Головна Головна -> Підручники -> Підручник Банківська справа (Петрук О.М.) скачати онлайн-> 3. Сутність, форми і методи формування зобов’язань банком

3. Сутність, форми і методи формування зобов’язань банком



Зобов’язання — це акумульовані банком кошти, які посідають важливе місце в структурі банківських ресурсів. У світовій банківській практиці всі зобов’язання за способом їх акумуляції поділяють на залучені (депозити) і позикові (кредити) кошти. Вони становлять собою тимчасово вільні кош­ти фізичних і юридичних осіб за відповідну плату, мобілізовані банком на певних умовах і на певний термін чи до запитання.

Збільшення частки термінових депозитів поліпшує ліквідність банку, але не сприяє підвищенню його прибутковості. Збільшення частки депо­зитів до запитання призводить до зворотних результатів. Особливу увагу потрібно звернути на депозити до запитання, які є найбільш дешевим ви­дом ресурсів, але їх надмірна частка в загальній масі банківських ресурсів призводить до зниження ліквідності банку. З урахуванням світового дос­віду їх частка не повинна перевищувати 30 % суми всіх залучених коштів.

Збільшення частки депозитів юридичних і фізичних осіб призводить до здешевлення ресурсної бази банку та підвищення прибутковості банків­ських операцій.

Частка великих депозитів визначає стабільність ресурсної бази, ос­кільки вплив дострокового вилучення депозиту на ресурсну базу зростає зі збільшенням його розмірів. Підвищення частки великих депозитів знижує стабільність ресурсної бази банку .

Основними видами зобов’язань банків в Україні є депозити юридич­них і фізичних осіб, а також міжбанківські кредити. На прикладі розгляне­мо зобов’язання комерційних банків України1.

1 За даними Вісника НБУ станом на 01.01.2003 р.

Структура зобов’язань банків на початок 2003 р. була такою: кошти суб’єктів господарювання — 19 702,9 млн грн (36,5% від загальної суми зо­бов’язань банків); вклади фізичних осіб — 19 092,4 млн грн (35,4%); міжбанківські кредити та депозити — 6 404,8 млн грн (11,9%); кошти бюд­жету та позабюджетних фондів — 1 749,4 млн грн (3,2%); кошти НБУ — 1 302,2 млн грн (2,4%); коррахунки інших банків — 1 090,3 млн грн (2,0%); субординований борг — 858,0 млн грн (1,6%); цінні папери власного боргу

— 743,3 млн грн (1,4%); кредити, отримані від міжнародних та інших фінан­сових організацій — 8 17,0 млн грн (1,5%); нараховані витрати до сплати — 399,2 млн грн (0,7%); інші зобов’язання — 1 753,2 млн грн (3,4%). Основна частина зобов’язань банків — це кошти суб’єктів господарювання та вкла­ди фізичних осіб — 38 795,3 млн грн, або 72,0% від загальної суми зобов’я­зань. Структура зобов’язань банків наведена на рисунку 3.2.

Останнім часом у структурі зобов’язань відбуваються певні позитивні зміни. Зокрема збільшується (з 47,5 на початку року до 52,3% на 01.01.2003 р.) частка строкових зобов’язань юридичних та фізичних осіб, що свідчить про певне підвищення стабільності ресурсної бази банків і зростання можли­востей довгострокового кредитування економіки.

Також знижується рівень процентних ставок за депозитами (рис. 3.3). Починаючи з 1998 року він зменшився у 2,6 разу. У 2000 році середня про­центна ставка за депозитами становила 13,5%, у 2001 р. — 9,9%, у 2002 р. — 7,4%. Зниження процентних ставок — один із чинників зменшення про­центних витрат банків.

Щоб у подальшому поліпшити свою діяльність банки повинні постій­но вживати заходи щодо збільшення обсягів залучених коштів (передусім — довгострокових зобов’язань юридичних і фізичних осіб), підтримання на належному рівні показників ліквідності (чого можна досягти шляхом узгодження строків залучених коштів і вкладень), забезпечення оптималь­ного співвідношення між власними та залученими коштами, що сприяти­ме зменшенню витрат і підвищенню прибутковості діяльності.

Основним джерелом банківських ресурсів у складі зобов’язань висту­пають вклади.

Депозит (вклад) — кошти, що надаються фізичними чи юридичними особами в управління резиденту, визначеному фінансовою організацією згідно із чинним законодавством України, або нерезиденту на чітко виз­начений строк та під процент і оформлюються відповідною угодою.

Депозитна операція — операція із залучення коштів на вклади та розмі­щення ощадних (депозитних) сертифікатів.

1 Там само.

Суб’єктами депозитних операцій є як комерційні банки, які виступа­ють як позичальники, так і кредитори-власники коштів. Об’єктом депо­зитних операцій є кошти, що передані комерційному банку на умовах, виз­начених двосторонньою угодою.

Депозити до запитання — це кошти, що знаходяться на поточних, бюд­жетних або кореспондентських рахунках комерційних банків і використо­вуються власниками залежно від потреби в цих коштах. Умови сплати про­центів за залишками коштів за цими рахунками визначаються у двосто­ронніх угодах при відкритті цих рахунків.

Вклади до запитання призначені для здійснення поточних розрахунків, розміщуються в банках на відповідних рахунках і можуть у будь-який час за вимогою клієнта бути поповнені або вилучені, причому як частково, так і повністю. При розміщенні коштів на поточному рахунку вкладник може вилучити кошти в межах кредитового залишку, а при розміщенні коштів на контокорентному рахунку — не лише вилучити свій вклад, але й отри­мати на визначений строк банківський кредит.

