Головна Головна -> Підручники -> Підручник Банківська справа (Петрук О.М.) скачати онлайн-> 2. Лізингові операції банків

2. Лізингові операції банків



Особливості та переваги лізингу сприяли значному його поширенню у світовій економіці, тобто лізинг давно перейшов національні кордони. Це спонукало законодавців встановити загальні підходи до організації лізин­гу як міжнародної фінансової угоди. Результатом цих зусиль стала Отавсь-ка конвенція з міжнародної фінансової оренди обладнання від 28 травня 1988 р.

Оренда стала реальною альтернативою купівлі лише в другій половині XX ст., коли з’явилися фірми, які спеціалізувалися на даному сегменті бізнесу — лізингові фірми.

На відміну від традиційної оренди, лізинг — це складна фінансова опе­рація, що відображає орендні відносини, елементи кредитного фінансу­вання під заставу, розрахунки за борговими зобов’язаннями та інші фінан­сові й правові відносини.

У лізингу задіяно як мінімум три суб’єкти відносин — лізингоотриму-вач (будь-яка фірма), лізингодавець (лізингова компанія) і банк. До цих суб’єктів часто додаються страхові, сервісні, ділерські та інші компанії.

Лізинг — господарська операція, за якою суб’єкт підприємницької діяльності (лізингодавець) передає матеріальні цінності іншому суб’єкту підприємницької діяльності (лізингоодержувачу) у користування за плату для провадження підприємницької діяльності.

Лізинговий кредит — відносини між юридичними особами, які вини­кають при оренді майна і супроводжуються укладенням лізингової угоди (див дод. 12). Лізинг є формою майнового кредиту, де виділяють об’єкт і суб’єкт.

Об’єкт лізингу — будь-яке майно, яке належить до основних засобів і не заборонено до вільного обігу на ринку: машини, обладнання, транс­портні засоби, обчислювальна та інша техніка, будівлі, споруди, системи телекомунікацій тощо.

Суб’єкти лізингу: лізингодавець — банк або суб’єкт господарювання, що є власником об’єкта лізингу і здає його в оренду; користувач — суб’єкт, що домовляється з лізингодавцем на оренду про набуття права володіння та розпорядження об’єктом лізингу у встановлених лізинговою угодою межах; виробник — підприємство, організація та інші суб’єкти господарю­вання, які здійснюють виробництво або реалізацію товарно-матеріальних

цінностей. Існує два способи здійснення лізингових операцій банком.

Для здійснення лізингової операції банк купує за власні кошти об’єкти лізингу. Також банк може бути засновником або співзасновником спеціа­лізованої лізингової компанії, через яку здійснюватиме лізингові операції.

Рішення про здійснення лізингової операції незалежно від суми дого­вору переважно приймається Правлінням комерційного банку.

Лізингові операції традиційно поділяються за такими критеріями (див. рис. 13.2). У міжнародній практиці розповсюджений зворотний лізинг. Це система взаємопов’язаних угод, при яких фірма — власник землі, будівель або обладнання продає цю власність фінансовому інституту з одночасним оформленням довгострокової оренди своєї власності на умовах фінансо­вого лізингу.

Лізингова операція передбачає укладення відповідної угоди. Договір лізингу укладається у формі двосторонньої угоди між лізингодавцем і лізин-гоодержувачем або багатосторонньої угоди за участю лізингодавця, лізин-гоодержувача, постачальника (інших учасників).

Договір лізингу має бути укладений у письмовій формі. У договорі лізингу обов’язково зазначаються : вид лізингу; найменування сторін; об’єкт лізингу;

строк, на який укладається договір;

вартість основних засобів за домовленістю сторін;

розмір та порядок сплати лізингових платежів;

умови повернення об’єкта лізингу;

умови страхування об’єкта лізингу;

порядок використання амортизаційних відрахувань;

відповідальність сторін.

Строки лізингу визначаються за домовленістю сторін відповідно до виду лізингу та чинного законодавства. Відповідно передача об’єкта лізингу лізингодавцем лізингоодержувачу здійснюється у строки і на умовах, виз­начених у договорі лізингу.

Об’єкт лізингу протягом усього строку дії договору лізингу є власністю лізингодавця, тобто лізингове обладнання виступає заставним забезпечен­ням угоди.

