницею вагою від 95 до 197 г срібла).

Феодали були пов’язані між собою системою васальних відно­син, заснованих на ієрархічній структурі феодального землеволо­діння. Система сюзеренітету, васалітету, основу якої становили економічні та політичні інтереси класу феодалів, забезпечувала йо­го консолідацію, сприяла класовій єдності. Васальні відносини у середині феодального класу країни відображені ще у договорі Русі з Візантією (911 p.). Великий князь спирався на менших князів і бояр, а вони шукали у нього захисту під час воєнних сутичок.

За феодалами закріплювалися особливі привілеї, зафіксовані у правових пам’ятках, передусім у Руській Правді. Так, за вбивство княжих мужів стягувався штраф у розмірі 80 гривень, що вдвічі перевищувало штраф за вбивство простої вільної людини (статті 19, 22 К.П.; статті 1, З II.IL).

Честь і гідність членів сімей феодалів захищалися церковним статутом великого князя Ярослава. За застосування до огнищанина без санкції князя випробування залізом (за «муку») штраф був у чотири рази більшим, ніж за «муку» смерда (ст. 38 К. П., ст. 78 П. П.). Бояри і дружинники користувалися привілеями при переда­ванні майна у спадщину (статті 90, 91 П. П.).

Розвиток феодалізму призвів до того, що тільки феодали — князі, бояри і церква — володіли правом власності на землю. Фео­дали не платили данини. Вони, очевидно, мали й інші привілеї, які не були зафіксовані у правових пам’ятках, але існували у реально­му житті. Все це вирізняло феодалів серед решти населення.

Одже, поряд із класовим поділом суспільства відбувався про­цес формування станового ладу, тобто юридичного оформлення замкнутих груп.

Крім феодалів, існували вільні селяни-общинники, вільне місь­ке населення, феодально залежне населення, раби.

Вільні общинники. Основну масу сільського й міського насе­лення становили «люди». У Короткій Правді під цим терміном зна­чилися переважно селяни-общинники. У такому самому значенні він використовувався і в Поширеній Правді. У ст. З П.П. «люди» протиставлялися «княжу мужу». Збереження протягом тривалого часу терміна «люди» стосовно вільного населення вказує на те, що процес феодалізації неоднаково зачіпав окремі сільські общини, об­щинну власність на землю.

Вільні селяни-общинники зазнавали державного гноблення, сплачуючи данину, що була основною формою експлуатації. Спо­чатку данина сплачувалася з «диму» (дому).

Коли феодальний спосіб виробництва став панівним, а фео­дальна власність на землю — основою експлуатації безпосередніх виробників матеріальних благ, термін «люди» набув значення фео­дально залежного селянства. Воно експлуатувалося державою шля­хом збирання данини, розмір якої тепер став залежати від кількос­ті і якості землі, що перебувала у селян, або окремими феодалами через примус селян до панщини чи збирання оброку. В пізніших актах слово «люди», як правило, супроводжувалося вказівкою на їхню залежність від тих чи інших феодалів («люди» великого кня­зя, монастирські, боярські тощо).

Феодали здійснювали постійний тиск на селянську общину. Вони захоплювали общинні землі, що зумовлювало зменшення частки вільних сільських общинників. Стійкість общини підривала­ся і з боку великокнязівської влади, яка накладала на неї високі податки, побори, різного роду повинності. Князі також передавали право збирання данини і судових штрафів разом із правом суду своїм васалам, що втягувало общину у сферу окремих феодалів, які робили членів общини залежними від них.

Перетворенню вільних общинників у феодально залежних сприяло і розорення селян унаслідок стихій, неврожаю та ін. Поси­лення позаекономічного примусу також штовхало селян під покро­вительство наймогутніших феодалів, які тут лее примушували пра­цювати на себе. Таким чином, установлення феодальної залежності було тривалим процесом, у якому виділяються етапи й різні стадії залежності.

Смерди. Як свідчать давньоруські джерела, смерди в XI— XII ст. становили значну частину напівселянського феодально за­лежного населення. За своїм місцем у суспільстві вони займали проміжну позицію між нижчим розрядом вільних князівських міні-стеріалів і «людьми» селянської общини.

Те, що смерд входив у систему князівського домену, випливає із включення його в перелік доменіальних осіб у Правді Ярослави-чів (ст. 26 К П.), а також із того, що особиста недоторканність смер­да забезпечувалася «княжим словом» (ст. 78 П. П.). Будучи особисто вільним, смерд мав право переходити до сильного патрона. Князь давав смерду землю («село») за умови, що він буде йому служити. У разі смерті смерда, який не мав синів, земля поверталася князеві (ст. 90 П. П.). За своє право самостійного володіння господарством смерди сплачували князеві данину.

