Головна Головна -> Підручники -> Підручник Національний банк і грошово-кредитна політика (А.М. Мороза М.Ф. Пуховкіної) скачати онлайн-> 6.6. Формування резервів на покриття можливих втрат за активними операціями

6.6. Формування резервів на покриття можливих втрат за активними операціями



Резерви — це матеріальні чи грошові запаси, що створюються на випадок необхідності. Ця частина матеріальних, фінансових ресурсів тимчасово виключена з обороту і слугує джерелом, з якого використовуються ресурси у разі крайньої необхідності. У банківській справі розрізняють обов’язкові, загальні та спеціальні резерви. Обов’язкові резерви — це акумульовані комерційним банком кошти, які зберігаються на резервному рахунку у центральному банку з метою забезпечення ліквідності депозитної заборгованості чи інших пасивних операцій банків. Загальні резерви — це кошти, мобілізовані банком за рахунок прибутку банку після оподаткування для відшкодування непередбачених збитків від різних видів невизначених ризиків. Для покриття збитків від банківської діяльності в цілому за результатами фінансового року комерційні банки створюють резервний фонд, який, по суті, є загальним резервом, тобто резервом коштів для покриття збитків від статутної діяльності. Спеціальні резерви — це кошти, мобілізовані комерційним банком, на покриття сумнівних боргів, непередбачених втрат, збитків від проведення активних операцій. Формування спеціальних резервів здійснюється за рахунок витрат банку.

Отже, і обов’язкові, і спеціальні, і загальні резерви створюються для страхування ризиків: обов’язкові — для страхування ризику невиконання зобов’язань комерційних банків за депозитами та іншими пасивними операціями, спеціальні — для страхування певних ризиків невиконання зобов’язань клієнтів, контрагентів перед банком за кредитами та іншими активними операціями. Загальні резерви — для страхування невизначених ризиків, що притаманні діяльності банків.

Згідно з вимогами НБУ вітчизняні банки сьогодні з метою страхування ризиків від активних операцій повинні створювати такі спеціальні резерви за активними операціями:

1.  Резерв для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями.

2.  Резерв за коштами, розміщеними на депозитних рахунках у банках, які визнані банкрутами або ліквідуються чи зареєстровані в офшорних зонах.

3.  Резерв на відшкодування можливих збитків за простроченими понад 30 днів та сумнівними щодо їх отримання нарахованими доходами за активними операціями.

4.  Резерв на відшкодування можливих збитків банків від операцій з цінними паперами.

5.  Резерв для відшкодування можливих втрат від дебіторської заборгованості.

Усі зазначені резерви формуються банками шляхом віднесення на витрати. Кожен з них має свій власний напрям використання акумульованих коштів — це покриття збитків від конкретної активної операції, тобто резерв за одним видом активних операцій не може використовуватись банком для покриття збитків за іншими видами активних операцій. Саме тому резерви за активними операціями часто називають відповідними резервами. Фактично створені резерви за активними операціями не використовуються на покриття збитків від банківської діяльності в цілому. Перерахування коштів до резервів проводяться до встановленого строку подання щомісячного балансу.

Порядок формування та використання резервів за кредитними операціями, за коштами, розміщеними на депозитних рахунках у банках, які визнані банкрутами або ліквідуються чи зареєстровані в офшорних зонах, та за простроченими понад 30 днів і сумнівними щодо їх отримання нарахованими доходами за активними операціями регулюється положенням НБУ від 6 липня 2000 р.
№ 279 (зі змінами та доповненнями до нього).

Згідно з цим положенням вітчизняні комерційні банки формують резерв для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями за всіма видами кредитних операцій у національній та іноземній валюті.

До кредитних операцій відносять усі види активних операцій банків, пов’язаних із наданням клієнтам коштів у тимчасове користування або прийняттям зобов’язань про надання коштів у тимчасове користування на певних визначених кредитним договором (угодою) умовах, у тому числі операції факторингу, фінансового лізингу, врахування векселів, репо, а також надання гарантій, порук, авалів та розміщення депозитів.

Якщо банк виступає гарантом за операціями клієнта, то існує потенційна загроза виникнення ситуації неплатоспроможності клієнта-боржника і невиконання ним своїх зобов’язань. У такій ситуації саме банк-гарант виконує зобов’язання клієнта перед його кредитором. Саме тому комерційні банки повинні створювати резерви за наданими гарантіями у будь-якій формі: за гарантіями, акцептами та авалями, що надані банкам і клієнтам.

Банки можуть розміщувати тимчасово вільні ресурси у депозити в інших банках. Будь-який депозит має кредитну природу, йому притаманний кредитний ризик — ризик невчасного повернення чи неповернення коштів депозиту та процентів банку-вкладнику. З огляду на це комерційні банки створюють резерв і за розміщеними строковими депозитами.

Не створюється резерв за бюджетними кредитами; кредитними операціями в системі одного банку; за операціями фінансового лізингу, якщо об’єктом операцій є нерухоме майно; за коштами, що розміщені банком на умовах субординованого боргу; за позабалансовими зобов’язаннями, за якими банк не повинен надавати кошти на першу вимогу.

