§ 3. Державний лад



Давньоруська держава формувалася як ранньофеодальна * монархія. Це була відносно єдина, побудована на принципі сюзеренітету-васалітету держава. її очолював великий київський князь, якому були підпорядковані місцеві пра­вителі — його васали. Сформувалася й система посадни­цтва. Діяльність великого князя спрямовувалася нарадою з верхівки феодалів. Пізніше для розв’язання найважливіших пи­тань скликалися феодальні з’їзди.

Великий київський князь. Функції перших великих князів були порівняно нескладними і полягали передусім в організації дружини та військових ополчень, командуванні ними. Князі піклу­валися про забезпечення кордонів держави, очолювали воєнні по­ходи з метою підкорення нових племен, збирання з них данини. Водночас київські князі прагнули підтримувати нормальні зовніш­ньополітичні стосунки з войовничими кочівниками, Візантійською імперією, країнами Близького Сходу. Це зумовлювалося насампе­ред інтересами збуту товарів, зовнішньої торгівлі.

Київський князь судив переважно своїх васалів, дружинни­ків, своє найближче оточення. Князівська юрисдикція у цей час тільки починала поширюватися на основну масу населення. Князь здійснював судову діяльність на основі норм звичаєвого права. Про широке князівське законодавство у цей період навряд чи можна го­ворити.

Великі київські князі спочатку відали головним чином київсь­кою землею, тобто територією полян. Іншими територіями племен управляли князі племен або князі-намісники.

Наприкінці IX — у першій половині X ст. князівства племен східних слов’ян зберігали певну автономію. Центральна влада тоді ще не спроможна була обмежити прерогативи місцевої знаті, що феодалізувалася. У містах, що були, як правило, центрами племін­них князівств, «сиділи» місцеві «велиції» — князі, які перебували у васальній залежності від Києва. Вони сплачували київському урядові данину і залучалися як союзники для участі у зовнішньопо­літичних акціях Русі. Київська держава являла собою тоді своєрід­ну асоціацію «світлих» і «великих» князів, які були «під рукою» ве­ликого князя київського.

Завойовуючи і приєднуючи до Києва нові землі, великі князі залишали у центрах племен свої збройні загони. У головному місті племені й особливо важливих центрах розташовувався великий за­гін — тисяча дружинників, що поділялася на сотні (тисяцький був начальником загону, а соцькі — командирами невеликих дружин); у містах менших за значенням стояли дружини, якими командува­ли соцькі й десяцькі. Вони «рубали» на приєднаних територіях нові міста, які ставали опорними пунктами, що зміцнювали їхню владу на місцях. Нові міста ставали також і економічними центрами.

Літописець повідомляє, що князь Олег повсюди в землях «по­сади мужи свои». Роздавання міст київським «мужам» в управлін­ня простежується в джерелах з другої половини IX ст., у тому чис­лі в «Повісті временних літ», Посадництво відповідало потребам об’єднавчої політики київського уряду, сприяло інтеграції місцевої і служилої знаті, яка феодалізовувалася. Поступово тисяцькі, соць­кі й десяцькі наділялися адміністративними функціями (підтриман­ня та наведення порядку у місті, придушення опору місцевого насе­лення, допомога збирачам данини), торговельно-поліцейськими функ­ціями, а з розвитком великокнязівської юрисдикції — судово-адміністративними. Так сформувалася найдавніша десяткова система управління, яку великі князі застосовували і в київській землі.

З кінця X ст. відбулися зміни в організації влади великого князя. Дедалі чіткіше виявлявся її феодальний характер: князь був військовим вождем, організатором і командувачем збройних сил. Але обсяг його військово-організаторської діяльності у зв’язку з ускладненням структури війська Київської держави значно зрос­тає: управління великокнязівською дружиною, військами васалів, народним ополченням потребує значних зусиль. Складнішими ста­ють функції князя щодо захисту зовнішніх кордонів. Великі київ­ські князі, починаючи з Володимира, багато уваги приділяли будів­ництву укріплень, організації сторожової служби, встановленню зовнішніх зв’язків. Військово-дипломатична діяльність великого князя мала на меті насамперед досягнення зовнішньої безпеки дер­жави. Великий князь також організовував будівництво шляхів, мо­стів, охорону торговельних шляхів.