Вклади до запитання мають як переваги, так і вади для усіх, хто ними кори­стується. Переваги для вкладника полягають у їх високій ліквідності, можли­вості безпосереднього використання як засобу платежу. Вадою для вкладника є те, що по вкладах до запитання банками виплачується низький депозитний процент або не виплачується зовсім. Нестабільність вкладів до запитання об­межує можливість сфери їх використання комерційними банками. Водночас це безоплатний банківський ресурс. Не дивлячись на те, що кошти до запитан­ня дуже ліквідні, сумарні стабільні залишки коштів на таких рахунках дозволя­ють банкам їх використовувати з вигодою для себе. Це досягається за допомо­гою різних схем, що розробляють банки, зокрема надання короткострокових кредитів, придбання власниками коштів до запитання ощадних сертифікатів на пред’явника тощо. З метою стимулювання приросту вкладів до запитання в умовах відсутності плати за них банки пропонують вкладникам додаткові по­слуги та підвищують рівень якості їх обслуговування.

Депозити на визначений термін — це кошти, що зберігаються на окре­мих депозитних рахунках у банку протягом конкретно зазначеного термі­

ну, який визначається при відкритті цих рахунків. Строковими депозита­ми є також кошти, що отримані від інших комерційних банків як депозит на конкретний строк. Сума, строки та умови приймання строкових депо­зитів визначаються банком-позичальником відповідно до його фінансо­вих можливостей за погодженням із вкладником.

Строкові вклади — це грошові кошти, розміщені у банку на чітко виз­начений строк, тобто можуть бути вилучені вкладником, як правило, після закінчення обумовленого строку. Вони використовуються вкладниками для одержання більш високих відсотків, ніж по вкладах до запитання. Для строкових вкладів характерне стрибкоподібна зміна розмірів, а також за­лучення банками коштів на них круглими сумами. Ці вклади не призна­чені для розрахунків з третіми особами, їм притаманна невелика швидкість обертання. Банки зацікавлені у залученні коштів на строкові вклади, оск­ільки вони переважно мають стабільний та довгостроковий характер. Це дозволяє банку здійснювати планування розмірів залучених коштів, опти­мально їх використовувати і, таким чином, збільшити банківські доходи.

Строкові вклади можуть бути двох видів:

власне строкові вклади, коли кошти повертаються вкладнику тільки після закінчення встановленого строку, до цього вони знаходяться у по­вному розпорядженні банку;

вклади з попереднім повідомленням про вилучення коштів. Вони пе­редбачають надходження до банку повідомлення вкладника про достро­кове вилучення коштів. Строк надання повідомлення завчасно обумов­люється в угоді між вкладником і банком. У такому випадку депозитний процент знижується до рівня, передбаченого за вкладами до запитання.

Залучення депозитів юридичних і фізичних осіб оформляється банком шляхом відкриття строкового депозитного рахунка з укладенням догово­ру банківського вкладу ( видачею ощадної книжки), або видачі ощадного (депозитного) сертифіката.

За договором про банківський депозит комерційний банк, який прий­няв кошти від вкладника або кошти, що надійшли на рахунок вкладника від іншої сторони як у національній, так і в іноземній валюті, зобов’язується виплатити вкладнику суму депозиту (вкладу) та нараховані проценти у відповідній валюті на умовах та в порядку, що передбачені договором. До­говір банківського вкладу має бути укладений письмово.

Особливості залучення вкладів на строкові депозитні рахунки і випус­ку ощадних (депозитних) сертифікатів комерційних банків регулюються внутрішніми положеннями цих банків.

Комерційні банки зобов’язані оприлюднити умови укладання депозит­ного договору, відкриття депозитних рахунків та випуску ощадних (депо­зитних) сертифікатів шляхом розміщення такої інформації або в друкова­

них засобах масової інформації чи в загальнодоступному для клієнтів місці в установі банку, або обома способами одночасно.

Краще зрозуміти сутність вкладу дозволяє їх класифікація за різними ознаками. Одна з найбільш повних класифікацій банківських депозитів здійснена М.Д. Алексеєнко, яка наводиться нижче з певними скорочен­нями1 .

У залежності від категорії вкладника виділяють вклади фізичних та юридичних осіб. Зазначені категорії вкладників за своїм складом теж неод­норідні, а тому їх, у свою чергу, можна класифікувати в залежності від фор­ми власності, виду підприємства, організаційно-правових форм підприє­мства, резидентності, галузі економіки, сектору економіки, виду економі­чної діяльності тощо.

Щодо секторів економіки розрізняють вклади: фінансових корпорацій; нефінансових корпорацій; органів державного управління та підвідомчих ним некомерційних організацій, що утримуються за рахунок бюджету; до­машніх господарств; некомерційних організацій, що обслуговують до­машні господарства.

За ознакою резидентності розрізняють вклади резидентів та нерези­дентів.

Залежно від форми власності виокремлюють вклади, що належать вкладникам з державною та недержавною формами. Останні, в свою чер­гу, можуть бути вкладами приватними, колективними, юридичних та фізичних осіб-нерезидентів.

У залежності від виду підприємства розрізняють депозити підприємств: приватних; колективних; господарських товариств; комунальних; держав­них; підприємств, заснованих на власності об’єднання громадян.

