Головна Головна -> Підручники -> Підручник Історія держави і права України (В.Я. Тацій, А.Й. Рогожин, В.Д. Гончаренко) скачати онлайн-> Розділ третій Держава і право феодально роздробленої Русі (30-ті роки XII—XIV ст.) – § 1. Розвиток суспільно-політичного ладу Русі на початковому етапі феодальної роздробленості (30-ті роки XII — 30-ті роки XIII ст.)

Розділ третій Держава і право феодально роздробленої Русі (30-ті роки XII—XIV ст.) – § 1. Розвиток суспільно-політичного ладу Русі на початковому етапі феодальної роздробленості (30-ті роки XII — 30-ті роки XIII ст.)


У 30-ті роки XII ст. ранньофеодальний період історії Давньоруської держави змінився періодом феодальної роздробленості або, як вважають деякі дослідники, — початковим етапом розвиненого феодалізму. Перехід до феодальної роздробленості є процесом складним і супе­речливим, а водночас — історично неминучим і в певному розумінні прогресивним. Вітчизняною історичною наукою відкину­то помилкові уявлення про цей період історії Русі як про період «занепаду» та «руху назад». Зроблено правильний висновок про те, що аж до «Батиєва погрому» Русь за рівнем розвитку власної економіки та культури була однією з розвинених країн Європи. До­слідники довели також помилковість уявлень про період роздроб­леності як про час розпаду політичної організації Русі.

Поняття «розпад держави» не точно передає суть історичних подій тієї доби: визначальним був не розпад, а навпаки — більш стале, зумовлене економічним і політичним розвитком об’єднання територіально близьких споріднених племен, входження яких до очолюваної Києвом держави раніше ще не мало міцної основи.

Феодальна роздробленість була викликана причинами насам­перед соціально-економічного характеру: зростанням продуктив­них сил у сільському господарстві та ремісництві, подальшим роз­ширенням, ускладненням та зміцненням феодальної власності на землю, поступальним розвитком феодального способу виробництва. Вирішальне значення при цьому мав розвиток великого вотчинного землеволодіння.

Бурхливо зростали міста, зароджувалися внутрішні торго­вельні зв’язки між містом та селом, відбувався повсюдний розквіт культури.

Водночас загострилася соціальна боротьба. Під її впливом по­силилося прагнення місцевих феодалів збільшити власну участь в управлінні «своєю» землею, взяти безпосередньо у свої руки та всебічно зміцнити державний механізм, удосконалити правові засо­би придушення опору закабалених народних мас. Унаслідок зазна­чених чинників роздробленість Русі стала фактом. Це яскраво ви­явилося після смерті Мстислава Володимировича, коли Київська Русь вступила в нову стадію історичного розвитку. На зміну ран- ньофеодальній монархії в другій третині XII ст. прийшла поліцент-рична структура державно-політичного устрою. Залишаючись від­носно єдиним державним механізмом, Київська Русь являла собою федерацію півтора десятка певною мірою відособлених феодальних земель-князівств на чолі з Києвом. У південно-західній частині Русі на українських землях були Київське, Чернігівське, Переяс­лавське, Волинське та Галицьке князівства.

Але це був ще не розпад Давньої Русі. Важлива особливість історичного розвитку державних форм у період, що розглядається, виявилася в тому, що разом з відособленням ряду князівств та зе­мель мали місце й прямо протилежні тенденції. Вони були зумовлені тим, що до цього часу вже склалася давньоруська народність. Спільність етнічної основи усіх князівств та земель Київської Русі перешкоджала її розпаду. У суспільній свідомості народних мас Русі внаслідок багаторічної боротьби з кочівниками сформувалося переконання в необхідності єдності. В писемних пам’ятках чітко простежується схвалення народом дій тих, хто «много пота утер за землю Русскую», і осуд тих, з чиєї вини, як записано літописцями в хроніці 1132 р., «разьдрася вся Русская земля…». Не випадково значного поширення в політичній сфері набули програми загально-руської єдності, які висувалися і в Києві, і в Галицько-Волинському князівстві, і в інших політичних центрах, зокрема це особливо ви­являлося у Володимиро-Суздальському князівстві. Прискорення соціально-економічного розвитку поступово створювало матеріаль­ні передумови для відновлення політичної єдності Русі.