Уся сукупна заборгованість за кредитними операціями на певний момент часу становить кредитний портфель банку. У кредит­ний портфель включають як усі стандартні кредитні операції, за якими вчасно погашається борг, так і сумнівні та безнадійні щодо їх повернення кредитні операції.

Для визначення обсягу резерву комерційні банки щомісячно станом на перше число оцінюють ризикованість власного кредитного портфеля. Критеріями такої оцінки є:

1)   фінансовий стан позичальника;

2)   стан обслуговування позичальником кредитної заборгованості.

Оцінка фінансового стану позичальників проводиться банками за власними методиками, які розробляються самостійно і обов’язково затверджуються внутрішньобанківськими положеннями. Методика оцінки фінансового стану позичальників є обов’язковим додатком до внутрішнього банківського положення про кредитування. У розробленій банком методиці на вимогу НБУ обов’язково повинен ураховуватись ряд коефіцієнтів та додаткових суб’єктивних показників.

Так, при оцінюванні фінансового стану юридичних осіб визначаються коефіцієнти миттєвої, поточної та загальної ліквідності; коефіцієнти маневреності та незалежності; рентабельність активів та продажу; достатність грошових потоків.

Коефіцієнт миттєвої ліквідності (Кмл) характеризує здатність суб’єкта господарювання погашати поточні зобов’язання за рахунок абсолютно ліквідних активів і розраховується за формулою:

де Аа.л — абсолютно ліквідні активи, що включають кошти в касі, на поточних рахунках та поточні фінансові інвестиції;

Зпот — поточні зобов’язання, до яких відносять заборгованість за короткостроковими кредитами та кредиторську заборгованість.

Оптимальне значення цього коефіцієнта не може бути меншим 0,2, тобто всі поточні зобов’язання клієнта повинні бути перекриті не менше ніж на 1/5 абсолютно ліквідними активами.

Коефіцієнт поточної ліквідності Кп.л характеризує здатність клієнта виконувати свої поточні зобов’язання за рахунок ліквідних активів і розраховується за формулою:

де Ал — ліквідні активи, до яких відносять усі абсолютно ліквідні активи, дебіторську заборгованість та векселі одержані.

Оптимальне значення коефіцієнта поточної ліквідності — не менше 0,5, тобто ліквідні активи не можуть бути меншими половини поточних зобов’язань клієнта.

Коефіцієнт загальної ліквідності (Кз.л) характеризує здатність клієнта виконувати свої поточні зобов’язання за рахунок реалізації своїх оборотних активів і розраховується за формулою:

де Аоб — оборотні активи.

Оптимальне значення коефіцієнта — не менше 2,0, тобто всі оборотні активи клієнта повинні вдвоє покривати його поточні зобов’язання.

Коефіцієнт маневреності Кман характеризує мобільність використання власного капіталу підприємства та розраховується за формулою:

де ВК — власний капітал;

Ан.об — необоротні активи.

Оптимальне значення коефіцієнта маневреності — не менше 0,5. Перевищення цього значення означає, що підприємство має
можливість вільно використовувати власний капітал при зміні виробничого процесу. Якщо значення коефіцієнта нижче за оптимальне, то підприємство, навпаки, не може вільно змінювати напрям виробництва, оскільки значна частина власного капіталу вкладена в необоротні активи.

Коефіцієнт незалежності показує, за рахунок яких джерел (власних чи залучених у вигляді кредитів та кредиторської заборгованості) сформовані активи підприємства. Розраховується коефіцієнт незалежності (Кнез) за формулою:

де З — усі зобов’язання клієнта за балансом.

Оптимальне значення цього коефіцієнта не більше 1. Чим вищим є значення цього коефіцієнта, тим вищим є ризик кредиторів (банків та контрагентів за угодами), тим обережніше повинен ставитись комерційний банк до видачі нових кредитів.

Рентабельність активів та рентабельність продажу показує, яка частка чистого прибутку підприємства припадає на одиницю його активів чи на одиницю реалізованої продукції. Оцінка рівня рентабельності здійснюється в динаміці за певний період діяльності підприємства та порівняно з іншими підприємствами цієї ж галузі.

Показник достатності грошового потоку (Дг.п) характеризує достатність чистих надходжень на всі рахунки позичальника (у тому числі в інших банках) для погашення основного боргу та процентів за кредитною операцією. Цей показник розраховується за формулою:

де Нс.м — середньомісячні надходження на всі рахунки позичальника протягом останніх трьох місяців (за довгостроковими кредитами — протягом року);

Зм — щомісячні умовно-постійні зобов’язання;

Зін — податкові та інші платежі, що мають бути сплачені з рахунка позичальника протягом строку дії кредитної угоди;

К — сума кредиту за кредитною угодою;

ПП — процентні платежі позичальника за кредитною угодою;

t — строк дії кредитної угоди.

Під час оцінювання фінансового стану юридичних осіб, крім основних фінансових показників, обов’язково повинні враховуватися додаткові фактори, такі як ринкова позиція; залежність від циклічних і структурних змін в економіці та галузі; наявність державних замовлень і державної підтримки; ефективність менеджменту; професіоналізм та репутація керівництва.

