10.3. Політика рефінансування



Політика рефінансування — це один із поширених інструментів грошово-кредитної політики, який використовується центральними банками різних країн. Під рефінансуванням розуміють забезпечення центральним банком комерційних банків додатковими резервами на кредитній основі, тобто запозиченими резервами. Ініціаторами рефінансування виступають комерційні банки. Вони звертаються до центрального банку у разі вичерпання можливостей поповнити свої резерви з інших джерел. Рефінансування можна розглядати як процес відновлення ресурсів комерційних банків, які були вкладені в позички, боргові цінні папери та інші активи.

Для комерційних банків рефінансування в центральному банку — це останній спосіб (остання надія) регулювання їхньої ліквідності, і центральний банк виступає для них у ролі кредитора останньої інстанції. Для центральних банків рефінансування комерційних банків — це, по-перше, канал безготівкової емісії, а по-друге, — спосіб запобігання банківській паніці. У випадку кризової ситуації на грошовому ринку центральний банк надає негайно додаткові резерви на кредитній основі тим банкам, котрі потребують їх найбільше. Слід при цьому відзначити, що центральні банки мають право, але не зобов’язані рефінансувати (кредитувати) комерційні банки, тому і комерційні банки повинні розуміти отримання кредитів як привілей, а не право.

Сутність політики рефінансування у широкому розумінні полягає у зміні центральним банком умов рефінансування комерційних банків і в регулюванні у такий спосіб попиту з їхнього боку на додаткові резерви, тобто на кредити центрального банку. Основною умовою рефінансування, безумовно, виступає його ціна, тобто процентна ставка, яку визначає центральний банк і за якою він забезпечує банки додатковими резервами, що дає підставу, з певною натяжкою, розглядати процентну політику як окремий інструмент грошово-кредитної політики, але нерозривно пов’язаний з політикою рефінансування.

Сутність політики рефінансування у вузькому розумінні — це визначення і зміна центральним банком усіх інших, крім ціни, умов рефінансування: способів рефінансування, цільового спрямування кредитів центрального банку, їх тривалості, характеру забезпечення, лімітування обсягів рефінансування, а також обсягів надання окремих позичок, установлення контингенту редисконтування векселів тощо. Таким чином, у вузькому розумінні політика рефінансування (а саме у такому розумінні вона розглядається у цьому підрозділі) передбачає вплив центрального банку на обсяг рефінансування комерційних банків не ціновими методами, а через управління процесом рефінансування.

У світовій практиці центральні банки використовують різні способи рефінансування комерційних банків. Основні з них: редисконтування векселів, надання ломбардних кредитів і проведення операцій «прямого репо».

Редисконтування[1] (переврахування, переоблік) векселів — це кредитна операція, яка полягає у придбанні центральним банком векселів, що перебувають у портфелях комерційних банків, до настання строку платежу за ними зі знижкою (дисконтом) порівняно з номінальною сумою векселів. Це — один із найстаріших способів рефінансування, але останнім часом центральні банки розвинених країн активно його не застосовують. До створення Європейської системи центральних банків цей спосіб рефінансування комерційних банків використовував, і досить активно, Німецький федеральний банк (Бундесбанк). Так, в активах його балансу частка редисконтованих векселів становила 15—20 % (до вступу в Європейську систему центральних банків). Бундесбанк висував певні вимоги щодо якості векселів, і головною вимогою була надійність боргових забов’язань. Ураховуючи те, що це був найдешевший спосіб рефінансування, Бундесбанк установлював ліміти (квоти) редисконтування векселів для окремих комерційних банків (ураховуючи при цьому обсяг власного капіталу банку, структуру його кредитних вкладень), міг також обмежувати контингенти редисконтування, тобто визначати пріоритети щодо редисконтування векселів підприємств окремих галузей економіки. Таким чином, центральний банк мав можливість селективно впливати на політику комерційних банків щодо врахування векселів, заохочуючи їх до врахування векселів певних галузей економіки. У сучасних умовах, застосовуючи способи рефінансування, рекомендовані ЄЦБ, Бундесбанк не відмовляється і від проведення політики рефінансування, спрямованої на кредитування реального сектору економіки з урахуванням обсягу попиту на кредити й оцінки кредитного ризику. Так, Бундесбанк практикує надання кредитів комерційним банкам під забезпечення комерційними векселями, які були враховані банками, а також під заставу майнових прав, що з’явилися у банків у результаті укладення кредитних договорів між ними та позичальниками.

