Головна Головна -> Підручники -> Підручник Національний банк і грошово-кредитна політика (А.М. Мороза М.Ф. Пуховкіної) скачати онлайн-> 10.5. Політика операцій на відкритому ринку

10.5. Політика операцій на відкритому ринку



В останні десятиріччя центральні банки країн із розвинутою ринковою економікою віддають перевагу такому інструменту грошово-кредитної політики, як проведення операцій із цінними паперами на відкритому ринку, що відповідає загальній тенденції переважного використання ринкових інструментів регулювання економіки.

Політика відкритого ринку полягає у змінах обсягів купівлі та продажу цінних паперів центральним банком. Ці операції центрального банку зумовлюють зміну резервів комерційних банків, що, у свою чергу, позначається на обсязі та вартості банківських кредитів. Унаслідок цього центральний банк має можливість впливати на розмір грошової маси і на рівень ринкової процентної ставки у потрібному напрямі, тобто досягати заздалегідь поставленої мети.

Центральний банк продає цінні папери зі свого портфеля, коли йому потрібно стабілізувати або зменшити масу грошей в обігу, стримати зростання платоспроможного попиту, а отже, сприяти підвищенню рівня процентної ставки і в кінцевому підсумку знизити інфляцію. Якщо центральний банк продає цінні папери безпосередньо комерційним банкам, то в цьому разі зменшуються надлишкові резерви банків, а депозитна база, тобто сума залучених банками коштів, залишається сталою. Зменшення банківських резервів породжує мультиплікативне скорочення грошової маси. Якщо ж центральний банк продає цінні папери небанківським учасникам (дилерам) фондового ринку, то в такому разі зменшуються резерви комерційних банків, які обслуговують небанківських дилерів, і одночасно зменшується депозитна база цих комерційних банків, оскільки для розрахунків із центральним банком за куплені цінні папери небанківські дилери використовують свої банківські депозити. Отже, і в цьому разі відбувається скорочення грошової маси.

Центральний банк купує цінні папери на відкритому ринку, коли ставить за мету збільшити грошову масу, знизити вартість грошей, тобто знизити рівень ринкової процентної ставки і в такий спосіб активізувати підприємницьку діяльність, пожвавити кон’юнктуру ринку. Механізм впливу операцій центрального банку на грошовий ринок під час купівлі цінних паперів такий самий, як і під час продажу, тільки процес відбувається у зворотному напрямі.

Традиційно центральні банки проводять політику відкритого ринку переважно з державними цінними паперами на вторинному ринку. До операцій відкритого ринку не належить купівля центральним банком цінних паперів на первинному ринку, тобто безпосередньо в емітента. Такі операції, по суті, є формою кредитування центральним банком Уряду. У багатьох країнах вони заборонені або обмежені законом. Крім того, до операцій відкритого ринку не належать угоди з купівлі та продажу цінних паперів, які центральний банк здійснює не за свій рахунок, а за дорученням казначейства (міністерства фінансів) з метою підтримання певного курсу державних цінних паперів.

Політика відкритого ринку широко застосовується в регулятивній діяльності центральних банків. Це — найбільш дійовий і гнучкий інструмент грошово-кредитної політики. Результати застосування цього інструменту центральні банки можуть досить точно спрогнозувати, передбачити, його ж дія забезпечує ефективний вплив на грошовий ринок, а отже, і на економіку в цілому. Позитивні аспекти цього інструменту грошово-кредитної політики полягають також у тому, що центральний банк самостійно визначає обсяг, час і напрям здійснення операцій на відкритому ринку і в такий спосіб повністю контролює застосування цього інструменту. Наслідки проведення операцій на відкритому ринку легко піддаються коригуванню. Якщо у здійсненні грошово-кредитної політики допущена помилка, центральний банк може швидко її виправити, здійснивши операцію зворотного спрямування. Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що операції центрального банку на відкритому ринку відповідають усім критеріям ефективності інструментів грошово-кредитної політики, визначеним у підрозд. 10.1.

Механізм операцій на відкритому ринку нескладний, що робить його привабливим для застосування. Водночас для проведення цих операцій центральні банки використовують різноманітні угоди стосовно цінних паперів, які різняться певними параметрами, а саме:

― формою угоди — пряма купівля чи продаж цінних паперів центральним банком або ж угода на умовах зворотної купівлі/продажу цінних паперів (репо);

― об’єктом угоди (державні цінні папери або корпоративні);

― типом операцій;

― терміновістю угоди;

― учасниками угоди (тільки банки чи разом із небанківськими дилерами фондового ринку);

― місцем проведення операцій (біржовий ринок, позабіржовий ринок).

Історично першою формою операцій на відкритому ринку були прямі операції, тобто купівля чи продаж центральним банком цінних паперів без будь-яких зобов’язань за угодами. Якщо центральний банк купує цінні папери, то він не зобов’язаний продати їх через певний строк. Якщо центральний банк продає цінні папери, то він не зобов’язаний викупити їх через певний строк.

У найбільших масштабах ці операції здійснюються в США. Так, частка державних цінних паперів в активах консолідованого балансу Федеральних резервних банків США становить приблизно 90 %[1]. Зростання попиту на цінні папери, зокрема з боку центрального банку, призводить до зростання їхньої ринкової вартості й одночасно до падіння фактичної дохідності, що, природно, спонукає власників цінних паперів (комерційні банки, інституційних інвесторів, населення) до їх продажу. І навпаки, якщо зростає пропозиція цінних паперів, зокрема з боку центрального банку, це веде до зниження цін на цінні папери й відповідно до підвищення їхньої фактичної дохідності, що, у свою чергу, стимулює інвесторів укладати гроші в цінні папери. Отже, центральні банки проводять операції на відкритому ринку, спираючись на дію ринкових механізмів коливання цін і дохідності фінансових інструментів.

