§ 3. Державний лад


Загарбання й утримання польсько-литовськими феодалами значної частини українських земель виключало можли­вість виникнення в цей час української державності, хоча окремі її елементи зароджувалися в Запорізькій Січі. Тому, розглядаючи державний лад України в цей період, слід проаналізувати польсько-литовські структури, дія яких поширювалася на українські землі

Вищі органи державної влади й управління. Верховна влада на території українських земель, які входили до складу Польського королівства і Великого князівства Литовського, належала цент­ральним органам державної влади й управління цих держав, а після Люблінської унії 1569 р. — центральним органам Речі Поспо­литої.

У Польському королівстві найвищими органами державної влади й управління були король, королівська рада і сейм. У 1386 р. великий литовський князь Ягайло був обраний «найпереднішими па­нами і шляхтой с согласия всех жителей королевства» королем По­льщі. З цього часу затвердився принцип обрання глави держави.

Королівська рада як постійно діючий орган влади сформува­лася приблизно у середині XIV ст. До її складу входили: королівсь­кий (коронний) канцлер та його заступник — підканцлер; коронний маршал, який керував королівським двором, здійснював нагляд і чинив суд над придворними, та його заступник — надвірний мар­шал; коронний підскарбій — охоронець королівської скарбниці та його заступник — надвірний підскарбій. Крім них, до складу коро­лівської ради входили воєводи, каштеляни, католицькі єпископи. У XV ст. рада стала називатися великою, або найвищою радою.

Починаючи з XIV ст. більш або менш регулярними стають на­ради глави держави з представниками панівних верств (панами і шляхтою) — так звані сейми. На цій основі у XV ст. сформувався загальний (вальний) сейм, до складу якого входили члени великої ради і депутати від шляхти. Це зумовило в подальшому поділ валь­ного сейму на дві палати: сенат, який виріс з королівської ради, і посольську зборню, до складу якої входили представники земської шляхти. Вальний сейм Польського королівства збирався щорічно.

Він вирішував питання про податки, а також ухвалював законо­давчі акти. Вальний сейм міг засідати і за відсутності короля. З ча­сом головною функцією вального сейму стає обрання глави Польсь­кого королівства.

Аналогічно будувалася система найвищих органів влади Ве­ликого князівства Литовського. Главою тут був великий князь — господар. За III Литовським статутом 1588 р. він мав досить широкі повноваження з питань внутрішньої і зовнішньої політики: очолю­вав виконавчо-розпорядчі органи, призначав на посади і звільняв з них службових осіб, керував військом, розпоряджався державним майном і коштами, призначав і приймав послів, укладав угоди з іноземними державами. Однак наприкінці XV ст. влада господаря значною мірою обмежувалася «Панами-Радою» і сеймом, без згоди і схвалення яких господар не мав права вирішувати основні питан­ня державної політики.

До складу «Панів-Ради» входили найвпливовіші службові осо­би князівства: маршалок, канцлер, підскарбій, гетьман, воєвода, ка­штеляни, окремі старости, а також верхівка панівних станів — два католицькі єпископи й окремі великі феодали за особистим запро­шенням великого князя. Виникнувши як допоміжний орган при гос­подарі, «Пани-Рада» незабаром набула значної самостійності, пере­творившись в орган, який обмежував владу господаря: кількість її членів досягала 80 осіб.

«Пани-Рада» була постійно діючим законодавчим, виконавчо-розпорядчим, контролюючим і судовим органом. Найважливіші дер­жавні справи Рада вирішувала спільно з князем, а в разі його відсу­тності — самостійно. У випадках, коли думка «Панів-Ради» і думка великого князя не збігалися, останній мусив підкорятися Раді.

Правове становище «Панів-Ради» як одного з найвищих орга­нів державної влади Великого князівства Литовського було закріп­лено привілеями 1492 і 1506 pp.

До компетенції «Панів-Ради» входило обрання великого кня­зя, оборона держави, міжнародні справи, видання законів, розгляд найважливіших судових справ. Для вирішення цих питань Рада збиралася у повному складі або виносила їх на розгляд сейму.

Вплив і авторитет «Панів-Ради» були зумовлені тим, що до її складу вход ш вищі посадові особи держави. Це передусім марша­лок земський, який здійснював нагляд за порядком та етикетом при дворі великого князя, головував на засіданнях Ради і сейму, його заступник — маршалок дворний — був керівником дворян, які служили при дворі великого князя. Дуже впливовим сановником був канцлер — голова канцелярії великого князя та «Панів-Ради» й одночасно охоронець великої державної печатки. Він редагував статути і рішення Ради, скріплював печаткою офіційні документи, вів переговори з сусідніми державами, очолював роботу канцелярії з її штатом писарів, дяків, тлумачів. Підканцлер був заступником канцлера й охоронцем малої державної печатки. Підскарбій земсь­кий відав скарбницею Великого князівства Литовського, стежив за своєчасним збиранням натуральних і грошових податків та зборів. Підскарбій двірний відав скарбницею великого князя. В його підпо­рядкуванні були скарбники, наглядачі за надходженням грошей в скарбницю. До кола впливових членів Ради належав і великий геть­ман — головний воєначальник Великого князівства Литовського. Його заступником був гетьман двірський.

З часом дедалі впливовішим загальнодержавним органом Ве­ликого князівства Литовського стає сейм. На загальний (вальний) сейм збиралися великий князь, члени «Панів-Ради», католицькі і православні єпископи, повітові старости, хорунжії, окремі великі феодали за запрошенням великого князя і по два делегати від кож­ного повіту, обрані шляхтою на повітових сеймиках. Певних стро­ків скликання сейму не існувало. Збиралися сейми за потреби, на­приклад у разі війни.

Вальний сейм, вирішував широке коло різноманітних питань. А такі питання, як обрання великого князя, оголошення про скли­кання ополчення (рушіння), зносини з іншими державами та ін., належали до виключної компетенції сейму. II Литовський статут 1566 р. передбачав, що ні великий князь, ні його Рада не мали пра­ва починати війну і встановлювати податки без згоди на те сейму. Це свідчило про зростання ролі сейму в державному механізмі Ве­ликого князівства Литовського.

Великий вплив на характер державного ладу, в тому числі на структуру вищих органів управління Литви і Польщі, мав союз цих держав, що ставав дедалі міцнішим. Основу цього союзу було за­кладено у 1385 р. Кревською унією, відповідно до якої великий ли­товський князь Ягайло став одночасно королем польським. Подаль­ше зміцнення зв’язків між Литвою і Польщею відбувалося у 1413 р. завдяки унії, законодавчо оформленої Городельським привілеєм. Городельська унія передбачала можливість спільних засідань, польсь­ко-литовських сеймів і з’їздів, «когда это будет нужно», з «волей и согласием короля». Отже, перші кроки зближення Литви і Польщі мали характер особистої унії. Польська шляхта, як правило, запро­шувала на польський сейм чергових великих литовських князів. Обидві самостійні держави об’єднувала особа спільного монарха.

Проте після Люблінської унії 1569 р. становище держав змі­нилося. Відповідно до цієї унії до складу Польського королівства увійшли українські землі (Волинь, Поділля, Київщина). Польща і Литва були об’єднані в єдину державу — Річ Посполиту (респуб­ліку). Великий князь Литовський став одночасно і королем польсь­ким, який «згідно з давнім звичаєм і привілеєм спільними голосами поляків і Литви буде обиратися в Польщі, а не в іншому місці… Об­раний у такий спосіб на Польське королівство буде миропомазании і коронований у Кракові».

