Головна Головна -> Підручники -> Підручник Історія України - Полонська Василенко Наталія: Том 1 скачати онлайн-> Ярослав І Мудрий (1019–1054)

Ярослав І Мудрий (1019–1054)



Тріюмф Святополка був недовгий: Ярослав з новим військом із новгородців та варягів взимку 1018-19 р. знову заволодів Києвом. Святополк утік до печенігів. Навесні 1019 року Ярослав розбив Святополка над р. Альтою, він втік кудись на захід і там «між чехи та ляхи» загинув. Невдасі Святополкові надано з поклоном перед щасливим Ярославом ім’я «Окаянного», – писав С. Томашівський. Однак, ця перемога ще не забезпечила Ярославові єдиновладности. Року 1023, коли він усі зусилля звертав на повернення захід-ніх земель, що їх «забрав» Болеслав, з Тьмуторокані прийшов брат Мстислав, прославлений боротьбою з кавказькими племенами ясів (лезгінів) та касогів (черкесів). У 1026 році, після війни, яка тривала три роки, брати «створи мир» і поділили Руську землю по Дніпру: Мстислав дістав лівобережні землі, а Ярослав – правобережні, Цісля того, до смерти Мстислава в 1036 році, брати жили мирно і спільно ходили на ворогів. Того ж 1036 року Ярослав ув’язнив свого брата Судислава, князя Псковського, і продержав його у «порубі» 24 роки, залишаючись єдиновладним володарем величезної держави (лише в Полоцькому князівстві правила династія Ізяславичів). Єдиновладно правив він 18 років, до 1054 року.

Правління Ярослава значною мірою було продовженням Володимирового: у зовнішній і внутрішній політиці він поглиблював те, що зробив Володимир. Закінчивши боротьбу з Святополком, Ярослав, як згадано вище, старався повернути землі Західньої України, що їх забрав Болеслав: 1022 року він ходив до Берестя; скориставшися зі смерти Болеслава року 1030, узяв Белз; в 1031 р. ходив на Польщу і повернув червенські міста, взявши багато полонених поляків і оселивши їх у нових укріпленнях понад р. Россю, які будував проти печенігів. М. Грушевський вважав, що Ярослав повернув усі землі польсько- українського пограниччя. Гірше було з Закарпаттям: використовуючи усобицю після смерти Володимира, угорський король Стефан Святий (1000-1038) прилучив Закарпаття до Угорщини, і його син Емерік дістав титул «князя русинів». Після того до XX ст. перебувало воно в складі Угорської держави. Ярослав кілька разів ходив також проти західніх сусідів: у 1038 році – на ятвягів, з якими воював і Володимир; у 1040 р. – на Литву; 1041 р.–на мазовшан і в 1047 р. – знову на мазовшан. Ці два походи на мазовшан провів він у допомогу Казімірові. Взагалі Ярослав багато уваги приділив польським справам. Під час міжусобної боротьби, що розгорілась після смерти Болеслава, він підтримував спочатку братів князя Меліка, а потім – його сина Казіміра, в майбутньому – Відновителя. На захист його інтересів Ярослав уклав союз з цісарем Генріхом III. Забезпечивши Казімірові престол, він видав за нього сестру Марію-Добронігу, а за віно дістав від Казіміра полонених, яких вивів 1018 року Болеслав Хоробрий – 800 дуці. Згодом одружив свого сина Ізяслава з сестрою Казіміра. В піклуванні про віднову польської держави і Ярослав, і Генріх Ш виявили короткозорість: інтересам Німеччини та України не відповідало відновлення могутности Польщі.