У 1980—1990-ті роки у країнах із розвиненою ринковою економікою значно зростає ринок операцій із цінними паперами на умовах угоди про зворотну купівлю. Це пояснюється, по-перше, позитивними якостями цього гнучкого регулятивного інструмента, а по-друге, стрімким розвитком телекомунікацій і комп’ютер­ної техніки, що обумовило розроблення й використання таких досконалих розрахункових і депозитарних систем, яких потребують операції репо.

Операція репо (rеро, rр — repurchase agreement) — фінансова операція, що складається з двох частин. В операції «прямого» репо в її першій частині центральний банк купує цінні папери і продавець одночасно бере на себе зобов’язання зворотного їх викупу за обумовленою ціною та на обумовлену дату. Це зобов’язання на зворотну купівлю відповідає зобов’язанню на зворотний продаж, що його бере на себе центральний банк. Слід додати, що зворотна купівля цінних паперів (друга частина операції) здійснюється за ціною, яка відрізняється від ціни первісного продажу. Різниця між цінами і є тим процентним доходом, який має отримати центральний банк, виступаючи покупцем цінних паперів (продавцем грошових коштів) у першій частині репо. Ціна зворотного викупу являє собою суму первісної ціни продажу і деякого процента, що сплачується позичальником коштів. Ставка цього процента (ставка репо) розраховується на основі року (365 днів), що дає певну підставу розглядати репо як форму короткострокового кредиту, забезпеченого цінними паперами.

Процентний дохід, який можна отримати від інвестування коштів в угоду репо, визначається за формулою:

«Зворотне» репо — це продаж центральним банком цінних паперів зі свого портфеля з одночасним зобов’язанням зворотного їх викупу за обумовленою ціною на обумовлену дату.

Операції репо дають змогу центральному банку впливати на короткострокову кон’юнктуру ринку з подальшим нівелюванням ефекту цього впливу через певний проміжок часу.

У світовій практиці угоди репо укладаються здебільшого на позабіржовому ринку, на короткий проміжок часу і на великі суми, тобто це операції оптового грошового ринку. Окремі параметри операцій репо є стандартизованими[2].

Що стосується переміщення і зберігання цінних паперів, то, як показує світова практика функціонування ринку репо, можуть застосовуватися різні способи. Перший спосіб полягає у тому, що цінні папери, куплені у першій частині операції репо, справді переказуються покупцеві цінних паперів. У цьому разі покупець цінних паперів у першій частині репо мінімізує свій кредитний ризик. Другий спосіб передбачає переказування (переміщення) цінних паперів на користь третьої сторони, що визначило назву цієї операції — «трьохстороннє» репо. Третя сторона — згідно з договором має певні зобов’язання перед безпосередніми учасниками угоди. Останній, третій спосіб проведення операції репо вирізняється тим, що цінні папери залишаються у сторони, яка є продавцем цінних паперів у першій частині цієї операції. Продавець виступає зберігачем цінних паперів для покупця. Цей спосіб репо традиційно називають «довірче репо». Він характеризується мінімальними витратами на переміщення цінних паперів, а також найвищим рівнем кредитного ризику для покупця цінних паперів.

Об’єктом операцій центральних банків на відкритому ринку здебільшого є цінні папери, що мають високу ліквідність і користуються повсюдним попитом за незначних коливань ринкової вартості. Таким вимогам відповідають насамперед державні цінні папери. Крім того, проводячи операції з державними цінними паперами, центральний банк як банкір уряду сприяє підвищенню попиту на них, а значить і доходів бюджету від їх продажу. Центральні банки, як правило, не проводять операції з корпоративними цінними паперами, щоб уникнути конфлікту корпоративних інтересів на ринку.

Центральні банки застосовують два типи операцій на відкритому ринку: активні (динамічні) і захисні.

Активні операції мають на меті збільшення чи зменшення величини банківських резервів. Центральні банки здійснюють активні операції на відкритому ринку шляхом прямої купівлі чи продажу цінних паперів.

Захисні операції слугують для збереження поточного рівня банківських резервів на незмінному рівні. Завдяки захисним операціям центральні банки мають можливість нейтралізувати вплив на банківські резерви різних сторонніх факторів — передбачуваних і непередбачуваних. Наприклад, у США під Різдво клієнти комерційних банків знімають зі своїх рахунків великі суми готівки, що призводить до зменшення банківських резервів. Федеральна резервна система США для того, щоб протистояти зміні банківських резервів, проводить операції «прямого» репо, тобто купує цінні папери на відкритому ринку і тим підкріплює банківські резерви. Після завершення свят готівка знову повертається до кас банків і в такий спосіб банківські резерви поповнюються. Водночас Федеральна резервна система згідно з умовами за угодами репо продає цінні папери.

Формування в Україні з 1995 р. ринку державних цінних паперів зумовлює необхідність визначення місця і ролі центрального банку України на цьому ринку, як на первинному, так і на вторинному.

В умовах дефіциту державного бюджету і недостатності внутрішніх і зовнішніх джерел для його покриття Національний банк здійснював операції з купівлі ОВДП на первинному ринку, виступаючи при цьому у ролі кредитора уряду. Закон України «Про Національний банк України», ухвалений Верховною Радою України у 1999 р., передбачає, що центральний банк може проводити операції з державними цінними паперами тільки на вторинному ринку, тобто використовуючи їх лише як інструмент регулювання грошового ринку.