Фінансовий стан банків-позичальників чи банків, у яких розміщені депозити даного банку, оцінюється в результаті аналізу активів і пасивів; прибутків і збитків; дотримання економічних нормативів і нормативів обов’язкового резервування з урахуванням резуль­татів аудиторських висновків і виконання зобов’язань у минулому.

Фінансовий стан фізичної особи оцінюється з урахуванням загального матеріального стану; соціальної стабільності; віку; інтен­сивності користування кредитами та своєчасності їх погашення; ділової репутації. Одночасно з якісними характеристиками банки повинні оцінювати фінансові можливості позичальника — фізичної особи. Оцінка фінансового стану фізичної особи об’єктивно не може здійснюватись за таким широким спектром фінансових коефіцієнтів. За вимогами НБУ така оцінка має проводитись як мінімум за двома фінансовими показниками: коефіцієнт частки сукупних витрат у доходах (Кс.в/д) та коефіцієнт частки платежів за позичкою у доходах (Кп.п/д).

Коефіцієнт частки сукупних витрат у доходах характеризує спроможність фізичної особи покривати за рахунок одержаних доходів свої витрати за той же період з урахуванням погашення основного боргу та внесення процентів за ним. Розраховується Кс.в/д за формулою:

де Ппм — сума платежів за позичкою на місяць;

Вм — витрати фізичної особи за місяць;

Дм — доходи фізичної особи за місяць.

Оптимальним з погляду банку є значення коефіцієнта частки сукупних витрат у доходах на рівні, що не перевищує 0,5.

Коефіцієнт частки платежів за позичкою у доходах (Кп.п/д) характеризує спроможність клієнта здійснювати щомісячні виплати банку за позичкою з урахуванням погашення частини основного боргу і внесення процентних платежів. Розраховується за формулою:

Оптимальне значення коефіцієнта частки платежів за позичкою у доходах — не вище 0,24. Чим ближче частка витрат клієнта наближається до оптимальних значень коефіцієнтів, тим вищим стає ризик кредитора.

Фінансовий стан позичальників обов’язково оцінюється в динаміці: спочатку в момент укладення угоди, а далі не рідше одного разу на квартал для клієнтів юридичних осіб і одного разу на місяць — для банків. Періодичність оцінювання фінансового стану фізичних осіб залежить від стану обслуговування боргу перед банком і строку кредиту, але не рідше одного разу на рік. Якщо клієнт допускає пролонгацію чи прострочення погашення боргу, то оцінювання фінансового стану здійснюється постійно протягом усього строку існування такої заборгованості.

За фінансовим станом і перспективами розвитку всіх позичальників та контрагентів банків за розміщеними депозитами поділяють на п’ять класів «А», «Б», «В», «Г», «Д», з урахуванням рівня забезпечення кредитної операції. Так, до класу «А» відносять позичальників із прибутковою діяльністю та рівнем рентабельності вище середньогалузевого, які мають відмінну репутацію та бездоганну кредитну історію. Усі фінансові показники, що визначаються за методикою оцінювання фінансового стану, мають бути в межах установлених значень, а кредитна операція повинна мати першокласне забезпечення. Першокласним вважається таке забезпечення:

  • застава майнових прав на грошові депозити;
  • безумовні гарантії урядів країн та банків;
  • забезпечені гарантії банків України;
  • інше ліквідне забезпечення, що користується високим попитом на ринку та може бути швидко реалізоване.

Безумовними за переліком НБУ вважаються гарантії Кабінету Міністрів України; банків, які мають офіційний кредитний рейтинг не нижчий, ніж «інвестиційний клас»; урядів країн категорії «А»; міжнародних багатосторонніх банків (МБРР, ЄБРР).

Якщо фінансова діяльність позичальника є доброю чи дуже доброю, рентабельність перебуває на середньогалузевому рівні, грошових надходжень достатньо для обслуговування боргу і забезпечення кредитної операції не викликає жодних сумнівів, але існують незначні відхилення фінансових показників від оптимальних значень, то такого позичальника відносять до класу «Б».

До класу «В» відносять позичальників із задовільною фінансовою діяльністю, рентабельністю, нижчою за середньогалузевий рівень, окремі фінансові показники не відповідають мінімальним значенням. Крім того, є проблеми із забезпеченням кредитної операції і своєчасним погашенням боргу, однак спостерігається можливість виправлення ситуації і поліпшення фінансового стану.

Для позичальників класу «Г» характерними є незадовільна фінансова діяльність протягом року, високий рівень ризику значних збитків, невідповідність фінансових показників установленим вимогам, низька ймовірність своєчасного і повного пога­шення боргу перед банком. Якщо за таких характеристик існують ще й проблеми із забезпеченням, то кредитні операції з таким пози­чальником класифікують на клас нижче.

До класу «Д» відносять позичальників із незадовільною фінансовою діяльністю, наявними збитками, у яких усі фінансові показники не відповідають вимогам, практично відсутня ймовірність своєчасного і повного погашення боргу, а забезпечення кредитної операції не є ліквідним.

Класифікація позичальників — фізичних осіб за рівнем їх кредитоспроможності здійснюється за аналогією з юридичними особами.