Державний лад Речі Посполитої в основному сформувався у перші роки її існування. Велику роль у цьому процесі відіграли так звані «Генрікови артикули», прийняті у 1572 р. у зв’язку з обран­ням королем Речі Посполитої французького принца Генріха Валуа. Згідно з артикулами Річ Посполита проголошувалася дворянською республікою, очолюваною королем, котрий обирався. Король визна­вав «вільну елекцію», тобто вільні вибори глави держави, відмовля­вся від принципу успадкування трону, зобов’язувався не вирішува­ти питань війни і миру без урахування думки сенату, не скликати «посполитого рушіння» без згоди сенату, мати при собі 16 сенато­рів, кожні два роки скликати сейм. Король також зобов’язувався зберігати територіальну цілісність Речі Посполитої і домагатися повернення втрачених ним та його попередниками провінцій. Арти­кули передбачали, якщо король порушуватиме права і привілеї шляхти, остання має право відмовитися від покори королю.

За Люблінською унією 1569 р. законодавча влада передавала­ся вальному сейму Речі Посполитої. Вважалося, що сейм склада­ється з трьох станів: короля, сенату й посольської зборні.

Король у сенаті, таким чином, ставав частиною шляхетського сейму і під час його засідань був тільки головою сенату.

Роль сенату у складі вального сейму була значнішою, оскіль­ки сенат об’єднував усіх вищих посадових осіб Речі Посполитої — воєвод, каштелянів, католицьких єпископів Литви і Польщі. Сена­тори в сеймі не голосували, а по черзі висловлювали свою думку з того чи іншого питання. На цій основі король або від його імені кан­цлер формували загальну думку сенаторів — «конклюзію» (висно­вок).

Найвпливовішою частиною вального сейму була посольська зборня. До її складу входили 170 делегатів — послів від земської шляхти. Серед них було 48 послів від Литви, які спочатку збирали­ся в Слонимі, щоб узгодити свою діяльність на вальному сеймі. Скликалася посольська зборня королівськими універсалами за кіль­ка тижнів до відкриття сейму. В універсалах викладалися питання, які підлягали розгляду на сеймі. Обрання послів у сейм здійснюва­лося на шляхетських сеймах. Тут же депутатам надавалися нака­зи, які відображали вимоги шляхти. Отже, депутати посольської зборні були уповноваженими шляхти відповідного воєводства. Піс­ля закінчення роботи сейму посли звітували на повітових сеймиках.

Усі питання на сеймі Речі Посполитої вирішувалися одно­стайно, бо тут діяв принцип «вільної заборони» — так зване «libe-rum veto».

Компетенція сейму була досить широкою. Він мав виключне право ухвалювати закони, запроваджувати нові податки, давати згоду на скликання посполитого рушіння, приймати послів інозем­них держав, визначати основні напрями зовнішньої політики.

Постанови сейму називалися конституціями. Оголошувалися вони від імені короля, але з обов’язковим нагадуванням про те, що прийняті вони за згодою сенату.

Для обрання короля Речі Посполитої збиралися особливі сей­ми: «конвокаційні», на яких вирішувалися питання про час і умови обрання короля; «елекційні», де обирали короля; «коронаційні», на яких відбувалася коронація і король давав присягу.

Центральне управління у Речі Посполитої здійснювали ко­роль і вищі службові особи, причому Литва (князівство) і Польща (корона) в деяких випадках мали своїх власних сановників. Коро­лівським двором відав коронний, або великий, маршалок, його за­ступником був надвірний маршалок. Другою після маршалка поса­довою особою вважався коронний (польський) канцлер, який відав разом з підканцлером королівською канцелярією. Поряд з ними діяв литовський канцлер князівства. Коронний підскарбій відав скарбницею корони, литовський — скарбницею князівства. Важли­ве місце у державному механізмі Речі Посполитої посідав коронний гетьман, який очолював коронне військо. Ця посада завжди перебу­вала в руках магнатів, які були володарями великих земельних маєтків переважно на українських землях. На чолі литовського вій­ська стояв великий литовський гетьман. Польсько-литовські унії сприяли зближенню державного ладу Литви і Польщі, однак у роз­витку Великого князівства Литовського деякі державно-правові відмінності збереглися: тут існували свої центральні установи, зо­крема адміністрація, власна скарбниця й армія.

Місцеве управління. Система місцевих органів державного управління українськими землями будувалася відповідно до ад­міністративно-територіального поділу. Адміністративна, судова і військова влада перебували в руках панства і шляхти, які мали широкі повноваження і майже не залежали від центральної влади. У своїй діяльності місцева адміністрація керувалася загальнодер­жавними актами, звичаєвим правом, а також рішеннями місцевих органів влади.

Суттєвою рисою системи місцевих органів влади в Україні була значна розбіжність в організації її окремих ланок. Це було зу­мовлено тим, що адміністративно-територіальний поділ і система місцевого управління на українських землях змінювалися в міру загарбання сусідніми державами тих чи інших територій України. Крім того, окремі воєводства і повіти отримували від центральної влади привілеї, які закріплювали за ними особливі права, зокрема в галузі місцевого управління.

Так, після приєднання у XVI ст. до Польщі Галичини тут спо­чатку залишалася обмежена автономія і навіть карбувалася своя монета. Однак польські королі незабаром починають проводити по­літику інкорпорації Галичини, призначаючи на ці землі своїх ста­рост. Протягом XV ст. старости, призначені королем, з’явились у Львові, Самборі, Галичі, Сяноці, Холмській землі. Врешті-решт Га­лицькою землею став керувати особливий генеральний староста. Пізніше було введено посаду подільського старости.

У XV ст. у Польщі розпочався процес скасування удільних князівств і перетворення їх у воєводства, які, у свою чергу, поділя­лися на повіти. Цей процес захопив і Галичину. В 1434 р. вона стала Руським воєводством. Спочатку до нього входили Львівська, Пере­мишльська і Галицька землі, а пізніше були приєднані Сяноцька і Холмська землі. До середини XVI ст. Північна Буковина, що поділялася на Чернівецьку та Хотинську волості, мала певну автоно­мію у Молдавському князівстві. Закарпаття, яке увійшло до складу Угорської держави, поділялося на жупи, які пізніше стали назива­тися комітатами.

Сприятливішим було становище тих територій, які опинилися під владою Литви. Приєднання наприкінці XIV ст. більшої частини українських земель до складу Великого князівства Литовського не внесло спочатку будь-яких істотних змін в їх політико-адміністра-тивний устрій. Продовжували існувати великі феодальні об’єднан­ня — Київська і Волинська землі, кордони яких збігалися з політич­ними кордонами удільних князівств. Аналогічна картина склалася і на Поділлі, де після приєднання його до Литви сформувався уділ ли­товських князів Кариотовичів. У Чернігівсько-Сіверській землі з установленням тут влади литовських князів виникло декілька більш-менш значних за своїми розмірами удільних князівств.

Усі українські землі, що були приєднані до Литви, вважалися власністю великокнязівської династії. Водночас ці землі зберігали певні риси автономії, а також старі місцеві звичаї. Включаючи такі землі до складу Великого князівства Литовського, великий князь у своїх грамотах обіцяв дотримуватися колишніх прав і звичаїв, що існували на цих землях. «Мы старины не рушаєм, а новин не вво­дим», — говорилося в цих актах.

У більшості українських удільних князівств і земель у XIV— XV ст. продовжувала існувати волосна система адміністративно-територіального поділу. Наприкінці XIV ст. у південних частинах Київського і Подільського князівств виникли нові судово-адмініст­ративні одиниці — повіти. Декілька волостей складали повіт. На­прикінці XV ст. повіти і волості стали основними адміністративно-територіальними одиницями на українських землях.