На вторинному ринку Національний банк України проводить операції з ОВДП, які пов’язані з регулюванням ліквідності комерційних банків і впливають на грошову масу. Такий вплив справляється через укладення угод з купівлі чи продажу ОВДП як на біржовому, так і позабіржовому ринках. У зв’язку з цим НБУ формує портфель ОВДП, що перебувають у його власності, і підтримує стан портфеля на відповідному рівні ліквідності.

НБУ продає облігації, коли виникає потреба вилучити з обігу надлишкову грошову масу, і скуповує облігації з метою підвищення ліквідності комерційних банків і розширення грошової маси. Необхідною умовою використання операцій з ОВДП для регулювання грошового ринку є досягнення необхідної стабільності цінових умов реалізації угод, що укладаються на вторинному ринку.

З 1997 р. Національний банк України проводить на позабіржовому ринку операції з державними цінними паперами на умовах угоди репо[3]. Під час проведення цих операцій НБУ укладає з банком договір про продаж-купівлю цінних паперів на певний строк із зобов’язанням зворотного продажу-купівлі у визначений термін або на вимогу однієї зі сторін за ціною, обумовленою заздалегідь. Ці операції активно використовуються НБУ для регулювання ліквідності банків. Операції репо можуть здійснюватися лише з тими державними цінними паперами, строк погашення яких не припадає на строк проведення операції репо.

Національний банк України може проводити два види операцій РЕПО залежно від їх строку і порядку визначення процентного доходу (витрат);

відкрите репо. Строк операції в договорі не встановлюється. Кожна із сторін договору може вимагати виконання операції репо у будь-який час, але з обов’язковим повідомленням про свої наміри щодо завершення операції за два робочі дні. Процентний дохід (витрати) не є фіксованим;

строкове репо. Строк операції встановлюється в договорі. Процентний дохід (витрати) є фіксованим на час проведення операції.

Строк операції репо не може перевищувати 30 календарних днів.

Національний банк може здійснювати операції репо з купівлі-продажу державних цінних паперів, безпосередньо домовляючись із банками, або проводячи тендер заявок банків на участь в операціях репо. В останньому випадку Департамент монетарної політики НБУ надсилає повідомлення банківській системі про проведення тендера із зазначенням його умов та строку операції репо. Банки, які бажають взяти участь у тендері, подають заявки до Департаменту монетарної політики, в яких пропонують свої умови щодо ціни купівлі/продажу цінних паперів, строку проведення операції репо, обсягу операції репо, кількості та коду цінних паперів[4]. Національний банк, проводячи тендер, відбирає для задоволення ті заявки банків, які є найбільш прийнятними для нього за обсягами операцій або за ціновими параметрами, тобто ті заявки, в яких пропонується найбільший процентний дохід, якщо НБУ виступає покупцем цінних паперів («пряме» репо), або ті, в яких пропонуються найменші процентні витрати, якщо НБУ виступає продавцем цінних паперів («зворотне» репо).

При проведенні операцій «прямого» репо Національний банк України купує державні цінні папери за їх справедливою вартістю[5]. При проведенні операцій «зворотного» репо НБУ продає державні цінні папери за їх справедливою вартістю або виходячи з їх амортизованої собівартості.

Після розгляду заявок Департамент монетарної політики надсилає банку, який виграв тендер, повідомлення-підтвердження про намір укласти договір на здійснення операції репо. У договорі передбачаються: строк операції, сума, ціна і перелік державних цінних паперів, які беруть участь в операції репо; зобов’язання продати державні цінні папери зі зворотним викупом або купити державні цінні папери зі зворотним продажем, розмір і порядок установлення процентного доходу (витрат) тощо.

Операції щодо обліку державних цінних паперів (облігацій) за угодами репо здійснюються у депозитарії Національного банку. Банк-продавець подає депо-розпорядження, на підставі якого депозитарій здійснює блокування облігацій на окремому рахунку. Виписка з цього рахунка видається банку — продавцеві облігацій, а повідомлення про блокування — банку-покупцеві. Після надходження повідомлення покупець переказує кошти на рахунок продавця облігацій. Коли здійснюється зворотний викуп облігацій, до депозитарію НБУ надсилається повідомлення про переказування коштів за викуплені облігації, після чого у депозитарії здійснюються операції з розблокування облігацій.

Використання Національним банком України політики операцій на відкритому ринку як інструменту грошово-кредитної політики стримується станом ринку державних цінних паперів. Після фінансової кризи 1998 р. Уряду протягом 1999—2000 р. не вдавалося активізувати ринок державних цінних паперів. Наприкінці 2000 р. Уряд провів реструктуризацію строкової та простроченої заборгованості перед НБУ за облігаціями внутрішньої державної позики. Національний банк України, як уже зазначалося, на суму боргу отримав процентні облігації внутрішньої державної позики (ПОВДП). Процентні облігації мають номінальну вартість 1000 грн кожна. Вони підлягають погашенню протягом 2002—2010 рр. Процентні ставки за облігаціями встановлюються Міністерством фінансів України щорічно на підставі прогнозного рівня інфляції, скоригованого на співвідношення між прогнозним та фактичним рівнем інфляції за попередній рік[6]. Проценти за
ПОВДП сплачуються щомісяця.

Упродовж 2001 р. Уряд і НБУ проводили роботу з активізації ринку державних цінних паперів, зокрема НБУ здійснював операції з продажу-купівлі ПОВДП з власного портфеля через двостороннє котирування цін, тобто визначаючи ціну продажу та купівлі, запровадив новий механізм рефінансування комерційних банків під забезпечення державними цінними паперами, проводив операції «прямого» та «зворотного» репо. Упродовж 2002—2003 рр. НБУ активно не застосовував операції на відкритому ринку як інструмент грошово-кредитної політики, щоб не відволікати з грошового ринку ресурси, які банки мали спрямувати на кредитування реального сектору економіки.