Ломбардні кредити центральні банки надають комерційним банкам, як правило, під заставу цінних паперів, насамперед державних цінних паперів. Центральні банки використовують два методи надання кредитів — прямий і тендерний.

Прямий метод передбачає, що центральний банк надає кредит під оголошену офіційну процентну ставку (ломбардну) безпосередньо банку, який подав кредитну заявку.

Тендерний метод передбачає проведення центральними банками торгів, на яких кредитні заявки комерційних банків задовольняються виходячи із рівня запропонованої процентної ставки (ціновий тендер). Тендери поділяються на два типи:

― за американською моделлю, яка передбачає задоволення заявок за процентними ставками, що пропонуються комерційними банками і дорівнюють або перевищують ставку відсікання, установлену центральним банком;

― за голландською моделлю, яка передбачає, що всі заявки задовольняються за ставкою відсікання, визначеною центральним банком.

У світовій банківській практиці існують певні правила ломбардного кредитування, яких дотримуються центральні банки[2]:

― вартість заставного забезпечення повинна перевищувати суму ломбардного кредиту;

― право власності на депоновані цінні папери переходить до центрального банку, якщо кредити не погашаються в установлений строк;

― центральні банки застосовують поправні коефіцієнти до номінальної вартості цінних паперів з метою уникнення втрат у разі зниження їх ринкової вартості;

― ставка, за якою надаються ломбардні кредити, дістала назву ломбардної. Вона змінюється одночасно з офіційною (обліковою) процентною ставкою центрального банку і встановлюється ним на більш високому рівні, ніж офіційна (облікова);

― ломбардні кредити — це, як правило, короткострокові кредити.

Рефінансування комерційних банків шляхом проведення операцій «прямого» репо — це відносно новий спосіб рефінансування, центральні банки почали його активно застосовувати у 80—90-ті роки ХХ ст. Цей спосіб рефінансування передбачає купівлю центральним банком цінних паперів у комерційних банків з одночасним зобов’язанням комерційних банків на зворотну купівлю цінних паперів на заздалегідь визначених умовах.

Способи рефінансування, що застосовуються центральними банками, розрізняються по країнах. Так, у США Федеральні резервні банки здійснюють рефінансування комерційних банків шляхом надання прямих ломбардних кредитів, які мають цільову спрямованість, під заставу державних цінних паперів. У межах Європейської системи центральних банків комерційні банки за певних умов (дотримання норм обов’язкового резервування і вимог національних органів банківського регулювання та нагляду) можуть користуватися нічними ломбардними кредитами (овернайт) через постійно діючу лінію рефінансування. Кредити надаються за найвищою процентною ставкою на грошовому ринку, яка оголошується Європейським центральним банком. Крім того, Європейський центральний банк щотижня проводить кредитний тендер, на якому комерційні банки можуть отримати короткостроковий ломбардний кредит строком до двох тижнів, а щомісяця проводиться тендер, на якому банки можуть отримати кредит строком до трьох місяців. І в США, і в Єврозоні застосовується такий інструмент рефінансування, як операції репо.

