§ 1. Суспільний лад



У першій чверті XVIII ст. в Україні поступово оформлю­ються елементи капіталістичного укладу, зростає ману­фактурне виробництво, яке розвивається на базі дрібних селянських промислів і міського ремісництва. Багато ма­нуфактур належало казні. Закладену у 1719 р. першу в Україні Путивльську суконну мануфактуру в 1726 р. було взято до казни. У 1770 р. тут працювало близько 9,5 тис. осіб. У дру­гій половині XVIII ст. засновано казенний пороховий завод у Шостці, київський «Арсенал», Луганський чавуноливарний завод, Кате­ринославську мануфактуру. Було створено й чимало приватних мануфактур, які належали купцям, заможним козакам, поміщикам (серед останніх були й росіяни). У 1726 р. була створена парусино­во-полотняна мануфактура в Почепі. Це було об’єднання двох ма­нуфактур, власниками яких були Меншиков і Строганов.

В останній чверті XVIII ст. на Лівобережжі і в Слобідській Україні налічувалося понад 200 мануфактур у початковій формі і 400 у розвинутій. Ці мануфактури працювали за рахунок праці посесійних селян і солдатів, яких привозили найчастіше з Росії. На Глушковській мануфактурі працювали 5000 селян. Наприкінці XVIII ст. на мануфактурах України почала застосовуватися найма­на праця. Вільнонайманих працівників використовували передусім на відповідальних операціях.

У промисловому виробництві України відбувалася спеціаліза­ція, чіткіше визначилися окремі галузі. У 1722 р. почалося видобу­вання кам’яного вугілля (у Бахмуті).

Зростали й економічно міцніли українські міста, закладалися нові.

Україна постійно підтримувала широкі торговельні зв’язки з Росією та іншими країнами. Експортувалися худоба, шкіра, віск, тютюн, селітра, скло, горілка. Традиційно Україна торгувала із За­хідною Європою через балтійські порти, а також через Краків і Вроцлав. Дослідження показують, що найбільший дохід Україна одержувала не від податків, а за рахунок торгівлі, промислів і ре­месел.

У 1754 р. внутрішні митні кордони між Росією й Україною бу­ло ліквідовано. Відомий дослідник історії України В. Смолій вважає, що вплив господарської системи Росії в Україні виявився лише з се­редини XVIII ст. і то частково.

Багато уваги управлінню економікою України приділяв геть­ман І. Мазепа, що сприяло її зміцненню.

Незважаючи на перешкоди, наприкінці XVIII ст. склалася економічна єдність українського суспільства.

Українське суспільство XVIII ст., як і вся Європа, ще залиша­лося феодальним, що обумовило його класову та станову струк­туру.

Феодали. У XVIII ст. в Україні створюється однорідний фео­дальний клас, так звана нова шляхта. Він складався з нащадків старої української шляхти, реєстровців ще польських часів та з но­вих козацьких старшин, які з’явилися вже після 1648—1654 pp. Цей клас мав свою формальну організацію. її створив І Мазепа з метою зміцнення української державності, а також для власної надійної соціальної опори. Ця організація називалася «знатне вій­ськове товариство». Вона складалася з трьох розрядів, чи рівнів, кожний з яких наділявся відповідними привілеями і пільгами, і бу­ла покликана охороняти особисті й майнові права нової шляхти.

Вищий розряд — це бунчукові товариші. Вони перебували безпосередньо в оточенні гетьмана — «під бунчуком», виконували відповідальні й почесні доручення. їхні посади і власність стають спадковими. Бунчукові товариші підлягали юрисдикції гетьмана та генерального суду.

Другий розряд — військові товариші. Вони належали до кола генеральної старшини і генеральної військової канцелярії, перебу­вали в їхньому віданні, виконували їхні доручення.

Тільки представники цих двох розрядів призначалися на вищі посади.

Третій розряд — значкове товариство. Воно належало до пол­кового оточення. Його члени перебували у тому ж самому станови­щі, що й бунчукові, тільки при генеральних старшинах і полковни­ках. Існує думка, що значкове товариство — це лише одна з назв бунчукового. Товариства були створені спеціально для охорони осо­бистих та майнових прав козацької старшини як привілейованої верстви і мали загальну назву «знатне військове товариство».