Крім державних цінних паперів, НБУ проводить також операції з депозитними сертифікатами. Запровадження сертифікатів як інструменту грошово-кредитної політики відноситься до 1999 р., коли у зв’язку з кризою на ринку державних цінних паперів скоротилися можливості НБУ щодо використання операцій з цінними паперами на відкритому ринку з метою регулювання ліквідності банківської системи.

Депозитний сертифікат — це борговий цінний папір Національного банку в бездокументарній формі. Він засвідчує розміщення в НБУ коштів комерційного банку та його право на отримання внесеної суми і процентів після закінчення встановленого строку.

Національний банк здійснює емісію депозитних сертифікатів шляхом їх розміщення в банківській системі на строк від 31 до 365 днів[7]. Розміщення відбувається шляхом проведення аукціонів. Для участі в аукціонах банк укладає з територіальним управлінням НБУ генеральний договір на поточний календарний рік. Заявки на придбання сертифікатів банки подають до Департаменту монетарної політики за допомогою засобів програмно-технічного забезпечення «Депозитний сертифікат».

Національний банк застосовує два методи проведення депозитних аукціонів:

― з оголошенням загальної суми коштів, що залучаються, без визначення ціни залучення, тобто без оголошення процентної ставки;

― з оголошенням процентної ставки, за якою залучаються кошти, а отже, і розміщуються депозитні сертифікати.

Аукціони з розміщення депозитних сертифікатів (без оголошення процентної ставки) НБУ проводить за американською моделлю, тобто заявки банків на придбання сертифікатів задовольняються за процентними ставками, які вони пропонують і які не перевищують або дорівнюють ставці відсікання, що визначається НБУ як найбільш прийнятна для залучення коштів. Рівень дохідності депозитних сертифікатів установлюється НБУ залежно від ситуації на грошовому ринку. Сплата процентів власникам депозитних сертифікатів здійснюється НБУ одночасно з їх погашенням. Депозитні сертифікати мають право обертатися тільки на міжбанківському ринку і використовуватись як забезпечення (застава) у разі надання міжбанківських кредитів.

Для забезпечення збалансованості між пропозицією грошей та попитом на них Національний банк упродовж 2000—2003 рр. в окремі періоди розміщував депозитні сертифікати. У 2000 р. було проведено 19 аукціонів із розміщення депозитних сертифікатів, за результатами яких з обігу було вилучено коштів на загальну суму 0,4 млрд грн, у 2001 р. відповідно 19 аукціонів і 3,2 млрд грн, у 2002 р. — 1 аукціон і 0,3 млрд грн, у 2003 р. — 2 аукціони і 0,25 млрд грн.

Рівень дохідності за депозитними сертифікатами поступово знижується, що відповідає загальній тенденції зниження процентних ставок на грошовому ринку. У 2000 р. рівень дохідності депозитних сертифікатів коливався у межах 12—35 % річних, у 2001 р. — у межах 4—18 %, у 2002 р. середньозважена процентна ставка за депозитними сертифікатами становила 2,43 % річних, а у 2003 р. — 3,68 %[8].


1 Значущість і важливість політики відкритого ринку в США визначається самою процедурою прийняття рішень щодо проведення операцій із цінними паперами. Ключові рішення приймає спеціально створений у рамках Федеральної резервної системи Федеральний комітет відкритого ринку. Комітет збирається на засідання регулярно — приблизно один раз у шість тижнів, а за необхідності і частіше для формування політики ФРС на відкритому ринку. До комітету входить Рада керуючих у повному складі (сім осіб) та п’ять президентів Федеральних резервних банків, один з яких є президентом резервного банку Нью-Йорка. Президенти інших резервних банків працюють у комітеті за принципом ротації. Комітет аналізує економічну ситуацію в країні (показники цін і заробітної плати, тенденції розвитку виробництва, прогноз зміни валютного курсу й рівня безробіття, динаміку процентної ставки тощо) і на підставі цього аналізу, а також ураховуючи основні напрями й параметри грошово-кредитної політики визначає конкретні рекомендації щодо політики відкритого ринку у вигляді директиви. Безпосередньо на ринку операції з цінними паперами згідно з директивою Комітету здійснює тільки один федеральний резервний банк, а саме: Банк Нью-Йорка. Він укладає угоди з купівлі-продажу цінних паперів із спеціально відібраними первинними дилерами ринку. Це — фінансово надійні банки, брокерські та дилерські фірми, що мають стабільну позицію та значний досвід діяльності на фондовому ринку і на довгостроковій основі здійснюють операції з державними цінними паперами у великих обсягах.

[2] Так, у США найпоширенішою с угода репо на суму 25 млн дол. на строк 1—7 днів, на триваліші строки угоди укладаються на 10 млн дол. або на кратну суму. Тривалість операцій репо свідчить про те, що Федеральна резервна система США використовує їх, тільки тоді, коли має намір тимчасово змінити резерви комерційних банків.

[3] З 2004 р. НБУ може проводити операції на умовах угоди «прямого» репо і з іноземною валютою.

[4] Банки подають заявки за допомогою засобів програмного забезпечення «АРМ репо-тендер».

[5] Справедлива вартість цінних паперів, що перебувають в обігу на організаційно оформлених ринках, визначається за їх ринковою вартістю.

[6] У 2001 р. процентна ставка становила 1,318 % на місяць, у 2002 р. — 0,422 % на місяць, а у 2003 р. вважалася рівною нулю.

[7] Залучення коштів банків на депозитні рахунки на більш короткі строки — до 30 днів НБУ здійснює шляхом укладання депозитних договорів.

[8] Річний звіт НБУ за 2000 рік. — С. 42; Річний звіт НБУ за 2001 рік. — С. 49; Річний звіт НБУ за 2002 рік. — С. 42; Річний звіт НБУ за 2003 рік. — С. 45.