Різняться не тільки способи рефінансування комерційних банків по країнах, а й активність центральних банків різних країн щодо застосування цього інструменту грошово-кредитної політики. Наприклад, Федеральні резервні банки США його використовують неактивно. Про це свідчить певною мірою той факт, що заборгованість за наданими кредитами становить в активах консолідованого балансу Федеральних резервних банків США менше 1 %. Такий підхід пояснюється добре розвинутим ринком цінних паперів у США й у зв’язку з цим застосуванням такого інструменту грошово-кредитної політики, як політика операцій на відкритому ринку. Інший приклад. Бундесбанк (Німецький федеральний банк) до створення ЄСЦБ проводив активну політику рефінансування комерційних банків. Заборгованість за редисконтованими векселями, наданими ломбардними кредитами і цінними паперами, придбаними на умовах операцій репо, становила понад 60 % в активах балансу банку.

Способи рефінансування, які застосовує Національний банк України, змінюються відповідно до цілей грошово-кредитної політики і ступеня розвитку ринкових методів регулювання грошового ринку.

На початку 90-х років НБУ проводив селективну політику адресного рефінансування комерційних банків. Він надавав комерційним банкам на договірних засадах кредит під цільові програми виробничого характеру. Комерційні банки були зобов’язані спрямовувати кредит тільки на ті заходи, які передбачалися угодою з НБУ. Основна частина кредитів надавалась Національним банком за рішенням органів державної влади колишнім спеціалізованим державним банкам. Кредити спрямовувалися переважно на підтримку неефективного державного сектору економіки, і, як свідчить практика, значну кількість виданих таким чином кредитів так і не повернули.

Селективна політика адресного рефінансування комерційних банків — це спосіб адміністративного розподілу кредитів центрального банку. Така політика не є адекватною ринковій економіці.

У зв’язку з необхідністю запровадження ринкових інструментів управління грошовим ринком НБУ з середини 1994 р. розпочав проведення закритих кредитних аукціонів. Заявки комерційних банків задовольнялися виходячи з рівня запропонованої процентної ставки починаючи з найвищого рівня і далі у міру її спадання в межах визначеної НБУ суми пропозиції кредитів. На початку проведення аукціонів Національний банк надавав кредити без вимоги їх забезпечення і наражався у зв’язку з цим на значний кредитний ризик. Після запровадження ринку державних цінних паперів він почав надавати аукціонні кредити під забезпечення облігаціями внутрішньої державної позики. Проведення кредитних аукціонів забезпечувало, по-перше, доступ до кредитів Національного банку для всіх комерційних банків на рівних умовах[3], по-друге, розподіл кредитів на ринкових засадах. Кредитні аукціони проводились НБУ до 1998 р.

У 1995 р. згідно з Указом Президента України «Про порядок надання в 1995 р. державної кредитної підтримки підприємствам» НБУ було рекомендовано до 20 % кредитної (безготівкової) емісії, визначеної Верховною Радою України, спрямовувати на кредитування комерційних банків через цільові кредитні аукціони. Проведення цільових аукціонів, по суті, було поверненням до селективної політики адресного рефінансування комерційних банків. Національний банк України через цільові аукціони надавав кредити підприємствам, перелік яких визначав уряд, на проведення заходів, пов’язаних із здійсненням програм санації та структурної перебудови підприємств. Кредит видавався на один рік під облікову ставку НБУ. Більшість кредитів через відсутність реальних заходів, спрямованих на здійснення структурних змін на підприємствах, вчасно не було повернуто.

Приблизно водночас Національний банк запровадив надання банкам стабілізаційного кредиту. Кредит надається на підтримку здійснення банком заходів фінансового оздоровлення, під заставу високоліквідних активів банку або під гарантію чи поруку фінансово стабільного банку, на визначений Правлінням НБУ строк.