Великі князі не тільки «рядили» (управляли), а й багато уваги приділяли розгляду судових справ. Придушення опору пригніче­них, який зростав, і передусім опору феодально залежних селян, завжди було в центрі уваги князя. Так, у 1068 р. київський князь Ізяслав жорстоко придушив народне повстання, спровоковане ан­типатріотичною діяльністю князя та його дружини. У 1113 р. знову повстало київське населення. Народний гнів був спрямований на купців, які втридорога продавали хліб і сіль, а також на лихварів, які вимагали зі своїх боржників непомірні відсотки. До повстання городян приєдналися закупи з селянської околиці. Для його приду­шення бояри та єпископи викликали в Київ князя Володимира Мо-номаха з сильною дружиною, який і «розрядив напругу в суспіль­стві, обмеживши лихварські проценти і пом’якшивши ті статті «Руської правди», де йшлося про борги і стягнення їх».

У XI—XII ст. особливо важливою стає законодавча функція великих князів.

Чіткіше, ніж раніше, виявляється релігійна функція великого князя (особливо після запровадження християнства). Він усіляко сприяв поширенню християнства у давньоруському суспільстві, уточнюючи правове становище церкви, визначаючи джерела мате­ріального забезпечення духовенства. Управляти київським князям допомагали призначені ними посадники, волостелі, тіуни та інші численні представники адміністрації. Посадники призначалися у важливі центри Давньоруської держави. За літописом князь Воло­димир Святославич «избра мужи добры, смисленны и храбры и ра­здал им грады».

У 1096 р. Олег Святославич підкорив собі Муромську і Ростов­ську землі, «посажа посадники своя по городам и дани поча брати».

Посадники на відміну від тисяцьких і соцьких, які були перед­усім командирами дружин, а вже потім виконували адміністративні функції, виступали повноправними представниками великокнязів­ської влади на місцях. Вони судили, збирали данину й різні мита. Засновувалися і спеціальні пункти збирання данини — погости. По­садники водночас керували військовими силами міста, в їхньому віданні була й прилегла сільська територія. Як правило, великі князі призначали посадниками бояр та інших «добрих мужів».

Посадники й волостелі (управителі сільськими волостями) мали найближчих помічників — тіунів, а також помічників зі спе­ціальних справ — мечників, мостників, вирників тощо. Усі ці особи утримувалися за рахунок податків і поборів з населення. Така сис­тема управління називалася «кормлінням». Про «корм» представ­никам князівського апарату свідчить Руська Правда (ст. 42 К.П.; статті 9, 10, 74 П. П.).

Великий князь ухвалював найважливіші рішення, якщо на це була згода його оточення — великих феодалів (бояр), «княжих му­жів», які утворювали феодальну раду при князеві. До її складу входили також представники духовної знаті, інколи — представни­ки верхівки міст («старцы», «старцы городские»), у воєнний час — ке­рівники союзників. Рада при князеві була важливим органом Дав­ньоруської держави. Члени княжої ради називалися «думцями».

Князівська рада у Київській Русі не мала чіткої організацій­ної структури. Однак її діяльність була досить стабільною. Рада об­говорювала переважно питання війни і миру, порядок зайняття столів, питання законодавства. Це не означає, що великий князь не мав права ухвалювати самостійно без ради те чи інше рішення, однак він був заінтересований у тому, щоб рішення, які він вважав найважливішими, підтримувалися впливовими особами держави. Тому князь досить часто звертався до ради.

Місцеві князі. У Київській Русі на місцях спочатку владарю­вали князівські династії племен. Місцеві князі до середини X ст. ча­сто іменувалися також великими. Однак вони, визнаючи силу київ­ського князя, були у нього «в послушании» («сущие под рукою»), виставляли на його поклик війська, передавали йому частину дани­ни, яку збирали з підвладної території. На місцях інколи вони роз­ташовували і військові сили київського князя. За свою «службу» місцеві князі користувалися заступництвом київського князя, зали­шали собі частину данини, яку збирали. Це можна розглядати як васалітет, що виник на основі данини. У разі порушення вірності київському князеві васал втрачав свої володіння, проте здійснити це можна було тільки шляхом війни проти непокірного.