В останні десятиріччя центральні банки країн із розвинутою ринковою економікою віддають перевагу такому інструменту грошово-кредитної політики, як проведення операцій із цінними паперами на відкритому ринку, що відповідає загальній тенденції переважного використання ринкових інструментів регулювання економіки.

Політика відкритого ринку полягає у змінах обсягів купівлі та продажу цінних паперів центральним банком. Ці операції центрального банку зумовлюють зміну резервів комерційних банків, що, у свою чергу, позначається на обсязі та вартості банківських кредитів. Унаслідок цього центральний банк має можливість впливати на розмір грошової маси і на рівень ринкової процентної ставки у потрібному напрямі, тобто досягати заздалегідь поставленої мети.

Центральний банк продає цінні папери зі свого портфеля, коли йому потрібно стабілізувати або зменшити масу грошей в обігу, стримати зростання платоспроможного попиту, а отже, сприяти підвищенню рівня процентної ставки і в кінцевому підсумку знизити інфляцію. Якщо центральний банк продає цінні папери безпосередньо комерційним банкам, то в цьому разі зменшуються надлишкові резерви банків, а депозитна база, тобто сума залучених банками коштів, залишається сталою. Зменшення банківських резервів породжує мультиплікативне скорочення грошової маси. Якщо ж центральний банк продає цінні папери небанківським учасникам (дилерам) фондового ринку, то в такому разі зменшуються резерви комерційних банків, які обслуговують небанківських дилерів, і одночасно зменшується депозитна база цих комерційних банків, оскільки для розрахунків із центральним банком за куплені цінні папери небанківські дилери використовують свої банківські депозити. Отже, і в цьому разі відбувається скорочення грошової маси.

Центральний банк купує цінні папери на відкритому ринку, коли ставить за мету збільшити грошову масу, знизити вартість грошей, тобто знизити рівень ринкової процентної ставки і в такий спосіб активізувати підприємницьку діяльність, пожвавити кон’юнктуру ринку. Механізм впливу операцій центрального банку на грошовий ринок під час купівлі цінних паперів такий самий, як і під час продажу, тільки процес відбувається у зворотному напрямі.

Традиційно центральні банки проводять політику відкритого ринку переважно з державними цінними паперами на вторинному ринку. До операцій відкритого ринку не належить купівля центральним банком цінних паперів на первинному ринку, тобто безпосередньо в емітента. Такі операції, по суті, є формою кредитування центральним банком Уряду. У багатьох країнах вони заборонені або обмежені законом. Крім того, до операцій відкритого ринку не належать угоди з купівлі та продажу цінних паперів, які центральний банк здійснює не за свій рахунок, а за дорученням казначейства (міністерства фінансів) з метою підтримання певного курсу державних цінних паперів.

Політика відкритого ринку широко застосовується в регулятивній діяльності центральних банків. Це — найбільш дійовий і гнучкий інструмент грошово-кредитної політики. Результати застосування цього інструменту центральні банки можуть досить точно спрогнозувати, передбачити, його ж дія забезпечує ефективний вплив на грошовий ринок, а отже, і на економіку в цілому. Позитивні аспекти цього інструменту грошово-кредитної політики полягають також у тому, що центральний банк самостійно визначає обсяг, час і напрям здійснення операцій на відкритому ринку і в такий спосіб повністю контролює застосування цього інструменту. Наслідки проведення операцій на відкритому ринку легко піддаються коригуванню. Якщо у здійсненні грошово-кредитної політики допущена помилка, центральний банк може швидко її виправити, здійснивши операцію зворотного спрямування. Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що операції центрального банку на відкритому ринку відповідають усім критеріям ефективності інструментів грошово-кредитної політики, визначеним у підрозд. 10.1.

Механізм операцій на відкритому ринку нескладний, що робить його привабливим для застосування. Водночас для проведення цих операцій центральні банки використовують різноманітні угоди стосовно цінних паперів, які різняться певними параметрами, а саме:

формою угоди — пряма купівля чи продаж цінних паперів центральним банком або ж угода на умовах зворотної купівлі/продажу цінних паперів (репо);

об’єктом угоди (державні цінні папери або корпоративні);

типом операцій;

терміновістю угоди;

учасниками угоди (тільки банки чи разом із небанківськими дилерами фондового ринку);

місцем проведення операцій (біржовий ринок, позабіржовий ринок).

Історично першою формою операцій на відкритому ринку були прямі операції, тобто купівля чи продаж центральним банком цінних паперів без будь-яких зобов’язань за угодами. Якщо центральний банк купує цінні папери, то він не зобов’язаний продати їх через певний строк. Якщо центральний банк продає цінні папери, то він не зобов’язаний викупити їх через певний строк.

У найбільших масштабах ці операції здійснюються в США. Так, частка державних цінних паперів в активах консолідованого балансу Федеральних резервних банків США становить приблизно 90 %[1]. Зростання попиту на цінні папери, зокрема з боку центрального банку, призводить до зростання їхньої ринкової вартості й одночасно до падіння фактичної дохідності, що, природно, спонукає власників цінних паперів (комерційні банки, інституційних інвесторів, населення) до їх продажу. І навпаки, якщо зростає пропозиція цінних паперів, зокрема з боку центрального банку, це веде до зниження цін на цінні папери й відповідно до підвищення їхньої фактичної дохідності, що, у свою чергу, стимулює інвесторів укладати гроші в цінні папери. Отже, центральні банки проводять операції на відкритому ринку, спираючись на дію ринкових механізмів коливання цін і дохідності фінансових інструментів.