З розвитком грошового ринку та становленням ринку державних цінних паперів НБУ почав використовувати способи рефінансування, які застосовуються у світовій банківській практиці. Так, з кінця 1995 р. для підтримки необхідної ліквідності комерційних банків та з метою подальшого стимулювання ринку державних цінних паперів НБУ ввів порядок рефінансування комерційних банків під заставу державних цінних паперів (ОВДП), тобто шляхом надання прямого ломбардного кредиту. Ломбардні кредити переважно видавалися на короткий строк — спочатку до 30 днів, а потім строк скоротили до 10 днів. У зв’язку з розбудовою ринку державних цінних паперів у 1997 р. виникла можливість застосування ще одного нового для української банківської системи способу рефінансування. Національний банк почав проводити операції з цінними паперами на умовах угоди «прямого» репо.

У зв’язку з фінансовою кризою в Україні, у тому числі і з кризою ринку державних цінних паперів у 1998 р., Національний банк був змушений змінити порядок рефінансування комерційних банків, адже основні способи рефінансування банків базувалися на використанні державних цінних паперів (ОВДП) як забезпечення кредитів.

У 1999 р. НБУ затвердив Положення «Про встановлення тимчасового переліку цінних паперів та інших цінностей, придатних для забезпечення кредитів Національного банку України». Новий перелік застав включав:

― облігації внутрішніх державних позик України;

― облігації зовнішніх державних позик України;

― кошти комерційних банків в іноземній валюті, які належать їм на правах власності та які перебувають на рахунках у банківських або кредитно-фінансових установах на території України і за її межами, а також майнові права на отримання цих коштів;

― банківські метали;

― гарантії та поручительства іноземних банків, які мають офіційний кредитний рейтинг, не нижчий за показник «А»;

― нерухоме майно (у виняткових випадках) за умови наявності кваліфікованої експертної оцінки його вартості та ліквідності.

Крім того, НБУ у 1999 р. затвердив Положення про операції банків з векселями, яке передбачало порядок переврахування (редисконтування) Національним банком векселів, що були авальовані комерційними банками. У зв’язку з нерозвинутістю вексельного ринку редисконтування векселів, як спосіб рефінансування банків, так і не отримало розвитку в Україні.

Обсяг рефінансування комерційних банків у перші післякризові роки значно скоротився. У 1999 р. частка рефінансування у загальному обсязі випущених НБУ в обіг платіжних засобів становила 5,4 % проти 12,9 % у 1998 р., а в 2000 р. — 0,9 % (табл. 10.1).

Таблиця 10.1

МЕХАНІЗМИ ТА ОБСЯГИ РЕФІНАНСУВАННЯ
НАЦІОНАЛЬНИМ БАНКОМ УКРАЇНИ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ
(1997—2004 рр.), %

Механізми
рефінансування
1997 1998 1999 2000 2001 2002 2003 2004
(11 місяців)
Кредитний
аукціон
35,4
Ломбардне кредитування 37,8 21,5 20,5 53,5
Операції репо 18,6 54,7 19,5 46,4 22,0 0,8 1,6 5,2
Кредити «овернайт» 83,9 12,6 87,0 84,2
Кредити, продані на тендері 8,2 76,7 8,9 5,9
Довгострокове кредитування 2,5 4,2
Інші механізми 8,2 23,8 60,0 21,0 9,9 0,5

Джерело: Вісник Національного банку. — 1998. — № 2. — С. 51; Там само. — 1999. — № 2. — С. 41; Там само. — 2000. — № 2. — С. 59; Там само. — 2001. — № 2. — С. 22; Там само. — 2002. — № 2. — С. 38; Там само. — 2003. — № 2. — С. 51; Там само. — 2004. — № 2. — С. 64; Там само. — 2005. — № 1. — С. 67.

У 2001 р. у зв’язку з поступовою реанімацією ринку державних цінних паперів Національний банк України запровадив нові способи рефінансування комерційних банків, запозичивши досвід Європейського центрального банку (табл. 10.1):

― надання кредитів шляхом проведення кредитних тендерів під забезпечення державними цінними паперами та векселями;

― надання кредитів «овернайт» для миттєвої підтримки ліквідності банків через постійно діючу лінію рефінансування під забезпечення державними цінними паперами.