Смерд, який завоював довір’я князя, мав можливість стати міністеріалом — емцем, отроком, дитячим, старостою. Деякі смер­ди могли піднятися за соціальною градацією досить високо. Але смерд-боржник міг стати феодально залежним закупом.

Розвиток феодалізму вів до зменшення ролі смердів у давньо­руському суспільстві. Зауважимо, що уривчастість і нечіткість джерел про смердів зумовили різне розуміння правового станови­ща цієї категорії населення Київської Русі.

Закупи. Для позначення феодально залежного населення у Київській Русі поширеним був термін «закуп».

Основним джерелом для вивчення закупництва є компактна група статей Поширеної редакції Руської Правди, названої «Стату­том про закупи» (статті 56—64, 66). Статут з’явився на початку XII ст. унаслідок боротьби народних мас проти сваволі феодалів і вимоги чіткішого визначення правового становища закупів. За­куп — це людина, яка потрапила в боргову кабалу і зобов’язана своєю працею у господарстві позикодавця повернути одержану у нього «купу» (позику — борг під проценти). Закуп, який одержав позику під проценти, називався наймитом.

Закуп був зобов’язаний відбувати барщину на пана. Він вико­нував сільські роботи, мусив працювати на полі («релейний закуп») (ст. 57 П. IL). У ст. 58 Поширеної Правди вказано, що закуп догля­дає панську худобу: випасає її на полі, заганяє у двір, запирає у хліві. Феодал наділяв закупа земельною ділянкою, а також сіль­ськогосподарським знаряддям і робочою худобою. У закупа могло бути і своє господарство, власний кінь. Прагнучи закріпити за со­бою закупів, землевласники вимагали від них «купу» у збільшено­му розмірі, привласнювали значну кількість продуктів їхньої праці.

Закуп був істотно обмеженим у правах, зокрема у праві зали­шення пана. За втечу від пана він перетворювався у повного («обіль-ного») холопа (ст. 56 П. П). За крадіжку, вчинену закупом, відпо­відав його пан (ст. 64 П. П.), але у цьому разі, як і на випадок втечі, закуп ставав повним холопом. Землевласник мав право піддати за­купа тілесному покаранню «за діло» і не міг бити закупа «без вини» (ст. 62 П. П.). Це застереження у Руській Правді свідчило про пан­ську сваволю. Пан не мав права продавати закупа у холопи (ст. 61 П. П.). За цей незаконний акт він мусив платити штраф, а закуп здобував волю. У незначних справах закуп міг виступати як свідок, а також звертатися до суду зі скаргою на свого пана. Зростання за­купництва було пов’язане з розвитком приватного землеволодіння.

Слід наголосити, що у дослідників немає єдиної точки зору в оцінці економічного, соціального і юридичного становища закупа.

Так, Б. Д. Греков, даючи соціально-юридичну характеристику закупництву, бачив його аналогію в селянській служилій кабалі. С. В. Юшков вважав, що закуп був не вільним, не рабом, а напів-рабом.

О. О. Зімін зараховував закупів до холопів. Як напівкріпака, котрий сидів на панській землі, але не втратив ще цивільних прав, характеризував закупа С. О. Покровський. М. Б. Свердлов вважає, що у закупів, які потрапили в залежність через «купу», були і свої земельні ділянки, і тяглова худоба, що слугувала економічною ос­новою часткового збереження прав вільної людини.

Ізгої. Ізгой — це людина «зжита», вибита зі звичної колії, по­збавлена свого попереднього стану. Ізгої були двох видів — вільні й залежні. Різне становище ізгоїв пояснювалося середовищем, з якого люди потрапили в ізгойство. І серед перших, і серед других могли бути як жителі міст, так і селяни. Значний контингент фео­дально залежних ізгоїв формувався за рахунок холопів, які вику­пилися на волю. Останні, як правило, не поривали зв’язків із паном і залишалися під його владою. Однак траплялися випадки, коли хо­лоп, який звільнився, йшов від свого пана. Такі ізгої-вільновідпу-щеники звичайно потрапляли під патронат церкви.