Виходячи із належності вкладника до галузі економіки, виокремлю­ють вклади підприємств: промисловості; сільського господарства; будів­ництва; транспорту; зв’язку; торгівлі та громадського харчування; культу­ри та мистецтва; освіти тощо.

Залежно від можливості одержання вкладником додаткових послуг та пільг від розміщення коштів на вклади розрізняють: чисті вклади, коли вкладник не одержує ніяких додаткових послуг чи пільг; вклади з правом одержання пільгового кредиту або використання вкладу як застави; вкла­ди з можливістю одержання додаткових безоплатних послуг; вклади з інши­ми послугами та пільгами.

1 Алексеєнко М.Д. Економічна природа банківських вкладів // Вісник ЖІТІ. — 2000. -№ 11. — С. 172—177.

За формою доходу від депозитного розміщення коштів розрізняють вклади з доходами в грошовій та грошово-речовій формах. У першому ви­

падку вкладник одержує доход у вигляді депозитного процента в грошовій формі. У другому випадку доход виплачується як грошима, так і товарами, що користуються підвищеним попитом у населення. Виплата вкладникам доходів товарами відбувається, як правило, за умов товарного дефіциту, коли існує невідповідність між платоспроможним попитом населення на окремі товари, з одного боку, і обсягами їх виробництва та роздрібного товарообороту — з іншого.

Виходячи з оподаткування доходів по вкладах, виокремлюють неопо­датковані та оподатковані вклади. В першому випадку податки з одержа­них доходів вкладником не сплачуються, а в другому — сплачуються згідно з чинним законодавством.

Зважаючи на вік вкладника, розрізняють вклади: на дітей (до 16 років); молодіжні (від 16 років до 30 років); осіб зрілого віку (від 30 до 45 років); осіб передпенсійного віку (від 45 років до 55-60 років); осіб пенсійного віку.

Залежно від виду валюти, в якій залучаються кошти у вклади, розріз­няють вклади в національній та іноземній валютах. В останньому випадку слід враховувати чинне валютне законодавство.

Виходячи із можливостей капіталізації нарахованих відсотків, виокрем­люють вклади з простими та складними відсотками. За характером визна­чення процента вклади бувають: з фіксованою процентною ставкою; з пла­ваючою процентною ставкою; безпроцентні.

Залежно від періодичності виплати процентів за вкладами їх поділя­ють на вклади з виплатою процентів: за період, тобто через певний час після залучення банками коштів; авансом, тобто одночасно із внесенням коштів на вклад; за запитом, тобто у зв’язку із закриттям вкладного рахунка.

За характером вилучення коштів вклади поділяються на такі, як: з по­переднім повідомленням про вилучення; без попереднього повідомлення про вилучення; з обмеженнями у вилученні коштів.

Ощадні вклади призначені для нагромадження та вкладання грошо­вих заощаджень. Для цих вкладів характерним є повільне, плавне зростан­ня, а також те, що використання ощадних вкладів у більшості випадків відбувається через тривалий проміжок часу.

Зберігання заощаджень юридичних та фізичних осіб на ощадних вкла­дах викликано різними мотивами, може мати за своєю економічною сут­ністю різне призначення. В принципі можна розрізнити цільове зберіган­ня і зберігання без чітко вираженого цільового призначення. Банки, зокре­ма, можуть приймати цільові вклади на дітей, для придбання автомобілів, житла, інших товарів тривалого користування, що дорого коштують, пенсійні вклади. Останні призначені для акумулювання персоніфікованої частини внесків громадян з метою одержання ними за досягненням пен­сійного віку додаткової пенсії.

Суттєво впливає на класифікацію вкладів за різними ознаками поря­док встановлення розміру депозитного процента. Чинним законодавством України передбачено, що комерційні банки самостійно встановлюють процентні ставки за своїми операціями.

При цьому правомірно відносити до складу валових витрат банку вит­рати, пов’язані з виплатою або нарахуванням процентів за депозитними вкладами у повному обсязі, незалежно від рівня процентної ставки, якщо вони пов’язані з веденням господарської діяльності платника податку. При сплаті процентів за вкладами пов’язаним особам комерційний банк має право віднести до складу валових витрат суми, які не перевищують зви­чайні процентні ставки за депозитними вкладами у даному банку. Витрати по сплаті процентів у сумі, що перевищує звичайні процентні ставки, ма­ють бути віднесені за рахунок прибутку банку.

Вилучення коштів з ощадного вкладу регламентується у депозитному договорі, як правило, здійснюється після подачі вкладником до банку попе­реднього повідомлення. Строк повідомлення про вилучення коштів може визначатись законодавчо або в індивідуальному порядку в депозитній угоді.

З метою залучення коштів юридичних і фізичних осіб комерційні бан­ки можуть відкривати строкові депозитні рахунки як у національній, так і в іноземній валюті. У разі їх відкриття між комерційним банком і власни­ком коштів укладається депозитний договір у письмовій формі.

Депозитний договір засвідчує право комерційного банку управляти за­лученими від юридичних і фізичних осіб коштами та право вкладників от­римати в чітко визначений строк суму депозитного вкладу і процентів за його користування. Основними реквізитами та умовами депозитного до­говору повинні бути:

назва та адреса банку, який приймає депозит (вклад);

назва та адреса власника коштів;

дата внесення депозиту;

сума депозиту;

дата вимоги вкладником своїх коштів;

процентна ставка за користування депозитом (комерційний банк може залишити за собою право змінювати процентну ставку відповідно до зміни облікової ставки НБУ з відповідним повідомленням про це вкладника. У разі незгоди вкладника договір може бути змінений або розірваний згідно з чинним законодавством України);

зобов’язання банку повернути суму, яка внесена на депозит;

підписи сторін: керівника виконавчого органу банку або уповноваже­ної на це особи та вкладників (для юридичної особи — керівника або упов­новаженої на це особи; для фізичної особи — власника коштів або уповно­важеної на це особи).