За підтримки знатного військового товариства у XVIII ст. в Україні формуються старшинські династії, нова еліта феодального класу: Апостоли, Безбородьки, Галагани, Горленки, Гудовичі, Ко-чубеї, Милорадовичі, Полетики, Ханенки та ін. (Більша частина ко­лишньої елітної верстви була знищена в період анархії.)

Земельні володіння українських феодалів у XVIII ст. значно збільшуються. Чимало земель вони одержали від царів. Особливо щедрою була Катерина II. Вона жалувала землі Російської держа­ви українським феодалам, а російським — землі України.

Водночас з розширенням своїх земельних володінь феодали намагалися зміцнити владу над селянами, закріпачити їх. При цьо­му українські феодали прагнули в усьому зрівнятися з російським вельможним панством. Так, гетьман Апостол порушив питання про повне зрівняння українських урядовців з чинами Табеля про ранги. Відповіддю на це було заснування в 1728 р. у Глухові кодифікаційної комісії, яка мала врегулювати правовий стан українських феодалів. Проте сенат висновки роботи комісії не затвердив, оскільки вона ви­ходила із збереження в Україні козацько-старшинської адміністра­ції. Водночас Безбородькам, Завадовським, Кочубеям, Розумовським були пожалувані графські титули, їх було допущено до кола росій­ської аристократії. У 1767 р. комісія зі складання Уложення підтвер­дила вільності українського шляхетства, рівність його прав з права­ми російського дворянства. У 1764 та 1783 pp. вийшли укази про включення українського шляхетства та козацької старшини до скла­ду дворянства Росії. У 1797 р. на них було поширено дію «Грамо­ты на права, вольности и преимущества российского дворянства». Наприкінці XVIII ст. вже на всю Україну поширюється дія Табеля про ранги.

Справедливою є думка, що нобілітація українських феодалів, тобто включення їх до складу російського дворянства, була компен­сацією за позбавлення України автономії, ліквідацію української державності.

Духовенство. Доки православна церква в Україні зберігала автономію, правове становище духовенства визначав гетьманський уряд, а з другої половини XVIII ст. — Духовний регламент та шта­тний розпис 1764 р. Російськими правовими актами. За Указом від 10 квітня 1794 р. митрополитам та іншим чинам духовенства було встановлено утримання нарівні з російськими ієрархами.

Селяни-посполиті. Чисельність вільних селян, підлеглих ко­зацькій адміністрації, зменшувалася. У 1731 р. вони становили ли­ше одну третину сільського населення Гетьманщини. Водночас чи­сельність залежних селян постійно зростала за рахунок зменшення вільних селян та скорочення реєстру. За царською грамотою 1723 р. з посполитих, чиї б вони не були, стягували однакові податки.

Найважчий обов’язок селянина — відбування панщини. У1710 р. було встановлено два дні обов’язкової панщини на тиж­день. На Правобережжі панщина досягала 4—6 днів. Згодом і на Ге­тьманщині було встановлено 4—6-денну панщину. Селяни відбува­ли також інші повинності — подвірну, постоєву (утримання царсь­ких військових підрозділів та іноземних найманців), шляхову. Вони також виконували роботу, пов’язану з будівництвом фортець, рит­тям каналів та ін.

У 1706 р. І. Мазепа наказав старшині Полтавського полку за­тримувати селян, що кинули своїх хазяїв. У 1721 р. універсал Ско­ропадського наказував старшині не допускати селянських перехо­дів. З 1739 р. генеральна військова канцелярія під приводом запо­бігання втечі за кордон заборонила переселення селян. Фактично ж селянин міг переселитися в іншу місцевість, але за умови, що вико­нає усі повинності та одержить дозвіл на це власника й місцевої ад­міністрації.