Поряд з ізгоями-вільновідпущениками у Київській Русі були ізгої — вихідці з вільних верств давньоруського суспільства: купці, які розорилися, неосвічені поповичі, а також князі-сироти, котрі втратили «причетність» до руської землі. Ізгоями ставали й селяни, які з тих чи інших причин виокремлювалися («ізживалися») зі складу общини. Такі ізгої були людьми без певних занять і входили до складу давньоруського суспільства як вільні (ст. 1 П. П.). Руська Правда охороняла життя ізгоя штрафом у 40 гривень, так само як і інших категорій вільного населення Київської Русі, названих у вка­заній статті. Ізгої залишалися вільними доти, поки самі не потрап­ляли в услужіння до якого-небудь пана, стаючи закупом або хо­лопом.

У Київській Русі феодально залежними верствами населення були й вотчинні ремісники, які проживали при дворах феодалів. Вотчинного ремісника і ремісницю згадує Руська Правда, оцінюючи їхнє життя у 12 гривень (ст. 15 П. П.). Джерела називають феодаль­но залежним населенням також відпущеників, задушних людей, прощеників.

Челядь і холопи. У Київській Русі до складу невільного насе­лення входили й раби. Основним джерелом рабства був полон. УХ—XII ст. для позначення рабів-полонених вживалися терміни «челядь», «холоп». «Холоп» — це член племені, продукт тих соціаль­них процесів, які відбувалися в суспільстві. Руська Правда називає і такі джерела холопства, як самопродавання, одруження на рабі «без ряду», вступ «без ряду» на посаду тіуна або ключника (ст. 110 П.П.). У холопа автоматично перетворювався також закуп, який утікав або провинився (статті 56, 64 П. П.). У рабство могли продати боржника, який збанкрутував (ст. 55 П. П.).

За Руською Правдою челядин — це раб, який перебуває під владою свого пана, тобто зовсім безправна істота. Холоп мав дещо інший статус. В окремих випадках він був наділений деякими пра­вами. Так, будучи боярським тіуном, холоп міг виступати в суді як свідок (ст. 66 П. П.); але холоп не міг присягати на суді як послух, тому що послух має бути вільним; холоп, який ударив «вільного мужа», зазнавав кари (ст. 65 П. П.); за холопа, котрий учинив кра­діжку, відповідав його хазяїн (ст. 4 П. П.), тоді як вільні люди, винні в такому самому діянні, сплачували «продажу» (тобто штраф). За вбивство холопа його пану сплачувалася не «віра», а тільки «урок». Хазяїн відповідав за угоди, укладені його холопом. Руська Правда встановлювала відповідальність вільних людей за допомогу, що на­давалася збіглому холопові (ст. 112 П. П.); зобов’язувала власті і приватних осіб сприяти його спійманню (ст. 114 П. П.).

Холопи використовувалися переважно у домашньому госпо­дарстві феодалів, а посаджені на землю перетворювалися у фео­дально залежних селян.

Міське населення. Соціальний склад міського населення Ки­ївської Русі був вельми різноманітним, що є характерною рисою суспільства середніх віків. Міське населення поділялося на дві ос­новні групи: міські низи й міську аристократію.

До міської аристократії належали князі, бояри, вище духовен­ство, купці. Руська Правда з повагою називала «градинів», «куп­чин» та лихварів. Купці, які займалися зовнішньою торгівлею, іме­нувалися «гостями».

Руська Правда надавала пільги купцям, які укладали угоди, на випадок їхньої неспроможності, банкрутства (статті 48, 49, 54 П.П.).

Міські низи (ремісники, дрібні торговці, рядове духовенство) становили найчисленнішу категорію міського населення. Основна частина населення міст Русі була особисто незалежною і мала у власності нерухоме майно — «двори». Власниками «дворів» були князі, бояри, князівські управителі, а також ремісники, купці, представники церкви. Частина ремісників залежала від своїх хазяїв — бояр, купців тощо. Вільні ремісники (ковалі, гончарі, юве­ліри, зброярі, чоботарі та ін.) і дрібні торговці у містах оподаткову­валися і платили натурою або ж відробляли, беручи участь у будів­ництві та ремонті міських укріплень, нагляді за їхнім станом. Русь­ка Правда визначала плату (хлібом, пшоном, солодом, грішми) представникам державної влади, які відали будівництвом міст і мостів, із коштів городян (ст. 43 КП; ст. 96, 97 П.П.). На кошти тих самих городян будувалися церкви, утримувалася церковна па­рафія.

Вільне ремісниче населення не було однорідним за своїм складом. Із загальної маси ремісників виділялися заможні майстри, які мали підмайстрів та учнів.

Соціально-економічна та правова нерівність призводила до загострення класових суперечностей і розвитку класової боротьби.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія держави і права України (В.Я. Тацій, А.Й. Рогожин, В.Д. Гончаренко)