Другим напрямом оцінки діяльності позичальника за кредитною операцією є стан обслуговування кредитної заборгованості. Кредитна заборгованість клієнта включає заборгованість за основ­ним боргом та за процентами. Тому до факторів, що впливають на оцінку стану обслуговування позичальником кредитної заборгованості, відносять:

  • своєчасність сплати основного боргу;
  • наявність та строк пролонгованої заборгованості;
  • наявність та строк простроченої заборгованості;
  • своєчасність внесення плати за кредит;
  • тривалість затримки внесення плати за кредит.

Стан обслуговування кредитної заборгованості оцінюється щомісячно за тривимірною шкалою, як «добрий», «слабкий» або «недостатній».

Відповідно до оцінки фінансового стану та стану обслуговування кредитної заборгованості позичальником банк визначає категорію кредитної операції, тобто здійснює класифікацію власного кредитного портфеля за ступенем ризику. Всього виділяють п’ять категорій кредитних операцій: «стандартні», «під контролем», «субстандартні», «сумнівні» та «безнадійні».

Стандартними вважаються кредитні операції щодо позичальників класу «А» та класу «Б», стан обслуговування кредитної заборгованості яких є «добрим». До кредитних операцій під контролем відносять лише операції із позичальниками класу «А» із «слабким» станом обслуговування боргу. Пониження класу позичальника за фінансовим станом чи погіршення стану обслуговування ним кредитної заборгованості веде до підвищення ризикованості кредитної операції, а отже, і до пониження її категорії. Порядок віднесення кредитної операції до певної категорії ілюструє табл. 6.4.

Таблиця 6.4

КЛАСИФІКАЦІЯ КРЕДИТНИХ ОПЕРАЦІЙ
КОМЕРЦІЙНОГО БАНКУ ЗА РІВНЕМ РИЗИКУ

Фінансовий стан
позичальника
Обслуговування боргу позичальником
«добре» «слабке» «незадовільне»
Клас «А» Стандартна Під контролем Субстандартна
Клас «Б» Стандартна Субстандартна Субстандартна
Клас «В» Субстандартна Субстандартна Сумнівна
Клас «Г» Сумнівна Сумнівна Безнадійна
Клас «Д» Сумнівна Безнадійна Безнадійна

Загальна заборгованість за кредитними операціями вважається валовим кредитним ризиком для банку-кредитора. Однак у разі виникнення безнадійного боргу за кредитною операцією банк може покрити частково або повністю свої втрати за рахунок реалізації забезпечення. Саме тому резерв формується виходячи не з валового, а з чистого кредитного ризику. Чистий кредитний ризик — це ризик кредитора з урахуванням забезпечення за кредит­ною операцією. Чистий кредитний ризик визначається шляхом зменшення валового кредитного ризику, класифікованого за ступенем ризику, на вартість прийнятого забезпечення за конкретною кредитною операцією. Причому наявне кредитне забезпечення береться в розрахунок за скоригованою вартістю з урахуванням:

  • виду забезпечення;
  • категорії кредитної операції.

Чим вищою є категорія кредитної операції, тим більша вартість забезпечення береться до уваги при розрахунку чистого кредитного ризику. З іншого боку, більш ліквідне забезпечення за кредитною операцією береться в розрахунок за вищою вартістю. Механізм урахування вартості кредитного забезпечення показано у табл. 6.5.

Таблиця 6.5

КОРИГУВАННЯ ВАРТОСТІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КРЕДИТНОЇ
ОПЕРАЦІЇ
ПРИ РОЗРАХУНКУ РЕЗЕРВІВ ПІД КРЕДИТНІ РИЗИКИ

Класифіковані кредитні операції
стан-
дартні
під контролем субстан-
дартні
сум-
нівні
безна-
дійні
ГАРАНТІЇ
Кабінету Міністрів України 100 100 50 20 0
Урядів країн категорії «А»; міжнародних багатосторонніх банків; банків з рейтингом, не нижче «інвестиційний клас»; забезпечені гарантії банків Ук­раїни 100 100 100 20 0
ЗАСТАВА
Майнових прав на грошові депозити, іменних депозитних сертифікатів, випущених банком-кредитором 100 100 100 100 0
Майнових прав на грошові депозити у валюті, що не є однорідною валюті кредиту 80 80 80 80 0
Державних цінних паперів 100 80 50 20 0
Банківських металів 80 80 60 20 0

Закінчення табл. 6.5

Класифіковані кредитні операції
стан-
дартні
під контролем субстан-
дартні
сум-
нівні
безна-
дійні
Нерухомого майна 50 50 40 20 0
Нерухомого майна, що нале­жить до житлового фонду:
— за кредитами в національній валюті 70 70 40 20 0
— за кредитами в іноземній валюті
· до п’яти років
50 50 40 20 0
  • більше п’яти років
40 40 30 10 0
Майнових прав на майбут­нє нерухоме майно, що належить до житлового фонду
— у національній валюті 50 40 20 10 0
— в іноземній валюті 45 35 15 5 0
Недержавних цінних паперів, рухомого майна 50 40 20 10 0
Інших майнових прав і дорогоцінних металів 30 20 10 5 0

Розмір відрахувань до резерву встановлюється у відсотках до чистого кредитного ризику: за стандартними кредитними операціями резерв створюється у розмірі 1 % від чистого кредитного ризику, за кредитними операціями під контролем — 5 %, субстандартними — 20%, сумнівними — 50 %, а безнадійні кредитні операції резервуються у повному обсязі незалежно від виду та вартості кредитного забезпечення.

