Головна Головна -> Підручники -> Підручник Національний банк і грошово-кредитна політика (А.М. Мороза М.Ф. Пуховкіної) скачати онлайн-> 10.2. Політика обов’язкових резервних вимог

10.2. Політика обов’язкових резервних вимог



Політика обов’язкових резервних вимог — один із класичних інструментів грошово-кредитної політики, за допомогою якого центральні банки регулюють грошовий ринок, управляють кількістю грошей, підтримуючи темпи зростання грошової маси в заздалегідь установлених межах. Дія цього інструменту полягає у зміні центральним банком норми, в межах якої комерційні банки зобов’язані частину залучених коштів зберігати, як правило, на рахунках у центральному банку.

Обов’язкові резервні вимоги вперше були застосовані у Сполучених Штатах Америки. Створена у 1913 р. Федеральна резервна система передбачала, що банки резервують частину залучених коштів (депозитів) у встановленій нормі на рахунках у Федеральних резервних банках. Спочатку обов’язкове резервування мало досить вузьку мету — формування страхового фонду для виплати депозитів. Ураховуючи функціональне призначення резервних вимог, Рада керуючих Федеральної резервної системи не змінювала норми обов’язкового резервування до середини 30-х років. Зі створенням у різних країнах розвинутої системи страхування (гарантування) депозитів, зокрема у США Федеральної корпорації страхування депозитів, страхова функція обов’язкових резервних вимог поступово втрачала своє значення.

Сучасне трактування обов’язкових резервних вимог передбачає їх використання центральними банками у кількох напрямах.

Резервні вимоги використовуються центральними банками для розв’язання макроекономічних довгострокових завдань стабілізації грошового обороту та регулювання обсягів грошової пропозиції (маси), тобто як інструмент грошово-кредитної політики. Резервування частини коштів, залучених банками, спрямоване на обмеження їхньої можливості збільшувати грошову пропозицію. Взагалі пропозиція грошей залежить від величини грошової бази і грошово-кредитного мультиплікатора. Центральний банк, використовуючи різні інструменти грошово-кредитної політики, впливає безпосередньо або на грошову базу або на мультиплікатор. Політика обов’язкових резервних вимог передбачає насамперед вплив банку на грошово-кредитний мультиплікатор, оскільки норма резервних вимог є важливою компонентою мультиплікатора. Якщо центральний банк збільшує норму, то це призводить до зменшення грошово-кредитного мультиплікатора, відповідно змінюється і пропозиція грошей, і навпаки. Використовуючи політику резервних вимог, центральний банк не може повністю контролювати пропозицію грошей, оскільки неможливо точно передбачити величину грошово-кредитного мультиплікатора, що перебуває (як уже зазначалося у підрозд. 3.1) під впливом факторів, що не завжди пов’язані з діями центрального банку.

Політика обов’язкових резервних вимог використовується центральними банками як засіб аптициклічної та антиінфляційної політики. Резервні вимоги, звичайно, насамперед пов’язані з показниками грошової маси, і їх взаємодія з іншими макроекономічними показниками відбувається через трансмісійний механізм впливу змін грошової пропозиції на реальний сектор економіки — на ринок інвестицій, рівень цін тощо. Ураховуючи такі властивості резервних вимог, центральний банк із метою стимулювання, наприклад, інвестиційної активності проводить політику, спрямовану на зниження норм резервних вимог, а тимчасове збільшення норми обов’язкового резервування за певних умов спричиняє зниження інфляційного тиску.

Резервні вимоги використовуються центральними банками як інструмент регулювання банківської ліквідності. Одним із показників, що характеризує ліквідність, є залишки коштів (резервів) на рахунках комерційних банків у центральному банку. Регулюючи стан банківських рахунків, центральний банк намагається підтримувати оптимальну суму коштів на цих рахунках. Він вилучає надлишкові або надає додаткові резерви, використовуючи різні інструменти грошово-кредитної політики. Так, підвищення центральним банком норми резервування призводить до скорочення надлишкових резервів у розпорядженні банків, тобто до скорочення їхньої вільної ліквідності, а зниження — навпаки, збільшує вільну ліквідність, розширює можливості банків щодо проведення активних операцій.