Ярослав мав на меті поширити кордони своєї держави в напрямку фінських земель. У 1030 році ходив він на чудь і над Захід-ньою Двіною збудував місто, яке назвав своїм хрищеним іменем Юр’єв (згодом – Дорпат, тепер Тарту), закріпивши таким чином свою владу за Чудським озером. У 1032 році ходив на заволоцьких фінів. На Північну Двіну ходив його воєвода Уліб, але похід був невдалий. Року 1042 повторив спробу підкорити північні землі – сходив на Ямь син Ярослава, що князював у Новгороді, Володимир, але наслідки походу невідомі. Порівнюючи з добою Володимира, боротьба з печенігами втратила свою гостроту. До 1036 року вони не нападали на Україну, можливо, з причини ослаблення – з одного боку боротьбою з Україною, а з другого – постійним натиском зі сходу узів-торків, за якими посувалися половці. Останній масовий наступ печенігів відбувся 1036 року, коли вони облягли навіть Київ. Ярослав, з допомогою своїх постійних помічників – варягів, завдав печенігам жорстокої поразки, після чого вони покинули степи й пересунулися за Дунай. На побойовищі. збудував Ярослав храм святої Софії. Перемога над печенігами дала можливість Ярославові значно посунути кордон на південь. Над Россю він збудував лінію укріплень, зокрема місто Юр’єв (недалеко Білої Церкви), заселюючи їх бранцями, що їх повернув йому Казімір на віно за Марію Добронігу. Однак, його політика на півдні не дала багато позитивного, бо степи залишалися неосвоеними, а шлях до Чорного моря перетятий кочовими ордами.

Неясним залишається питання про похід Ярослава на Візантію в 1043 році. Перед тим, з часів Володимира, відносини України з Візантією були мирні. Час від часу були якісь стосунки між обома державами. Причиною походу було вбивство у Візантії якогось купця, – писав візантійський письменник Скилиця, але М. Грушевський не надавав віри його свідоцтву, припускаючи, що Ярослав, можливо, хотів настрашити Візантію й здобути нові привілеї для руської торгівлі. Проф. М. Андрусяк вважає, що причиною було бажання Ярослава унаслідувати візантійський престол, тому, що його друга жінка, Феодора, була дочкою цісаря Константина. З цим прглядом тяжко погодитися. Отже, треба покищо прийняти погляд М. Грушевського, що точніші причини тієї виправи невідомі. Похід, яким керували син Ярослава Володимир та воєвода Вишата, закінчився повною поразкою частини руського війська, що йшла суходолом: її знищено, а полонених – осліплено разом з воєводою. Можливо, внаслідок цього укладено договір, закріплений шлюбом сина Ярослава, Всеволода, з царівною Анною Мономах.

Йдучи шляхами Володимира, Ярослав широко розгортає дипломатичні стосунки з західньоевропейськими володарями. Вище вже згадувалося про клопотання Ярослава з приводу віднови Польської держави й твердости лінії в обороні прав Казіміра. Ці відношення закріплено двома шлюбами: Марії-Доброніги з Казіміром-Відновителем та Ізяслава з сестрою Казіміра – ґертрудою. Ярослав мав широкі стосунки з Німеччиною. Вже під час боротьби з Святополком у 1016 році уклав він союз з цісарем Генріхом II проти Болеслава польського, але цісар зрадив його, замирився і уклав союз з Болеславом. У боротьбі за віднову Польської держави Ярослав діяв у союзі з Генріхом III. В німецькій хроніці оповідається про його посольство до цісаря в 1040 і 1043 роках – з пропозицією одружитися з одною із дочок, але Генріх уже знайшов собі наречену. Син Ярослава, Святослав, був одружений з сестрою трірського єпископа Бургарта. Другий князь, імени якого не названо, був одружений з дочкою саксонського маркграфа Оттона з Орляґмунду; втративши чоловіка, вона повернулася до Німеччини й одружилася з сином баварського герцога Оттона з Нордгайму; третій, невідомий на ім’я, одружився з Одою, дочкою Леопольда, графа Штадтського. Такі матримоніяльні стосунки свідчать про зв’язки іншого характеру, які зближали Київську державу з Західньою Европою.