Коли Давньоруська держава об’єднала всі східнослов’янські землі, перед нею постало завдання політичної консолідації. В її до­сягненні значну роль відіграли політичні акції. Зміст їх полягав у тому, що землі й князівства, де владарювали залежні від київських князів династії, передавалися синам київського князя. Початок практиці «садити» своїх синів у великих містах — центрах давньо­руських земель (князівств), що формуються, поклав київський князь Святослав Ігорович. У 970 р. Святослав «сажає» свого сина Олега в «деревех». Володимир «посадив» своїх синів у Новгороді, Полоцьку, Турові, Муромі, Пскові, Смоленську, Іскоростені, Влади-мирі, Тмутаракані. У деяких менш важливих містах правили по­садники, намісники й тисяцькі князя Володимира з найближчого його оточення.

Реформа великого князя Володимира ліквідувала владу міс­цевих князів племен, пов’язаних походженням та інтересами зі своїми землями і далеких від інтересів Києва. Вона скасувала авто­номію земель. Унаслідок реформи усі вищі ступені феодальної ієрархії опинилися в руках одного князівського роду, представники якого у зв’язку з розвитком феодалізму стали власниками землі й перетворились у великих феодалів-землевласників. Вони перебу­вали тепер зі своїм сюзереном — великим князем — у класичних відносинах васалітету-сюзеренітету. Ці відносини регламентували­ся договорами, так званими хрестоцілувальними грамотами. У гра­мотах насамперед передбачалося, що сюзерен наділяє свого васала землею. Крім того, жалування земель супроводжувалося наданням імунітетних прав. За це васал зобов’язаний був передусім нести службу великому київському князеві.

Сюзеренітет у Київській Русі позначався терміном «старій-шинство» і мав велике значення в системі феодальної ієрархії. Ста-рійшинство не тотожне поняттю «єдиновладдя», навпаки, проти­стоїть йому, бо пов’язане з уявленням про першого серед рівних і аж ніяк не про єдиного носія влади. Старійшинство політичне було пов’язане зі старійшинством генеалогічним. Місцеві князі-брати як нащадки великого князя користувалися рівними правами на спад­щину. Ця обставина підтримувала у них ідею єдності і спільної від­повідальності за долю Батьківщини у боротьбі із зовнішніми воро­гами. Проте генеалогічний критерій у визначенні старійшинства де­далі більше відходив на другий план, поступаючись місцем суто політичним міркуванням, що визначалися реальними міжкнязівсь-кими стосунками.

Старійшим ставав не той, хто досягав цього становища за віком, а той, кого таким «нарікли», тобто офіційно назвали інші князі. Актами подібного визнання, очевидно, були договори про ва-салітет-сюзеренітет. Договори були двосторонніми: вони укладали­ся від особи як сюзерена, так і васала. Проте старійшинства досяга­ли не тільки внаслідок добровільного визнання, його завойовували і під час міжусобиць, які у XI—XII ст. стали звичайним явищем і підривали могутність Київської Русі.

Економічна й політична влада окремих феодальних князівств настільки посилилася, що втримувати їх у покорі київському кня­зеві ставало неможливо. Князівські володіння перетворювалися у своєрідні держави у державі. Цьому певною мірою сприяв розвиток великих феодальних землеволодінь, між якими існували слабкі економічні зв’язки, а також формування феодального імунітету внаслідок наділення великих феодалів, передусім місцевих князів, жалуваними та іншими грамотами. Місцеві князі зміцнювали влас­ний апарат, який давав їм можливість тримати у покорі підвладне населення, придушувати опір експлуатованих мас. Місцеві князі очолювали адміністрацію і військо, до них поступово повністю пе­рейшло право судити, яке вони здійснювали у князівському дворі або передоручали своїм тіунам.