Плата за користування об’єктом лізингу вноситься лізингоодержува-чем у вигляді лізингових платежів. Лізингові платежі включають: • суму, що відшкодовує повну вартість лізингового майна;

•   суму, що сплачується лізингодавцю як відсоток за наданий кредит для придбання майна за договором лізингу;

•   комісійну винагороду лізингодавцю;

•   суму страхових платежів за договором страхування об’єкта лізингу;

•  інші витрати лізингодавця, передбачені договором лізингу. Ризик випадкової загибелі або випадкового пошкодження об’єкта

лізингу після передачі лізингоодержувачу покладається на лізингоодержу-вача, якщо інше не передбачено договором лізингу.

Усі види громадської відповідальності, які можуть виникнути у зв’язку з використанням орендованого майна, а також витрати на поточний і капі­тальний ремонт орендованого майна несе орендар.

Користувач повинен застрахувати одержане майно на повну суму лізин­гової угоди. У разі, якщо страхувальником майна, що надається в лізинг, виступає банк (лізингодавець), то лізингоодержувач повинен компенсу­вати всі витрати лізингодавця зі страхування майна.

Амортизаційні відрахування на надане в лізинг майно обчислюються згідно з чинним законодавством України, а бухгалтерський облік та звітність за лізинговими операціями ведуться згідно з П(С)БО 14.

Привабливість лізингу для клієнта обумовлена тим, що для його здійснення не потрібна одноразова мобілізація фінансових ресурсів у розмірі повної вартості придбаного активу. Це особливо важливо, коли інвестиційні потреби фірми, які пов’язані з використанням складної до­рогої техніки чи техніки з високим ризиком морального зносу, перевищу­ють на даний момент її фінансові можливості.

Усе це свідчить про те, що в операцій купівлі обладнання є серйозна альтернатива — лізинг. В інвестиційному рішенні «оренда — купівля» вибір переваг передбачає наявність певного алгоритму. Як початкову умову для порівняння доцільно прийняти не просто придбання активу, а придбання за рахунок банківського кредиту. Справедливість цього посилання очевид­на: якщо фірма володіє вільними фінансовими ресурсами для прямого придбання активу, то залучення додаткового капіталу — фінансовий нон­сенс. Інша справа, коли для прямого придбання фінансових ресурсів у фірми немає. Саме в цьому випадку перед фірмою виникає проблема ви­бору: чи лізинг, чи придбання із залученням кредиту.

Алгоритм вибору переваг у задачі «оренда — купівля» передбачає такі кроки:

•    визначення фінансових параметрів лізингу активу;

•   визначення адекватних першому кроку фінансових параметрів опе­рації придбання цього ж активу за рахунок банківського кредиту;

•   вибір логічно прийнятної моделі порівняння кінцевих параметрів двох способів придбання активу;

•   визначення переважного варіанта придбання активу.

Як фінансові параметри придбання активу в лізинг прийнято викори­стовувати спеціальні фінансові параметри в стандартній моделі грошово­го потоку від придбання активу.

Головні фінансові параметри лізингу, згідно з якими здійснюється ко­ригування стандартної моделі грошового потоку:

•   втрачена інвестиційна податкова пільга;

•   перший лізинговий платіж здійснюється, як правило, відразу після підписання контракту, тобто в нульовий рік;

•   фірма отримує реальну вигоду від ефекту «податкового щита» за лізин­говими платежами, оскільки з визначення лізингу ці платежі включа­ються до собівартості продукції лізингоодержувача;

•   на актив, що надходить за лізингом, фірма не нараховує знос, оскіль­ки сам актив не відображається на балансі лізингоодержувача.

3 цієї причини фірма несе втрачену вигоду від ефекту податкового щита з амортизації.

Зміст другого кроку алгоритму, що розглядається, значно складніший. 3адача спрощується, якщо прийняти до уваги такі пояснення.

3абезпечити адекватність параметрів, що порівнюються, можна лише при незмінній структурі капіталу фірми. Але в цьому випадку справедли­вим є припущення, що сума лізингових платежів заміщує відповідну суму боргу фірми. Це означає, що задача «оренда — придбання» в кінцевому підсумку зводиться до з’ясування: в якій мірі лізинг замінює борг у кож­ний момент часу. Але подібна постановка питання потребує прояснення сутності боргу, що заміщується, а точніше — еквівалентної позики. Екві­валентна позика — це сума боргу, що відповідає лізинговій заборгованості в кожний момент часу і призводить до таких же змін у грошовому потоці, як і у випадку одержання активу в лізинг.

