Головна Головна -> Підручники -> Підручник Національний банк і грошово-кредитна політика (А.М. Мороза М.Ф. Пуховкіної) скачати онлайн-> РОЗДІЛ 11 ВАЛЮТНА ПОЛІТИКА. 11.1. Сутність валютної політики, валютного регулювання і контролю

РОЗДІЛ 11 ВАЛЮТНА ПОЛІТИКА. 11.1. Сутність валютної політики, валютного регулювання і контролю




Розбудова повноцінного валютного ринку в нашій державі та його ефективне регулювання є необхідною умовою формування відкритої ринкової економіки з усіма необхідними засобами стимулювання роботи суб’єктів господарювання у зовнішньо-економічній сфері. Важлива роль у цьому процесі належить механізму розроблення та ефективної реалізації центральним банком повноцінної валютної політики, що охоплює всі необхідні інструменти впливу на валютні відносини і є одним із найважливіших елементів у загальній системі заходів щодо підтримання макроекономічної і фінансової стабільності та стимулювання економічного зростання.

Економічні, політичні та культурні зв’язки між різними країнами опосередковуються рухом грошових коштів, пов’язаних з оплатою товарів і послуг, ввезенням і вивезенням капіталів. Цей рух коштів у міжнародних зв’язках визначає зміст валютних відносин. Зрозуміло, що глобалізація економічних процесів, поглиблення міжнародного поділу праці, формування світового ринку та інтегрування національних господарств у світову економічну систему визначають істотне зростання ролі валютних відносин, а відтак і підвищують значення відповідних функцій держави з їх регулювання, що на практиці здійснюється у формі відповідної валютної політики.

Валютна політика — це сукупність здійснюваних державою економічних, організаційних та правових заходів у сфері валютних відносин з метою реалізації стратегічних завдань розвитку національної економіки.

Зміст стратегічних завдань валютної політики визначає її як органічну складову економічної політики держави в цілому. Стратегічними завданнями валютної політики є: 1) забезпечення стійкого економічного зростання; 2) підтримання стабільного рівня цін (низького рівня інфляції); 3) сприяння високому рівню зайнятості в національному господарстві (низький рівень безробіття); 4) забезпечення зовнішньоекономічної рівноваги (тобто рівноваги платіжного балансу країни).

Незважаючи на те, що валютна політика є невід’ємною складовою макроекономічної політики держави загалом, вона має і цілий ряд своїх специфічних завдань, котрі визначають її роль саме у регулюванні валютної сфери економічних відносин. Такими специфічними завданнями валютної політики, зокрема, є:

  • забезпечення стабільного функціонування внутрішнього валютного ринку країни і недопущення кризових та спекулятивних явищ;
  • сприяння нормальній організації грошового обігу в країні для забезпечення товарообмінних операцій у зовнішньоекономічній сфері;
  • створення адекватних правових умов організації валютних відносин для розвитку зовнішньоекономічної діяльності суб’єктів господарювання і припливу іноземних інвестицій;
  • підтримання стабільного рівня обмінного курсу національної валюти на грошовому ринку й забезпечення належної купівельної спроможності національної грошової одиниці;
  • оперативне регулювання сальдо платіжного балансу для своєчасного погашення зовнішньої заборгованості;
  • лібералізація або обмеження можливостей суб’єктів господарювання у здійсненні валютних операцій залежно від загальних цілей економічної політики держави.

У зв’язку з тим, що до суб’єктів валютної політики можна віднести всіх учасників валютних відносин, сам процес реалізації валютної політики відбувається на трьох основних рівнях:

1)   рівень підприємств, організацій і банків, що володіють знач­ними обсягами валютних коштів, беруть активну участь у валю-
тних відносинах та формують власну валютну політику;

2)   рівень національних держав, котрі в особі їхніх урядів та центральних банків розробляють валютну політику, що визначає особливості поведінки всіх інших суб’єктів валютних відносин;

3)   міждержавний рівень, на якому формування валютної політики відбувається на основі міжнародних угод у валютній сфері.