Низовою адміністративною ланкою були органи самовряду­вання сільських общин. Вони складалися з отаманів (переважно в південних землях) або старост (на півночі) і підлеглих їм дрібних адміністраторів (войтиків, сорочників тощо). Головна їхня функція зводилася до своєчасного і повного збирання податків до князівсь­кої скарбниці.

У другій половині XV ст. уряд Великого князівства Литовсь­кого взяв курс на остаточне скасування державної автономії українських земель і ліквідацію удільних князівств. Першою жертвою цієї політики стала Волинь. У 1452 р. волинські землі були за­хоплені литовським військом, а саме князівство перетворене на провінцію Великого князівства Литовського. Провінцією відтепер управляв намісник, який призначався великим князем. Слідом за Волинським було скасовано і Київське князівство, і тут замість князів «стали воєводи». Отже, наприкінці XV ст. тільки на Чер­нігівщині залишилися невеличкі уділи українських князів.

На початку XVI ст. уряд Великого князівства Литовського здіснює реформи, які певною мірою уніфікують його адміністратив­но-територіальний устрій. Основною територіальною одиницею ви­знавалося воєводство, яке поділялося на повіти і волості. Так, Во­линське воєводство — на Луцький, Володимирський та Кременець­кий повіти; Київщина — на повіти, центрами яких були Київ, Овруч, Чорнобиль, Житомир, Черкаси, Остер, Переяслав, а також Звягельську, Чуднівську, Канівську і Черняхівську волості. Поділь­ська земля (Східна Подолія) охоплювала Брацлавський і Вінниць­кий повіти.

Відтепер головною фігурою в системі управління стає воєвода. Він призначався великим князем практично на необмежений строк. Воєвода очолював місцеву адміністрацію, стежив за своєчасним стягненням державних і великокнязівських податків, відав питан­нями організації війська, вирішував судові справи. Впливовою служ­бовою особою в місцевій адміністрації був староста. Він очолював повіт і наділявся широкими адміністративними та судовими повно­важеннями. Центральний повіт воєводства (місце розташування ад­міністративного центру воєводства) інколи називався каштелянією й очолювався каштеляном, який виступав тут як помічник воєводи. До міської адміністрації належали також повітовий маршалок, сто­льник, хорунжий та ін. На Поділлі правили брацлавський і вінниць­кий старости. В Київському воєводстві влада зосереджувалася в руках київського воєводи.

Віденський сейм 1564—1566 pp. здійснив реорганізацію місце­вого управління на українських землях, наблизив його за формою і структурою до системи, яка існувала у Польському королівстві. Уся територія Великого князівства Литовського (в тому числі й українські землі) була поділена на 15 воєводств, у складі яких утворювалися ЗО повітів. Київське воєводство, наприклад, поділя­лося на Київський і Мозирський повіти, Брацлавське воєводство (колишня Подільська земля) — на Брацлавський, Звенигородський і Вінницький повіти.

Унаслідок цих реформ у Литві виникли повітові сеймики на зразок польських. У роботі таких сеймиків брали участь усі шлях­тичі, які мали земельні маєтки в цьому повіті. Повітові сеймики обирали кандидатів у судді в земські підкоморні суди, а також по два кандидати від кожного повіту на вальний сейм Великого кня­зівства Литовського. Підсумок цих реформ законодавчо був закріп­лений у II Литовському статуті 1566 рА

І нарешті, згідно з Люблінською унією 1569 р. була створена єдина держава — Річ Посполита. Це потребувало внесення деяких змін до структури місцевого управління.

В адміністративному відношенні Річ Посполита поділялася на три провінції — Велику Польщу, Малу Польщу, до складу якої входила більша частина українських земель, загарбаних польськи­ми феодалами, і Литву. Провінції поділялися на воєводства і повіти, хоч у деяких воєводствах Малої Польщі поряд з повітами зберіга­лися і такі адміністративні одиниці, як землі.

У складі Речі Посполитої Литва зберегла деяку автономію в галузях законодавства, державного апарату, судочинства, хоч і за­знала значних втрат. Так, за згодою литовської шляхти Київське, Волинське і Брацлавське воєводства були вилучені зі складу Литви і передані Польщі. Це призвело до того, що чисельність воєводств у Литві скоротилася до 9, а повітів — до 22.

Своєрідною адміністративно-територіальною і водночас госпо­дарською одиницею Речі Посполитої було староство, яке жалува­лося королем за службу.

Отже, внаслідок Люблінської унії під владою Польщі опини­лася майже вся Україна. Непідвладними Польщі залишалися тіль­ки ті українські землі, що перебували під владою Угорщини (закар­патська Україна) і Молдавія (Буковина), частина Пінщини і Берес­тейщини, які продовжували бути у складі Литовського князівства, та Чернігівщина, що належала Московській державі.

Українські землі, що перебували у складі Речі Посполитої і входили до Малої Польщі, остаточно втратили свою автономію й адміністративно були поділені на шість воєводств за польським зразком: 1) Руське воєводство (переважно Галичина) охоплювало п’ять земель — Львівську, Галицьку, Перемишлянську, Сяноцьку, Холмську; 2) Белзьке воєводство об’єднувало три повіти — Бузь­кий, Городельський і Гробовецький; 3) Волинське воєводство — також три повіти — Володимирський, Луцький, Кременецький; 4) Подільське воєводство складалося з Кам’янецького, Червоно-градського і Литичівського повітів; 5) Брацлавське воєводство — з Брацлавського і Вінницького повітів; б) Київське воєводство — з Київського, Овруцького і Житомирського повітів.

Кожне воєводство мало свої сеймики й посилало своїх депута­тів до Варшави на сейм. Для Волинського, Брацлавського, Київсь­кого воєводств було залишено Литовський статут і українську мову у діловодстві. Як найвищу судову установу для цих земель засно­вано Трибунал у Луцьку, перенесений у 1589 р. до Любліна.

Як і раніше, місцеве управління Речі Посполитої зосереджу­валося в руках воєвод, каштелянів (управителів каштеляній або комендантів замків), старост та інших міських і земських посадо­вих осіб: міського старости, який відав судом над шляхтою у кри­мінальних справах; земського підкоморія, який займався розв’язан­ням межових спорів; судді, підсудків; земського писаря та ін. Ста­роста, посада якого ставала довічною, сам підбирав і призначав собі помічників: підстаросту, бургграфа та ін.

Незважаючи на численний штат посадових осіб — земських урядників — місцевий чиновницький апарат Речі Посполитої був недостатньо розвинутий. Річ у тім, що зростанню ролі цього апара­ту в державному механізмі Речі Посполитої всіляко перешкоджала шляхта. Шляхетські сеймики зберегли своє значення та вплив і після Люблінської унії. За станом на 1569 р. їх було 70, і лише 24 з них — у Литві.

Низовою ланкою адміністрації Речі Посполитої були волосні і сільські органи. Справами волості відав королівський волосний ста­роста, якому був підпорядкований волосний писар. На селі всі пи­тання вирішував сільський схід. Він же обирав сільського старосту. З часом ці органи втратили свій вплив, і на їхнє місце воєводами і старостами стали призначатися управителі. На землях, які перебу­вали у приватному володінні, управителів призначав сам власник.

Міське управління. У зв’язку з бурхливим розвитком реме­сел і торгівлі в українських землях швидко зростали міста і збіль­шувалося міське населення.