Однією з форм строкового вкладу є ощадний сертифікат. Ощадний (де­позитний) сертифікат (далі — сертифікат) — це письмове свідоцтво банку про депонування коштів, яке засвідчує право вкладника або його право­наступника на отримання після закінчення встановленого строку суми депозиту (вкладу) та процентів за ним. Відповідно до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» ощадні сертифікати визнаються цінними паперами. В закордонній практиці депозитні та ощадні сертифі­кати різняться між собою: перші надаються юридичним особам, а другі — фізичним особам.

Ощадні сертифікати бувають різних видів, мають низку суттєвих пере­ваг над строковими вкладами, оформленими депозитними договорами1 .

По-перше, сертифікати органічно поєднують у собі позитивні власти­вості вкладу та цінного папера. З одного боку, вони приносять вкладнику дохід, а з іншого — можуть використовуватись ним як платіжний засіб і обертатися на вторинному ринку цінних паперів.

По-друге, завдяки обігу на вторинному ринку цінних паперів сертифі­кати, у разі потреби, можуть бути достроково продані власником іншій особі з одержанням деякого прибутку чи з можливістю уникнути втрат, яких не­можливо уникнути при достроковому розірванні депозитного договору.

По-третє, реалізація власниками сертифікатів на вторинному ринку цінних паперів не призводить до вилучення коштів, тобто втрати банком частини своїх ресурсів, тоді як дострокове розірвання депозитного дого­вору означає для банку втрату частини його ресурсів.

По-четверте, використання ощадних сертифікатів, особливо на пред’явника, значно полегшує можливість фізичним особам одержувати основну суму вкладу і відсотків.

По-п’яте, сертифікати можуть бути способом забезпечення виконан­ня зобов’язань перед кредитором. Використання сертифікатів у такій си­туації більш доцільно, що пов’язано з простотою передавання їх (особли­во сертифікатів на пред’явника) та оперативністю одержання коштів.

1 Ричаківська В.І., Олексієнко М.Д. Ощадні (депозитні) сертифікати: суть та фінансовий облік // Вісник НБУ. — 1999. — № 5. — С. 28—31.

Ощадні сертифікати класифікуються за різними ознаками, що дозво­ляє краще зрозуміти їх сутність. Сертифікати можуть бути номіновані як у національній, так і в іноземній валюті. Погашення сертифікатів, що номі-новані в національній валюті, юридичним та фізичним особам здійснюєть­ся банками тільки в національній валюті. Погашення сертифікатів, що номіновані в іноземній валюті, юридичним та фізичним особам здійснюється банками за бажанням їх власників як в іноземній валюті, так і в національній валюті за курсом Національного банку України на дату їх погашення, зазначену в депозитному сертифікаті.

Сертифікати можуть випускатися: одноразово або серіями, іменними або на пред’явника, строковими або до запитання.

У залежності від форми випуску, ощадні сертифікати поділяють на емітовані в документарній та в бездокументарній формі. Емісія ощадних сертифікатів у безпаперовій формі передбачає наявність відповідної мате­ріальної бази та розвинутої інфраструктури ринку цінних паперів.

З огляду на особливості випуску та способу сплати доходів розрізня­ють процентні та дисконтні ощадні сертифікати. За процентними дохід обчислюється відсотками, нарахованими на номінал. У свою чергу, про­центні ощадні сертифікати залежно від умов сплати процентів поділяють­ся на сертифікати зі сплатою процентів у день їх погашення та з регуляр­ною виплатою процентів після закінчення розрахункового періоду, обу­мовленого умовами випуску.

Дисконтні ощадні сертифікати розміщуються зі знижкою (тобто вони оцінені нижче їх номінальної вартості), однак погашаються за номіналь­ними цінами. Відтак власники дисконтних сертифікатів одержують про­центний доход у вигляді знижки (дисконту).

Строк обігу сертифіката встановлюється від дати видачі сертифіката до дати, коли власник сертифіката отримує право вимоги депозиту за серти­фікатом.

Бланки сертифікатів мають містити обов’язкові реквізити:

•   назву «ощадний (депозитний) сертифікат»;

•   порядковий номер сертифіката та його серію (якщо випуск є серій­ним);

•   дату внесення депозиту;

•   розмір депозиту, який оформлений сертифікатом (літерами та циф­рами);

•   зобов’язання банку повернути суму, яка внесена на депозит;

•   дату вимоги вкладником суми за сертифікатом;

•   процентну ставку за користування депозитом;

•   умови сплати процентної ставки — у разі вимоги вкладника про по­вернення вкладу до обумовленого строку;

•   назву та адресу банку-емітента, а для іменного сертифіката — назву (ім’я) вкладника;

•   місце для підпису особи, яка уповноважена банком підписувати зо­бов’язання, та місце для печатки банку.

Банк, який випускає сертифікат, може додати до його реквізитів та умов інші додаткові умови та реквізити, які не суперечать законодавчим актам України.

Сертифікат має містити також умови випуску, сплати та обігу сертиф­іката.

Виготовлення бланків сертифікатів здійснюється тільки на державних спеціалізованих підприємствах відповідно до вимог Правил виготовлення бланків цінних паперів і документів суворого обліку.