Найважливішим є процес формування і реалізації валютної політики на національному рівні, що здійснюється державою в особі центрального банку країни. При цьому здійснення центральним банком своїх функцій як головного органу монетарного регулювання економіки визначає тісний зв’язок між його грошово-кредитною та валютною політикою. Цей взаємозв’язок насамперед визначається таким:

по-перше, і валютна, і грошово-кредитна політика проводяться єдиним державним органом — центральним банком. Це створює належні організаційні можливості для координації зусиль його підрозділів у проведенні відповідних регулятивних заходів як на грошовому, так і на валютному ринку країни, дає змогу виробляти єдину стратегію і тактику дій щодо впливу на операції суб’єктів обох цих ринків;

по-друге, стратегічні завдання валютної політики відповідають стратегічним цілям грошово-кредитної політики центрального банку (див. розд. 9), що вказує на підпорядкованість здійснюваних центральним банком країни регулятивних заходів єдиним стратегічним завданням державної економічної політики — насамперед стабільність національних грошей, економічне зростання, висока зайнятість;

по-третє, ряд інструментів грошово-кредитної політики центральний банк використовує для реалізації завдань валютної політики. Так, зокрема, дисконтна (процентна) політика, операції на відкритому ринку, встановлення обов’язкових резервних вимог можуть використовуватися центральним банком для активного впливу на кон’юнктуру валютного ринку країни, а також відповідно на динаміку обмінного курсу національної валюти.

Попри зазначені обставини, необхідно пам’ятати, що валютна політика є цілком самостійним напрямом діяльності центрального банку, а тому для її реалізації нарівні із загальними інструментами монетарної політики він використовує цілий ряд специфічних інструментів, спрямованих на регулювання саме валютного ринку (валютні інтервенції, девальвації і ревальвації, валютні обмеження, диверсифікація валютних резервів).

Крім того, необхідною умовою успішного проведення валютної політики є зв’язок її не лише з грошово-кредитною політикою центрального банку, а й із тими цілями та завданнями, які ставляться перед економічною політикою держави загалом, і насамперед її бюджетною, податковою та зовнішньоекономічною політикою, що передбачають особливості акумулювання та перероз­поділу значної маси грошових ресурсів у національній економіці. Усе це безпосередньо позначається і на стані валютних відносин.

Важливе значення для розуміння сутності і цілей валютної політики має поділ її на два основні види: поточну (короткострокову) і структурну (довгострокову).

Поточна валютна політика — це сукупність регулятивних заходів центрального банку щодо оперативного повсякденного впливу на динаміку обмінного курсу, кон’юнктуру валютного ринку, обсяги валютних операцій у країні.

Основними цілями поточної валютної політики є забезпечення рівноваги платіжного балансу, стабільного рівня валютного курсу та створення сприятливих умов для зовнішньоекономічної діяльності. Дані цілі передбачають вплив центрального банку на ті операції економічних агентів, котрі вони проводять на валютному ринку країни. Отже, саме функціонування валютного ринку є основним об’єктом впливу поточної валютної політики центрального банку.

Валютний ринок — це система економічних відносин, пов’яз­аних із купівлею-продажем іноземних валют та платіжних документів, виражених в іноземних валютах. Валютний ринок виконує в економіці кожної країни цілий ряд важливих функцій; а саме: 1) своєчасне здійснення міжнародних розрахунків; 2) дивер­сифікацію валютних резервів; 3) страхування валютних ризиків; 4) отримання прибутку учасниками ринку у формі різниці курсів валют; 5) надання й отримання кредитів для міжнародних торговельних операцій. Важливе значення вказаних функцій для забезпечення нормальних умов зовнішньоекономічної діяльності визначає об’єктив­ну потребу в проведенні поточної валютної політики, спрямованої на державне регулювання системи відносин, які складаються на валютному ринку. Суб’єктами цього ринку є, по суті, всі учасники економічних відносин, котрі здійснюють валютні операції.

Під валютними операціями слід розуміти всі операції, пов’я­зані з переходом права власності на валютні цінності, у тому числі операції з використання валютних цінностей у міжнарод­ному обігу як засобу платежу, а також операції, пов’язані з увезенням, переказуванням і пересиланням на територію країни та за її межі валютних цінностей. Іншими словами, повсякденний рух валютних цінностей між учасниками економічних процесів є об’єктом регулятивного впливу поточної валютної політики держави.

Що стосується стратегічних завдань у сфері валютних відносин, то на їх вирішення спрямована структурна валютна політика.

Структурна валютна політика — це сукупність заходів міждержавного регулювання валютних відносин, напрямлених на забезпечення довгострокових структурних змін у світовій валютній системі. Спрямованість цих змін визначає такі найважливіші елементи світової валютної системи, як роль золота і резервних валют у міжнародних розрахунках, режими валютних курсів і паритетів, механізми вирівнювання платіжних балансів, функції міжнародних валютно-кредитних організацій.