З розвитком феодалізму десяткова система управління (з ти­сяцькими, соцькими, десяцькими), що виросла з дружинної орга­нізації, змінюється двірсько-вотчинною системою управління. За цієї системи не існувало різниці між органами державного управ­ління й управління особистими справами князя. Всі нитки управ­ління сходилися у дворі князя (боярина). Кожен, хто входив до кня­зівського двору (боярської вотчини) і відав тут будь-якою ділянкою господарства або був просто близьким прислужником князя, міг з дозволу хазяїна виконувати й державні функції. Двірсько-вотчин­на система управління на відміну від десяткової, яка ще не знала поділу на центральні й місцеві органи, передбачала виокремлення місцевих органів управління. Вони були представлені місцевими князями, а також намісниками та волостелями, які призначалися великим князем. Формувалася система «кормління».

Процес виникнення двірсько-вотчинної системи управління непрямо відображений у Короткій Правді (статті 19—23). Статті ж Поширеної Правди (статті 3, 12) свідчать про подальший її розви­ток. Вони передбачали високий штраф (подвійну віру), який треба було сплачувати за вбивство впливових представників двірсько-вотчинної системи управління- Тут же (статті 12 і 13 Пр. Пр.) вжи­вається уніфікована назва різних князівських слуг, тобто застосо­вується загальний термін — «тіун» (з конкретними уточненнями). Так, огнищанин став називатися тіуном огнищанним, старий ко­нюх— тіуном конюшим, староста сільський і ратайний — тіуном сільським і ратайним. Усі названі, а також інші слуги виконували окремі різноманітні завдання державного характеру.

Для того щоб просунутися по сходинках державної ієрархії, треба було зразково виконувати функції слуги при дворі феодала, бути особисто відданим йому. З ускладненням завдань державного управління роль таких осіб зростала, відбувалися розподіл, уточ­нення виконуваних ними функцій, установлювалася їхня відносна спеціалізація. Найповажнішими посадовими особами були: воєво­да— начальник усіх збройних сил князівства; тіун конюший, який відав питаннями забезпечення князівського війська кіньми; дворе­цький — огнищанин, котрий управляв князівським двором і водно­час виконував важливі державні доручення; стольник, в обов’язки якого входила організація постачання князівського двору продо­вольством, тощо. У підпорядкуванні цих осіб перебували численні управителі — тіуни, старости.

Апарат двірсько-вотчинного адміністративно-господарського управління був типовим феодальним апаратом, оскільки основу йо­го становив специфічний феодальний принцип безпосередньої та невід’ємної належності політичної влади землевласнику. Двірсько-вотчинна система управління існувала на всіх рівнях феодальної земельної ієрархії — і у великокнязівському домені, і володіннях князів, і в боярських вотчинах. Обсяг влади місцевих феодалів при цьому зростав настільки, що не лише місцеві князі, а й навіть бояри у своїх вотчинах одержували широке право суду щодо залежного від вотчинника населення.

Феодальні з’їзди. Послаблення влади великого київського князя і посилення влади великих феодалів-землевласників зумови­ли скликання з’їздів — снемів — вищих органів феодальної влади. На феодальні з’їзди, що скликалися великим князем, збиралися місцеві князі, їхні союзники («брати»), васали («сини») і бояри, інко­ли — церковна знать. На з’їздах розглядали питання нового зако­нодавства, розподіляли лени, вирішували питання війни і миру з іноземними державами, планували заходи щодо охорони торговельних шляхів. Отже, з’їзд являв собою державний орган, який ви­рішував корінні питання, що стосувалися суспільної організації, державного ладу, зовнішньої і внутрішньої політики країни в умо­вах послаблення влади київського князя й посилення впливу місце­вих феодалів. Так, снем 1072 p., який зібрався у Вишгороді, ухва­лив Правду Ярославичів. Тут були присутні три князі Ярослави-чі— Ізяслав, Святослав, Всеволод, їхні дружинники, митрополит, єпископи, ігумени. Снем 1097 р. у Любечі, вирішуючи питання «уст­роения мира», визнав незалежність окремих князів («каждо да дер­жит вотчину свою»). На снемі 1100 р. в Уветичах ішлося про розпо­діл ленів. Питання миру і війни з половцями вирішували на снемі на р. Золотче в 1101 р. і на Долобському снемі в 1103 р.