Політика резервних вимог може мати стимулювальну спрямованість. Маневруючи окремими елементами механізму обов’яз­кового резервування, центральний банк може стимулювати розвиток окремих банківських операцій, наприклад залучення банками довгострокових депозитів, купівлю банками державних цінних паперів тощо.

Основні складові механізму обов’язкових резервних вимог:

1.   Порядок визначення норми обов’язкових резервних вимог. У деяких країнах верхня межа норми резервних вимог установлюється спеціальними законодавчими актами[1]. Центральний банк, ураховуючи це обмеження, визначає норму відповідно до стану грошового ринку і завдань поточної грошово-кредитної політики. В інших країнах установлення норми обов’язкового резервування є прерогативою центрального банку.

2.   База, що використовується для обчислення обов’язкових резервів. Норма резервування може встановлюватись у певному процентному відношенні до банківських пасивів або активів, узагальнено або вибірково, тобто до загальної суми пасивів чи активів або до окремих їхніх статей. Як правило, резервні вимоги орієнтуються на стан і зростання залучених коштів, тобто пасивів, і передусім депозитів небанківського сектору.

3.   Банківські активи, які центральні банки дозволяють використовувати для задоволення резервних вимог. Згідно з практикою, що склалася, найбільш прийнятними активами, які використовуються центральними банками для задоволення резервних вимог, є високоліквідні активи. Насамперед це кошти комерційних банків на рахунках у центральному банку (кореспондентському або окремому резервному, безпроцентному або з виплатою процентів), готівка в касах банків, у деяких випадках державні цінні папери в портфелях банків.

Останнім часом дедалі більше країн відмовляється від принципу зберігання в центральних банках обов’язкових резервів банків на окремих рахунках, дозволяючи зберігати як надлишкові, так і обов’язкові резерви на єдиному кореспондентському рахунку й уможливлюючи в такий спосіб користування обов’язковими резервами. Що стосується сплати процентів комерційним банкам за кошти, що зберігаються на їхніх коррахунках, то багато хто з центральних банків не сплачує процентів. Члени Європейської системи центральних банків нараховують проценти на суму середнього значення обов’язкових резервів протягом періоду дотримання резервів. Вважається, що такий підхід зменшує прагнення комерційних банків ухилитися від виконання резервних вимог і сприяє підвищенню рівня депозитного процента, який комерційні банки виплачують своїм вкладникам.

4.   Величина норми резервування та критерії її диференціації. Існують значні розбіжності у нормах резервування в різних країнах. Наприклад, у США норма резервів щодо трансакційних депозитів (поточних депозитів) від 0 до 54 млн дол. становить 3 %, а понад 54 млн дол. — 10 %, у єврозоні норма резервування дорівнює 2 %. Основний критерій диференціації — це вид депозитів, а саме: термін (трансакційні чи строкові депозити), валюта (націо­нальна чи іноземна), джерело (банківські депозити чи депозити небанківських установ), громадянство вкладника (резидент чи нерезидент), категорія вкладника (юридична особа чи фізична).

5.   Розрахунковий період дотримання резервних вимог (як правило, від двох тижнів до одного місяця) і порядок регулювання резервних вимог. Центральні банки звичайно вимагають дотримання резервних вимог не щоденно, а в середньому за встановлений період.

Політика резервних вимог — потенційно надзвичайно потужний засіб грошово-кредитного регулювання. Навіть невеликі зміни норми резервів призводять до значних змін в обсягах кредитних вкладень комерційних банків і відчутно впливають на грошову масу. Це досить жорсткий інструмент макроекономічного регулювання, тому що механізм резервних вимог є обов’язко­вим для виконання. Використання цього інструменту вимагає обережності, і тому його не використовують як єдиний чи головний інструмент регулювання грошового ринку, а найчастіше — як додаток до сукупності інших, гнучкіших засобів регулювання. Слід також відзначити, що обов’язок банків виконувати резервні вимоги веде до природного, з їхнього боку, прагнення ухилитися в межах закону від дотримання резервних вимог. Використання політики обов’язкових резервів потребує постійної її адаптації до умов, що змінюються.