Міста в Україні були самостійними територіальними одиниця­ми. Багато з них набули самоврядування на засадах Магдебурзько­го права. Правове становище міст і містечок на українських землях, їхній адміністративний устрій, порядок управління були досить строкатими. За своїм правовим становищем міста й містечка по­ділялися на королівські, великокнязівські (належали феодальній державі), приватновласницькі й церковні. Пізніше, коли у XIV— XV ст. окремі міста було переведено на самоврядування на основі Магдебурзького права, створеного за прикладом німецького міста Магдебурга, з’явилася нова систематизація міст. Цей процес у за­конодавчому порядку був закріплений у III Литовському статуті, який поділяв міста на привілейовані і непривілейовані, тобто на ті, що мали Магдебурзьке право, й на ті, що його не мали. При цьому Магдебурзьке право поширювалося і на міста, що опинилися у складі королівства або Великого князівства Литовського.

Система управління містом будувалася відповідно до катего­рії, до якої воно належало. У королівських та великокнязівських містах органи управління формувалися польським королем або ве­ликим князем Литовським. Представниками державної адміністра­ції в містах були воєводи, старости і війти. Воєводи і старости на свій розсуд призначали інших дрібних посадових осіб міської ад­міністрації, які відали певними галузями управління, в тому числі й суддів. Стосовно великих королівських міст допускалися окремі елементи самоврядування. Так, верхівка міщанства мала право обирати «радовців», які були помічниками війта, що призначався центральною владою практично на необмежений строк.

У приватновласницьких містах та містечках управління ціл­ком перебувало в руках їхніх власників — магнатів, шляхти, церк­ви. Останні призначали в містах адміністрацію, до складу якої вхо­дили старости, війти, каштеляни. В деяких приватновласницьких містах міщанам дозволялося обирати одно- або двопалатні ратуші.

Значного поширення в українських землях набуло міське са­моврядування, засноване на Магдебурзькому праві. Магдебурзьке право в українських містах застосовувалося поступово. Його поява тут обумовлена тим, що залежність міст України від феодальної держави й окремих феодалів негативно впливала на становище українського міщанства. Представники адміністрації (великокня­зівської і королівської), так само як приватні власники міст Украї­ни, втручалися в соціально-економічне життя міст, накладали на міщан різні тяжкі повинності за право займатися промислами і торгівлею, а то й просто грабували їх. Зрозуміло, що міщани українсь­ких міст боролися проти утисків з боку держави, магнатів і церкви, домагаючись права на самоврядування. І, як наслідок цієї боротьби, наприкінці XV ст. польський і литовський уряди за певну винагоро­ду стали надавати окремим українським містам грамоти на «віль­ність», тобто переводити їх на самоврядування на основі Магдебур­зького права.

Жалувані грамоти на самоврядування проголошували три ос­новні принципи: скасування звичаїв литовського, польського і русь­кого права, що були чинними раніше; скасування влади і суду дер­жавців стосовно міщан; утворення органу самоврядування — ради, що обиралася міщанами. У разі одержання права на самоврядуван­ня місто виходило з-під юрисдикції королівських та великокнязів­ських державців. Такою була, наприклад, Жалувана грамота вели­кого князя Олександра, видана у 1498 р. «Месту Полоцьку на Неме­цкое Магдебургское право».

Протягом XV — першої половини XVI ст. самоврядування здобули такі українські міста: Київ (1494—1497 pp.), Луцьк (1497 р.), Дубно (1498 p.), Рівне (кінець XV ст.), Львів (1503 р.), Дорогобуж (1514 p.), Ковель (1518 p.), Кременець (1536 р.), Торчин (1540 р.), Бе­рестечко (1547 р.), Брацлав (1564 р.) та ін.

Мешканці міст з Магдебурзьким правом обирали магістрат — адміністративний і судовий орган самоврядування. В українських містах магістрат складався з двох колегій — міської ради і лави.

До складу міської ради щорічно обиралися радці («райці»). Це були, як правило, багаті міщани. Кількість радців залежала від роз­міру міста і коливалася від 6 до 24 осіб. Зі свого складу радці обира­ли бурмістра або бургомістрів (у місті їх могло бути два або біль­ше), які головували на засіданнях ради. У королівських містах під­сумки виборів затверджував староста, а в приватновласницьких — пан міста. Нерідко ці посадові особи, а також власники міст самі призначали радців і бурмістрів.

Міська рада була головним органом самоврядування. Вона ви­конувала функції міської влади і суду в цивільних справах. Рада обирала або призначала лавників і судового війта, в деяких випад­ках — сільських цехових старшин.

Лава була судовим органом. До її складу входили лавники. Очолював її війт. Засідання лави інколи відбувалися під головуванням помічника війта — лентвійта. Суд лавників розглядав кри­мінальні справи міщан до феодалів. Боротьба зі зловживаннями ма- гістратів призвела до виникнення наприкінці XVI ст. особливих ор-‘. ганів для контролю за фінансовою діяльністю міської ради, які | складалися, звичайно, з цехових старшин.

У містах України, що мали самоврядування на засадах Магдебурзького права, склалася певна процедура формування органів місь-I кого самоврядування. Вибори здійснювалися щорічно у заздалегідь визначений день. У виборах брали участь усі міщани. Однак порядок проведення виборів у нормах Магдебурзького права не визначався. Детально регулювалося лише те, кого можна обирати до складу ради, а також термін повноважень членів міського самоврядування, для яких у різних містах установлювався віковий ценз — від 25 до 90 ро­ків. Обов’язковою умовою для кандидатів до ради було володіння не­рухомим майном у місті, інакше кажучи — «осілість».

Своєрідними були уявлення середньовічного міщанина про вимоги до кандидатів у органи міського самоврядування. Вони мали бути «не богаты и не убоги, но среднего достатка», законнорожден­ными, дома всегда жить, доброго имени, богобоязненными, справед­ливыми и правдивыми… Не разглашать городские тайны, быть твердым в словах и делах, чуждаться алчности». Але ці вимоги залишалися здебільшого лише побажаннями. До влади в містах приходили, як правило, заможні міщани.

Найповніше уявлення про порядок обрання органів міського самоврядування дає процедура виборів бурмістрів і радців у місті Ковелі. Насамперед було визначено строк виборів: щорічно «в пер­ший понеділок, найближчий по новім літі». Зібравшись на сход, міщани обирали зі свого середовища вісім кандидатів — «людей статочных хотливых, в речах беглых и ученых на уряд бурмист-ровский и радецкий». Відомості про обраних кандидатів передава­лися потім на розгляд міському старості, який затверджував на посадах радців лише чотирьох осіб, а також призначав з їхнього числа бурмістрів.

Однак один з головних принципів Магдебурзького права про річний термін перебування у складі ради в українських містах не дотримувався. Спостерігалися випадки перебування у складі ради одних і тих самих осіб упродовж кількох років. Такі порушення нерідко вели до зловживання владою, що викликало обурення з боку міщан і часто призводило до бунтів. У таких випадках, щоб заспо­коїти «поспільство», в окремих містах утворювалися контрольні установи, які мали право розглядати міські рахунки. Наприклад, у Львові була утворена «комісія 40 мужів», куди входили 20 осіб від купецтва і 20 від ремісників.

Магдебурзьке право в Україні надавало раді широких повно­важень. Рада мала піклуватися про безпеку міста і порядок у ньо­му, розглядала цивільні справи. Важливим напрямом діяльності міського самоврядування було вирішення ним питань економічного життя міста. Рада здійснювала розподіл податків між міщанами і стежила за їх своєчасним збиранням, регулювала торговельні опе­рації. В українських містах рада стежила за дотриманням правил оренди промислових закладів, організовувала роботу броварень, со­лодовень та інших промислів, які належали раді. До відання міського самоврядування належали ділянки міської території — «плаци». Ра­ді були підпорядковані ремісничі цехи. Міське самоврядування санк­ціонувало акти купівлі-продажу нерухомого майна в межах міста, видавало міщанам довіреності на укладення торговельних угод.