Феодальна роздробленість як нова стадія розвитку феода­лізму спершу сприяла прогресивному розвитку Русі. Проте вона мала також негативні наслідки в умовах, коли над Руссю нависла загроза зовнішньої небезпеки. На початку XIII ст. посилився про­цес дроблення Русі, в чому не останню роль відігравав внутрішньо­політичний чинник. Зі складу великих князівств виділилися нові уділи, з’явилося близько п’ятдесяти окремих князівств та земель. Зовнішньою формою цього процесу виступає заздалегідь розробле­ний порядок розподілу феодалами володінь між усіма спадкоємця-ми-синами. Настає справжня роздробленість. Нові, в тому числі й митні, кордони ослаблювали економічні зв’язки між князівствами та землями Русі.

Неодмінним супутником роздробленості стали нескінченні кро­вопролитні феодальні війни («усобиці») за землю, робочі руки, по­літичний вплив. Руйнувалися продуктивні сили, відбувалося масо­ве розорення господарств трудівників. Військові сили дедалі більше розпорошувалися. Усобиці в конкретно-історичних умовах справді стали, за влучним висловом сучасника, «погибелью земли Рус­ской». Вторгнення орд Батия поставило під сумнів не тільки єдність Русі, а й саме її існування.

Суспільний лад. У XII—XIII ст. зберігалися спільні для всіх частин Русі писи економічного побуту. Тотожною в усіх князівствах та землях була й суспільна структура. Давньоруське суспільство в період феодальної роздробленості складалося з двох основних ан­тагоністичних класів: феодалів-землевласників та селян.

Землеробство і в цей час було найважливішою галуззю госпо­дарсько-економічного життя земель та князівств Русі, а основою панування класу феодалів була земельна власність. Велике фео­дальне землеволодіння зростало та розвивалося насамперед у та­ких формах, як князівські домени та боярські вотчини. Велика фео­дальна вотчина, в якій застосовувалася праця феодально залежних селян та холопів, давала змогу організовувати багатогалузеве ор­но-промислове господарство, розширяти ниви, впроваджувати дво-та трипільну систему сівозміни, удосконалювати знаряддя вироб­ництва, що їх виготовляли ремісники в містах. Найбільшими влас­никами землі були князі, що помітно вирізняло їх з-поміж інших феодалів. Князівський домен («отчина») був найважливішим дже­релом прибутків, які забезпечували існування князя, а також його численних слуг, давали можливість утримувати надійний апарат управління та збройні сили, які безпосередньо перебували у віданні князя. Водночас процес подрібнення князівств на уділи призводив до звуження кордонів князівських землеволодінь, що, однак, не впливало на правове становище князівського домена як такого.

З розвитком феодальних відносин пов’язано кількісне зрос­тання, подальше зміцнення економічної могутності та політично­го становища такої групи феодалів, як бояри. Про бояр XII ст. свідчать літописи. Про боярських тіунів, рядовичів, холопів, а та­кож про боярський спадок ідеться в Поширеній редакції Руської Правди.

Бояри були власниками великих вотчин. У XII ст. у літописах для позначення боярських маєтків використовувався насамперед термін «село». Багато бояр були вихідцями з князівської дружини, які отримали від князя земельні дарування. Потім розмір вотчин зростав за рахунок насильницького захоплення общинних земель. Інша частина великих землевласників була представлена так зва­ними земськими боярами — нащадками родоплемінної знаті. Час­тина представників як однієї, так і іншої групи боярства перебува­ла на службі у князя. За термінологією Руської Правди, це — «кня­зі мужі», тобто найвищий розряд службовців у князя.

Серед бояр посилювалася диференціація. Як випливає з низ­ки статей церковного статуту князя Ярослава, дія якого в землях та князівствах XII—XIII ст. не викликає сумніву, бояри поділялися на «великих» та «менших». За образу членів їхніх родин передба­чалися неоднакові судові штрафні санкції.