За характером свого впливу на грошово-кредитну сферу політика резервних вимог — це інструмент безпосереднього втручання регулятивного органу у функціонування банківської системи. При цьому резервні вимоги являють собою своєрідний податок на банки, що негативно впливає на обсяг «працюючих» активів, а отже, і на прибутковість банків. Підвищення норми резервних вимог викликає зростання бездохідних активів і, відповідно, зниження прибутку. Намагаючись компенсувати втрачений прибуток, комерційні банки підвищують вартість кредитів, знижують процентні ставки за депозитами, здійснюють реструктуризацію банківських пасивів, що, у свою чергу, призводить до зниження ефективності використання залучених коштів.

Політика резервних вимог є інструментом, який центральні банки в країнах із розвиненою економікою використовують рідко. Часті зміни механізму обов’язкового резервування можуть мати дестабілізуючий вплив на економіку, вони ускладнюють банківські фінанси. Розвинена ринкова економіка віддає перевагу гнучким інструментам грошово-кредитного регулювання, які впливають на грошову пропозицію не прямо, а через формування певних умов на ринку. Про це свідчать досить нечасті зміни механізму резервування, зменшення норми резервних вимог у 80—90-ті роки, відмова деяких країн від установлення для банків обов’язкових резервних вимог. Так, Канада взагалі відмовилася від використання цього інструменту монетарної політики, США відмовилися від резервування за строковими депозитами, а також зменшили норму резервів за трансакційними депозитами.

В Україні в умовах трансформації економіки Національний банк поступово освоює інструменти регулювання грошового ринку, що притаманні ринковій економіці. У перші роки свого функціонування, коли ринок державних цінних паперів тільки формувався, процентні ставки центрального банку у зв’язку з інфляцією були від’ємними і не могли мати регулятивного впливу, а редисконтні операції банк не міг здійснювати, тому що вексельний обіг в Україні і досі не розвинутий, основний акцент у грошово-кредитному регулюванні Національному банку доводилося робити на політику резервних вимог.

Обов’язкові резервні вимоги до банків почали застосовуватися в Україні з кінця 80-х років. Держбанк СРСР установив у 1989 р. норму обов’язкових резервів у розмірі 5 % від суми залучених банками коштів.

Згідно із Законом України «Про банки і банківську діяльність», а також Законом України «Про Національний банк України» НБУ самостійно встановлює норматив обов’язкових резервних вимог для банків.

Упродовж 1991—1993 р. норма резервних вимог для банків України була встановлена на рівні 10—15 % від суми залучених коштів у національній валюті. Резерви зберігалися на окремих рахунках комерційних банків у Національному банку. Диференціація норми передбачалася залежно від строків вкладів:

  • за депозитами до запитання — 15 %;
  • за депозитами, залученими строком до одного року, — 12 %;
  • за депозитами, залученими на строк від одного до трьох років, — 10 %;
  • за депозитами, строком, вищим від трьох років, норма не встановлювалася взагалі.

Диференціація норми резервних вимог була спрямована на те, щоб стимулювати підвищення якості банківських пасивів, зокрема залучення коштів банками на триваліші строки. Проте в умовах гіперінфляції (в 1992 р. індекс споживчих цін становив 2100 %, у 1993 р. — 10 256 %) і від’ємних процентних ставок (процентні ставки комерційних банків на кінець 1992 р. становили за кредитами — 76 %, за депозитами — 68 % річних, на кінець 1993 р. — 295,1 % і 215,8 % відповідно) така диференціація не могла сприяти одержанню очікуваного ефекту.

Восени 1993 р. темпи інфляції підвищуються. Так, за середньомісячного індексу споживчих цін 147,1 % індекс цін у вересні становив 180,3 %. Національний банк у грудні 1993 р. з метою уповільнення темпів інфляції приймає рішення про різке підвищення рівня обов’язкових резервних вимог до 20—60 % від суми залучених банками коштів. Жорстка рестрикційна політика центрального банку призвела до стрімкого скорочення резервів на кор­рахунках комерційних банків та погіршення їхньої ліквідності. Міжбанківські розрахунки виявилися заблокованими, що унеможливило виконання банками розрахункової функції.