Адміністративному устрою українських міст на основі Магде­бурзького права був притаманний один важливий елемент — так звані юридики, тобто відокремлені міські території, які в адмініст­ративному і правовому відношенні повністю або частково контро­лювалися феодальними власниками. На юридики не поширювалася судово-адміністративна влада міського самоврядування. Управлін­ня населенням юридик здійснювалося від імені феодала спеціаль­ними посадовими особами — війтами й тіунами. Поділ міста на юридики обумовлював і поділ функцій з управління містом між йо­го власниками. Наприклад, у 60-ті роки XVI ст. мешканці міста Лю-беч були поділені на чотири частини між окремими феодалами. Відповідно до цього й управління в місті належало чотирьом війтам і чотирьом тіунам. Кількість юридик в окремих містах досягала кількох десятків.

У міру зростання феодальних міст поширювалися юридики, зростала чисельність їхніх мешканців, збільшувалися доходи з них. Так, у 1629 р. у Кременці на користь магістрату з 1224 дворів над­ходила лише третина подимного податку, а на користь десятини власників юридик — 2/3 усієї суми. У середині XVII ст. шляхетські і церковні юридики у Львові налічували близько 600 будинків з на­селенням понад 4,5 тис. осіб.

Юридики існували у Києві, Луцьку, Вінниці, Чернігові, Сам-борі та інших містах України.

Наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. в Україні від­бувається бурхливий розвиток міст. У цей період з’являються такі міста, як Конотоп, Фастів, Умань, Бориспіль та ін. Тільки у Волин­ському воєводстві за цей час кількість міст зросла майже вдвічі (від 68 до 114). Загалом у середині XVII ст. в Україні налічувалося по­над тисячу містечок. Окремі з них мали значну кількість мешканців (Львів — 15—18 тис, Київ — 15 тис, Біла Церква — 10 тис). Однак типовим для України було місто, що налічувало 2—3 тис осіб.

Більшість міст на українських землях у другій половиш XVI — першій половині XVII ст. належала феодалам і, як і раніше, церкві. Так, у Київському воєводстві з 206 міст королівськими бу­ли 46, приватновласницькими — 150, церковними — 10. У Брацлав-ському воєводстві із 117 міст королівських було 6, приватновласни­цьких — 111. Окремі магнати мали по декілька міст і містечок.

У 80-х роках XV ст. на українських землях з’являються і по­ширюються громадські організації православного міщанства, на­самперед середніх його верств — так звані братства. їх поява по­в’язана з прагненням українського міщанства об’єднати зусилля для захисту своїх соціально-економічних інтересів і боротьби проти насильницького окатоличення і ополячення.

Особливо важливими були економічні завдання братств. Вони надавали грошові позики своїм членам, інколи навіть організовува­ли позичкові каси, рятували міщан від боргів, не дозволяли прода­вати будинки у чужі руки, а для збіднілих братчиків і старців вла­штовували притулки. Ці матеріальні заходи зумовлювали особливу популярність братств і єднали їхніх членів.

У XVI ст. братства розширили свою політичну й культурну діяльність. Коли в містах посилився національний гніт, братства ор­ганізовували захист міщанства, надсилали скарги до судів на міські магістрати, відряджували посольство до королів, шукали допомоги у шляхти і вельмож. Найвпливовішим в Україні було львівське братство при церкві Успенія. До нього входило небагато членів — від 20 до ЗО, але це були досить заможні й освічені люди. У 1520 р. вони почали акцію проти обмежень, що встановлював для них польський патриціат. їхні скарги підтримав перед королем гетьман К. Острозький, і українські міщани дістали деяке полегшення.

У 1539 р. вони домоглися відновлення галицького єпископства, яке було скасовано у XV ст. У 1570-х роках львівське міщанство знову здобуло собі широкі права в місті, зокрема й те, що представники братств входили до так званої колегії 40 мужів, яка контролювала міську владу.

Львівське братство виступило ініціатором заснування братств у всіх містах і містечках України. Отже, братська організація по­ширилася по всій Галичині, Волині, Холмщині, Поділлю.

Важливою обставиною в діяльності українських братств була наявність статутів, які ретельно регулювали їхню організацію і дія­льність. Так, наприкінці 1585 р. українські міщани Львова розро­били статут своєї організації — Успенського братства. Статути братств, як правило, передбачали складання присяги тими, хто вступав до них, вибори старшин і їхню відповідальність перед братчиками, регулярне проведення зборів; наголошувалося також, що тільки обрана старшина має право судити членів братств, кате­горично заборонялося братчикам звертатися в державні органи. Отже, найактивніші братства намагалися утворити самостійні орга­ни міського самоврядування і протиставити їх органам державної влади. Сходи братства відбувалися щонайменше раз на місяць. Така діяльність братств була для них важливою школою політичної боротьби. Природно, що вона натикалася на опір міської влади та уніатського духовенства.

Українські братства були тісно пов’язані з російськими і біло­руськими братствами.

Братства своєю організацією і діяльністю сприяли єднанню українського громадянства і піднесенню його культурного рівня. Але у їхній діяльності мали місце й недоліки, що підривали основи громадського життя. Братства були явищем ефемерним, то розго­рялися, то знову занепадали. Навіть найактивніше львівське братс­тво мало періоди занепаду, коли не скликалися сходи братчиків. Зв’язок між різними братствами також не був постійним і добре зорганізованим; не було скликано з’їзду усіх братств. Тому братсь­кий рух мав не тільки своїх прихильників, а й ворогів. Навіть серед міщанства були особи, які не хотіли підпадати під братський ре­жим. Ще більших супротивників мали братства з боку духовенства.

Військова організація. Основою збройних сил як Польського королівства, так і Великого князівства Литовського було «посполи­те рушіння», тобто шляхетське ополчення, яке скликалося у межах усієї держави або окремих воєводств і земель. Організаційними одиницями шляхетського війська були родові або земські хоругви. Хоругва налічувала 200—600 осіб. Участь в ополченні вважалася, з одного боку, обов’язком, а з іншого — привілеєм, почесним правом шляхти. Однак у міру зростання фільваркової системи посполите рушання дедалі більше занепадає. Шляхта тепер неохоче береться за зброю і навіть не з’являється на військові огляди, які інколи від­бувалися у мирний час.

Ухилення від участі в посполитому рушанні каралося конфіс­кацією майна. Незважаючи на це, відмова від участі у військових походах набуває масового характеру. Шляхта поступово ухиляєть­ся від військової служби, хоча принцип, за яким «шляхта і кожен розряд шляхетський на війні служити повинні», намагається під­тримувати. Цим вона обґрунтовувала свої привілеї і водночас стри­мувала формування і посилення найманого війська.

Монопольне право шляхти на військову службу підтримува­лося вимогою поголовної участі в рушійні усіх чоловіків, здатних тримати в руках зброю. Згідно з III Литовським статутом особи, які досягли повноліття, незалежно від їхнього стану у разі потреби «обязаны будут сами особами своими войну служить і выправлять военную службу». Але значною мірою військові привілеї шляхти підривалися появою найманого війська.