Отже, експлуатація українського селянства старшиною та шляхтою закріплювалася гетьманським апаратом влади та управ­ління. Проте феодальній верхівці цього було замало, вона час від часу зверталася до царського уряду за захистом своїх прав і при­вілеїв, наполягала на введенні кріпосного права в Україні. При цьо­му продовжувалося юридичне закріплення селян. 22 квітня 1760 р. за універсалом К. Розумовського (його підтвердила у 1763 р. Катерина II) селянин міг скористатися правом переходу лише з письмо­вого дозволу феодала, але в останнього залишалася нерухомість, що належала селянинові. У 1765—1769 pp. був складений генераль­ний опис населення України, а у 1776 р. введено подушний податок на Слобожанщині, в 1783 р. — на Лівобережжі. Тоді ж указом від З травня 1783 р. Катерина II наказала селянам залишатися на тих місцях, за якими вони значилися у генеральному описі. Указ попе­реджав, що до порушників ставитимуться суворо, «по общегосу­дарственным установлениям». Очевидно, акт 1783 р. був лише юри­дичною формою того процесу, що об’єктивно розвивався в умовах пізнього феодалізму. Українські феодали його свідомо заохочували, користуючись підтримкою уряду. Тому важко погодитися з тими дослідниками, котрі вважають, що кріпосне право в Україні було введено в 1783 р. вперше.

Селянство, як і раніше, повставало проти своїх гнобителів. Антикріпосницька і національно-релігійна боротьба у ЗО—40-х роках XVIII ст. селян Галичини (опришки — винищувачі шляхти), Право­бережжя (гайдамацький рух, коліївщина під керуванням М. Заліз­няка та І. Ґонти) була тісно пов’язана з виступами селян Лівобе­режжя. Багато українців воювали в загонах К. Булавіна. Відомо, що О. Пугачов, прагнучи схилити на свій бік українських селян, надси­лав їм «манівні» листи.

Реєстрове козацтво. У XVIII ст. триває процес економічного послаблення і розшарування козацтва, визначається його ієрархіч­на структура. Головна причина була в тому, що тривала відсутність козаків удома у зв’язку з участю у воєнних походах, а також у бу­дівництві фортець, шляхів, ритті каналів позбавляла їх можливості займатися господарством. Воно занепадало. А це, у свою чергу, від­бивалося на їхній військовій службі. Тому в 1735 р. за указом цар­ського уряду реєстровці були поділені на дві групи; виборних і під-помічників.

Заможні козаки, котрі мали орну землю, сад, будинок, кілька голів рогатої худоби, сотні овець, були виділені у групу «виборних», тобто повноправних. їх було занесено до спеціальних списків за со­тнями, вони зберегли той правовий статус, що визначився у XVII столітті.

Другу — значно більшу групу — становили підпомічники, або підмогочі. До них увійшли усі ті, хто не мав свого господарства. Ці люди мали ті самі повинності, що й селяни, тільки у два рази менші за обсягом. Крім того, вони мусили забезпечувати виборних усім необхідним для походів: зброєю, кіньми, провіантом тощо. У кожно­го «виборного» налічувалося два-три підпомічники, тобто їх було у кілька разів більше, ніж самих «виборних».

Існувала також і третя група козаків — підсусідки (безземе­льні). Вони походили із збіднілих козаків, селян, городян, не мали майна та осілості, працювали та жили в господарствах «виборних» козаків і підпомічників, котрі їх одягали та годували. Підсусідки, на відміну від посполитих, мали право пересуватися в пошуках кра­щих умов. Проте це не рятувало їх від кріпацьких тенет, хоча за­кон надавав підсусідкам можливість переходити до другої і навіть до першої групи (виборних та підпомічників), якщо вони обзаве­дуться майном. За період 1654—1730 pp. кількість вільних селян у полках Лівобережжя зменшилася. На початок 1730 р. дві трети­ни загальної маси селян перетворилися на феодально залежних. У 60-ті роки XVIII ст. в Гетьманщині було приблизно 176 тис. вибо­рних козаків, 198 тис. підпомічників, 80 тис. підсусідків. Збіднілі ко­заки та селяни становили 90% населення країни.