З метою пом’якшення кризової ситуації Національний банк на початку 1994 р. вніс зміни в механізм обов’язкових резервних вимог. Норму резервних вимог було знижено до 15 % від суми залучених банками коштів. До складу обов’язкових резервів були зараховані залишки готівки в касах комерційних банків, тобто такі самі високоліквідні бездохідні активи, як і кошти на коррахунках банків. Обов’язкові резерви комерційних банків були переведені з окремих рахунків, відкритих комерційним банкам у Національному банку, на їхні кореспондентські рахунки, що дало банкам можливість маневрувати коштами на коррахунку в межах декади (розрахунковий період дотримання норми), гнучкіше управляти своєю ліквідністю.

Кінець 1994 р. знову був позначений інфляційним сплеском. За середньомісячного індексу споживчих цін у 1994 р. 114,7 % індекс цін становив у листопаді 172,3 %. З метою уповільнення темпів інфляції Національний банк вживає низку рестрикційних заходів: установлює найвищу за весь час свого існування офіційну облікову процентну ставку — 300 % річних, уводить для комерційних банків «кредитні стелі», які обмежують їхню кредитну діяльність на рівні заборгованості за позичками станом на 25 жовтня, й одночасно зобов’язує комерційні банки сформувати додаткові обов’язкові резерви у розмірі 20 % від суми пролонгованих та прострочених позичок. Отже, НБУ одночасно намагався через механізм резервних вимог ще й стимулювати підвищення якості кредитного портфеля банків.

Жорстка грошово-кредитна політика НБУ дала змогу вже на початку 1995 р. знизити індекс споживчих цін у січні до 121,2%, у березні — до 111,4 %, а також відмовитися від використання надзвичайних заходів грошово-кредитної політики, зокрема від додаткових резервних вимог.

У 1995 р. до механізму обов’язкових резервних вимог вносяться деякі зміни. З метою розвитку ринку державних цінних паперів Національний банк дозволяє комерційним банкам, які на той час були єдиними покупцями на цьому ринку, скорочувати суму обов’язкових резервів на суму придбаних облігацій внутрішньої державної позики. В Україні швидкими темпами розвивається ринок державних цінних паперів. Ураховуючи високий рівень дохідності облігацій, своєчасне погашення емітентом боргових зобов’язань, державні цінні папери перетворюються в один із найпривабливіших банківських активів. Усе це дало змогу Національному банку поступово відмовитися від пільг, пов’яза­них з облігаціями, у формуванні резервних вимог. Одночасно Національний банк, намагаючись стимулювати інвестиційну активність банків, дозволяє їм зменшувати обов’язкові резерви на суму довгострокових інвестиційних кредитів, наданих за рахунок самостійно мобілізованих ресурсів. Проте, як показала практика, для активізації інвестиційної діяльності банків такої пільги недостатньо.

Індекс споживчих цін у 1995 р. становить 286,6 %, що визначає і відповідний рівень процентних ставок, і структуру залучених банками коштів за строками, і тривалість строків залучення коштів. Середньозважені процентні ставки комерційних банків на кінець 1995 р. становили за кредитами 105 %, а за депозитами — 49,5 %, частка строкових депозитів у національній валюті в сукупній грошовій масі дорівнювала 8,5 %, а довгострокових кредитів, наданих комерційними банками суб’єктам господарювання, — 10,5 %.

Установлені для комерційних банків пільги щодо обов’язко­вих резервів з урахуванням інвестиційних кредитів призвели навіть до деяких негативних наслідків. Зокрема, банки почали маніпулювати складом своїх кредитів, прагнучи деяку частину виданих кредитів перевести до категорії пільгових, за якою Національний банк надавав пільги з резервних вимог. Усе це викликало необхідність посилення контрольної роботи з боку Націо­нального банку.