Визначення адекватних першому кроку алгоритму фінансових пара­метрів операції купівлі того ж активу за рахунок банківського кредиту зво­диться до визначення параметрів грошового потоку від еквівалентної по­зики. Необхідні параметри — це параметри грошового потоку, що утворю­ються оплатою суми основного боргу еквівалентної позики і оплатою відсотків за користування цією позикою з урахуванням ефекту «податко­вого щита» за відсотками.

Досить важливим моментом при встановленні адекватності параметрів у двох варіантах придбання активу є вибір ставки дисконтування грошових потоків, яка повинна бути однією і дорівнювати ставці позикового процен­та на даний момент часу. Це випливає з принципу заміщення боргу лізин­гом. Якщо ж рівні ризику при обслуговуванні еквівалентної позики і лізин­гових платежів різні, то порівняння варіантів є практично неможливим.

Як моделі для порівняння двох варіантів можна застосовувати будь-які відомі нам методи оцінки ефективності інвестиційних рішень, які не дають суттєвої різниці в кінцевих результатах. Використовувані методи повинні мати близький за внутрішнім змістом економічний сенс.

У практиці вирішення задачі «оренда—придбання» часто використо­вують три методи порівняння:

•   метод чистої теперішньої вартості;

•   порівняння за скоригованою теперішньою вартісті лізингу;

•   метод чистої теперішньої вартості за скоригованою ставкою дискон­тування.

Перша модель є найбільш поширеною.

Друга модель базується на процедурі заміщення чистої теперішньої вартості лізингу чистою теперішньою вартістю еквівалентного боргу. Ре­зультат заміщення дорівнює або досить близький за значенням до резуль­тату порівняння дисконтованих вартостей грошових потоків за першою моделлю.

Основу третьої моделі складає твердження, що для кожного із двох ва­ріантів придбання активу, які порівнюються, існує певна скоригована став­ка дисконтування, для якої чиста поточна вартість варіанта за цією скори-гованою ставкою дисконтування дорівнює сумі чистої поточної вартості варіанта за доступною вартістю капіталу і поточною вартістю побічного ефекту, викликаного здійсненням цього варіанта. Формально це вира­жається відомою формулою Модільяні — Міллера:

Яс = Ях{\-ТхЬ)

де Яе — скоригована ставка дисконтування; Я — доступна вартість капіталу; Т — ставка податку на прибуток;

Ь — вклад проекту у можливість залучення фірмою позикових коштів.

У контексті задачі «оренда—придбання» значення змінної Ь визначаєть­ся розміром заміщення боргу сумою лізингових платежів, тобто Ь=1. Як дос­тупну вартість капіталу справедливо прийняти ставку позикового процента.

Оцінка доцільності придбання активу шляхом купівлі або фінансової оренди.

Приклад 13.1_________________________________________________________

Підприємство «Житомирінвест» має можливість купити обладнання або от­римати його на умовах оренди. Необхідно оцінити, який варіант є більш приваб­ливим для підприємства «Житомирінвест» за таких умов:

1.   Вартість обладнання становить 10000 грн Термін очікуваного використан­ня цього обладнання підприємством «Житомирінвест» 5 років.

2.   Підприємство може залучити позиковий капітал для купівлі обладнання в розмірі 10000 грн під 10% річних.

3.   «Житомирінвест» може отримати обладнання на умовах фінансової орен­ди, щорічний платіж при цьому становитиме 3200 грн

4.   Очікувана ціна обладнання через 5 років дорівнює 3500 грн, податок на при­буток стягується за ставкою 30 %.

5.   Договором фінансової оренди передбачено, що орендодавець несе витрати на утримання в розмірі 800 грн щорічно. Якщо підприємство «Житомирінвест» купує дане обладнання у власність, воно саме повинно нести ці витрати.

6.   Знос списується рівномірно за річною нормою 20%.

Розглянемо грошові потоки у орендаря в тому випадку, якщо він придбає це обладнання у власність.