Важливу частину виробничої основи вотчинного господарства становила праця залежних від феодала селян. Феодальне законо­давство XII—XIII ст. створювало феодалам необхідні умови для за-кабалення дедалі нових груп селянства. Про це свідчать норми По­ширеної редакції Руської Правди, насамперед «Статут про закупи», який, на думку дослідників, яскраво характеризує один з пошире­них способів установлення феодальної залежності вільного сільсько­го населення Давньої Русі від феодала-землевласника. Аналіз норм цього акта дає змогу зробити висновок, що ця правова пам’ятка Дав­ньої Русі була переважно «боярським законодавством».

Робити висновки про становище інших груп світських феода­лів у XII—XIII ст. на основі наявних з цього питання писемних джерел неможливо, хоча сам факт існування таких груп у багатьох дослідників не викликає сумніву. Початок створення умовного слу­жилого володіння землею виявлено вже в XII ст. Є всі підстави вважати, що помісна система на Русі все ж існувала. На матеріалах Галицької землі М. Ф. Котляр обгрунтував існування станового землеволодіння в XIII ст. та прошарку «тримувачей» земель, які відбували за наділи військову службу.

Великим феодалом була церква. У XII ст. продовжували зрос­тати її землеволодіння (кафедральні та монастирські вотчини). Джерелом зростання цих землеволодінь були передусім князівські дарування. Так, уставна грамота князя Ростислава Мстиславича Смоленській єпархії 1136 р. свідчить, що князь дарував церкві два села. У 1158 р. дочка Ярослава Ізяславича подарувала Печерсько-му монастирю п’ять сіл з челяддю. Подібні дарування землі става­ли одним з головних джерел збагачення церкви. Іншим таким дже­релом у XII—XIII ст. була ще раніше встановлена десятина. Збага­чувалася церква і за рахунок церковного суду, у віданні якого перебувало широке коло справ, визначених церковними статутами князів Володимира та Ярослава. Монастирі збагачувалися також внаслідок того, що монастирські землі не подрібнювалися як землі князівські або боярські під час одержання спадщини, а також за рахунок торгівлі та лихварства.

В умовах XII — першої половини XIII ст. панівний клас фео­далів являв собою ієрархічну структуру, яку очолювали представ­ники князівського роду. Нижче на цій драбині перебували бояри-землевласники. Ця ієрархічна система у середині панівного класу була саме тією організацією, яка забезпечувала відтворення та зба­гачення феодалів Давньої Русі, сприяла експлуатації дедалі шир­ших верств феодально залежного населення.

Основну масу вільного населення і в період феодальної роз­дробленості становили ще селяни-общинники. Водночас розвиток феодальних відносин супроводжувався подальшим наступом фео­далів на права селян-общинників. Одним із головних засобів зака-балення вільних селян, як і раніше, було пряме насилля над ними, здійснюване феодалами. Дедалі більшого поширення набувала й така форма перетворення вільних селян у феодально залежних, як закладництво. Селяни «закладалися» за яким-небудь «сильним» (тобто знатним та багатим) феодалом з метою отримання заступни­цтва, а за це деякою мірою втрачали свою волю. Необхідність за-кладництва селян, які з огляду на ті чи інші обставини були позбав­лені захисту з боку общини, зумовлювалася безперервним розбоєм і грабежем з боку феодалів. Водночас не тільки окремі селяни, а й цілі общини були змушені, «чтобы спастись от сильных людей насильства», ставати «под защиту» найсильніших з них, погоджую­чись при цьому виконувати численні феодальні повинності. Тоді феодал припиняв неорганізоване грабування та захищав общину від інших феодалів, вимагаючи та отримуючи за це феодальну ренту. Отже, закладництво було наслідком позаекономічного тиску феодалів на селян.