Інтенсивні відносини, успадковані Ярославом від Володимира, зв’язали його зі Скандинавією. Великі варязькі загони з’являлися як наймане військо в усіх головних війнах Ярослава. Його двір, його історія часто згадуються в саґах, хоч не завжди правдиво. Відомо, що у Ярослава перебував норвезький король Олаф II Святий, коли його вигнали з Норвегії. Син Олафа II, Магнус, у майбутньому також король, виховувався в Києві. Ярослав був одружений з дочкою шведського короля Скотконунга Олафа Інгігердою-іриною. Одна з дочок Ярослава, Єлисавета, була одружена з Гаральдом-Гардрада, родичем короля Олафа. Щоб здобути її руку, він з дружиною громив береги Середземного моря, як справжній вікінг, і на честь її склав пісню, в якій оспівував «руську дівчину з золотою гривнею на шиї, яка нехтує ним». Посівши норвезький престол, Гаральд одружився з Єлисаветою. Пізніше він прославився в хрестоносних походах і загинув в Англії, прибувши туди з військом Вільгельма Завойовника. Є відомості, що Єлисавета після його смерті одружилася з королем Данії, Свеном Ульфсоном. У 1016 році, коли Канут Великий заволодів Англією,сини забитого короля Едмунда, «Залізний Бік» Едмунд і Едвард, втекли до Швеції, а потім перебували в Києві, у Ярослава. Були стосунки Києва з Угорщиною. Вище вже згадувалося, що дочка Володимира була одружена з угорським королем Владиславом Лисим. За правління Стефана 1 Святого (1000-1038), одруженого з ґізелою Баварською, ревною прихильницею латинського обряду, сини Владислава – Андрій, Левента та Бела – втекли до Києва, де перебували від 1031 до 1046 року, коли Андрія покликано на угорський престол. Він одружився з дочкою Ярослава, Анастасіею- Аґмундою, і його правління позначилось підтримкою українців, які посідали в Угорщині високі пости. Знов переміг слов’янський обряд над латинським і при дворі запанувала слов’янська мова. В околицях Мукачева Андрій заснував манастир.

Після короткої перерви – правління Бели – син Андрія 1, Соломон (1061- 1074), сприяв розвиткові в Угорщині слов’янської культури та слов’янського обряду, про що свідчать закони Владислава. По Ганну приїхало пишне посольство з трьома єпископами. Прибувши до Франції з багатим посагом, вона була повінчана й коронована в Раймсі. Ганна брала участь в правлінні ще за життя чоловіка. На деяких актах чи наданнях Генріх зазначав: «за згодою дружини моєї» або – «в присутності королеви Ганни». Після смерти Генріха в 1060 р. Ганна залишилася регенткою. її син Філіп став королем Франції, а другий син Гуго – родоначальником орлеанської лінії королівського дому. Року 1062 вона одружилася з графом Крепі де Валюа, а після його смерти повернулася до сина. Ганна була видатною постаттю: папи – Микола II і Григорій УП – писали до неї шанобливі листи, вихваляючи ії чесноти, добрий вплив на Генріха 1. На актах збереглися ії підписи кирилицею та латиною – серед «хрестиків» видатних васалів, у масі неписьменних. З іменем королеви Ганни зв’язана передача написаної кирилицею т. зв. Реймської євангелії, що походить, треба гадати, з Києва; на цю євангелію присягали всі французькі королі під час коронування. Так Ганна Ярославна, а можливо й інші королеви українського походження, приносили з собою не тільки коштовні посаги з багатої країни, але також і високу християнську мораль та вищу, ніж в Евроігі тих часів, культуру. В Ярославовій добі, дуже важливій в історії української культури, оформлюється остаточно церковна справа. Уперше, в 1008 році, «митрополит Іван постави церков камену в Києві святих Петра й Павла й в Переяславлі постави церков камену Воздвиження Честного Креста». Року 1018 він зустрічав Святополка та Болеслава при вступі до Києва і їздив до Ярослава в справі обміну полонених. На початку 1020-их років він виступив як ініціятор канонізації Бориса та Гліба, і його заходами у Вишгороді збудовано дерев’яну церкву, до якої перенесено їх домовини, і сам Іван склав службу новим святим. На підставі всіх цих фактів дослідники вважають митрополита Івана не за грека, а за слов’янина; Є. Голубинський – за українця («Природженого руського», М. Приселков, С. Томаішвський, Т. Коструба за болгарина. Невідоме походження другого митрополита – Олексія, можливо, також болгарина, з яким закінчилася доба незалежносте української Церкви від ВізантіїЛ Неясно, в яких обставинах прибув десь у середині 1020-их років з Візантії митрополит-грек Теопемпт, і Україна, велика держава, більша, ніж увесь візантійський патріярхат, стала звичайною його провінцією.