З’їзди не змогли призупинити посилення феодальної роздроб­леності, бо в основі її лежали соціально-економічні чинники. По­літична влада, будучи за феодалізму атрибутом земельної власнос­ті, в міру зростання і зміцнення приватного землеволодіння перева­жно зосереджувалася в руках місцевих князів і бояр на шкоду владі великого князя, що, зрештою, й прискорило розпад Київської Русі.

Віче. У Давньоруській державі продовжували функціонувати народні збори — віче, які діяли ще до її утворення. Більшість суча­сних дослідників у цьому питанні поділяють точку зору В. Т. Пашу­то, який шляхом детального аналізу літописних відомостей про віче дійшов такого висновку: означаючи нараду взагалі, цей термін вживався стосовно різнорідних явищ. Як один з найархаїчніших ін­ститутів народовладдя віче було «використано власниками землі й поставлено на службу державі у формі своєрідної феодальної де­мократії». Із племінних сходів давніх слов’ян віче перетворилося у збори городян, в яких брали участь вільні жителі міста — купці, ремісники та ін. Але вирішальна роль у них належала міській фео­дальній верхівці.

Віче відігравало певну роль у політичному житті. Рішення про вбивство князя Ігоря, який зловживав збиранням данини, древля­ни, наприклад, прийняли на вічі («сдумавше со князем своим Ма­лом»). Коли у 997 р. Бєлгород оточили печеніги, городяни «створи-ша вече». 970 р. новгородське віче запросило до Новгорода князя Володимира Святославича. Перша згадка у літописі про віче у Ки­єві належить до 1068 p., а остання — 1202 р.

Однією з важливих функцій віча було комплектування народ­них ополчень і вибори ватажків. Віче скликалося під час облоги міста, перед початком воєнних походів, інколи на знак протесту проти політики князя.

Виконавчим органом віча була рада. У зв’язку з тим, що віче збиралося рідко, рада його заміняла. Правила в ній міська знать.

У XIII ст. діяльність віча припиняється. Виняток становили лише віча у деяких містах (Новгород, Псков).

Вервь. Органом місцевого селянського самоврядування була вервь — сільська територіальна община. Вона була колективним власником неподільних земель, здійснювала реалізацію норм зви­чаєвого права, організацію захисту своїх членів та їхньої власності у конфліктах з державним апаратом, феодалами й сусідніми общи­нами. Члени верві, пов’язані поміж собою системою кругової пору­ки, мали перед князівською адміністрацією фінансові, поліцейські та інші зобов’язання. Територія верві була досить великою. Вона охоплювала кілька населених пунктів, розташованих недалеко один від одного.

Збройні сили складалися з трьох основних частин: велико­князівської дружини, дружин місцевих князів та інших феодалів; народного ополчення; найманих загонів.

Дружина була ядром війська. У перший період існування Ки­ївської Русі дружинний лад характеризувався тим, що дружинни­ки постійно перебували поруч із князем, жили при його дворі, по­діляли його інтереси, в усьому допомагали йому. Князі постачали дружину всім необхідним: їжею, одягом, зброєю. Вони вважали дружинників своїми радниками. Літопис розповідає, що Володимир Святославич, «любя дружину», з нею постійно думав «о строе зе-мелнем и о уставе земелнем».

Основний контингент дружини — родова знать, але усякий, кого і князь вважав цінним у ратній справі й пораді, міг бути вклю­ченим до складу дружини. З рядів старшої дружини виходили най­важливіші представники князівської адміністрації — посадники, тисяцькі та ін.

Молодші дружинники («отроки», «пасинки», «дитячі») постій­но перебували при дворі князя, зближуючись зі слугами. З молод­шої дружини виходили охоронці князя, а також призначалися нижчі посадові особи.