У 1980—1990-ті роки у країнах із розвиненою ринковою економікою значно зростає ринок операцій із цінними паперами на умовах угоди про зворотну купівлю. Це пояснюється, по-перше, позитивними якостями цього гнучкого регулятивного інструмента, а по-друге, стрімким розвитком телекомунікацій і комп’ютер­ної техніки, що обумовило розроблення й використання таких досконалих розрахункових і депозитарних систем, яких потребують операції репо.

Операція репо (rеро, rр — repurchase agreement) — фінансова операція, що складається з двох частин. В операції «прямого» репо в її першій частині центральний банк купує цінні папери і продавець одночасно бере на себе зобов’язання зворотного їх викупу за обумовленою ціною та на обумовлену дату. Це зобов’язання на зворотну купівлю відповідає зобов’язанню на зворотний продаж, що його бере на себе центральний банк. Слід додати, що зворотна купівля цінних паперів (друга частина операції) здійснюється за ціною, яка відрізняється від ціни первісного продажу. Різниця між цінами і є тим процентним доходом, який має отримати центральний банк, виступаючи покупцем цінних паперів (продавцем грошових коштів) у першій частині репо. Ціна зворотного викупу являє собою суму первісної ціни продажу і деякого процента, що сплачується позичальником коштів. Ставка цього процента (ставка репо) розраховується на основі року (365 днів), що дає певну підставу розглядати репо як форму короткострокового кредиту, забезпеченого цінними паперами.

Процентний дохід, який можна отримати від інвестування коштів в угоду репо, визначається за формулою:

«Зворотне» репо — це продаж центральним банком цінних паперів зі свого портфеля з одночасним зобов’язанням зворотного їх викупу за обумовленою ціною на обумовлену дату.

Операції репо дають змогу центральному банку впливати на короткострокову кон’юнктуру ринку з подальшим нівелюванням ефекту цього впливу через певний проміжок часу.

У світовій практиці угоди репо укладаються здебільшого на позабіржовому ринку, на короткий проміжок часу і на великі суми, тобто це операції оптового грошового ринку. Окремі параметри операцій репо є стандартизованими[2].

Що стосується переміщення і зберігання цінних паперів, то, як показує світова практика функціонування ринку репо, можуть застосовуватися різні способи. Перший спосіб полягає у тому, що цінні папери, куплені у першій частині операції репо, справді переказуються покупцеві цінних паперів. У цьому разі покупець цінних паперів у першій частині репо мінімізує свій кредитний ризик. Другий спосіб передбачає переказування (переміщення) цінних паперів на користь третьої сторони, що визначило назву цієї операції — «трьохстороннє» репо. Третя сторона — згідно з договором має певні зобов’язання перед безпосередніми учасниками угоди. Останній, третій спосіб проведення операції репо вирізняється тим, що цінні папери залишаються у сторони, яка є продавцем цінних паперів у першій частині цієї операції. Продавець виступає зберігачем цінних паперів для покупця. Цей спосіб репо традиційно називають «довірче репо». Він характеризується мінімальними витратами на переміщення цінних паперів, а також найвищим рівнем кредитного ризику для покупця цінних паперів.

Об’єктом операцій центральних банків на відкритому ринку здебільшого є цінні папери, що мають високу ліквідність і користуються повсюдним попитом за незначних коливань ринкової вартості. Таким вимогам відповідають насамперед державні цінні папери. Крім того, проводячи операції з державними цінними паперами, центральний банк як банкір уряду сприяє підвищенню попиту на них, а значить і доходів бюджету від їх продажу. Центральні банки, як правило, не проводять операції з корпоративними цінними паперами, щоб уникнути конфлікту корпоративних інтересів на ринку.

Центральні банки застосовують два типи операцій на відкритому ринку: активні (динамічні) і захисні.

Активні операції мають на меті збільшення чи зменшення величини банківських резервів. Центральні банки здійснюють активні операції на відкритому ринку шляхом прямої купівлі чи продажу цінних паперів.

Захисні операції слугують для збереження поточного рівня банківських резервів на незмінному рівні. Завдяки захисним операціям центральні банки мають можливість нейтралізувати вплив на банківські резерви різних сторонніх факторів — передбачуваних і непередбачуваних. Наприклад, у США під Різдво клієнти комерційних банків знімають зі своїх рахунків великі суми готівки, що призводить до зменшення банківських резервів. Федеральна резервна система США для того, щоб протистояти зміні банківських резервів, проводить операції «прямого» репо, тобто купує цінні папери на відкритому ринку і тим підкріплює банківські резерви. Після завершення свят готівка знову повертається до кас банків і в такий спосіб банківські резерви поповнюються. Водночас Федеральна резервна система згідно з умовами за угодами репо продає цінні папери.

Формування в Україні з 1995 р. ринку державних цінних паперів зумовлює необхідність визначення місця і ролі центрального банку України на цьому ринку, як на первинному, так і на вторинному.

В умовах дефіциту державного бюджету і недостатності внутрішніх і зовнішніх джерел для його покриття Національний банк здійснював операції з купівлі ОВДП на первинному ринку, виступаючи при цьому у ролі кредитора уряду. Закон України «Про Національний банк України», ухвалений Верховною Радою України у 1999 р., передбачає, що центральний банк може проводити операції з державними цінними паперами тільки на вторинному ринку, тобто використовуючи їх лише як інструмент регулювання грошового ринку.

На вторинному ринку Національний банк України проводить операції з ОВДП, які пов’язані з регулюванням ліквідності комерційних банків і впливають на грошову масу. Такий вплив справляється через укладення угод з купівлі чи продажу ОВДП як на біржовому, так і позабіржовому ринках. У зв’язку з цим НБУ формує портфель ОВДП, що перебувають у його власності, і підтримує стан портфеля на відповідному рівні ліквідності.