Приклад. Кредит у сумі 1000 од. видано під заставу нерухомого майна, вартість якого за договором застави — 1800 од. Станом на 01.02 поточного року кредит віднесено до категорії «під контролем».

Коефіцієнт коригування вартості застави нерухомого майна за цією категорією кредитних операцій за шкалою НБУ — 0,5, тобто в розрахунок чистого кредитного ризику береться вартість застави: 1800 ´ 0,5 = = 900 од. Чистий кредитний ризик становитиме: 1000 – 900 = 100 од. Резерв за цією категорією кредитних операцій формується на рівні 5 % і становитиме: 100 ´ 0,05 = 5 од.

Якщо кредит перейде до категорії субстандартних, то за тих же умов резерв потрібно створити на вищому рівні: (1000 – 1800 × 0,4) ´ 0,2 = 56 од.

За кредитними операціями в іноземній валюті з позичальниками, у яких немає джерел надходження валютної виручки, резерв створюється за вищим відсотком відрахування від чистого кредитного ризику: за стандартними кредитними операціями 2 %; під контролем — 7 %; субстандартними — 25 %; сумнівними — 60 %; безнадійними — 100 %.

Для врахування ризику країни при розрахунку резерву за кредитними операціями, що здійснюються на міжнародних ринках, ураховується ризик країни. З цією метою використовується встановлений міжнародними рейтинговими агенціями рейтинг, який підтверджений у бюлетені однієї з провідних світових рейтингових компаній (Mood’s, Standard&Poors, Fitch IBCA). Рейтинг країн, що визначається міжнародними рейтинговими агенціями, доводиться до відома банків Національним банком України. Усі банки за ризиком країни поділяються на вісім груп.

При створенні резерву за кредитними операціями, що проводяться на міжнародних ринках, відсоток відрахування обирається більший із двох: або за категорією кредитної операції, або за ризиком країни позичальника. Коефіцієнти відрахування у резерв за кредитними операціями на міжнародних ринках наведені у табл. 6.6.

Таблиця 6.6

РОЗМІР ВІДРАХУВАНЬ У РЕЗЕРВ ЗА КРЕДИТНИМИ ОПЕРАЦІЯМИ
НА МІЖНАРОДНИХ РИНКАХ, КОШТАМИ, РОЗМІЩЕНИМИ НА
КОРЕСПОНДЕНТСЬКИХ РАХУНКАХ «НОСТРО» ТА ДЕПОЗИТАМИ,
РОЗМІЩЕНИМИ В ІНШИХ БАНКАХ, ВІДПОВІДНО ДО РИЗИКУ КРАЇНИ

Група, до якої віднесено банк Відсоток відрахувань до резерву
1 0
2 2
3 10
4 20
5 30
6 40
7 50
8 100

Резерв за всіма кредитними операціями формується у валюті кредитної операції та поділяється на:

  • резерв під стандартну заборгованість;
  • резерв під нестандартну заборгованість за кредитними операціями, класифікованими як «під контролем», «субстандартні», «сумнівні», «безнадійні».

Резерв формується за кожною групою ризику відповідно до сум фактичної кредитної заборгованості станом на перше число місяця, наступного за звітним. Розрахована за наведеною методикою сума резерву зазвичай відрізняється від обсягу фактично створеного резерву, оскільки кредитний портфель банку змінюється як за обсягом, так і за якістю. З одного боку, банк видає нові кредити, позичальники погашають заборгованість за виданими кредитами, з іншого — після кожної кредитної операції може змінитися фінансовий стан позичальника, якість обслуговування ним кредитної заборгованості.

Якщо на звітну дату розрахункова сума резерву перевищує фактично створений резерв, банк повинен до встановленого терміну для подання місячного балансу привести у відповідність обсяг резерву на покриття можливих втрат за кредитними операціями до якості та обсягу кредитного портфеля — збільшити резерв до розрахункового обсягу за період. Якщо ж фактично створений банком резерв перевищує розрахункову його суму на звітну дату, коригування резерву банки не проводять.

Резерв використовується лише для покриття збитків за непогашеною позичальниками заборгованістю за кредитними операціями в частині основного боргу, стягнення якого неможливе. Безнадійна заборгованість списується банком за рішенням правління за рахунок резерву під нестандартну заборгованість.

Резерв під стандартну заборгованість використовується для нарощування капітальної бази банку і враховується в складі додаткового капіталу при розрахунку регулятивного капіталу.

Резерв за коштами, розміщеними на депозитних рахунках у банках, які визнані банкрутами або ліквідовуються чи зареєстровані в офшорних зонах, формується на всю суму таких коштів. Розмір резерву визначається шляхом зважування суми коштів, що розміщені на кореспондентському чи на депозитному рахунках окремого банку, на відповідний відсоток резервування, що наведений у табл. 6.6.

Ризики за коштами, розміщеними в банках, віднесених до груп 1, 2, вважаються стандартними, а до груп 3—8 — нестандартними. До групи 8 відносять банки (резиденти і нерезиденти), що визнані банкрутами або ліквідовуються за рішенням уповноважених органів, а також банки, які зареєстровані в офшорних зонах.