Згідно зі світовим досвідом основою для розвитку інвестиційних процесів є стійке зниження інфляційних очікувань. Проте монетарна (фінансова) стабільність не є єдиною і достатньою умовою для зростання інвестиційної активності. Вирішальна роль належить ефекту взаємодії грошово-кредитної, бюджетної, фіскальної та структурної політики.

Упродовж 1995—1996 рр. НБУ не вносив кардинальних змін у механізм резервних вимог. Норма залишалася на рівні 15 % від суми коштів, залучених комерційними банками у національній валюті. Водночас із метою підтримання української валюти, підвищення привабливості заощаджень у національній валюті Націо­нальний банк вводить обов’язкове резервування коштів, залучених в іноземній валюті: поступово розширюється коло залучених коштів, на які поширюються резервні вимоги, підвищується норма резервування. За депозитами в іноземній валюті дозволяється створювати резерви в іноземній валюті і зберігати на коррахунку Національного банку України в одному з банків Нідерландів.

Згідно з механізмом резервних вимог, який було затверджено Національним банком наприкінці 1996 р., для банків з 1 квітня 1997 р. була встановлена єдина норма резервних вимог у розмірі 11 % від суми залучених коштів як у національній, так і в іноземній валюті незалежно від джерел та строків залучення. Новим було й те, що банки створюють обов’язкові резерви тільки в національній валюті й зберігають їх на коррахунку в Національному банку. Формування обов’язкових резервів тільки у національній валюті спрямоване на те, щоб загальмувати небажане зростання вкладення грошей в іноземну валюту. З метою підвищення оперативності банків щодо управління ресурсами розрахунковий період дотримання норми резервних вимог було подовжено з 10 до 15 календарних днів. Крім того, було передбачено скорочення обов’язкових резервів частково на суму готівки в касах комерційних банків, що є загальновизнаним засобом у світовій банківській справі, адже касова готівка є чистим резервом.

Національний банк України в 1997 р. у складних економічних і соціально-політичних умовах дотримувався основних орієнтирів грошово-кредитної політики, узгоджених із Міжнародним валютним фондом. У першому півріччі 1997 р. інфляція становила 5,3 % проти 24,9 % за відповідний період 1996 р. Спостерігалася поступова ревальвація гривні. У другому півріччі 1997 р. ситуація дещо змінилася. Зростання бюджетного дефіциту в умовах відсутності зовнішнього фінансування, спад активності на ринку корпоративних цінних паперів, падіння обсягів розміщення державних цінних паперів, кризові події на фінансових ринках світу спричинили падіння курсу гривні. Кабінет Міністрів і Національний банк восени 1997 р. розробили систему заходів, спрямованих на підтримання гривні. Цільова спрямованість грошово-кредит­ної політики НБУ — це обмеження попиту на іноземну валюту і скорочення пропозиції національних грошей. Що стосується політики резервних вимог, то вона, природно, також була підпорядкована загальній спрямованості монетарної політики центрального банку. Національний банк підвищив норму резервних вимог до 15 % від суми залучених банками коштів, зменшив частку резервів, яка може бути покрита готівкою в касах комерційних банків. Одночасно з метою активізації діяльності комерційних банків на ринку розміщення облігацій внутрішньої державної позики їм було дозволено зараховувати облігації, куплені на первинному ринку, як виконання обов’язкових резервних вимог.

У 1998 р. ситуація на грошовому ринку України продовжувала погіршуватися. Уряд проводив недостатньо виважену політику відносно розвитку ринку державних цінних паперів. У зв’язку з поглибленням кризи на світових грошових ринках продовжувався відплив капіталу з України. Країна не отримувала зовнішнього фінансування (кредитів МВФ і Світового банку). Наприкінці літа почалася стрімка девальвація гривні, поштовхом для якої стала криза на російському грошовому ринку.