Поступово невеличка, добре навчена і дисциплінована найма­на армія повністю витісняє посполите рушіння. Вперше наймане військо було застосовано у Польщі в XV ст. Формувалося воно го­ловним чином на час війни. На сеймі 1562—1563 pp. була прийнята постанова про утворення «квартцяного війська» для оборони південно-східних кордонів. Утримувалося воно на відрахування 1/4 («кварти») доходів держателів королівських маєтків. У 1578 р. з метою збільшення війська сейм ухвалив закон про так званих «виб-ранців», або «выбранецкую пехоту». На підставі цього закону коро­лівські селяни від 20 ланів землі виставляли одного жовніра (рек­рута), котрий звільнявся від усіх податків, але був зобов’язаний з’являтися на військову службу з придбаною за свій кошт зброєю й амуніцією (рушницею, шаблею, порохом, свинцем).

Основну частину коронного (королівського) війська становили шляхетська кіннота (гусари, легка кавалерія), іноземна піхота (спо­чатку угорська, а потім німецька), кіннота (драгуни) й артилерія. Очолював коронне військо великий коронний гетьман, який посідав у Речі Посполитій важливе, незалежне місце. Польні гетьмани ко­мандували прикордонними військами.

Дисципліна у найманому війську підтримувалася завдяки су­ворим покаранням. Згідно з гетьманськими артикулами під час вій­ни гетьман мав право засуджувати солдатів до страти і водночас рекомендувати їх до шляхетського звання.

Власне добре організоване й озброєне військо мали окремі ма­гнати. Нерідко їхні збройні сили були досить значними. Магнати во­лоділи фортецями і мали піхоту, кінноту, артилерію. Наймані вій­ська чисельністю понад 4 тис. осіб мали, наприклад, Вишневецькі, Острозькі, Збаразькі та інші магнати.

Складовою частиною коронного війська Речі Посполитої було реєстрове козацтво. Королівським універсалом 1572 р. був сформо­ваний «певний почет» з низових козаків у кількості 300 осіб. Ці ко­заки були прийняті на державну службу і занесені до особливого списку — реєстру, звідки й дістали назву реєстрових. Кожний з ре­єстрових козаків перебував на королівському утриманні й одержу­вав плату «за квартал» — по 2,5 злотих та сукном на каптан. Оста­точно реєстрове козацьке військо сформувалося у 1578 р. Реєстр був збільшений до 600 осіб за рахунок «кращих козаків», які меш­кали в королівських маєтках. Усі реєстрові козаки отримували гро­шову винагороду і право на освоєні ними землі. Гетьманом реєстру був призначений черкаський і канівський староста Вишневецький. Були визначені його помічник і писар реєстру. Реєстрові мусили беззаперечно виконувати накази своїх начальників і нести службу там, де їм укажуть.

Засновуючи реєстрове військо, уряд Речі Посполитої намагав­ся використати його передусім для боротьби з народними масами України, а вже потім для охорони кордонів. Тому це військо стало офіційно називатися «Військом його королівської милості Запоро­зьким».

Реєстр з кількісного погляду не був постійним і змінювався залежно від політичної ситуації, яка складалася на певний час. На­прикінці XVI ст. реєстр розширили до 1000 осіб. Ще більшим він став під час війни з турками. У 1621 р. спеціальній комісії «по упо­рядочению реестра» доручалося переглянути реєстр і скоротити його до 2000 осіб. У 1625 р. реєстр був знову збільшений і досяг 6000 осіб. При цьому в Україні було засновано шість реєстрових козацьких полків: Київський, Переяславський, Білоцерківський, Корсунський, Канівський і Черкаський. Полки, у свою чергу, по­ділялися на сотні. У 1630 р. реєстр налічував уже 8000 осіб. Але сейм 1635 р. визнав, що чисельність реєстру не повинна перевищу­вати 7000 осіб.

Після придушення селянсько-козацького повстання 1637— 1638 pp. польський уряд намагався зменшити чисельність реєстру і скасувати здобуті реєстровими козаками права на привілеї. З цією метою у 1638 р. була видана «Ординація війська Запорізького реєс­трового». Згідно з «Ординацією» військова організація реєстрового козацтва мала такий вигляд. Верховне керівництво належало ко­ронному гетьману. Військова і судова влада над реєстровим козац­твом зосереджувалася в руках старшого комісара замість гетьмана, котрий обирався раніше. Комісар обирався сеймом за пропозицією коронних гетьманів і обов’язково мусив бути шляхтичем. Комісару були підпорядковані осавули, полковники й сотники. Військові оса­вули і полковники не обиралися козаками, а призначалися польсь­кими властями із шляхтичів, які мали досвід у військовій справі. Сотники й отамани обиралися з числа козаків, які мали заслуги перед урядом Речі Посполитої. Реєстр, як і раніше, складався з 6000 осіб.

Козацьке самоврядування. Запорізька Січ мала поділ військо­вий і територіальний, відповідно до якого і будувалося управління нею. Як військо запорізька громада поділялася на 38 куренів, а тери­торіально — на паланки. Слід мати на увазі, що у запорізьких коза­ків слово «курінь» вживалося у двох значеннях: як житло і як са­мостійна частина війська. Термін «паланка» також мав два значен­ня — невелика фортеця і певна частина території Запорізької Січі.

Вищим органом козацького самоврядування, який вирішував найважливіші питання, були загальна або, як її частіше називали, військова рада. Збиралася вона регулярно у точно визначені стро­ки — 1 січня і 1 жовтня кожного року. Козацька рада збиралася і в інші строки, коли на те була воля «товариства». На військових ра­дах вирішувалися усі найважливіші питання життя Запорізької Січі: оголошувалася війна й укладався мир, оголошувалися війсь­кові походи, каралися злісні злочинці, щорічно переділялися поміж куренями землі, річки, озера, ліси, звірині та рибні лови тощо, оби­ралася і зміщувалася козацька старшина.

Крім загальних військових рад, у запорізьких козаків були ще й ради по куренях, які частіше називалися сходками. Курінні сход­ки збиралися у разі потреби для вирішення дрібних справ, терміно­вих питань, а також таємних справ.

Нарешті, були ще сходки по паланках. Вони розглядали пере­важно зовсім дрібні господарські спори, оскільки населення пала-нок складалося з нежонатих козаків, які займалися господарством.

У запорізького козацтва склалася своя адміністрація. Най­важливішими її ланками у другій половині XVI — на початку XVII ст. були військові начальники — кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар, курінний отаман; вій­ськові чиновники — булавничий, хорунжий, довбиш, пушкар, гар­маш, тлумач, шафар, канцеляристи; похідні й паланкові начальни­ки — полковник, писар, осавул.

Кошовий отаман, військовий суддя і військовий писар стано­вили так звану військову старшину. Вони обиралися військовою ра­дою 1 січня і перебували на посаді один рік. До військової старшини інколи входили курінні отамани. У мирний час військова старшина займалася адміністративними і судовими справами Січі, а під час війни очолювала козаків, передаючи свої повноваження наказній старшині.

Кошовий отаман зосереджував у своїх руках вищу військову, адміністратизну, судову й духовну владу. У воєнний час кошовий отаман був головним командиром і мав необмежену владу. У мир­ний час він був нібито володарем Запоріжжя й у своїх діях керу­вався звичаями і традиціями козацтва. Обов’язки кошового отамана зводилися до затвердження обраних військовою радою посадових осіб, узаконення розподілу за куренями земель, розподілу військо­вої здобичі і військових доходів, прийняття до Січі нових людей і звільнення старих козаків, установлення дипломатичних контактів з сусідніми державами. За всієї повноти влади кошовий отаман ніколи не був абсолютним диктатором у мирний час. Його влада об­межувалася трьома умовами; звітом по закінченні строку повнова­жень перед військовою радою, річним строком перебування на по­саді і, нарешті, самою військовою радою.

Військовий суддя був другою після кошового отамана посадо­вою особою в Запорізькому війську. Його основний обов’язок — здійснення суду над козаками. Крім цього, він періодично викону­вав обов’язки скарбника, призначав начальника артилерії і навіть заміщав кошового отамана як наказний отаман.