Дедалі більшу роль відіграє закабаления селян за допомогою економічних важелів. Збільшується кількість таких залежних се­лян, як закупи та рядовичі. У XII—XIII ст. широко застосовуються норми Руської Правди, що регулюють відносини закупництва.

Основною формою експлуатації феодалами залежного насе­лення Давньої Русі періоду феодальної роздробленості була про­дуктова рента. Мало місце й відпрацьовування залежних селян у господарстві феодалів. Важким тягарем як для феодально залеж­них, так і для ще вільних селян був їхній обов’язок утримувати князівську дружину, брати участь у ремонті та будівництві шляхів і мостів, виконувати інші численні повинності.

У період феодальної роздробленості не втратило свого зна­чення застосування в господарстві феодалів праці холопів. їх при­мушували працювати в будинку господаря, займатися вотчинним ремеслом, а також обробляти орні землі, що належали боярам.

Розвиток феодальних відносин вів до невпинного зростання числа і таких холопів, яких феодали-землевласники наділяли зем­лею, примушуючи їх цю землю обробляти. Відтак створювалися умови для скорочення цієї категорії майже безправного населення Русі та еволюції в бік феодально-залежного населення. Зафіксовані в статтях 56, 64, ПО П. П. джерела холопства існували і в роки феодальної роздробленості.

Суспільно-економічний і політичний розвиток Русі в XII— XIII ст. характеризується швидко зростаючою роллю міст. За літо­писними даними, напередодні навали полчищ Батия на Русь тут налічувалося до 300 великих та малих міст. Тільки в Галицько-Во-линській землі їх було понад 80. В основі господарської діяльності міст було ремесло, промисли, торгівля та певною мірою сільськогос­подарське виробництво.

У цей час посилилася неоднорідність соціального складу міст. У них проживали представники всіх верств феодального суспільст­ва. Міське управління, суд, керівництво міським ополченням зосе­реджувалися в руках міської феодальної знаті, яка нещадно експ­луатувала ремісників, а також дрібних торговців, часто виділяючи зі своїх боярських садиб в їхнє користування подвір’я та земельні ділянки і збираючи за це феодальну ренту. Наступну за феодалами сходинку у становій драбині городян посідала торгово-реміснича верхівка міст.

Основна маса міського населення була представлена «чорни­ми» «меньшими» людьми. Ними були дрібні торговці й ремісники, численні підмайстри, «убогі» люди, які не мали певних занять. До складу міського населення входила й челядь — обслуга боярських дворів.

Форми експлуатації нижчих верств міського населення става­ли дедалі різноманітнішими. Вводилися нові податки, встановлюва­лося чимало повинностей, посилювався гніт лихварів. Зміни в еко­номічному становищі різних категорій городян призвели до відмін­ностей і в їхньому правовому становищі.

Посилення в XII—XIII ст. наступу феодалів на права селян та міських низів призводило до подальшого зубожіння трудящих мас та поглиблення їхньої залежності від представників панівного класу.

Через це загострювалися антагоністичні суперечності в давньору­ському суспільстві, що виливалося в повстання феодально залеж­ного населення проти гніту князів та бояр. Антифеодальний харак­тер соціальних рухів у XII—XIII ст., незважаючи на неоднознач­ність класової належності їхніх учасників, не викликає сумніву. Так, антифеодальними були повстання в 1157 р. у Києві, народний рух 1159 р. у Галицькій землі. Відомі антифеодальні народні рухи в Переяславській та Чернігівській землях, інших князівствах Русі. Класову боротьбу в XII — на початку XIII ст. на Русі дослідники характеризують як надто напружену.

Державний лад. Зумовлені поступовим розвитком продуктив­них сил зміни соціальної структури та загострення класової бо­ротьби посилили вплив економічного базису на політичну надбудо­ву і викликали в ній настільки значні перетворення, що деякі дослідники навіть вважають, що з’явилася її нова форма. У період феодальної роздробленості Русь за формою устрою являла собою комплекс напівсамостійних державних утворень. На думку деяких учених, Давньоруська держава цього періоду — це своєрідна фео­дальна федерація.