НБУ продає облігації, коли виникає потреба вилучити з обігу надлишкову грошову масу, і скуповує облігації з метою підвищення ліквідності комерційних банків і розширення грошової маси. Необхідною умовою використання операцій з ОВДП для регулювання грошового ринку є досягнення необхідної стабільності цінових умов реалізації угод, що укладаються на вторинному ринку.

З 1997 р. Національний банк України проводить на позабіржовому ринку операції з державними цінними паперами на умовах угоди репо[3]. Під час проведення цих операцій НБУ укладає з банком договір про продаж-купівлю цінних паперів на певний строк із зобов’язанням зворотного продажу-купівлі у визначений термін або на вимогу однієї зі сторін за ціною, обумовленою заздалегідь. Ці операції активно використовуються НБУ для регулювання ліквідності банків. Операції репо можуть здійснюватися лише з тими державними цінними паперами, строк погашення яких не припадає на строк проведення операції репо.

Національний банк України може проводити два види операцій РЕПО залежно від їх строку і порядку визначення процентного доходу (витрат);

відкрите репо. Строк операції в договорі не встановлюється. Кожна із сторін договору може вимагати виконання операції репо у будь-який час, але з обов’язковим повідомленням про свої наміри щодо завершення операції за два робочі дні. Процентний дохід (витрати) не є фіксованим;

строкове репо. Строк операції встановлюється в договорі. Процентний дохід (витрати) є фіксованим на час проведення операції.

Строк операції репо не може перевищувати 30 календарних днів.

Національний банк може здійснювати операції репо з купівлі-продажу державних цінних паперів, безпосередньо домовляючись із банками, або проводячи тендер заявок банків на участь в операціях репо. В останньому випадку Департамент монетарної політики НБУ надсилає повідомлення банківській системі про проведення тендера із зазначенням його умов та строку операції репо. Банки, які бажають взяти участь у тендері, подають заявки до Департаменту монетарної політики, в яких пропонують свої умови щодо ціни купівлі/продажу цінних паперів, строку проведення операції репо, обсягу операції репо, кількості та коду цінних паперів[4]. Національний банк, проводячи тендер, відбирає для задоволення ті заявки банків, які є найбільш прийнятними для нього за обсягами операцій або за ціновими параметрами, тобто ті заявки, в яких пропонується найбільший процентний дохід, якщо НБУ виступає покупцем цінних паперів («пряме» репо), або ті, в яких пропонуються найменші процентні витрати, якщо НБУ виступає продавцем цінних паперів («зворотне» репо).

При проведенні операцій «прямого» репо Національний банк України купує державні цінні папери за їх справедливою вартістю[5]. При проведенні операцій «зворотного» репо НБУ продає державні цінні папери за їх справедливою вартістю або виходячи з їх амортизованої собівартості.

Після розгляду заявок Департамент монетарної політики надсилає банку, який виграв тендер, повідомлення-підтвердження про намір укласти договір на здійснення операції репо. У договорі передбачаються: строк операції, сума, ціна і перелік державних цінних паперів, які беруть участь в операції репо; зобов’язання продати державні цінні папери зі зворотним викупом або купити державні цінні папери зі зворотним продажем, розмір і порядок установлення процентного доходу (витрат) тощо.

Операції щодо обліку державних цінних паперів (облігацій) за угодами репо здійснюються у депозитарії Національного банку. Банк-продавець подає депо-розпорядження, на підставі якого депозитарій здійснює блокування облігацій на окремому рахунку. Виписка з цього рахунка видається банку — продавцеві облігацій, а повідомлення про блокування — банку-покупцеві. Після надходження повідомлення покупець переказує кошти на рахунок продавця облігацій. Коли здійснюється зворотний викуп облігацій, до депозитарію НБУ надсилається повідомлення про переказування коштів за викуплені облігації, після чого у депозитарії здійснюються операції з розблокування облігацій.

Використання Національним банком України політики операцій на відкритому ринку як інструменту грошово-кредитної політики стримується станом ринку державних цінних паперів. Після фінансової кризи 1998 р. Уряду протягом 1999—2000 р. не вдавалося активізувати ринок державних цінних паперів. Наприкінці 2000 р. Уряд провів реструктуризацію строкової та простроченої заборгованості перед НБУ за облігаціями внутрішньої державної позики. Національний банк України, як уже зазначалося, на суму боргу отримав процентні облігації внутрішньої державної позики (ПОВДП). Процентні облігації мають номінальну вартість 1000 грн кожна. Вони підлягають погашенню протягом 2002—2010 рр. Процентні ставки за облігаціями встановлюються Міністерством фінансів України щорічно на підставі прогнозного рівня інфляції, скоригованого на співвідношення між прогнозним та фактичним рівнем інфляції за попередній рік[6]. Проценти за
ПОВДП сплачуються щомісяця.

Упродовж 2001 р. Уряд і НБУ проводили роботу з активізації ринку державних цінних паперів, зокрема НБУ здійснював операції з продажу-купівлі ПОВДП з власного портфеля через двостороннє котирування цін, тобто визначаючи ціну продажу та купівлі, запровадив новий механізм рефінансування комерційних банків під забезпечення державними цінними паперами, проводив операції «прямого» та «зворотного» репо. Упродовж 2002—2003 рр. НБУ активно не застосовував операції на відкритому ринку як інструмент грошово-кредитної політики, щоб не відволікати з грошового ринку ресурси, які банки мали спрямувати на кредитування реального сектору економіки.

Крім державних цінних паперів, НБУ проводить також операції з депозитними сертифікатами. Запровадження сертифікатів як інструменту грошово-кредитної політики відноситься до 1999 р., коли у зв’язку з кризою на ринку державних цінних паперів скоротилися можливості НБУ щодо використання операцій з цінними паперами на відкритому ринку з метою регулювання ліквідності банківської системи.