Бланк сертифіката заповнюється банком друкованим способом або від руки — чорнилом чи кульковою ручкою. Жодні виправлення при заповненні сертифіката не допускаються. Якщо при заповненні бланка сертифіката допущені помилки, то він вважається зіпсованим і підлягає знищенню.

Сума депозиту записується літерами і має починатися з великої літери на початку рядка. Слово «гривні» у відповідному відмінку пишеться після суми, зазначеної літерами, без залишення вільного місця. У разі виник­нення розбіжностей у прочитанні сум, зазначених літерами та цифрами, дійсною вважається сума, зазначена літерами. Сертифікат має підписува­ти керівник банку або уповноважена на це особа.

Іменні сертифікати можуть мати корінці за відповідною формою. У разі випуску іменного сертифіката банк заповнює всі реквізити корінця серти­фіката, який підписується вкладником або уповноваженою ним особою, відривається від сертифіката, обліковується і зберігається в банку окремо. Якщо до бланка сертифіката корінець не передбачений, то банк веде реє­страційний журнал випущених іменних сертифікатів, до якого заносяться реквізити, що відповідають реквізитам, передбаченим для корінця.

Видача і погашення сертифікатів здійснюється лише емітентом. До погашення приймаються тільки оригінали сертифікатів. Сертифікат, який виписаний на користь юридичної особи, отримує в комерційному банку керівник підприємства або уповноважена на це особа. А сертифікат, який виписаний на користь фізичної особи, отримує особа, яка внесла кошти на депозит, або інша уповноважена на це особа.

У разі настання строку вимоги депозиту банк здійснює платіж проти пред’явлення сертифіката на підставі заяви власника або уповноваженої ним особи, в якій зазначається рахунок для зарахування коштів.

Комерційний банк перевіряє справжність сертифіката і його відповідність записам на корінці та в реєстраційному журналі. Якщо дані збігаються, у реєстраційному журналі власників сертифікатів робиться позначка про погашення. Після цього виписується розпорядження для бухгалтерії про перерахування коштів на зазначений рахунок або про ви­дачу готівки фізичним особам та здійснюється погашення сертифіката шля­хом проставлення напису «погашено» в правому верхньому куті.

Розрахунки за придбання сертифікатів та виплати сум за ними (для юридичних осіб) здійснюються тільки в безготівковій формі, а для фізич­них осіб — як у готівковій, так і в безготівковій формі.

Банк має передбачити можливість дострокового подання строкового сертифіката до сплати. У такому разі банк сплачує власнику сертифіката

його суму та проценти за зниженою процентною ставкою, яка визначається при видачі сертифіката.

Якщо термін отримання вкладу за строковим сертифікатом простро­чено, то такий сертифікат вважається документом до запитання, за яким на банк покладається зобов’язання сплатити зазначену в ньому суму вкла­ду та відсотків на дату вимоги, вказану в сертифікаті.

Таким чином, вклади є важливим джерелом формування банківських ресурсів. Однак їм притаманні окремі вади1. По-перше, депозитне залу­чення коштів пов’язане із значними маркетинговими зусиллями, грошо­вими та матеріальними витратами банків. Це не дозволяє їм при необхід­ності оперативно залучати грошові кошти для здійснення активних опе­рацій та передбачених платежів. По-друге, одну частину залучених коштів комерційні банки повинні зберігати в НБУ, а за іншу здійснювати платежі до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. По-третє, депозитне залу­чення коштів, в основному, залежить від ініціативи потенційних вклад­ників, а не від комерційного банку, якому часто буває тяжко або навіть неможливо здійснити оперативне залучення коштів у вклади. Нарешті, слід враховувати обсяги тимчасово вільних грошових коштів у межах окремо взятого регіону та країни в цілому.

Вище згадували, що зобов’язання можна поділити за способом їх аку­мулювання на залучені та позикові кошти. До позикових коштів відносяться ресурси, які банк отримує у вигляді позик або шляхом продажу на грошо­вому ринку власних боргових зобов’язань, а також кореспондентські ра­хунки банків, міжбанківські кредити, кошти інвесторів, вкладені в боргові зобов’язання банку. Адже позикові кошти — це грошові кошти кредиторів та інвесторів, мобілізовані банками на певних умовах на міжбанківському та фондовому ринках (див. рис. 3.5).

1 Алексеєнко М.Д. Економічна природа банківських вкладів // Вісник ЖІТІ. — 2000. — № 11. — С. 172-177.

2 Закон України “Про цінні папери і фондову біржу” від 14 жовтня 1992 р. № 2680 — ХІІ // Закони України. — 1999. — Т.2. — С. 3—17.

Одним із джерел банківських ресурсів, які відносяться до позикових коштів, є кошти інвесторів, вкладені в довготермінові незабезпечені бор­гові зобов’язання банку. Згідно з діючим законодавством, банки можуть емітувати цінні папери, облігації, сертифікати тільки після повної сплати заявленого статутного фонду і в обсязі, що не перевищує 25 % його розмі­ру2 . Якщо ж у складі позикових коштів переважають міжбанківські креди­ти як один із найбільш дорогих видів ресурсів, то це призведе до залеж­ності банку від ситуації на грошовому ринку. Тому за розрахунками нау­ковців, частка міжбанківських кредитів у ресурсній базі банку не повинна перевищувати 20 %.

Серед форм формування пасивів комерційних банків, що отримали поширення у 90-ті роки необхідно виділити кредитні аукціони НБУ і опе­рації з державними цінними паперами.