Кабінет Міністрів і Національний банк України вжили ряд заходів щодо стабілізації ситуації на грошовому ринку. Зокрема, була проведена конверсія облігацій внутрішньої державної позики, установлені нові параметри валютного коридору, внесені зміни у порядок здійснення банківських операцій, у тому числі на валютному ринку. Крім того, НБУ використовував інструменти грошово-кредитної політики з метою регулювання банківської ліквідності. Так, щоб зменшити обсяг грошової маси, НБУ підвищив у вересні норму обов’язкових резервних вимог з 15 до 16,5 % і вніс деякі зміни у механізм резервування. По-перше, НБУ зобов’язав комерційні банки тримати суму обов’язкових резервів у певному розмірі на коррахунках не у середньому за розрахунковий період, а щоденно[2]. По-друге, НБУ заборонив комерційним банкам зараховувати на покриття обов’язкових резервних вимог готівку в касі та облігації внутрішньої державної позики.

У 1999 р. стан грошового ринку визначався такими чинниками:

― ринок державних цінних паперів (ОВДП) практично не функціонував, і тому НБУ змушений був фінансувати дефіцит бюджету шляхом купівлі ОВДП, що призвело до збільшення грошової маси на 40,5 %;

― гривня продовжувала знецінюватись, і на початку 1999 р. були встановлені межі нового валютного коридору.

У цих умовах НБУ підвищив норму обов’язкових резервів до 17 % і ввів санкції для банків, що не дотримувалися встановленої норми. Зокрема, за кожний випадок недорезервування коштів була введена плата за використання банками обов’язкових резервів у розмірі облікової або ломбардної ставки НБУ. Крім того, передбачалися й інші санкції.

У 2000 р. стан грошового ринку визначався тим, що Україна нарешті вийшла на стадію зростання реального обсягу ВВП (5,9 %). Економічне зростання обумовило підвищення попиту на гроші. Водночас девальвація гривні відносно долара США знизилася до 4,2 % порівняно з 52,5 % у 1999 р. У цих умовах протягом року НБУ двічі знижував норму обов’язкового резервування й установив її на рівні 15 %. Розрахунковий період формування резервів було змінено з подекадного на півмісячний.

У 2001 р. з метою посилення стимулювальної спрямованості політики обов’язкових резервних вимог НБУ ввів диференціацію норми резервування з урахуванням трьох критеріїв:

― термін залучення коштів (короткострокові чи довгострокові пасиви);

― валюта залучених коштів (національна чи іноземна валюта);

― категорія вкладника (фізичні особи чи юридичні).

Установлення диференційованої норми обов’язкового резервування дає змогу певним чином стимулювати або обмежувати ті чи інші види депозитних операцій комерційних банків.

Упродовж 2001—2003 рр. НБУ з метою розширення ресурсної бази банків та активізації їх кредитної діяльності проводив політику, спрямовану на лібералізацію механізму обов’язкових резервних вимог:

―       постійно знижувалися диференційовані нормативи обов’яз­ко­вого резервування. Так, на кінець 2001 р. норма обов’язкового резер­вування для банків становила 6—14 %, а на кінець 2003 р. — 0—12 %;

― від банків не вимагалося формування резервів за довгостроковими коштами і депозитами, залученими в національній валюті від юридичних і фізичних осіб;

― банкам дозволялося зараховувати в покриття норми обов’язкового резервування частину готівки в касі банку;

― установлено місячний розрахунковий період дотримання норми резервування.

Згідно з Положенням НБУ про порядок визначення та формування обов’язкових резервів для банків України формування резервів здійснюється у цілому за зведеним балансом банку — юридичної особи, включаючи філії, що дає змогу банкам підвищити оперативність управління ресурсними потоками. Обов’яз­ковому резервуванню підлягають усі кошти юридичних та фізичних осіб, залучені комерційними банками як у національній, так і в іноземній валюті. До залучених коштів належать кошти,
розміщені на депозитних та поточних рахунках юридичних і фізичних осіб. Сума залишків залучених коштів для розрахунку обов’язкових резервів визначається за формулою середньоарифметичної суми за звітний період, яка має такий вигляд:

де Ld середні залишки залучених коштів, що використовуються для обчислення обов’язкових резервів за звітний період;

L1,2,3,… — сума залишків залучених коштів за станом на кожну дату звітного періоду;

Ln сума залишків залучених коштів за останній календарний день звітного періоду;

п — кількість календарних днів звітного періоду.