Безперечним фактом с спроба Ярослава розірвати з візантійським патріархатом. У 1051 році з його наказу зібралися в Києві єпископи і настановили митрополитом «Іларіона русина», священика церкви Спаса на Берестові, в улюбленому селі Володимира Літопис так характеризує Іларіона: «муж благ, і книжник і постник». Обрання Іларіона ясно показало, що могутня держава повинна мати свою незалежну національну Церкву. Перший українець-митрополит був дійсно визначною особою, високоосвіченим ерудитом, блискучим промовцем і глибоким патріотом. Його «Слово о законі й благодаті», виголошене в Десятинній церкві, видатний твір, рівного якому не було в тогочасній грецькій Церкві. За Ярослава можна вже сказати про організацію Церкви. Наприкінці правління Володимира було п’ять єпископій: у Києві, Чернігові, Білгороді, Володимирі-Волинському та поза Україною – в Новгороді. За Ярослава засновано шосту – в Юр’єві, над Россю. Християнство за Ярослава значно поглиблюється.

В Києві з’являються манастирі св. Юрія та св. Ірини. Недалеко села Берестова, на горі над Дніпром, у печері оселилися перші пустинножителі, священик Іларіон, згодом митрополит, до якого пристав Антоній, що був пострижений на Афоні і приніс в Україну ідеал чернецтва. До них стали приходити інші, що шукали самоти, і він постригав їх. Коли зібралося 12 чоловіка, Антоній пішов від них, настановивши ігуменом Варлаама. Князь Ізяслав подарував їм всю гору, і там заснували вони Печорський манастир. Біля Володимира-Волинського засновано манастир на передмісті Володимира, на Зимні – Святогірський. Були й інші манастирі. Монастирі, зокрема Києво-Печерський, стають осередками культури. Серед ченців було багато освічених людей, які навчали грамоти, співів, – а тоді вже існував нотний спів, так звані «крюки»; навчали малювання, мозаїчної справи.

Великим і складним завданням було постачання книжок, насамперед – для церков. У манастирях їх переписували, оздоблювали мініятюрами, перекладали з грецької мови. Школи були не лише при манаотирях, але також при більших церквах. Літопис оповідає, що в Новгороді Ярослав зібрав до школи 300 дітей. Треба гадати, що в Києві було їх не менше. При церкві св. Софії працювали фахівці, які перекладали та переписували книжки. Літописець згадує, що Ярослав «многи книги писав, положьі в церкви св. Софии», – себто зібрав першу в Україні бібліотеку. Вище згадувалося, що вже за Олега та за Ігоря були освічені люди, посли цих князів, які могли стати супроти учених Візантії з багатовіковою культурою і протиставити грецьким законам закони руські. Ці люди творили оточення Ольги і сприяли заходам Володимира у справі християнізації Русі та ширення християнської моралі.