Витрати на утримання і експлуатацію машин і обладнання в повному обсязі включаються у собівартість. У прикладі їх щорічний розмір становить 800 грн Якщо б ці витрати несла яка-небудь третя сторона (наприклад, виробник майна), обсяг балансового прибутку у підприємства «Житомирінвест» збільшився б на 800 грн і, відповідно, підприємство сплатило б податки на прибуток на 272 грн більше (800 x 0,3). Таким чином, з одного боку, ми маємо прямий відплив грошових коштів — витрати на обслуговування обладнання (щорічно — 800 грн), з іншого боку, це дає нам економію при сплаті податку на прибуток у розмірі 272 грн щорічно.

Аналогічно отримуємо податкову економію на амортизації. Щорічно підприє­мство «Житомирінвест» нараховує і списує на витрати 2000 грн(10000 x 0,2). Тоді податкова економія становить для орендаря щорічно 680 грн(2000 x 0,34).

Ринкова вартість обладнання на 5-тий рік служби становить 3500 грн. Продаж майна потягне за собою надходження грошових коштів (виручка від реалізації) у розмірі 3500 грн і відплив коштів у розмірі 1190 грн — сплата податку на прибуток

(3500 x 0,34).

Порівняння витрат на оренду і купівлю потрібно робити за допомогою техніки дисконтування. Ставка дисконтування дорівнює вартості позикового капіталу (10 %) після вирахування податків (оскільки витрати з виплати відсотків за кредит включаються в собівартість), тобто 10 % x (1 — 0,3) = 6,6%. За цією ставкою слід дисконтувати щорічні грошові потоки, визначаючи тим самим чисті поточні вит­рати на купівлю і на оренду.

У таблиці 13.1 містяться грошові потоки у підприємства «Житомирінвест» у тому випадку, якщо воно використовує позиковий капітал для купівлі необхідного обладнання. Елементи чистого грошового потоку (Net Cash Flow, NCF) за роками визначаються як арифметична сума грошових потоків фірми за черговий рік.
№У–10000 + (1+0 066)і ‘(,+0,066)^ ‘(1+0,066^ ‘(1+0.066)4 ‘(1+0,066)*   “7308ірй

У випадку, якщо підприємство «Житомирінвест» купує обладнання на умовах фінансової оренди, вона здійснює щорічні орендні платежі в розмірі 3200 грн На орендній платі компанія отримує податкову економію в розмірі 1088 грн (3200 х 0,34).

Оскільки майно за фінансової оренди враховується на балансі оренда­ря, то він і включає амортизаційні відрахування у собівартість продукції, що дає йому податкову економію, як було показано раніше, в розмірі 680 грн

Розрахунок чистої поточної вартості фінансової оренди має такий виг­ляд:

іш™= ?11?      1432 .       1432 .       1432 .       1432 .1     680 ..сті?

(1+0,066)’   (1+0,066)’   (1+0,066)3 (1+0,066)”   (1+0,066)5:,игРн

Тепер необхідно порівняти приведені затрати для кожного способу фінансування. У нашому випадку, якщо компанія приймає рішення орен­дувати обладнання на 5 років, то це буде для неї дешевше, ніж якщо б ком­панія взяла кредит у банку, придбала обладнання, а через 5 років продала його. Виграш компанії від оренди (різниця між приведеними затратами при купівлі активу і приведеними затратами при фінансовій оренді) скла­дає майже 796 грн І це не дивлячись на те, що протягом 5 років за оренду необхідно буде виплатити 16000 грн, що в 1,6 разу підвищує вартість об­ладнання на початку періоду, що розглядається.

Наведений приклад зовсім не означає, що фінансова оренда завжди краща для підприємства — якщо б це було так, ніхто б не брав кредит у банку для розширення виробничої діяльності. В нашому випадку орендо­давець просто запропонував підприємству «Житомирінвест» більш вигідні умови, взявши на себе обслуговування обладнання та інші аналогічні вит­рати.

Даний підхід у порівняльному аналізі ефективності операцій «покуп­ки» або «оренди» не є єдино можливим. Орендар може розрахувати вартість капіталу за орендним договором і порівняти його з післяподатковою вар­тістю позикового капіталу (в нашому випадку вона дорівнює: 10 % ґ (1 — 0,34) = 6,6 %). Якщо відносні витрати з придбання майна на умовах фінан­сової оренди менші, то оренда буде більш привабливою, тобто обходитися для компанії дешевше, ніж залучення позики для купівлі обладнання.