На практиці зміст валютної політики держави може змінюватися історично залежно від типу економіки, рівня розвитку націо­нального господарства, а також еволюції світової валютної системи. Саме розвиток останньої визначає загальні організаційні засади реалізації валютної політики у кожній країні. Річ у тім, що на національному рівні валютна політика юридично оформляється у вигляді певного валютного законодавства, тобто в сукупності правових норм, котрі регламентують порядок здійснення операцій з валютними цінностями в країні. Проте на міжнародному рівні мова може йти лише про міждержавні валютні угоди, що визначають міжнародні правові аспекти організації валютних операцій. Сукупність таких угод у кожен конкретний історичний період і утворює структуру світової валютної системи, а відтак і зміст відповідної валютної політики.

Це означає, що розвиток світової валютної системи відображає і розвиток валютної політики, динаміку її цілей та елементів. Даний розвиток умовно поділяється на такі чотири основні етапи:

1. Паризька валютна система (1867—1914 рр.) передбачала функціонування золота як єдиного законного платіжного засобу у міжнародних розрахунках, що являло собою систему золотомонетного стандарту. Її основними характерними ознаками були такі: 1) золото виконувало роль світових грошей; 2) імпорт та експорт золота були необмеженими; 3) регулювання сальдо платіжного балансу здійснювалося за рахунок ввезення та вивезення золота; 4) кожна національна валюта мала чітко визначений золотий вміст; 5) обмін національних валют здійснювався відповідно до їх металевого вмісту.

Система золотого стандарту спочатку сприяла активізації зовнішньоторговельних зв’язків та автоматичному вирівнюванню сальдо платіжних балансів, однак протидіяла активному державному втручанню в економіку через емісію, що з плином часу почало стримувати розвиток торгівлі і рух капіталів. Система припинила своє існування з початком Першої світової війни, коли припинився розмін національних валют на золото.

2. Генуезька валютна система (1922—1929 рр.) основувалася на золотодевізному і золотозливковому стандартах. Її основними прин­ципами були такі: 1) здійснення міжнародних розрахунків не тільки за допомогою золота, а й національних валют провідних країн (США, Великобританії, Франції); 2) збереження золотих паритетів і вільного коливання валютних курсів; 3) забезпечення розміну на золото долара США, французького франка та англійського фунта стерлінгів; 4) розмін валют інших країн на золото через валюти провідних країн, розмінні на грошовий метал — девізи.

Генуезька валютна система зберігала відносну стабільність до світової економічної кризи, з початком якої більшість країн запровадили жорсткі заходи валютного контролю. Після цього єдина валютна система припинила своє існування, а на її основі утворилися три валютні зони: доларова, стерлінгова і зона франка.

3. Бреттон-Вудська валютна система (1944—1972 рр.) являла собою систему міждержавного золотодевізного (а по суті золотодоларового) стандарту, метою якої було забезпечити стабільність обмінних курсів та конвертованість національних валют. Ключовими принципами цієї системи були такі: 1) міжнародними платіжними засобами нарівні із золотом були визнані долар США та англійський фунт стерлінгів; 2) долар міг обмінюватися на золото центральними банками й урядами інших країн за курсом 35 дол. за одну трійську унцію; 3) прирівнювання валют одна до одної та їх обмін здійснювалися на основі офіційних валютних паритетів, виражених у золоті; 4) кожна країна мала зберігати стабільний фіксований курс своєї валюти відносно долара і валют інших країн, для чого використовувалися валютні інтервенції; 5) ринкові курси національних валют не повинні були відхилятися від золотих доларових паритетів більш як на 1 %; 6) між­державне регулювання валютних відносин і узгодження валютної політики було покладено на МВФ.

Бреттон-Вудська валютна система, по суті, прирівнювала долар до золота, дозволяючи США постійно збільшувати дефіцит платіжного балансу, який з часом набагато перевищив їхні золоті резерви. Тому в 1971 р. уряд Сполучених Штатів відмовився від обміну доларів на золото, що фактично означало завершення функціонування Бреттон-Вудської валютної системи.