На Правобережжі козацтво було скасовано Сеймом ще в 1699 p., але з 1704 р. до 1714 р. воно існувало завдяки підтримці лівобереж­ного гетьмана.

Запорізьке козацтво спочатку зберігало самобутній устрій завдяки тому, що Січ користувалася певною самостійністю щодо гетьманського та царського урядів. Вважалося, що у самій Січі про­живало не менше як 20 тис. неодружених козаків-січовиків. Саме вони, власне, і становили запорізьке братство, але разом збиралися рідко. Частина з них несла сторожову службу на кордоні, у форте­цях, інші займалися різноманітними промислами (рибальством, по­люванням). У паланках же розташовувалися слободи та хутори-зи-мовники, де жили сімейні козаки та посполиті. Кількість населення Січі постійно зростала. Всього на території Нової Січі у 1775 р. про­живало приблизно 200 тис. осіб, з них козаків-січовиків — 35 тис.

Соціально-економічні процеси, що відбувалися у країні, не об­минули і Запорізьку Січ, поглибили її соціальну диференціацію. З середини XVIII ст., коли Січ переходить до колонізації своїх зе­мель та ведення осілого інтенсивного землеробства, хутори-зи-мовники старшини перетворюються на великі феодальні господарс­тва, в яких експлуатуються рядові козаки, голота та сірома — низи запорізького товариства, а також маса посполитих, що втікали на землі Запоріжжя. Сподіваючись знайти тут захист від сваволі по­міщиків, гетьмана та царя, вони ставали «поддаными Войска Запо­рожского». Залежність посполитих від січової влади виявлялася, зокрема, в їхніх зобов’язаннях сплачувати «войськовой оклад» — головну подать кошу. Експлуатована сірома час від часу повстава­ла. Найбільше з повстань відбулося в 1768 р.

Після реорганізації козацького війська на Слобожанщині й Лівобережжі та ліквідації Січі запорізьких козаків було переведено в розряд селян-однодвірців з обкладенням подушним податком, їм також заборонялося вільно переходити на інше місце проживання. Катерина II, зруйнувавши Січ, заборонила навіть назву «запорізь­кий козак». Землі Запорізької Січі вона роздала своїм улюбленцям.

Міське населення. У XVIII ст. чисельність міського населення України та його роль в економіці зростають. Склад міщан був до­сить строкатим і багатостановим. Соціальні групи населення міста перебували у складних взаємовідносинах.

Міщани, як правило, були юридично вільними людьми. Звіль­нившись від дискримінації з боку польської держави, вони одержа­ли право займатися ремеслами поза цехами, дрібною торгівлею, могли надавати дрібний кредит. їх головний обов’язок полягав у сплаті податків до гетьманської і міської скарбниць. Вони мали певні повинності, однією з яких була охорона міста. На них поши­рювалася рекрутська повинність (тому їх називали «казаки городо­вой службы»). За ревізією 1723 р. у Києві 71,5% загальної чисель­ності городян становили власне міщани.

Деякі вчені їхнє становище вважають схожим зі становищем державних селян. Однак у ряді випадків подушний податок з міщан перевищував подушний податок, накладений на державних селян. Міщани були пов’язані круговою порукою, яка гарантувала сплату ними подушного податку та виконання повинностей. З до­зволу адміністрації міста та своєї станової групи міщани могли змінювати місце проживання. Вони мали також право переходити до іншого стану.

Правове становище міщан залежало також від статусу і під­леглості міста, де вони проживали. У містах, що управлялися Маг­дебурзьким правом (царський уряд надав це право Батурину, Глу-хову, Кролевцю, Почепу та ін.), міщани користувалися податковим та судовим імунітетом, пільгами в разі зайняття ремеслами, проми­слами, торгівлею, мали право обирати магістрат.

У полкових же містах існували певні обмеження їхніх прав, оскільки полкові уряди самі визначали для них види та розміри по­датків і повинностей.

У приватновласницьких містах міщани залишалися залежни­ми від феодала-власника міста.