Незалежно від відмінностей у розрахунках при вирішенні задачі «орен-да-придбання», при виборі кінцевого варіанта придбання активу необхід­но додержуватися максимальної обережності, оскільки:

•   придбання, очевидно, буде на користь лізингу;

•   практика свідчить, що купівля обладнання за допомогою кредиту пе­редбачає отримання в банку не 100 % заявленої суми, а не більше 80— 85 %, оскільки часто вимагається компенсаційна сума. Ця обставина може зіграти вирішальну роль при виборі варіанта фінансування прид­бання активу на користь лізингу.

На вибір кінцевого варіанта придбання активу може впливати ряд фак­торів: наявність особливого податкового режиму для лізингу, особливі умо­ви лізингового контракту тощо. Тільки повний аналіз впливу всіх можливих факторів дає прийнятні результати вибору в задачі «оренди—придбання».

Лізинг, що виходить за національні межі, тобто коли один із учасників угоди є нерезидентом у даній країні, отримав назву міжнародного[1], який, у

свою чергу, поділяється на імпортний і експортний. Основна причина, що призвела до виходу лізингу на міжнародну арену в 70-ті роки, — це загаль­не прагнення провідних країн створити умови стимулювання експорту та інвестицій з боку промислових компаній.

Різновидом лізингу, що застосовується в міжнародній сфері, стали уго­ди «дабл діп». їх зміст полягає в комбінації податкових пільг у двох і більше країнах. Наприклад, у 80-х роках придбання ряду літаків кредитувалось через «дабл діп» між США та Англією. Зиск від податкових пільг в Англії більше, якщо орендодавець має право власності, а в США — якщо орендо­давець має тільки право володіння. Лізингова компанія в Англії купує літак, віддає його в оренду американській лізинговій компанії, а та, в свою чергу, — місцевим авіакомпаніям. Такого роду угоди можуть здійснюватись між різними країнами. Так, у 80-х роках «Pan American» фінансував свої нові аеробуси за угодами «дабл діп» між Францією і США.


[1] Викладено за І.Я. Носковою.

Так як лізинговій компанії часто не вистачає власних коштів для здійснення лізингових операцій, вона може залучати позики. Така опера­ція отримала назву лізингу з додатковим залученням коштів (рис. 13.4). Підраховано, що більше 85% всіх угод за лізингом є лізингом із залучен­ням коштів. Орендодавець бере довгострокову позику у одного або де­кількох кредиторів на суму до 80% вартості активів, що надаються в орен­ду ( без права регресу на орендаря), причому орендні платежі і обладнання служать забезпеченням позики.

Основний орендодавець отримує переважне право на отримання орен­дних платежів. У договорі, як правило, обумовлюється, що у випадку бан­крутства третьої ланки, орендна плата буде надходити основному орендо­давцю. Подібні угоди отримали назву сублізингу.

Згаданий вже нами зворотний лізинг (lease-back) використовується в тих випадках, коли у підприємства є обладнання, але не вистачає коштів

для виробничої діяльності. Тоді воно продає це обладнання лізинговій ком­панії, а остання здає його в лізинг тому самому підприємству. У підприєм­ства відбувається тимчасове вивільнення грошових коштів (рис. 13.6).

1

Лізингова компанія

^уіідприємство]

Рис. 13.6. Порядок здійснення зворотного лізингу 1 — вартість обладнання; 2 — орендні платежі.

Таку угоду використовують і тоді, коли у підприємства низький рівень доходів, і, відповідно, воно не може повністю скористатися пільгами з при­скореної амортизації і оподаткування прибутку. Воно здійснює угоду, а лізингова компанія отримує податкові пільги. У відповідь вона знижує став­ку орендної плати.

Останнього часу отримала поширення практика укладання угод між виробниками обладнання і лізинговими компаніями. У відповідності до цих угод виробник від особи лізингової компанії пропонує клієнтам фінан­сування своєї продукції за допомогою лізингу. Таким чином, лізингова компанія використовує торгову мережу постачальника, а постачальник розширює межі збуту своєї продукції. Ці угоди, що отримали назву «допо­мога в продажу» (sales-aid), застосовуються, як правило, для обладнання низької вартості — від 5 до 20 тис. дол.

При постійному і тісному співробітництві підприємств із лізинговими компаніями можливе укладання угод з надання лізингової лінії (lease-line). Ці угоди аналогічні банківським кредитним лініям і дозволяють орендарю брати додаткове обладнання в лізинг без укладання кожен раз нового кон­тракту.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Банківська справа (Петрук О.М.)