Комерційні банки можуть позичити кошти, тобто одержати кредити у НБУ через закриті кредитні аукціони. Загальне керівництво і відпові­дальність за проведення кредитних аукціонів покладено на Аукціонний комітет, персональний склад якого визначається і затверджується правлі­нням НБУ. Єдиним продавцем кредитів на кредитному аукціоні є НБУ.

Кредитні аукціони проводяться періодично. Дату аукціону, обсяг кре­дитів, строк та цілі, на які вони продаються, а також початкову процентну ставку визначає правління НБУ.

До участі в кредитних аукціонах допускаються комерційні банки, що виконують установлені НБУ економічні нормативи, своєчасно подають йому необхідну звітність і повертають раніше отримані кредити. Філії ко­мерційних банків до участі в кредитних аукціонах не допускаються. Це обмеження поширюється і на комерційні банки, котрі діяли менше одно­го року від дати їхньої реєстрації.

Для участі в кредитному аукціоні комерційні банки подають до Аукці­онного комітету заявку встановленої форми. Умовою, що дає право ко­мерційному банку брати участь у кредитному аукціоні, є дотримання ним

такої вимоги: сума заборгованості за кредитами НБУ з урахуванням пода­ної заявки на купівлю кредитів на даному кредитному аукціоні не може перевищувати п’ятикратного розміру власного капіталу банку, розрахова­ного на основі останнього балансу.

Зауважимо, що один банк не може одержати більше, ніж 50 % запро­понованого обсягу кредитів на кредитному аукціоні.

Повідомлення про проведення кредитного аукціону надсилаються ко­мерційним банкам не пізніше, ніж за 10 робочих днів до дня його прове­дення. У повідомленні вказуються день, умови проведення кредитного аукціону, цільовий напрям кредитів або його відсутність, термін і почат­кова процентна ставка, а також мінімальна сума кредиту для одного бан­ку.

На кредитному аукціоні заявки задовольняються в міру зниження зап­ропонованої на них процентної ставки, починаючи з найвищої. Якщо два або кілька учасників кредитного аукціону пропонують однакову процент­ну ставку, а обсяг кредитів, що залишилися на продаж, недостатній для задоволення усіх заявок з однаковою процентною ставкою, рішення про задоволення тієї або іншої заявки приймає Аукціонний комітет.

Комерційним банкам, чиї заявки задоволені, на підставі затверджених Головою правління НБУ результатів кредитного аукціону видається офіційне свідоцтво про купівлю кредитів.

Приклад 3.11__________________________________________________________

Варіант 1. Початкова процентна ставка НБУ за кредитами — 30% річних. Об­сяг ресурсів, що пропонується для продажу, становить 4 млрд грош. од. Надійшло 15 заявок на 3,5 млрд грош од., в яких указані процентні ставки від 40% до 20 %, причому найнижчу процентну ставку запропонував тільки один банк із заявкою на 0,5 млрд грош. од. У цьому разі Аукціонний комітет задовольнить заявки всіх банків.

Варіант 2. Умови ті ж самі, що і в першому варіанті, однак заявок надійшло на 4,5 млрд грош. од. У цьому разі Аукціонний комітет задовольнить заявки 14 банків.

Офіційне свідоцтво про купівлю й усі необхідні для оформлення кре­дитної угоди документи комерційний банк подає регіональному управлі­нню НБУ. Після оформлення такої угоди регіональне управління НБУ переказує гроші на рахунок банку, що отримав даний кредит НБУ.

1 Національний банк і грошово-кредитна політика: Підручник / За ред. д.е.н., проф. А.М. Мороза та к.е.н., доц. М.Ф. Пуховкіної. – К.: КНЕУ, 1999.

Банки-позичальники мусять своєчасно повертати кредити, куплені на закритих кредитних аукціонах. Для контролю за цим між позичальником і

кредитором укладається угода про забезпечення повернення отриманих кредитів.

Придбані на аукціоні кредити не повинні призводити до порушення встановлених для комерційних банків економічних нормативів. Вони не підлягають пролонгації.

Національний банк здійснює регулювання міжбанківського ринку кре­дитних ресурсів. З впровадженням в Україні ринку державних цінних па­перів значна частина операцій з купівлі-продажу міжбанківських ресурсів відбувається під забезпечення ОВДП (поширена назва — ломбардний кре­дит) і операціїРЕПО. Всі аукціони НБУ з продажу ресурсів, що проводять­ся останнім часом, здійснюються тільки за умови укладання РЕПО-угод. Згідно з цими угодами комерційні банки на строк користування кредита­ми НБУ передають йому свої державні облігації.

Ломбардний кредит надається на строк до тридцяти днів у межах лімітів, встановлених на квартал НБУ для своїх регіональних управлінь.

Право на отримання ломбардного кредиту мають комерційні банки, котрі:

•   отримали ліцензію на здійснення банківської діяльності, включені до Республіканської книги реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ, що працюють не менше одного року;

•   дотримуються встановлених НБУ економічних нормативів, правил ведення бухгалтерського обліку, своєчасно і в повному обсязі звіту-ються перед регіональним управлінням НБУ;

•   не мають простроченої заборгованості за кредитами НБУ та за про­центами за ними.

Як забезпечення ломбардного кредиту використовуються державні цінні папери, випущені Мінфіном України, їх список затверджується (а в разі потреби може змінюватися) правлінням НБУ і доводиться до відома комерційних банків. Як виняток, за рішенням Правління НБУ під забез­печення ломбардного кредиту можуть використовуватися інші цінні па­пери.