Депозитний сертифікат — це борговий цінний папір Національного банку в бездокументарній формі. Він засвідчує розміщення в НБУ коштів комерційного банку та його право на отримання внесеної суми і процентів після закінчення встановленого строку.

Національний банк здійснює емісію депозитних сертифікатів шляхом їх розміщення в банківській системі на строк від 31 до 365 днів[7]. Розміщення відбувається шляхом проведення аукціонів. Для участі в аукціонах банк укладає з територіальним управлінням НБУ генеральний договір на поточний календарний рік. Заявки на придбання сертифікатів банки подають до Департаменту монетарної політики за допомогою засобів програмно-технічного забезпечення «Депозитний сертифікат».

Національний банк застосовує два методи проведення депозитних аукціонів:

з оголошенням загальної суми коштів, що залучаються, без визначення ціни залучення, тобто без оголошення процентної ставки;

з оголошенням процентної ставки, за якою залучаються кошти, а отже, і розміщуються депозитні сертифікати.

Аукціони з розміщення депозитних сертифікатів (без оголошення процентної ставки) НБУ проводить за американською моделлю, тобто заявки банків на придбання сертифікатів задовольняються за процентними ставками, які вони пропонують і які не перевищують або дорівнюють ставці відсікання, що визначається НБУ як найбільш прийнятна для залучення коштів. Рівень дохідності депозитних сертифікатів установлюється НБУ залежно від ситуації на грошовому ринку. Сплата процентів власникам депозитних сертифікатів здійснюється НБУ одночасно з їх погашенням. Депозитні сертифікати мають право обертатися тільки на міжбанківському ринку і використовуватись як забезпечення (застава) у разі надання міжбанківських кредитів.

Для забезпечення збалансованості між пропозицією грошей та попитом на них Національний банк упродовж 2000—2003 рр. в окремі періоди розміщував депозитні сертифікати. У 2000 р. було проведено 19 аукціонів із розміщення депозитних сертифікатів, за результатами яких з обігу було вилучено коштів на загальну суму 0,4 млрд грн, у 2001 р. відповідно 19 аукціонів і 3,2 млрд грн, у 2002 р. — 1 аукціон і 0,3 млрд грн, у 2003 р. — 2 аукціони і 0,25 млрд грн.

Рівень дохідності за депозитними сертифікатами поступово знижується, що відповідає загальній тенденції зниження процентних ставок на грошовому ринку. У 2000 р. рівень дохідності депозитних сертифікатів коливався у межах 12—35 % річних, у 2001 р. — у межах 4—18 %, у 2002 р. середньозважена процентна ставка за депозитними сертифікатами становила 2,43 % річних, а у 2003 р. — 3,68 %[8].


1 Значущість і важливість політики відкритого ринку в США визначається самою процедурою прийняття рішень щодо проведення операцій із цінними паперами. Ключові рішення приймає спеціально створений у рамках Федеральної резервної системи Федеральний комітет відкритого ринку. Комітет збирається на засідання регулярно — приблизно один раз у шість тижнів, а за необхідності і частіше для формування політики ФРС на відкритому ринку. До комітету входить Рада керуючих у повному складі (сім осіб) та п’ять президентів Федеральних резервних банків, один з яких є президентом резервного банку Нью-Йорка. Президенти інших резервних банків працюють у комітеті за принципом ротації. Комітет аналізує економічну ситуацію в країні (показники цін і заробітної плати, тенденції розвитку виробництва, прогноз зміни валютного курсу й рівня безробіття, динаміку процентної ставки тощо) і на підставі цього аналізу, а також ураховуючи основні напрями й параметри грошово-кредитної політики визначає конкретні рекомендації щодо політики відкритого ринку у вигляді директиви. Безпосередньо на ринку операції з цінними паперами згідно з директивою Комітету здійснює тільки один федеральний резервний банк, а саме: Банк Нью-Йорка. Він укладає угоди з купівлі-продажу цінних паперів із спеціально відібраними первинними дилерами ринку. Це — фінансово надійні банки, брокерські та дилерські фірми, що мають стабільну позицію та значний досвід діяльності на фондовому ринку і на довгостроковій основі здійснюють операції з державними цінними паперами у великих обсягах.

[2] Так, у США найпоширенішою с угода репо на суму 25 млн дол. на строк 1—7 днів, на триваліші строки угоди укладаються на 10 млн дол. або на кратну суму. Тривалість операцій репо свідчить про те, що Федеральна резервна система США використовує їх, тільки тоді, коли має намір тимчасово змінити резерви комерційних банків.

[3] З 2004 р. НБУ може проводити операції на умовах угоди «прямого» репо і з іноземною валютою.

[4] Банки подають заявки за допомогою засобів програмного забезпечення «АРМ репо-тендер».

[5] Справедлива вартість цінних паперів, що перебувають в обігу на організаційно оформлених ринках, визначається за їх ринковою вартістю.

[6] У 2001 р. процентна ставка становила 1,318 % на місяць, у 2002 р. — 0,422 % на місяць, а у 2003 р. вважалася рівною нулю.

[7] Залучення коштів банків на депозитні рахунки на більш короткі строки — до 30 днів НБУ здійснює шляхом укладання депозитних договорів.

[8] Річний звіт НБУ за 2000 рік. — С. 42; Річний звіт НБУ за 2001 рік. — С. 49; Річний звіт НБУ за 2002 рік. — С. 42; Річний звіт НБУ за 2003 рік. — С. 45.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Національний банк і грошово-кредитна політика (А.М. Мороза М.Ф. Пуховкіної)