Існували й дві інші станові групи міщан — ремісники, об’єдна­ні у цехи, та купці, які вели оптову і широку роздрібну торгівлю, об’єднані у гільдії. Ці групи мали привілейоване становище у масі міщанства. У свою чергу, кожна з цих груп підрозділялася на окре­мі соціальні верстви, підгрупи.

За загальним правилом, ремісники об’єднувалися в цехи за фахом, тобто за видом ремесел (ткацьке, кравецьке та ін.). Кожен цех мав свою управу. Ремісники — члени цеху поділялися на довіч­них цехових і тимчасових майстрів. Стати членом цеху можна було за умови досягнення 21 року та наявності власного господарства з виготовлення ремісничих виробів. Становище майстра посвідчува-лося свідоцтвом цехової управи. Майстри мали досить великі пра­ва. Вони могли заснувати цехову організацію, обирати її адмініст­рацію, самостійно вирішувати виробничі питання, встановлювати монополію на виготовлення і збут своїх товарів, розглядати дрібні спори між членами цеху.

Ремісники сплачували податки та виконували повинності, яки­ми обкладалася в цілому цехова община; майстри користувалися привілеями у сплаті податків і зборів, експлуатували підмайстрів, учнів та робітників.

Сход усіх ремісників міста обирав на три роки ремісничу управу (ремісничого старосту та двох його товаришів) — загальну для усіх цехів. Система цехового управління була підпорядкована міським магістратам і ратушам. Цеховий устрій у різних містах України був досить строкатим.

Наприкінці XVIII ст. на Лівобережжі та Півдні України (сте­повій її частині) діяло законодавство Росії, що регулювало право­вий статус ремісників. Основу цього законодавства становили ре­місниче положення 1785 р. та статут про цехи 1799 р.

Приблизно такими самими пільгами, що й ремісники, корис­тувалися купці. Кожен міщанин, маючи капітал понад 500 крб., міг ■ записатися в купці. Останні об’єднувалися в гільдії. Але їхнє право-| ве становище не було стабільним. Воно залежало передусім від І своєчасної сплати гільдійського внеску. Достатньо було цей внесок І не сплатити, як неплатник автоматично переводився до міщансько­го стану.

Гільдійське купецтво наприкінці XVIII ст. було звільнене від , подушного податку, рекрутчини та тілесних покарань, але водно-|; час воно мало низку феодальних повинностей. За рішенням купецького товариства воно зобов’язувалося сплачувати громадські збори, а також дорожню, постойну та інші повинності. Щоправда, ба­гаті купці могли від них відкупитися.

Поряд з одвічними мешканцями міст — міщанами, ремісника­ми та купцями — тут проживали також козацька старшина, шлях­та, духовенство, рядове козацтво. Старшинсько-шляхетська вер­хівка та міська адміністрація увінчували піраміду міщан. Дворяни, які займалися торгівлею та товарним виробництвом, записувалися до купецьких гільдій.

Отже, наприкінці XVII ст. суспільний лад України втратив самобутні риси. Тут фактично і формально запроваджується со­ціальна структура Російської держави як наслідок наступу царату на права і вільності України та її народу.

Але уявлення про суспільну структуру України буде непов­ним, якщо не згадати про значний як за кількістю, так і за роллю прошарок високо освічених людей — учителів, лікарів, юристів, філософів, літераторів. За походженням вони належали до різних верств населення, але переважно були вихідцями із старшини, шляхти, духовенства. Загальну та спеціальну освіту вони здобува­ли в університетах Західної Європи та у вітчизняних навчальних закладах, серед яких була Києво-Могилянська академія. Освічена шляхта стала кістяком нового державного ладу при Б. Хмельниць­кому.

Російський уряд високо цінував освічених українців і охоче залучав їх на свою службу. Феофан Прокопович став духівником Петра І, залишив помітний політичний слід у розвитку російської державності. Він автор Слова про правду монаршу, що ідеологічно обґрунтовувало абсолютистське правління в Росії.

.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія держави і права України (В.Я. Тацій, А.Й. Рогожин, В.Д. Гончаренко)