Представники верхівки старшої дружини з часом стали нази­ватися боярами. Так, у договорі Олега з Візантією 911 р. зазнача­ється, що він укладений від імені «бояр його світлих». Боярами іме­нували у першу чергу членів старшої дружини, які мали не тільки велику суспільну вагу, а й певну самостійність. З поглибленням феодальних відносин вони осідали на землях, відривалися від кня­зівського двору, перетворювалися у землевласників. Бояри створю­вали свої дружини.

Відносини між ними й князем з часом переростали у васальні. Отже, колишні дружинники князя, перетворюючись у феодалів-ва-салів, приводили на війну свої дружини, феодальні ополчення, що складалися з міського населення, слуг, холопів і залежних селян. З народних ополчень («воєв») формувалася основна частина війсь­ка. Вони комплектувалися у період воєн із зовнішнім ворогом, у ви­падках загрози державі.

Для проведення воєнних операцій великі князі залучали за плату іноземні наймані загони, які складалися з варягів, представ­ників фінських і тюркських племен. Літописи, розповідаючи про похід князя Олега в 907 р. на Візантію, повідомляють, що він узяв із собою «множество варяг, и словен, и чудь, и кривичи, и мерю, и древляны, и радимичи, и поляни, и север, и вятичи, и хорвати, и дулебы, и тиверцы».

Військо ділилося на тисячі, сотні, десятки. Пізніше його стали ділити на полки.

Церква. Представники панівного феодального класу, і переду­сім сам великий київський князь як глава держави, добре розуміли силу ідейного впливу релігії на людей і намагалися використовува­ти її в інтересах свого класу. З метою зміцнення держави князь Во­лодимир Святославич запровадив християнство (близько 988 р.) як державну релігію, тому що язичеська релігія слов’ян, яка відбивала ідеологію первіснообщинного ладу, з виникненням класів і держави була неспроможна сприйняти умови суспільного життя і виконува­ти свою основну функцію — освячувати і зміцнювати існуючий гро­мадський порядок.

Запровадження християнства на Русі — показник того, як да­леко зайшов тут процес феодалізації, адже християнство запрова­джувалося в інтересах феодалів як духовна узда для експлуатова­них. Водночас культурний розвиток Київської Русі, її благополуччя настійно свідчили про те, що Володимир був зобов’язаний якомога тісніше зблизитися із Заходом, з Європою. А найпершим ключем до цього була заміна старої релігії на нову, запровадження христи­янства.

Християнство не могло, звичайно, поширитися відразу. Дав­ньоруський народ завзято чинив опір запровадженню нової релігії, яка несла йому посилення залежності від князів і бояр, збільшення феодальних повинностей. Офіційне запровадження нової релігії ви­магало примусових заходів з боку держави. Спочатку християнство було прийняте в середовищі панівного класу, а вже потім пошири­лося в народі. Руська православна церква створила за XI—ХШ ст. цілу низку повчань проти язичества, котрі свідчать про те, якими міцними й усталеними були язичеські переконання.

Уведення християнства на Русі сприяло виникненню в країні могутньої і розгалуженої церковної організації. Досить швидко да­вньоруська православна церква також стала великим феодалом. Під патронатом церкви опинилася значна кількість людей, що вре­шті-решт призвело до встановлення феодальної залежності. До них, крім служителів церкви, належали деякі категорії мирського населення — «задушні люди», тобто селяни маєтків, відданих церк­ві на спомин душі, персонал, який обслуговував церковні та монас­тирські богодільні, разом з людьми, котрі жили в них, і, нарешті, із­гої, що віддавалися церкві цілими селами. На користь церкви ще за князя Володимира Святославича була встановлена десятина — де­сята частина з доходів князя. Великі прибутки церковники одер­жували також з монастирських вотчин. Важливими були церковні права, що надавалися церкві князівською владою. Єпископам дору­чався нагляд за точністю торговельних мір і вагів — контроль, який став джерелом значних доходів церкви.