Військовий писар завідував канцелярією і вів усі письмові спра­ви війська: надсилав накази по куренях і паланках, здійснював усі розрахунки, приймав укази і послання, що надходили на його ім’я.

Військовий осавул пильнував за дотриманням козаками по­рядку в Січі, а під час воєнних дій у військових таборах стежив за виконанням судових рішень кошового отамана і військової ради, як у межах самої Січі, так і в паланках, провадив дізнання щодо зло­чинів, які були вчинені на території Січі, заготовляв продовольство для війська на випадок війни, приймав і за розпорядженням кошо­вого отамана розподіляв хлібне і грошове забезпечення козакам, відав охороною кордонів та ін.

Після запорізької військової старшини йшли курінні отамани. Посада курінного отамана також була виборною. Курінними отама­нами обирали людей здібних, хоробрих, рішучих, часто з числа ко­лишньої військової старшини. Обрання курінного отамана було внутрішньою справою певного куреня і виключало втручання у цей процес козаків інших куренів. Курінний виконував у Січі функції інтенданта: його прямим обов’язком було забезпечення козаків усім необхідним (продовольством, паливом тощо), а також збереження грошей і майна козаків у курінній скарбниці.

Оскільки курені були одночасно й військовими одиницями, з яких складалося запорізьке «товариство», всі обов’язки, пов’язані з несенням служби, виконувалися з урахуванням належності козака до певного куреня і за нарядом курінного отамана.

За військовою старшиною йшли військові чиновники, голов­ним завданням яких було надання допомоги посадовим особам вій­ськової старшини у виконанні їхніх обов’язків. Військовий довбиш відав полковими літаврами, якими збирали козаків на раду. Крім того, він був присутнім під час виконання судових вироків, забезпе­чував стягнення податків і торговельного мита. Військовий пушкар завідував усією запорізькою артилерією, йому була підпорядкована військова в’язниця. Військовий тлумач виконував обов’язки пере­кладача, інколи він відряджався у прикордонні райони для здійс­нення військової розвідки. Військовий кантаржій був охоронцем військових мір та вагів, які були однакові для всього Запоріжжя. Військові шафарі збирали мито («перевозне») на переправах через річки Дніпро, Буг, Самару. Військові булавничий, бунчужний і хорунжий відповідно зберігали булаву, бунчуки як символ влади кошового отамана, а також військове знамено — «корогву». Війсь­кові чауши виконували функції посланників.

Безпосередньо за військовою старшиною стояла старшина по­хідна і паланкова. Вона вважалася вищою за рангом від військових чиновників, але на відміну від них діяла за межами Січі у своїх па-ланках. Похідну старшину становили полковник, осавул і писар. Вони діяли у воєнний час, під час переслідування розбійників та під час охорони передових рубежів Січі. Похідний полковник був начальником певної частини війська, маючи під своїм командуван­ням кілька загонів козаків. Паланкову старшину становили полков­ник, осавул, писар, підосавул і підписарій, їхня влада поширювала­ся на козаків, які мешкали за межами Січі, у слободах і зимівниках. Усі представники паланкової старшини обиралися на свої посади і залишали їх після того, як минав термін повноважень загальної військової ради, тобто рівно через рік. Влада паланкового полков­ника у межах його паланки була досить значною: він фактично ви­конував функції кошового отамана, звичайно, в межах території паланки. В його компетенцію входили функції аж до покарання і навіть засудження до смертної кари окремих козаків. У воєнний час паланковий полковник формував і посилав в прикордонні ра­йони роз’їзди для здійснення розвідки і детально інформував про це Січ.

В організації козацького самоврядування, яке склалося в За­порізькій Січі, можна знайти зародки майбутньої української дер­жавної організації. Характерно, що ця своєрідна за структурою си­стема органів військово-адміністративної влади мала можливість виконувати складні функції внутрішньої і зовнішньої політики, притаманні лише державній владі. Ось чому деякі автори вважа­ють за можливе оцінювати Запорізьку Січ як «своєрідне державне утворення» в пониззі Дніпра або як «республіку з яскраво вираже­ними демократичними рисами», підкреслюючи, що «в конкретно-історичних умовах XVI—XVII ст. Запорізька Січ як військово-політичне утворення українського козацтва з огляду на специфічну тодішню ситуацію виконувала функції державного об’єднання» і мала риси ранньобуржуазних республік.

Військова старшина, спираючись на багате козацтво, намага­лася використати цю суспільно-політичну організацію у власних інтересах, перетворюючи і видозмінюючи форми її діяльності. Вона досить часто не звітувала перед козаками про свою політичну дія­льність; всупереч звичаям, що склалися, утримувала у своїх руках виборні посади протягом кількох років. На знаряддя класового впли­ву старшина перетворила також військовий суд. Однак засилля старшини не в змозі було зруйнувати основні демократичні принци­пи побудови органів військово-адміністративної влади, скасувати притаманні цій системі риси демократизму. Запорізьке лицарське братство мало великий вплив на процеси державотворення.

Багатий досвід самобутньої козацької організації самовряду­вання був використаний під час визвольної війни українського на­роду 1648—1654 pp.

Судові установи. Судова система в українських землях без­посередньо визначалася класовим і становим ладом суспільства. Вона грунтувалася на таких засадах: залежності суду від адмініст­рації або на повному злитті з нею, становому принципі побудови судової системи.

Представники панівних станів користувалися «судом рівних». Магнати і шляхта судилися у сеймовому та королівському судах. Шляхта підпадала під юрисдикцію повітових шляхетських судових органів — земських судів, які сама й утворювала. Згідно з Литовсь­кими статутами земські суди розглядали кримінальні й цивільні справи, виконували функції нотаріату.

Земський суд складався з судді, підсудка і писаря. Усі ці по­садові особи обиралися повітовими шляхетськими сеймиками. На кожну посаду обиралося чотири кандидати з місцевих шляхти-чів-християн («веры годних»), які були письменними і знали право. Із списку кандидатів великий князь Литовський затверджував од­ного на кожне місце. Судді призначалися на необмежений строк. На першій сесії вони присягали, що будуть справедливо судити. Сесія земського суду збиралася тричі на рік. Земські суди у своїй діяльності керувалися переважно Литовськими статутами 1529, 1566 і 1588 pp. Апеляційною інстанцією для земських судів були Корон­ний або Литовський трибунали.

Важливу роль у здійсненні правосуддя відігравали призначе­ні воєводою за поданням земського суду й шляхти — свого роду су­дові виконавці. Для забезпечення законності подібних дій вимагала­ся наявність при возному щонайменше двох-трьох шляхтичів-свід-ків, яким заінтересована сторона сплачувала, як і возному, певну винагороду. У кожному повіті було кілька возних. Головний з них називався генералом. За дорученням земського суду або на прохан­ня заінтересованих осіб возний здійснював огляд місця злочину, визначав розміри шкоди або збитків та ін. У разі необхідності він забезпечував явку відповідача до суду, вводив у володіння землею, фіксував публічно-правові дії приватних осіб тощо.

Повітовими судами для шляхти та інших людей були так зва­ні гродські («замкові») суди, в яких головними суддями звичайно виступали посадові особи місцевої адміністрації — воєводи і старо­сти. Гродські суди поділялися на вищі й нижчі. До вищого суду вхо­дили головні судді, і він був судом другої інстанції. Нижчий суд складався з намісника головного судді, шляхтича й писаря. За­сідання цього суду — «рочки гродские» — починалися першого дня кожного місяця і тривали два тижні. Гродські суди розглядали справи, що стосувалися найтяжчих злочинів, або коли злочинець був затриманий на місці злочину, а також справи про повернення невільної челяді і залежних селян. Важливою функцією гродських судів було виконання вироків і рішень інших судів.