4. Ямайська валютна система (з 1976 р.) являє собою багатовалютний стандарт, оснований на вільному виборі країнами — членами МВФ режимів валютних курсів. Її засадничими принципами стали такі: 1) юридична демонетизація золота, скасування його офіційної ціни та золотих паритетів; 2) надання можливості країнам самостійно встановлювати порядок визначення обмінного курсу: плаваючого, фіксованого чи їх різновидностей; 3) запровадження стандарту СДР (спеціальних прав запозичення) як колективної резервної валютної одиниці. На практиці, однак, долар США зберіг своє значення як головний міжнародний платіжний засіб та резервна валюта. Проте головним результатом Ямайської угоди слід вважати те, що національна валютна політика відтепер уже не повинна була обмежуватися ніякими міжнародними правилами про валютні курси.

Отже, зміст основних принципів функціонування світової валютної системи, сформованої у процесі міждержавних переговорів шляхом укладання відповідних міжнародних угод, визначених структурною валютною політикою, має безпосередній вплив на загальну спрямованість і можливості практичної реалізації поточної валютної політики кожної країни, визначаючи її можливості щодо вибору механізмів курсоутворення, управління золотовалютними резервами, регулювання платіжного балансу та операцій на валютному ринку. Втім, саме поточна валютна політика з її впливом на валютний ринок країни має особливе значення для ефективної організації зовнішньоекономічної діяльності та досягнення стратегічних цілей розвитку національної економіки (насамперед стратегічних завдань монетарної політики центрального банку) шляхом регулювання валютних відносин.

Досягнення зазначених завдань забезпечується через дві ключові форми практичної реалізації валютної політики, якими є валютне регулювання та валютний контроль.

Валютне регулювання — це діяльність держави в особі уповноважених нею органів, що передбачає проведення законодавчих, економічних та організаційних заходів, котрі визначають порядок здійснення операцій з валютними цінностями на території країни. Фактично валютне регулювання охоплює цілий комплекс важелів, які дають змогу державі регламентувати всі види операцій з валютними цінностями, здійснювані суб’єктами ринку.

При цьому до складу валютних цінностей належать не лише власне іноземна валюта у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а й банківські метали (золото, срібло, платина, метали платинової групи), платіжні документи та інші цінні папери, виражені в іноземній валюті або банківських металах (акції, облігації, купони до них, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, інші фінансові та банківські документи).

Основними завданнями валютного регулювання є:

1)  захист національної валюти, що передбачає мінімізацію зовнішніх і внутрішніх факторів впливу на її купівельну спроможність;

2)  установлення оптимального режиму обмінного курсу національної валюти, спроможного збалансувати інтереси експортерів та імпортерів задля ефективної участі країни у міжнародному поділі праці;

3)  регламентація порядку використання іноземної валюти суб’єктами валютного ринку країни, що визначає динаміку його кон’юнктури, а відтак і стан обмінного курсу;

4)  захист прав власності на валютні цінності, що є необхідною умовою ефективного руху валютного капіталу та розвитку валютного ринку країни;

5)  визначення статусу національної валюти, що передбачає встановлення відповідного режиму її конвертованості для забезпечення стратегічних завдань розвитку національної економіки та її участі у світовому господарстві.

Залежно від виду використовуваних державою інструментів валютне регулювання може бути прямим або опосередкованим.

Пряме валютне регулювання являє собою сукупність законодавчих та нормативно-правових актів, а також адміністративних дій органів державної влади, що визначають порядок проведення операцій з валютними цінностями.

Опосередковане валютне регулювання передбачає використання економічних важелів впливу на поведінку суб’єктів валютного ринку шляхом створення у них економічної зацікавленості у проведенні тих чи інших валютних операцій.

В Україні головним виконавчим органом валютного регулювання, що видає нормативні акти у сфері валютної політики держави та використовує сукупність інструментів для впливу на валютні операції суб’єктів ринку, є Національний банк України.

Валютне регулювання — одна із форм державного впливу на учасників зовнішньоекономічної діяльності з метою дотримання інтересів національної економіки, що забезпечується через відповідне валютне законодавство. У зв’язку з цим основним засобом, що забезпечує ефективність здійснюваного валютного регулювання, є валютний контроль.

Валютний контроль — це сукупність заходів, спрямованих на забезпечення виконання встановлених державою законів, норм і правил проведення валютних операцій. Згідно з чинним законодавством України всі валютні операції за участі резидентів і нерезидентів підлягають валютному контролю.