За часів державного будівництва Ярослава висококультурні люди допомагали йому в його праці –чи то в школах, чи в створенні бібліотеки, в перекладах та переписуванні книжок, в розвитку мистецтва. З них вийшли літописці – славетні Никон, Нестор та інші; вони дали плеяду ченців Києво- Печерського манастиря, зокрема неперевершеного ерудита, стиліста і філософа – митрополита Іларіона, автора «Слова о законі і благодаті», блискучого панегірика не лише Володимирові та Ярославові, але й своєму народові. Про свою авдиторію Іларіон казав, що то були люди «преизлиха наситивпіиеся премудрости книжної». Щоб так глибоко, як він, розуміти історичний процес, так досконало знати античну філософію, треба було мати надзвичайно високу культуру. Іларіон не мав рівних, але він мав оточення учених і письменників, хоч і не такого високого таланту. Представниками їх були літописці. За Ярослава було укладено перший літописний звід і почали розвиватися красне письменство, переклади та оригінальна література. В тих часах з’являються вже цілі роди, династії інтелектуальної еліти. Такий рід бачимо в нащадках воєводи Свенельда: син його – Малк-Мстиша, внук – Добриня, правнук – посадник Новгороду, Константин; його син – посадник Остромир, для якого переписано євангелію; син Остромира – воєвода Вишата, і син його – Ян уже діяч часів синів Ярослава. Сім поколінь! Наявність висококультурних людей, що їх зібрав навколо себе Ярослав, дала право М. Грушевському писати про першу «Академію Наук» часів Ярослава. Вияв їх колективної праці почувається в усьому тому, що літопис приписує самому Ярославові, наприклад, в укладанні «Руської Правди» – першої збірки законів, що збереглася в літопису і , як діюче право, поширена була всюди там, куди сягала Ярославова влада. Те, що дійшло до нас – це лише уривки приватного характеру, але й вони свідчать про кодифікаційну працю. Зберігається традиція Церковного уставу Ярослава, присвяченого церковному судові, головно в справах моралі та подружніх відносин. Те, що збереглося під цією назвою, належить до XV ст., але, можливо, основа йде таки від Ярослава.

Ярослав приєднав до Києва величезну площу землі, у кілька разів більшу, ніж мало місто Володимира, і оточив її валом. Археологічні досліди виявили Грандіозність цієї будови. Всі вали Х-ХІ ст. складалися з великих «кліток», з дерев’яних колод, засипаних глиною, розміром 3Х3 кв. метри. Основою вала були 6 таких кліток, себто вал мав 18 метрів ширини і коло 7 м. висоти, або й більше. На ньому був дерев’яний частокіл (шпичастий паркан). Київський вал мав чотири в’їздові брами: Лядську (згодом Львівську), Жидівську Угорську. Головна південна брама звалася Золотою і мала два поверхи з церквою Благовіщення на другому поверсі, завершеною позолоченою банею. У цій частині міста, де Ярослав у 1036 р. переміг печенігів, стояла церква св. Софії – Премудности Божої, що являла собою видатний твір мистецтва. Дорогоцінні мозаїки, фресйі, мармур, шифер оздоблювали її стіни й дали право митрополитові Іларіонові сказати в «Слові о законі»: «вона дивна й славна всім округлим странам, якоже не обрящеться ина во всем полунощи земленим од востока до запада». Недалеко церкви св. Софії стояли храми, присвячені патронам князя й княгині: св. Георгія (Юрія) та Ірині, від яких залишилися гільки фундаменти та уламки фресок. Недалеко від собору св. Софії стояв палац митрополита, а далі – палаци. Вони були кількаповерхові і також оздоблені мозаїками та фресками.

У Ярославовім палаці була велика «тронна заля», або грідниця, де він , приймав послів та влаштовував учти. На другому поверсі були просторі «сіни» – балькон чи ґалерія. В цій же частиш міста знаходи якись двори високих сановників: Борислава, Воротислава, Гліба. Попід горою, на Подолі, розташувалось торговельно-промислове місто, де жили ремісники, купецтво, була пристань, де причалювали торговельні судна. Були на Подолі ринки. Тітмар Мерзебурський нарахував 8 ринків зі слів німецького вояки, що був у Києві в 1018 році. Там, на «торжищі», збиралося віче, там бився живчик багатого міста. Ярославова доба характеризується надзвичайним піднесенням мистещ-ва. Храм св. Софії був справжнім музеєм, що міг би бути поставлений в ряду найвизначніших мистецьких пам’яток Европи XI ст. Впливи візантійського, вірменського і романського мистецтва Західньої Европи з’єдналися тут в одне нове, неповторне, що творив український народ і що й досі дивує своєю красою. Св. Софія не була єдиним такого роду твором: залишилися рештки інших київських церков, недобудований храм Спаса в Чернігові, знаємо про храми в Переяславі та інших містах.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія України - Полонська Василенко Наталія: Том 1