Зазнала змін і форма правління Давньоруської держави. У XII— XIII ст., аж до навали Батия, встановилася нова форма правління, за якої київський престол став об’єктом колективного сюзеренітету найсильніших князів. М. С Грушевський не без підстав писав, що ці відносини сюзеренітету-васалітету в умовах феодальної роздро­бленості прикривалися формою сімейно-родових відносин. Вони скріплювалися писемними договорами, в тому числі хресними і присяжними грамотами, клятвами, дарунками, а в окремих випад­ках — взяттям заложників з числа найближчих родичів одного або двох князів — сторін в укладеній угоді.

У цей період Давньоруською державою правив не стільки ве­ликий київський князь, скільки увесь князівський рід. Цю думку підтримують і ті вчені, котрі вважають, що політичне змагання князівських династій у Русі, а також страх боярства перед поси­ленням князівської влади (хоч водночас вони і розуміли її необхід­ність для охорони їхніх інтересів) сформували у середині XII ст. систему дуумвірату — одночасного співправління в Києві князів з двох найсильніших династій, які не бажали поступатися першістю один одному. Співправителями були, наприклад, Ізяслав Мстисла-вич і В’ячеслав Володимирович, В’ячеслав Володимирович і Рости­слав Мстиславич та ін.

Таке правління позитивно впливало на розвиток політичного життя Русі XII—XIII ст. Воно не тільки скорочувало, щоправда тимчасово, міжусобиці, а й деякою мірою сприяло об’єднанню дав­ньоруських земель навколо Києва, а також забезпечувало посилен­ня військового потенціалу Русі в боротьбі з кочівниками. Спосіб правління Давньоруською державою, що існував у XII—XIII ст., виявився в цілому життєздатним у нестійкий час феодальної роз­дробленості. Він забезпечував успішне поєднання тенденції еконо­мічного і соціального розвитку окремих земель і князівств Русі з прагненням усіх верств суспільства до єдності. Як уже зазначало­ся, навіть міжусобна боротьба різних князівських угруповань най­частіше відбувалася на основі тієї чи іншої програми загальнорусь-кої єдності.

Отже, на першому етапі феодальної роздробленості до навали орд Батия Русь зберігала багато рис відносної єдності свого дер­жавного організму. Аж до ординського нашестя центром усієї Русь­кої землі був Київ.

Одним із чинників підтримки відносної єдності політичного розвитку Давньоруської держави, який зберігся і в роки феодаль­ної роздробленості, були князівські з’їзди. Порядок скликання і проведення з’їздів князів, як і раніше, не регламентувався жодним юридичним документом. Він засновувався на звичаї і відображав розстановку сил на момент скликання того чи іншого з’їзду. Феодальні з’їзди скликалися для обговорення важливих питань. На­приклад, на князівському з’їзді, який відбувся в 1155 p., зіткнулися два підходи до форми правління. Прихильники першого відстоюва­ли єдинодержавність, другого — непорушність батьківських спад-щин.

Феодальні з’їзди скликалися і тоді, коли необхідно було обго­ворити питання, пов’язані з відведенням зовнішньої небезпеки. Так, у 1167 р. на з’їзді вирішувалося питання про забезпечення безпеки проходження купецьких караванів, які прямували Грець­ким та Залозним торговельними шляхами. Питанням оборони від кочівників були присвячені й наступні з’їзди князів.

Великий князівський з’їзд був скликаний у Києві в 1223 р. Князі зібралися, щоб досягти згоди щодо надання допомоги половцям, котрі зазнали нападу кочових орд і звернулися до князів Русі за допомо­гою. Князівські з’їзди, хоча й виявилися неспроможними примирити протилежні інтереси феодалів, але в справі об’єднання давньоруських князів проти зовнішньої загрози відіграли важливу роль.