Державні цінні папери, що виступають як забезпечення ломбардного кредиту, повинні відповідати таким вимогам:

•   вони занесені НБУ до ломбардного списку як такі, що перебувають на балансі комерційного банку і що до них немає претензій;

•   строк їх погашення не припадає на термін користування ломбард­ним кредитом (строк погашення настає не раніше, як через 35 днів з моменту переказування їх відповідної кількості на рахунок ДЕПО в

НБУ).

У загальний комплект документів, які необхідно подати комерційно­му банку до регіонального управління НБУ для одержання ломбардного

кредиту, входять: кредитна угода, заявка на кредит, доручення на право реалізації НБУ цінних паперів, прийнятих як забезпечення ломбардного кредиту.

Після того, як регіональне управління НБУ ухвалило рішення про на­дання ломбардного кредиту, комерційний банк переказує портфель цінних паперів, які є забезпеченням кредиту, зі свого ДЕПО-рахунка на ДЕПО-рахунок у депозитарії НБУ. Одночасно регіональне управління НБУ зара­ховує кошти ломбардного кредиту на кореспондентський рахунок банку-позичальнику.

Заборгованість комерційного банку за ломбардним кредитом не може перевищувати 75 % вартості портфеля цінних паперів, наданих як забез­печення ломбардного кредиту. Після закінчення терміну погашення лом­бардного кредиту регіональне управління НБУ списує його суму з корес­пондентського рахунка комерційного банку. Одночасно погашаються про­центи за користування цим кредитом.

Після погашення ломбардного кредиту і процентів відбувається роз-блокування рахунків ДЕПО комерційного банку, і цінні папери знову пе­реходять у власність комерційного банку.

У разі відсутності або недостатності коштів на кореспондентському рахунку комерційного банку залишок заборгованості за ломбардним кре­дитом і його проценти по ньому погашаються за рахунок коштів від реалі­зації НБУ цінних паперів, наданих банку як забезпечення кредиту.

Операції репо є інструментом оперативного управління ліквідністю банківської системи та регулювання обсягів грошової маси в обігу при здійсненні Національним банком грошово-кредитної політики.

Учасниками операцій репо можуть бути банки, які мають ліцензію на здійснення банківських операцій та письмовий дозвіл НБУ на:

операції за дорученням клієнтів або від свого імені;

депозитарну діяльність і діяльність з ведення реєстрів власників імен­них цінних паперів. Інші обмеження на участь в операціях репо не вста­новлюються.

Національний банк у межах визначених на відповідний період основ­них монетарних показників для регулювання ліквідності банківської сис­теми може проводити з банками операції «прямого» та «зворотного» репо на визначену суму та на відповідний строк.

Операція репо — це операція з цінними паперами, що складається з двох частин і для здійснення якої укладається договір між учасниками рин­ку (НБУ та банками) про продаж (купівлю) державних цінних паперів на певний строк із зобов’язанням зворотного їх продажу (купівлі) у визначе­ний строк за обумовлену договором ціну;

«Зворотне» репо — це договір про продаж НБУ із свого портфеля дер­жавних цінних паперів з одночасним зобов’язанням зворотного їх викупу в банків за обумовленою ціною на обумовлену дату.

«Пряме» репо — це договір про купівлю НБУ державних цінних паперів із портфеля банку з подальшим зобов’язанням цього банку викупити ці державні цінні папери за обумовленою ціною на обумовлену дату.

Банки, які потребують підтримки своєї короткострокової ліквідності, можуть звертатися з ініціативою до НБУ щодо здійснення операції «пря­мого» репо.

При рефінансуванні банків за операцією «прямого» репо ціною купівлі Національним банком державних цінних паперів із портфеля банків є рин­кова або балансова вартість державних цінних паперів.

Ціна зворотного продажу Національним банком державних цінних паперів залежить від суми отриманих банком коштів, строку дії операції репо, ставки рефінансування НБУ, яка діяла у відповідному періоді, про­центних ставок за кредитами та депозитами на міжбанківському ринку.

У разі накопичення надлишкової ліквідності в банківській системі, зростання грошової маси значно вищими темпами, ніж передбачалося монетарною програмою, Національний банк може продавати з власного портфеля державні цінні папери шляхом операцій «зворотного» репо на відповідний період за умови викупу цих самих державних цінних паперів надалі в установлений строк.

Ціною продажу Національним банком державних цінних паперів зі свого портфеля за операцією «зворотного» репо є ринкова або балансова (у разі відсутності активного фондового ринку) їх вартість.

Ціна зворотного викупу банками державних цінних паперів залежить від суми залучених Національним банком коштів, строку дії операції репо, процентних ставок за борговими зобов’язаннями Національного банку.

Національний банк може здійснювати операції на відкритому ринку з купівлі (продажу) державних цінних паперів як шляхом безпосередньої домовленості з банками, так і шляхом проведення тендера заявок.

У разі проведення тендера щодо участі банків в операціях репо Депар­тамент монетарної політики НБУ надсилає банківській системі відповід­не повідомлення про проведення тендера із зазначенням умов його прове­дення та строку операції репо.

Банки подають до Департаменту монетарної політики за допомогою засобів відповідного програмного забезпечення заявки на участь у тендері, у яких пропонують свої умови щодо ціни купівлі (продажу) державних цінних паперів.