За рахунок коштів відповідного резерву списуються за рішенням Правління банку безнадійні щодо їх повернення депозити.

Резерв на відшкодування можливих збитків за простроченими понад 30 днів та сумнівними щодо їх отримання нарахованими доходами за активними операціями формується щомісячно станом на перше число місяця наступного за звітним на всю суму прострочених понад 31 день і сумнівних щодо їх отримання доходів.

Нараховані доходи за активними операціями вважаються сумнівними:

  • якщо платіж за основним боргом прострочений понад 90 днів;
  • якщо сплата процентів за основним боргом прострочена понад 60 днів.

Для визначення розміру відповідного резерву банки щомісяця здійснюють інвентаризацію нарахованих доходів. Якщо розрахункова сума резерву виявиться меншою за фактично створений його обсяг, банк повинен провести дорезервування.

За рахунок коштів відповідного резерву списуються за рішенням Правління банку безнадійні щодо їх отримання нараховані доходи.

Порядок формування та використання резерву на відшкодування можливих збитків від операцій з цінними паперами регламентується положенням НБУ «Про порядок визначення справедливої вартості та зменшення корисності цінних паперів», затвердженим постановою Правління НБУ від 17 грудня 2003 р. № 561.

У балансовий портфель цінних паперів банку включають цінні папери, що емітовані резидентами та нерезидентами. Цінні папери об’єктивно можуть втрачати свою корисність для банку, коли їх реалізація чи погашення емітентом не приносить банку економічної вигоди. Втрата економічної вигоди означає, що сума очіку­вання відшкодування (емітентами цінних паперів чи покупцями) є нижчою від їх балансової вартості у портфелі банку. З метою покриття можливих витрат через зниження корисності цінних паперів, які є в балансовому портфелі банку, вони зобов’язані створити цей резерв.

Для формування резерву всі цінні папери, придбані банком,
класифікують таким чином:

  • торговий портфель цінних паперів;
  • портфель цінних паперів на продаж;
  • портфель цінних паперів, що утримуються до погашення;
  • інвестиції в асоційовані та дочірні компанії.

Цінні папери можуть обліковуватись у відповідному портфелі або за собівартістю, або за амортизованою собівартістю, або за справедливою вартістю. Справедливою вартістю може вважатися одне із таких значень котирування цінних паперів на активному ринку за останні п’ять робочих днів місяця:

  • середньозважене котирування цінного папера на організаційно оформленому біржовому ринку;
  • найменше з котирувань цінного папера на кількох біржах;
  • середньозважене котирування цінного папера на організаційно оформленому позабіржовому ринку.

Справедливу вартість цінних паперів банки визначають за одним із цих рекомендованих НБУ варіантів. У випадку неможливості їх застосування може використовуватися й інша методика розрахунку справедливої вартості, але обрана методика повинна обов’язково бути затверджена внутрішньобанківським положенням про порядок оцінки справедливої вартості цінних паперів або подібних фінансових інструментів.

Не резервуються цінні папери, які не підлягають перегляду на зниження корисності, а саме:

  • цінні папери, що віднесені до торгового портфеля та обліковуються лише за справедливою вартістю;
  • цінні папери, що віднесені до портфеля на продаж і обліковуються за справедливою вартістю;
  • інвестиції в дочірні та асоційовані компанії.

Слід зазначити, що за чинною методикою інвестиції в асоційовані компанії не підлягають резервуванню, однак банки один раз на рік за результатами фінансової звітності емітента повинні визначати зменшення корисності таких інвестицій і відповідно коригувати балансову вартість цінних паперів.

Підлягають перегляду на зменшення корисності і відповідно резервуванню цінні папери, які обліковуються за собівартістю чи амортизованою собівартістю і:

  • віднесені до портфеля на продаж;
  • утримуються в портфелі до погашення.

Корисність цінних паперів, наявних у цих портфелях банку, визначаються на регулярній основі щомісячно. Активи у вигляді цінних паперів, за якими банк визнає втрату корисності, вважаються нестандартними. Саме під нестандартні активи у вигляді цінних паперів, які обліковуються в портфелях банку протягом 15 і більше робочих днів, банки повинні формувати та щомісячно коригувати резерв.

Зменшення суми очікуваного відшкодування за наявними у банку цінними паперами передусім може бути спричинене зміною ринкової ставки дохідності та погіршенням фінансового стану емітентів цінних паперів.

За методикою НБУ сума очікуваного відшкодування обчислюється виходячи із оцінної суми доходу за цінними паперами та альтернативної дохідності інвестицій.

За норму альтернативної дохідності інвестицій береться серед­ньозважена ставка міжбанківського кредитування KIBOR, яка щомісячно доводиться до відома банківської системи Національним банком України. Таким чином, зміна ринкової ставки враховується безпосередньо в алгоритмі обчислення очікуваного відшкодування за цінними паперами.