Структура державного апарату в князівствах XII — першої половини XIII ст. зберігала наступність щодо Давньоруської дер­жави першого періоду її розвитку. Тому основні державні інститу­ти, які сформувалися ще тоді, продовжували розвиватися і в нових умовах. Однією з важливих відмінностей було те, що тепер на чолі кожного князівства стояв старший князь, котрий нерідко титулува­вся «великим», подібно до київського князя. Великий київський князь за традицією ще вважався «старійшим» серед інших князів, однак колишньої влади він уже не мав. Титул «великий князь» придбали, наприклад, князі володимиро-суздальський, чернігівсь­кий, галицько-волинський, полоцький, а пізніше і князі деяких ін­ших українських князівств. У васальній залежності від місцевого великого князя, який князював у політичному центрі землі — най­більшому місті, перебували менші князі, котрі володіли центрами дрібніших князівств або князівських волостей.

Заснування в окремих князівствах особистих династій дуло одним із чинників, що сприяли зміцненню панівного класу феода­лів. Але в межах цього класу між боярством та князями, котрі пра­гнули до посилення своєї влади, розгорнулася запекла боротьба. Перебіг цієї боротьби в тому чи іншому князівстві, або землі, безпо­середньо впливав на становище князівської влади, а відтак і на форму правління цього князівства, чи землі. У Новгородській землі, наприклад, боярство виявилося настільки могутнім, що повністю підкорило своїй волі князівську владу, закріпивши за Новгородом статус своєрідної «феодальної республіки», в якій влада належала великим боярам-землевласникам. У Галицько-Волинській землі вна­слідок боротьби між князями і боярством, яка була тут особливо тривалою і напруженою, перші домоглися значних перемог. Ще серйознішою виявилася перевага сил на боці князівської влади у Володимиро-Суздальській землі, де князі дуже рано почали вияв­ляти прагнення до «єдинодержавності».

У період феодальної роздробленості, коли у боротьбі з боярст­вом і під час міжусобних війн князі часто втрачали свої «столи», особливого значення набув порядок їх захоплення. В нових умовах він став ще різноманітнішим, ніж це було раніше. «Вокнязіння» здійснювалося за рішенням з’їзду князів, частіше — за рішенням лише кількох (двох або трьох) найвпливовіших князів, ще час­тіше— за згодою (інколи у формі писемного договору) з князем-сюзереном, а також за заповітом унаслідок «добровільної» відмови від престолу попередника або «обміну» столами, за запрошенням правлячої верхівки тієї чи іншої землі. Нарешті існував явочний порядок займання столу князем, котрий здійснювався шляхом пря­мого насильницького захоплення престолу. Відомий випадок, коли боярин Володислав у 1213 р. проголосив себе галицько-волинським князем.

На відміну від попереднього періоду існування Давньоруської держави князі під час суперечок про переважне право на займання князівського столу дедалі частіше стали посилатися на право одер­жання його в спадщину як «вотчини».

Князі — правителі князівств і земель Русі були виразниками волі панівного класу феодалів і здійснювали свою владу передусім в їхніх інтересах. Ця обставина значною мірою визначала характер влади князя і його державних функцій. Верховна влада в князівстві належала великому князю. Йому підкорялися збройні сили, насам­перед князівська дружина, на яку князь спирався, придушуючи виступи пригнічених народних мас. Придушення опору експлуато­ваних мас було однією з найважливіших функцій князя як глави князівства, найзначнішого його феодала. У XII—XIII ст. виступи пригнічених мас були виявом передусім класового антагонізму, який існував у давньоруському суспільстві. Те, що князі нехтували ■інтересами народу та їх відірваність від нього, міжусобиці, спо­дівання на приязнь та допомогу зовнішніх сил обернулися розпадом та занепадом Київської Русі, зумовили тривале татаро-монгольське іго.

Якщо визнати часом створення Поширеної редакції Руської Правди першу третину XII ст., то це свідчить про незначну законо­давчу діяльність великих князів у другій половині XII — першій половині XIII ст. Водночас процес зміцнення і розширення фео­дального адміністративного апарату, підлеглого князям, гарантував їм можливість ефективного застосування, а з боку населення — до­тримання норм Руської Правди — цього збірника феодального пра­ва, який забезпечував зміцнення феодальних відносин у Давній Русі, в усіх її князівствах і землях.