Основні завдання валютного контролю такі:

  • визначення відповідності здійснюваних валютних операцій чинному законодавству та наявності необхідних для цього ліцензій;
  • перевірка виконання резидентами зобов’язань в іноземній валюті перед державою, а також зобов’язань щодо продажу валюти на внутрішньому валютному ринку;
  • перевірка обґрунтованості здійснюваних платежів в іноземній валюті;
  • перевірка повноти та об’єктивності обліку і звітності за валютними операціями суб’єктів господарювання;
  • перевірка зобов’язань щодо декларування валютних цінностей та іншого майна резидентів, яке перебуває за межами України.

Органи, що здійснюють валютний контроль, мають право вимагати й одержувати від резидентів і нерезидентів повну інформацію про здійснення ними валютних операцій, стан банківських рахунків в іноземній валюті у межах повноважень, визначених чинним законодавством.

В Україні відповідно до положень Декрету Кабінету Міністрів «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» основними державними органами, що мають повноваження у сфері валютного регулювання і валютного контролю, є такі: 1) Національний банк України; 2) Кабінет Міністрів України; 3) Державна податкова адміністрація України; 4) Державний комітет зв’язку та інформатизації України; 5) Державна митна служба України. Крім того, окремі завдання з валютного контролю покладаються й на уповноважені банки.

1. Національний банк України є головним органом валютного контролю, який: а) здійснює контроль за виконанням правил регулювання валютних операцій на території України з усіх питань, не віднесених до компетенції інших державних органів; б) забезпечує виконання уповноваженими банками функцій щодо здійснення валютного контролю згідно з чинним законодавством.

2. Кабінет Міністрів України у сфері валютного регулювання має такі повноваження: визначає і подає на затвердження до Верховної Ради України ліміт зовнішнього державного боргу; бере участь у складанні платіжного балансу; забезпечує виконання бюджетної та податкової політики в частині, що стосується руху валютних цінностей; забезпечує формування і виступає розпоряд­ником Державного валютного фонду; визначає порядок використання надходжень у міжнародних розрахункових одиницях.

3. Державна податкова адміністрація України здійснює фінансовий контроль за валютними операціями, що провадяться резидентами і нерезидентами на території України.

4. Державний комітет зв’язку та інформатизації України здійснює контроль за дотриманням правил поштових переказів та пересилання валютних цінностей через митний кордон України.

5. Державна митна служба України здійснює контроль за дотриманням правил переміщення валютних цінностей через митний кордон України.

6. Уповноважені банки здійснюють контроль за валютними операціями, що провадяться резидентами і нерезидентами через ці банки. При цьому слід зазначити, що уповноваженими банками згідно з чинним законодавством вважаються ті комерційні банки, які офіційно зареєстровані на території України та мають ліцензію Національного банку України на здійснення валютних операцій.

Серед перелічених органів провідне місце в системі функцій щодо реалізації державою валютного регулювання та валютного контролю належить Національному банку України. Саме на нього як головний орган реалізації монетарної політики держави покладено широке коло повноважень з валютного регулювання економіки.

До складу цих повноважень чинним законодавством віднесено, зокрема, такі:

  • здійснення валютної політики виходячи з принципів загальної економічної політики України;
  • складання разом з Кабінетом Міністрів України платіжного балансу;
  • контроль за дотриманням ліміту зовнішнього державного боргу України;
  • визначення лімітів заборгованості в іноземній валюті уповноважених банків;
  • видача обов’язкових для виконання нормативних актів щодо здійснення операцій на валютному ринку України;
  • нагромадження, зберігання і використання резервів валютних цінностей для здійснення державної валютної політики;
  • видача ліцензій на здійснення валютних операцій та при­йняття рішень про їх скасування;
  • установлення способів визначення і використання обмінних курсів іноземних валют, виражених у валюті України;
  • установлення єдиних форм обліку, звітності та документації про валютні операції, порядку контролю за їх достовірністю та своєчасним поданням;
  • забезпечення публікації банківських звітів про власні операції та операції уповноважених банків.

Отже, у межах своєї компетенції органи валютного регулювання та валютного контролю в Україні провадять контроль за здійснюваними на території країни резидентами і нерезидентами валютними операціями, а також забезпечують регулятивний вплив держави на стан валютного ринку.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Національний банк і грошово-кредитна політика (А.М. Мороза М.Ф. Пуховкіної)