Якщо Національний банк є покупцем державних цінних паперів, то заявки банків задовольняються залежно від потреби в підтримці їх

ліквідності; якщо НБУ є продавцем державних цінних паперів, то заявки банків задовольняються, виходячи з потреби вилучення відповідної над­лишкової суми коштів із грошового обігу на певний період.

У першу чергу задовольняються ті заявки, які є найбільш привабливи­ми для НБУ за ціновими параметрами, або за потреби мати у своєму порт­фелі конкретні державні цінні папери.

Після розгляду заявок банків НБУ надсилає банкам, які за результата­ми тендера мають право або отримати кошти за куплені Національним банком державні цінні папери, або перерахувати кошти за продані Націо­нальним банком державні цінні папери, повідомлення-підтвердження про намір укласти договір про здійснення операцій репо.

Якщо НБУ здійснює операції «прямого» репо шляхом безпосередньої домовленості з банками, то відповідальні працівники Департаменту моне­тарної політики Національного банку обирають тих учасників ринку, що пропонують найвищий процентний дохід, мають у своєму портфелі відповідні цінні папери і погоджуються на участь в операції репо на відпо­відний строк.

Якщо Національний банк здійснює операції «зворотного» репо, то відбір заявок здійснюється між тими учасниками, які пропонують найниж­чу ціну зворотної купівлі.

Національний банк залежно від строку може здійснювати такі види операцій «прямого» та «зворотного» репо:

•   нічне репо (термін дії один день). Процентний доход (витрати) є фіксованим на весь строк проведення операції;

•   відкрите репо (строк операції в договорі не визначається, кожна з сторін договору може вимагати виконання операції репо в будь-який час, але з обов’язковим повідомленням про дату завершення дії цього договору). Процентний доход (витрати) не є фіксованим і перераховується залежно від того, скільки днів триває операція репо;

•   строкове репо (термін операції чітко визначений). Процентний до­ход (витрати) обумовлений та є фіксованим на час її проведення.

У разі досягнення згоди на проведення операції репо між її учасника­ми укладається договір, який має містити такі необхідні умови:

•   термін дії договору;

•   суму купівлі (продажу) державних цінних паперів;

•   обумовлення ціни купівлі (продажу) державних цінних паперів за операцією репо;

•   обумовлення ціни зворотного продажу (купівлі) державних цінних паперів за операцією репо;

•   перелік та ознаки державних цінних паперів за операцією репо;

•   зобов’язання продати державні цінні папери зі зворотним викупом має кореспондуватись із зобов’язанням викупити ці державні цінні папери зі зворотним продажем;

•   розмір та порядок установлення процентного доходу (витрат);

•   порядок передавання державних цінних паперів до кредитора, у тому числі в разі невиконання позичальником своїх зобов’язань під час про­ведення операції репо;

•   порядок здійснення НБУ дострокового викупу державних цінних паперів;

•   інші умови.

У договорі про здійснення операції репо між Національним банком і банками має передбачатися блокування державних цінних паперів, що є предметом договору про здійснення операції репо на відповідних рахун­ках депо-обліку в депозитарії, відповідно до нормативно-правових актів Національного банку.

Після підписання договору про здійснення операції репо банк-прода-вець на дату продажу подає депо-розпорядження до депозитарію про бло­кування державних цінних паперів (від дати продажу до дати зворотної купівлі). Банк-покупець відповідно до договору перераховує кошти бан-ку-продавцю і одночасно направляє до депозитарію повідомлення відпо­відно до нормативно-правових актів Національного банку.

Після отримання від депозитарію довідки про блокування державних цінних паперів на відповідних рахунках депо-обліку НБУ здійснює пере­рахування коштів банку-позичальнику.

Після повернення банком коштів на підставі депо-розпорядження та депо-повідомлення депозитарій здійснює розблокування державних цінних паперів.

Відповідальність учасників операції репо визначається договором про здійснення даної операції.

Якщо одна із сторін договору не здійснює зворотної купівлі державних цінних паперів у визначений договором термін через відсутність коштів, то інша сторона має право залишити державні цінні папери у своїй влас­ності, про що сторони укладають додаткову угоду.

Комерційні банки для забезпечення своєї ліквідності можуть рефінан-суватися в установах Національного банку або в комерційних банках у формі переобліку і перезастави векселів.

Облікові (дисконтні) ставки і заставні операції з векселями дають бан­кам можливість з меншим ризиком порушення ліквідності вкладати в ці операції менш сталі депозити (залишки на рахунках клієнтів), так як при неочікуваному вилученні таких коштів комерційні банки для додержання своєї ліквідності можуть рефінансуватись у НБУ або в інших комерційних

банках у формі переобліку або перезастави векселів. На первинному етапі розвитку вексельного ринку, ринку цінних паперів, внаслідок нерозвину-тості вексельного обігу, Національний банк, як і всі суб’єкти фінансово-господарської діяльності, досить обережно відноситься до переобліку і перезастави векселів. Переоблік і перезастава векселів здійснюється тільки за таких умов:

•   всі надані векселі за терміном оплати не повинні перевищувати 90 днів і бути такими, щоб їх можна було своєчасно отримати на місці платежу;

•   надані векселі повинні містити не менше двох підписів, не враховую­чи підпису того комерційного банку, який надав ці векселі, переказні векселі — додатково ще акцепт платника;

•   наявність ліміту кредитування. При цьому до переобліку приймаються тільки обліковані векселі, а до перезастави — як обліковані за дисконт­ними операціями, так і векселі, що взяті як застави під операції позики.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Банківська справа (Петрук О.М.)