Дотримання банком резервних вимог НБУ визначається шляхом порівняння фактичної середньоарифметичної суми залишків коштів на кореспондентському рахунку комерційного банку за звітний період (календарний місяць) із середньоарифметичною сумою залучених банком коштів у межах установленої норми обов’язкових резервів.

За недотримання банком норми обов’язкового резервування Національний банк застосовує певні заходи впливу. За перше порушення протягом календарного року — письмове застереження, за друге — штраф у розмірі не більше одного відсотка від суми зареєстрованого статутного капіталу банку. За порушення норми обов’язкових резервних вимог утретє НБУ може застосовувати до банку більш жорсткі заходи впливу.

Територіальні управління НБУ відстежують дотримання банками норми обов’язкового резервування шляхом порівняння даних довідки про залучені кошти та їх залишки на кореспондентському рахунку, яка надається кожним банком протягом двох робочих днів після закінчення розрахункового періоду, з даними щоденного балансу банку.

У 2004 р. в умовах зростання інфляційних тенденцій, нестабільної ситуації на міжбанківському кредитному ринку, зокрема різкого зростання процентних ставок наприкінці місяця у зв’язку з необхідністю формування обов’язкових резервів, НБУ почав застосовувати більш жорстку політику обов’язкових резервних вимог.

НБУ установив єдиний критерій диференціації норми резервування, а саме строковість залучення банками коштів: за строковими вкладами юридичних і фізичних осіб в національній та іноземній валюті — 6 %, за вкладами юридичних і фізичних осіб у національній та іноземній валюті на вимогу та за коштами на поточних рахунках — 7 %.

НБУ вимагає від комерційних банків не тільки в середньому за місяць дотримуватися встановленої норми обов’язкових резервів, а й щоденно на початок операційного дня зберігати частину обов’яз­кових резервів на кореспондентському рахунку в НБУ. Обсяги щоденних резервів НБУ встановлює в процентному відношенні (від 20 до 80 % залежно від стану грошового ринку) до суми обов’язкових резервів за попередній звітний період резервування. Територіальні управління НБУ здійснюють контроль за щоденним резервуванням коштів. Якщо банк протягом трьох звітних періодів поспіль більше ніж 30 разів не дотримується встановлених вимог щодо щоденного резервування коштів, то Комісія НБУ з питань нагляду та регулювання діяльності банків може перевести такий банк у режим формування обов’язкових резервів на окремому рахунку в НБУ.

Залежно від ситуації на грошовому ринку НБУ може дозволити комерційним банкам для покриття обов’язкових резервів ви­користовувати не тільки кошти на кореспондентському рахунку в НБУ, а й інші активи банків, зокрема готівку в касі, за умови, що ці інші активи не перевищують 40 % суми обов’язкових резервів.

Метою грошово-кредитної політики НБУ на перспективу є забезпечення стабільності гривні як монетарної умови сталих темпів економічного зростання. Монетизація економіки, тобто насиченість економіки грошима, у майбутньому неминуче збільшуватиметься. Із зростанням попиту на гроші Національний банк поступово зменшуватиме норму резервних вимог, що сприятиме активізації кредитно-інвестиційної діяльності комерційних банків, дасть змогу їм інтенсивніше підтримувати реальний сектор економіки.


[1] Так, згідно з законом про Німецький федеральний банк він міг до створення Європейської системи центральних банків установлювати норми резервних вимог у процентному відношенні до суми банківських зобов’язань у таких межах: за трансакційними депозитами — не більш як 30 %; за строковими депозитами — не більш як 20 %; за ощадними депозитами — не більш як 10 %. У статуті Європейського центрального банку визначені межі норм резервування від 0 до 10 %.

[2] Через деякий час НБУ повернувся до декадного розрахункового періоду дотримання норми резервування.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Національний банк і грошово-кредитна політика (А.М. Мороза М.Ф. Пуховкіної)