Сума очікуваного відшкодування за цінними паперами додатково зменшується на ризик емітента. Ризик емітентів цінних паперів банки оцінюють через оцінку їх фінансового стану. З цією метою банки зобов’язані розробити і затвердити внутрішньобанківське положення про порядок визначення фінансового стану і результатів роботи емітентів цінних паперів з урахуванням якісних і кількісних факторів оцінки ризику за кожним емітентом. Методика оцінювання фінансового стану емітентів цінних паперів має включати систему показників:

  • для банків—емітентів цінних паперів — дотримання встановлених НБУ економічних нормативів, що регулюють діяльність комерційних банків;
  • для юридичних осіб — емітентів цінних паперів — дотримання фінансових показників ліквідності, фінансової стабільності, рентабельності, ділової активності.

За аналогією з оцінкою фінансового стану позичальника ко-
жен емітент може бути віднесений до одного з п’яти класів («А», «Б», «В», «Г», «Д»). Так, до класу «А» відносять емітентів, щодо яких немає жодного сумніву з питань своєчасності та повноти погашення боргових цінних паперів і сплати процентів за ними, а також щодо стабільності доходів за пайовими цінними паперами. Основними показниками таких емітентів є: строк діяльності більше п’яти років із моменту державної реєстрації, стабільна організаційна та управлінська структура, прибуткова діяльність протягом останніх трьох років; повністю позитивні аудиторські висновки за останні три роки діяльності, відсутність фактів несплати чи несвоєчасної сплати нарахованих процентів за борговими зобов’язаннями та користування кредитами; розмір власного капіталу перевищує суму статутного та резервного капіталу.

До класу «Б» відносять емітентів, відносно яких немає офіційних претензій щодо своєчасного та повного погашення боргових цінних паперів, сплати процентів, а також стабільності доходів за пайовими цінними паперами. Однак певні внутрішні (передбачена реорганізація, зміна профілю чи регіону діяльності тощо) чи зовнішні фактори (загальний стан галузі) не дають змоги віднести їх до вищого класу. Основними показниками діяльності таких емітентів можуть бути: функціонування не менше трьох років з часу державної реєстрації; не менше одного року з часу останньої структурної реорганізації або змін у складі заснов­ників чи керівництва; наявність повністю позитивних аудиторських висновків за останній рік діяльності; відсутність фактів несплати чи несвоєчасної сплати нарахованих процентів за борговими зобов’язаннями; прибуткова діяльність за останній звітний рік, але має місце зменшення розміру прибутку порівняно з попереднім роком; розмір капіталу перевищує розмір статутного капіталу.

До класу «В» відносять емітентів, до яких є претензії щодо своєчасного та повного погашення боргових і пайових цінних паперів, затримки сплати процентів, а також значного скорочення рівня дохідності пайових цінних паперів. Основними показниками діяльності таких емітентів можуть бути: функціонування не менше трьох років з часу державної реєстрації; не менше одного року з часу останньої структурної реорганізації або змін у складі засновників чи керівництва; наявність повністю позитивних ауди­торських висновків за останній рік діяльності; наявність фактів періодичного затримання сплати нарахованих процентів за борговими зобов’язаннями чи оголошених дивідендів; позитивний обсяг капіталу, але менший за розмір статутного капіталу.

До класу «Г» відносять емітентів, які не зможуть у визначений строк погасити боргові цінні папери, а також емітентів, щодо яких банк не може розраховувати на повернення внеску до статут­ного капіталу в разі їх реорганізації. Основними показниками діяльності таких емітентів можуть бути: функціонування менше одного року з моменту державної реєстрації, з часу останньої структурної реорганізації чи змін у складі засновників, керівництва; наявність частково негативних (чи негативних) або відсутність аудиторських висновків; наявність фактів несплати нарахованих процентів за борговими зобов’язаннями; збиткова діяльність за попередній рік, негативні фінансові результати поточного року; нестабільна динаміка показників на квартальні дати, значення яких погіршується; чітка тенденція до від’ємного розміру власного капіталу на звітні дати.

До класу «Д» відносять емітентів, інвестування яких неприпустиме, придбані боргові цінні папери яких практично неможливо погасити (можливе погашення після рішення арбітражного суду чи проведення санації), а також емітентів пайових цінних паперів, за якими банк може не тільки не повернути свою частку в статутному капіталі, а й виступити правонаступником деяких боргових зобов’язань. Основними показниками діяльності таких емітентів можуть бути: функціонування менше одного року з часу державної реєстрації, з часу останньої структурної реорганізації чи змін у складі засновників, керівництва; наявність негативних або відсутність аудиторських висновків; відсутність бізнес-плану; наявність фактів непогашення або несвоєчасного погашення боргових цінних паперів; наявність фактів несплати нарахованих процентів за борговими зобов’язаннями; емітента визнано банкрутом або проти нього порушено справу про банкрутство чи кримінальну справу; збиткова діяльність протягом трьох останніх років, негативні фінансові результати поточного року; стабільно від’ємний розмір власного капіталу.

Слід зазначити, що емітент може бути віднесений до того чи іншого класу у разі, якщо принаймні половина з обов’язкових показників відповідають даному класу. Коригування ринкової вартості цінних паперів відповідно до класу емітента здійснюється за шкалою, що наведена в табл. 6.7.