Одночасно із запровадженням нових способів рефінансування НБУ активізував рефінансування комерційних банків. У 2001 р. обсяг рефінансування значно збільшився порівнянно з 2000 р., а частка рефінансування у загальному обсязі випущених НБУ в обіг платіжних засобів зросла до 14,2 %.

Упродовж 2002—2003 рр. політика НБУ з рефінансування банків спрямовувалася на забезпечення зростаючого попиту на гроші з боку суб’єктів економіки, що було зумовлено прискоренням темпів економічного зростання. Обсяг рефінансування Націо­нальним банком України банків у 2003 р. становив 26,3 млрд грн проти 1,2 млрд грн у 2002 р., або зріс більше ніж у 20 разів (табл. 10.2). З метою нарощування обсягів рефінансування Національним банком України було вжито таких заходів:

― розширено базу забезпечення кредитів, до якої включено облігації зовнішньої державної позики України, подвійні складські свідоцтва, іпотечні сертифікати із фіксованою дохідністю, облігації місцевих позик та корпоративні облігації, що вільно обертаються на ринку;

― подовжено термін кредитів, які банки можуть отримати на середньострокових кредитних тендерах — до 365 днів;

― збільшено розмір можливого надання тендерного кредиту при рефінансуванні під забезпечення державними цінними паперами до 100 % від їх балансової вартості;

― передбачена можливість надання бланкового (без забезпечення) кредиту овернайт банкам, які отримали комплексну рейтингову оцінку «1» або «2» за рейтинговою системою CAMELS.

Таблиця 10.2

ДИНАМІКА РЕФІНАНСУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНИМ
БАНКОМ УКРАЇНИ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ, 1999—2003 рр.

Показник 1999 р. 2000 р. 2001 р. 2002 р. 2003 р.
Обсяг рефінансування банків млрд грн 0,4 0,09 2,5 1,2 26,3
Обсяг випущених НБУ в обіг платіжних засобів, млрд грн 7,4 10,4 17,6 13,0 41,5
Частка рефінансування в загальному обсязі випущених НБУ в обіг платіжних засобів, % 5,4 0,9 14,2 9,2 63,3

Джерело: Річний звіт НБУ за 1999 р. — С. 45—46; Річний звіт НБУ за 2000 р. — С. 50; Річний звіт НБУ за 2001 р. — С. 49—50; Річний звіт НБУ за 2002 р. — С. 41—42; Річний звіт НБУ за 2003. — С. 45.

Наприкінці 2002 р. Національний банк прийняв рішення про надання банкам довгострокових кредитів за обліковою процентною ставкою, а в 2003 р. розширив перелік застав, що беруться як забезпечення довгострокових кредитів. Рішення про довгострокове кредитування загалом суперечить світовій практиці діяльності центральних банків, котрі, як правило, надають банкам короткострокові кредити для підтримки їхньої ліквідності. Довгостро­кове кредитування банків слід розглядати, як вимушене і тимчасове рішення НБУ, пов’язане зі станом грошового ринку, який не виконує повністю притаманної йому перерозподільної функції, адже третина грошової маси перебуває поза банківською системою у формі готівки у національній валюті.


[1] Наявність префікса «ре» пояснюється тим, що мова йде про операції центрального банку з векселями, які раніше були дисконтовані комерційними банками, тобто банки придбали їх у своїх клієнтів зі знижкою (дисконтом).

[2] Голикова Ю. С., Хохленкова М. А. Банк России: организация деятельности. — М.: Дека, 2000. — С. 380.

[3] З метою зниження кредитного ризику до участі в аукціонах допускалися комерційні банки, які працюють не менше одного року, виконують норму обов’язкового резервування, дотримуються встановлених НБУ економічних нормативів, своєчасно подають йому звітність і повертають раніше отримані кредити.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Національний банк і грошово-кредитна політика (А.М. Мороза М.Ф. Пуховкіної)