До сфери діяльності князів входило керівництво центральни­ми і місцевими органами управління. Судова функція князів мала класовий характер, котрий особливо яскраво виявлявся тоді, коли однією зі сторін у судовому процесі були представники простого вільного населення- Судив князь також своїх бояр і дружинників. Відомості про повсюдну участь князів у судових справах свідчать, що судова діяльність князів у XII ст. була досить активною.

Князь як правитель князівства вирішував питання, пов’язані з обороною земель від уторгнення ззовні (про цю функцію князів згадують літописи). Князі займалися також дипломатичною дія­льністю, метою якої було гарантування безпеки землі в умовах постійної загрози з боку кочівників. Князі брали участь і в організа­ції торговельних шляхів.

У період феодальної роздробленості князь у разі необхідності збирав особливу раду — думу. До її складу входили передусім представники старшої дружини — бояри, або, як їх іменує літопис, «передні», «кращі мужі», а також духовні феодали — єпископ, ігумени. Дума мала великий вплив на політику князя.

Під час здійснення своїх функцій князь спирався на числен­ний адміністративний апарат. Вищими посадовими особами в апа­раті центрального управління князівств і земель Русі були двірські, конюші, стольники. Будучи двірськими чинами, особистими агента­ми князя в його домені, вони керували певною галуззю управління всього князівства і водночас здійснювали і загальне управління територіями, пов’язаними з цією галуззю. Наприклад, конюший управляв землями, на котрих населення займалося конярством. Поява в центральному апараті управління вказаних посадових осіб свідчить про розвиток двірсько-вотчинної системи управління.

З числа бояр і дружинників князь призначав для управління окремими територіями посадників, тисяцьких, воєвод. У їхньому підпорядкуванні перебували тіуни, вирники, отроки, дитячі, мечни­ки та інші особи, котрі допомагали представникам князівської адміністрації здійснювати адміністративні та судові функції на місцях.

Характерною рисою управління залишалася система «корм­ління», за якої частина прибутків від волостей, що їх збирали аген­ти центральної влади князівства, йшла їм на «корм». Про судові збори як про одне з джерел утримання представників адміністра­тивно-судової влади свідчать, наприклад, статті 9, 20, 74, 107, 108, 114 Поширеної правди.

Певна роль у місцевому управлінні належала сільській общи­ні, яку князівська адміністрація мобілізовувала на збирання подат­ків, для виконання усім «миром» деяких поліцейських функцій (ви-ловлення збіглих холопів, розшук убивць, татя та ін.).

Збройні сили в князівствах визначалися ієрархією земельної власності. Об’єднання збройних сил кількох князівств Русі було можливим тільки у разі фактичного збігу інтересів їхніх прави­телів. Хоча збройні сили Русі періоду феодальної роздробленості стали дещо слабшими, ніж вони були в ранньофеодальний період, загальна кількість війська збільшилася. Війська-окремих князівств у воєнний період налічували до кількох тисяч воїнів.

Найнадійнішою з погляду захисту класових інтересів феода­лів була дружинна частина війська. Князь міг покладатися лише на свою постійну дружину, яка розташовувалася в стольному місті або в укріплених центрах поблизу нього і була готова за першим закликом князя виступити і «шукати» йому слави, а собі «честі». При цьому зростало значення молодшої дружини, бо старші дру­жинники перетворилися у великих землевласників-вотчинників і поповнили боярство. Молодші дружинники охороняли князя, були рухомим каральним загоном у межах князівства і князівського до­мену, а в період воєнних дій — ядром військових сил князівства. Дружинники виконували деякі поліцейські, судові й адміністратив­ні функції. Власні дружини мали й інші великі феодали, чиї об’єд­нані сили інколи переважали сили великого князя. На випадок значних воєнних дій скликалося численніше, ніж дружина, війсь­ко — рать (народне ополчення). По закінченні воєнних дій рать роз­пускалася.