Таблиця 6.7

КОРИГУВАННЯ РОЗРАХУНКОВОЇ РИНКОВОЇ ВАРТОСТІ
ЦІННИХ ПАПЕРІВ ВІДПОВІДНО ДО КЛАСУ ЕМІТЕНТА

Клас емітента Відсоток коригування
Клас А 0
Клас Б 5
Клас В 20
Клас Г 50
Клас Д 100

Приклад. Сума очікуваного відшкодування за акціями ВАТ «Ватра», що обліковуються в портфелі банку на продаж за собівартістю 180 тис. грн, становить 200 тис. грн. Якщо емітента віднесено до класу «А», то очікуване відшкодування береться до уваги в повному обсязі (200 тис. грн) і необхідності в створенні резерву немає, оскільки очікуване відшкодування за акціями перевищує їх балансову вартість. Якщо ж емітента віднесено, наприклад, до класу «В», то береться до уваги очікуване відшкодування уже в розмірі 160 тис. грн (200 – 200 × 0,2 = 160 тис. грн), і є необхідність у створенні резерву у розмірі перевищення балансової вартості над сумою очікуваного відшкодування: 20 тис. грн (180 тис. грн – 160 тис. грн = 20 тис. грн).

Щомісячно станом на перше число за результатами оцінки корисності портфеля цінних паперів банк зобов’язаний здійснити коригування суми сформованого резерву. Дорезервування проводиться на суму перевищення балансової вартості над сумою очікуваного відшкодування, скоригованого на ризик емітента.

Формування резерву для відшкодування можливих втрат від дебіторської заборгованості регулюється положенням НБУ, затвердженим постановою Правління НБУ від 13 грудня 2002 р. № 505.

Комерційні банки формують резерв за всією дебіторською заборгованістю, що обліковується на балансі банку за винятком дебіторської заборгованості за операціями з грошово-речовими лотереями; за індексацією грошових заощаджень.

Для формування резерву банки щомісячно проводять інвентаризацію дебіторської заборгованості, що обліковується на балансі, станом на перше число місяця, наступного за звітним.

Уся дебіторська заборгованість ділиться на чотири групи ризику залежно від кількості днів з часу її виникнення на балансі (день виникнення заборгованості не враховується).

Дебіторська заборгованість першої групи вважається стандартною, а решта трьох груп — нестандартною. Дебіторська заборгованість четвертої групи, що обліковується на балансі 361 і більше днів, вважається безнадійною, тобто збитковою. Відраху­вання в резерв здійснюється за всією нестандартною дебіторською заборгованістю, тобто дебіторською заборгованістю, яка віднесена до останніх трьох груп ризику.

Розмір відрахувань до резерву диференціюється залежно від:

  • виду дебіторської заборгованості;
  • строку;
  • кількості днів прострочення.

Розміри відрахування до резерву на покриття можливих втрат від дебіторської заборгованості залежно від цих факторів наведено у табл. 6.8.

Таблиця 6.8

РОЗМІРИ ВІДРАХУВАНЬ ДО РЕЗЕРВУ ДЛЯ ВІДШКОДУВАННЯ
МОЖЛИВИХ ВТРАТ ВІД ДЕБІТОРСЬКОЇ ЗАБОРГОВАНОСТІ

Група
ризику
згідно
з класифі­кацією
Кількість днів з часу
виникнення на балансі
Кількість
днів прост­рочення
Розмір
відрахувань
до резерву, %
дебіторської заборгованості з придбання матеріальних та нематеріальних активів іншої
дебіторсь­кої заборго­ваності
1 0—180 0—90 0—7 0
2 181—270 91—180 8—90 20
3 271—360 181—360 91—180 50
4 361 і більше 361 і більше 181—360 100

Резерв під дебіторську заборгованість за відповідною групою ризику формується в установленому НБУ відсотку від фактичного її обсягу, виходячи із кількості днів прострочення, але не меншому, ніж це передбачено за загальним строком обліку її на балансі.

Приклад. Дебіторська заборгованість за придбані матеріальні цінності обліковується на балансі 275 днів, з яких 250 днів — це прострочений термін. За цих умов відрахування в резерв здійснюватимуться у розмірі 100 % від її фактичного обсягу, незважаючи на те, що дебіторська заборгованість відноситься до третьої групи ризику, за якою передбачається 50 % резервування.

Якщо прострочений термін, наприклад, становить не 250, а 50 днів, відрахування в резерв здійснюватимуться у розмірі 50 % від її фактичного обсягу, незважаючи на те, що за кількістю днів прострочення передбачене 20 % резервування.

Банки зобов’язані щомісячно коригувати розмір резерву. Якщо за результатами проведеної класифікації дебіторської заборгованості за ступенем ризику сума фактично створеного резерву виявиться меншою за розрахункову суму резерву, банк проводить дорезервування.

Якщо розрахункова сума резерву на звітну дату виявиться меншою фактично створеного резерву, то комерційний банк проводить коригування резерву на суму зменшення дебіторської заборгованості.

За рахунок створеного резерву списується безнадійна (збиткова) дебіторська заборгованість за рішенням відповідного органу управління банком. Списану за рахунок резерву дебіторську заборгованість банки мають обліковувати на позабалансових рахунках і продовжувати роботу з клієнтами щодо її погашення до закінчення строку позовної давності, після чого така дебіторська заборгованість списується з позабалансових рахунків.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Національний банк і грошово-кредитна політика (А.М. Мороза М.Ф. Пуховкіної)