Запровадження в Київській Русі християнства як державної релігії було подією неоднозначною. Органічно поєднавшись з фео­дальною державою, християнство, наприклад, позитивно вплину­ло на розвиток зв’язків Русі з країнами середньовічної Європи, Візантією. Водночас воно сприяло розвитку культури, писемності.

Боротьба за утвердження християнства супроводжувалася розпа­дом дохристиянської культури. Християнство позитивно вплинуло на мораль ранньофеодального суспільства Давньоруської держави. Церква активно й наполегливо домагалася пом’якшення стосунків між людьми, засуджувала звичаї родової помсти, рабство, соро­міцькі слова, багатоженство.

Як носій ідеї єдиної держави і церкви на Русі, виразник пат­ріотичних традицій, християнський клір об’єктивно створював грунт, на якому визрівала національна самосвідомість, що за середньовіч­чя перебувала завжди у єдності з релігійними поглядами.

Судові органи. У Київській Русі суд не був відділений від ад­міністрації. Він захищав насамперед інтереси панівних верхів дав­ньоруського суспільства. У ролі судді передусім виступав князь. До компетенції лише князівського суду належали справи, в яких хоча б однією зі сторін були представники феодальної знаті. Про суд кня­зя розповідається в Руській Правді та інших джерелах. Статті Руської Правди забороняли мучити смерда й огнищанина без «кня­жа слова» (ст. 33 К. П., ст. 78 П. П.). Закуп міг піти «жалітися до князя і до суддів» (ст. 56 П. П.). Про себе як про суддю говорить у «Повчанні» Володимир Мономах: «На посадников не полагаясь, ни на биричей, сам делал…» Найважливіші справи князь вирішував разом зі своїми боярами на звичайному місці суду — княжому дворі (ст. 40 П. П.).

Судові функції, крім князя, здійснювали також представники місцевої адміністрації — посадники, волостелі, їхніми помічниками були тіуни, вірники та ін. Це знайшло відбиток у статтях Руської Правди (ст. 41 К. П.; статті 9—10, 20, 74, 86, 107—108 П. П.), де визна­чаються й уточнюються судові побори на користь численних осіб до­поміжного судового персоналу (мечника, дитячого, метельника).

У Київській Русі активно відбувалося становлення вотчинного суду. Це був суд землевласників над феодально залежним насе­ленням, який здійснювався на основі імунітетних жалувань. Виник­нення вотчинного суду пов’язано зі зростанням великого землево­лодіння й утвердженням феодальних відносин на Русі. Про ці суди згадується у літописі й грамоті новгородського князя Мстислава Володимировича Юр’єву монастирю 1130 р.

Існував у Київській Русі і так званий общинний суд. Про нього Руська Правда згадує лише один раз (ст. 15 К. П.), говорячи про пережиток давнього общинного суду («извод пред 12 человека»).

Запровадження християнства в Київській Русі та зростаючий вплив церкви на віруючих визначили виникнення церковного суду. Судові функції здійснювали єпископи, архієпископи і митрополит. Під час вирішення справ, які стосувалися чернецтва й населення, залежного від монастирів, у ролі судової інстанції виступав ар­хімандрит. Згідно з церковними статутами князів Володимира і Ярослава, церкві були підсудними справи, що виникали на грунті шлюбно-сімейних стосунків. Церковний суд розглядав також спра­ви про святотатство, чаклунство і знахарство, про здійснення коли­шнього дохристиянського язичницького культу.

Церковному суду з усіх справ підлягали так звані церковні люди. Він втручався в життя населення так само часто, як і князів­ський суд. Через єпископського волостеля або тіуна проходили усі побутові конфлікти, пов’язані з життям сім’ї, а також справи, зу­мовлені заміною традиційних общинних шлюбних норм і звичаїв новими нормами класового суспільства.

ОтэЮе, для Давньоруської держави були характерними такі типові феодальні риси судових порядків, як роздроблення судової влади, її зв’язок із земельною власністю, наявність церковного су­ду, що конкурував із державним судом.

. a








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія держави і права України (В.Я. Тацій, А.Й. Рогожин, В.Д. Гончаренко)