Спеціальним судово-адміністративним органом у Великому князівстві Литовському, який розглядав тяжби щодо меж земель­них володінь феодалів, установлював межові знаки, був підкомор-ський суд. Справи тут розглядав один суддя — підкоморій, який призначався великим князем. Підкоморські суди запроваджені в Правобережній Україні (у Київському, Волинському, Брацлавсько-му воєводствах) Статутом 1566 р. Отже, у повіті було три судові установи: земський суд, гродський і підкоморський. Роль центру судово-адміністративного життя кожного повіту відігравала замко­ва канцелярія. Тут оформляли усі майнові угоди, сюди надходили заяви про вчинені злочини, доставляли підозрюваних у злочині, складали присягу.

У замкові книги канцелярії записували найрізноманітніші ві­домості. Працювали тут представники малоземельної («убогої») шляхти. З початку XVII ст. уже простежуються своєрідні династії дрібної шляхти, для якої канцелярська робота стала професією.

Характерно, що згідно з Волинським привілеєм, установленим королем на Люблінському сеймі 1569 р., у повітових судових уста­новах переважно вживалася «руська», тобто українська, мова. «Ру­ською» мовою видавалися акти замкових канцелярій, але в міста слід було надсилати документи, написані польською мовою.

Чинність Волинського привілею було поширено і на Брацлав-щину. Для Київщини встановлювався особливий привілей, де та­кож забезпечувалася можливість вживання «руської» (української) мови.

Значними в той час були судові функції церкви. В українсь­ких землях існувало два види церковних судів: духовні, які розгля­дали справи про розлучення, подружню зраду, майнові спори між подружжям, про спадщину тощо; і церковний доменіальний суд, що виступав як суд феодала, котрим була церква для залежних від неї людей. Юрисдикції церковного доменіального суду підлягали дрібні цивільні й кримінальні справи селян, які мешкали на церков­них землях, а також справи про невиконання феодальних повинно­стей. Аналогічними правами щодо ченців і підлеглого монастирям населення користувалися монастирські суди. Єпископи та настоя­телі монастирів управляли своїми маєтками через намісників і управителів, яким доручали здійснення доменіального суду щодо населення, котре мешкало на церковних землях. Судові функції у церковних судах виконували протопопи, єпископи і консисторський суд митрополита.

Щодо міщан королівських і приватновласницьких міст судові функції виконували судді, які призначалися власниками цих міст, що було, по суті, різновидом доменіального суду.

У містах, котрі користувалися самоврядуванням, судові фун­кції здійснювали магістри й ратуші. У магістратських судах цивіль­ні справи розглядалися радою на чолі з бургомістром, а криміналь­ні — лавою на чолі з війтом. Найтяжчі кримінальні справи (розбій, убивство, підпал, зґвалтування, посягання на життя шляхтича) розглядалися магістратською радою разом з міським старостою.

Староста разом із війтом розглядали справи, якщо сторонами у них виступали міщани і міські мешканці. У ратушах судові справи роз­глядалися війтом або бургомістром під головуванням міського ста­рости або іншого державця. Міські суди збиралися на свої засідан­ня двічі на тиждень. їхн рішення можна було оскаржити підвоєво-ді, котрий являв собою суд другої інстанції.

Жалувані грамоти містам на Магдебурзьке право надавали міщанам право-привілей судитися відповідно до «положень Магде­бурзького права». Основними видами судів у містах України з са­моврядуванням були поточний і виложений суди. Поточний суд збирався у міру необхідності, але не пізніше як на третій день після подання позивачем скарги. До складу поточного суду входили лент-війт (заступник війта), до чотирьох бургомістрів, кілька радців і лавників. Нерідко поточні суди вирішували спори між феодалами й міщанами, бо гродські суди, що діяли за Магдебурзьким правом, часто ігнорували приписи Литовських статутів щодо порядку роз­гляду судових тяжб. Інколи поточні суди не постановляли остаточ­них рішень, а передавали справу на розгляд виложеного суду.

Виложений суд працював під головуванням війта. Він збира­вся тричі на рік, і кожна сесія тривала до двох тижнів. До компете­нції виложеного суду входили улагодження майнових спорів, роз­гляд кримінальних і цивільних справ.

У містах України діяли ще цехові суди, де суддею був цехо­вий майстер. Підсудність цехових судів охоплювала дрібні справи між членами цеху в процесі їхньої трудової діяльності (спори про неявку «братчиків» на раду цеху, про непристойні висловлювання в присутності цехмайстра, про насмішки над працею іншого майст­ра). Залежно від провини цехмайстер притягував винуватця до гро­шового штрафу, короткочасного позбавлення волі, виключення із цеху. Рішення цехмайстра можна було оскаржити на цехових збо­рах. Більш тяжкі злочини ремісників розглядалися у загальних судах міста.

Стосовно залежних селян магнати і шляхта мали вотчинні суди, де здійснювали судочинство особисто або за їхнім доручен­ням — управляючі і державці їхніх маєтків. Справи розглядалися з урахуванням місцевих звичаїв або волі власника землі. Найпоши­ренішими були тілесні покарання і грошові штрафи. У Великому князівстві Литовському юрисдикції вотчинних судів підлягали й справи про тяжкі злочини, за які згідно з III Литовським статутом могло бути призначене покарання у вигляді тюремного ув’язнення і навіть смертної кари.

В Україні, переважно на королівських землях, тривалий час продовжували існувати общинні, так звані копні, суди (їх називали «копа», «купа» або ж «громада»). Вони були судами сільської гро­мади та носіями віковічних традицій звичаєвого права. За допомо­гою цих своєрідних установ селяни й жителі містечок не тільки ус­пішно боролися з різного роду правопорушеннями й злочинами, а й відстоювали право самостійно вирішувати усі питання життя об­щини незалежно від місцевої адміністрації та тиску феодалів.

Копний суд територіально об’єднував кілька сіл. Його засідан­ня відбувалися під відкритим небом на заздалегідь визначеному місці — «коповищі», куди збиралися представники селянських дво­рів, їх називали «сходаї», «мужі», «судді копні».

Право належати до копи мали тільки глави сімей, які постійно проживали на даному місці. їхні жінки, брати й діти запрошували­ся на засідання копного суду лише як свідки. Кількість суддів, як правило, становила 10—20 осіб. Священики мали бути присутніми на засіданні копного суду під час складання його учасниками присяги. Крім головних учасників — «сходаїв», на копний суд за­прошувалися селяни сусідніх громад — «люди сторонні», які не ма­ли права втручатися у справи, а тільки стежили за перебігом подій. Це положення поширювалося також на шляхтичів і управителів ма­єтків. Засідання копного суду відбувалися у присутності представни­ка державної адміністрації — возного, який складав протокол і доне­сення в гродський суд для запису рішення в актові книги.

Підсудність копного суду була досить широкою. Він розглядав земельні спори між селянами, справи про заорювання землі, кра­діжку худоби, привласнення чужих боргів, бійки і навіть убивства. Копний суд мав право призначати такі покарання, як штраф, від­шкодування збитків, тілесні покарання. Характерно, що копні суди самостійно здійснювали розшук обвинуваченого, розглядали спра­ви по суті, виносили судові рішення, які були остаточними і вико­нувалися негайно.


Загрузка...

Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія держави і права України (В.Я. Тацій, А.Й. Рогожин, В.Д. Гончаренко)