Система управління військовими силами у воєнний час буду­валася у такий спосіб: великий князь як верховний командувач ра­зом з найзначнішими феодалами (князями і боярами), а також з тисяцьким (керуючим «воями») утворював військову раду. Безпосередньо перед битвою призначалися командири головних полків
І центру, флангів, сторожових і засідкових полків, Русі періоду феодальної роздробленості, яка склалася ще у першому столітті Давньоруської держави, не зазнала значних змін, але разом з великим київським князем як вер-I ховним суддею судову функцію такого рівня здійснювали й місцеві і великі князі.

У період феодальної роздробленості певну роль відігравали і вічеві сходи, котрі вже давно перетворилися в знаряддя князівсь­кої волі. Віче збиралося в головних містах князівств. Значну цін­ність являють відомості про київське віче 1146—1147 pp., про віча в інших містах. До складу віча входили передусім князі, бояри, вищі церковні ієрархи, а також заможні купці. Саме цим представникам панівного класу належала вирішальна роль на вічевих зборах, хоча в них брало участь і рядове міське населення.

До компетенції віча входили насамперед питання війни і миру. Віче розглядало також питання, що стосувалися законодавства, фінансових справ, призначення і зміщення представників держав­ної адміністрації. Вічеві збори відбувалися з дотриманням правил, розроблених на основі практики. Керували такими зборами князі, митрополит, а інколи й тисяцькі.

Активну роль у суспільно-політичному житті князівств і зе­мель Русі XII—XIII ст. відігравала церква. На чолі давньоруської православної церкви стояв митрополит. У його підпорядкуванні бу­ли єпископи, які очолювали єпархії — своєрідні церковно-адмініст­ративні округи, що територіально охоплювали найбільші князівст­ва Русі.

У період феодальної роздробленості політика, яку проводила церква, була неоднозначною. Розуміючи, що посилення політичної роздробленості і безперервні міжусобиці, зіткнення князів могли негативно вплинути на приріст землеволодінь церкви, її фінансові інтереси, верхівка церковної організації підтримувала ідею єдності Русі. Церква була політичним чинником доцентрового характеру, тоді як князівські міжусобиці давали імпульс відцентрового харак­теру. Водночас місцеве духовенство, перебуваючи в економічній і політичній залежності від місцевих князів-правителів, нерідко під­тримувало міжкнязівські усобиці, в котрих відображалися децент-ралістські прагнення князів та їхнього найближчого оточення. Така політика місцевих церковних феодалів, звичайно, не сприяла зміцненню єдності Русі.

Єпископи, ігумени найбільших монастирів безпосередньо бра­ли участь у політичному житті князівств. Вони могли входити до складу князівської думи. Князі залучали єпископів як послів для ведення переговорів з іншими князями. Так, літопис 1148 р. по­відомляє про послів київського князя Ізяслава Мстиславича до Ольговичів. Князь надіслав до Чернігова «білгородського єпископа Федора і печерського ігумена Федоса, і мужі свої з ними».

Інколи на час відсутності в адміністративному центрі князя виконання його функцій покладалося на єпископа.

У період феодальної роздробленості не втратила свого зна­чення і судова діяльність церкви, що давала їй значні прибутки. Аналіз співвідношення світської та церковних юрисдикцій дає змо­гу зробити висновок про те, що в XII—XIII ст. церква розширила межі своєї юрисдикції, не зазнаючи при цьому відчутних протидій з боку князівської влади.

У цілому державний устрій князівств і земель Русі XII — першої половини XIII ст. характеризувався подальшим зміцненням політичного панування феодалів, а також розгалуженою системою васально-ієрархічних зв’язків між ними. Це відбилося на складі, структурі, формах і методах діяльності органів центрального і міс­цевого управління. Князі і бояри використовували адміністративні органи, а також військові дружини для придушення опору експлу­атованих мас, охорони своєї власності, передусім земельної, а та­кож інших своїх привілеїв та інтересів. Активну допомогу у цьому їм надавали церква і духовенство.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія держави і права України (В.Я. Тацій, А.Й. Рогожин, В.Д. Гончаренко)