Головна Головна -> Підручники -> Підручник Ілюстрована Історія України (Михайло Грушевський) скачати онлайн-> Данило (1205—1264) та Василько (1206—1269)

Данило (1205—1264) та Василько (1206—1269)



Після смерти Романа, вдова його, енергійна, молода Ганна, «княгиня Романовая», як її називався літопис, відразу, звернулася по протекцію до Андрея ІІ Угорського, який спровадив до Галичини залогу, а сам став іменуватися «королем Галича та Володимерії». В Галичі почався ворожий Данилові рух: повернулися бояри, що їх вислав був Роман, і стали закликати до Галичини князів Ігоровичів, синів Ігоря, героя «Слова о полку Ігоревім», та Євпраксії, дочки Ярослава Осьмомисла. Княгиня Ганна втекла з Галичини на Волинь, де були надійніші бояри. Але й з Волині довелося їй тікати з дітьми до Кракова, до Лепіка. Малого Данила взяв Андрій II. Року 1209 прийшли до Лешка посли з Берестя просити «відпустити на княження Ганну з Васильком». Так почалася реставрація Романовичів на Волині. Ганна діставала місто за містом, і в 1214 році привернула собі Володимир, не зважаючи на спротив деяких волинських князів.

У Галичині точилася запекла боротьба. Партія бояр, прихильних до Угорщини, закликали знов угрів, і Ігоровичі втекли. Але нова угорська окупація зродила незадоволення, і прихильники Ігоровичів знову закликали їх. 1211 року брати повернулися до Галичини і почали розправу за «зраду», стративши понад 500 бояр. Тоді бояри згадали про Данила і звернулися до Андрея II з проханням дати його їм. З угорським військом та волинськими боярами малого Данила привезли до Галича й «посадили на стол». Туди ж прибула й Ганна. Угорські війська взяли в полон двох Ігоровичів. Ненависть до них галицьких бояр була така велика, що вони викупили їх в угрів і повісили. Проте, князювання Данила було недовге: мати його хотіла правити за нього, але бояри не для того прикликали Данила. Почався конфлікт, і Ганна знову втекла з синами. В Галичині, після ряду змін, «вокняжився» боярин Володислав Кормильчич — факт єдиний в історії України. Ця узурпація обурила князів. Лешко та Андрей II, замість боронити інтереси Романовичів, вирішили поділити Волинь та Галичину. У 1215 р. в Спиші вони домовились одружити Леіпкову дочку Соломонію з сином Андрея II Коломона й передати їм Галичину. Значну частину Волині — південне Побужжя, Берестейщину, північну частину Червенської землі, а також західню Галичину — брав Лєшко, Романовичам залишали тільки Володимир з волостю.

Союз був неміцний, сватц посварилися, і Лєшко, використавши незадоволення в Галичині угорською окупацією, в 1218 році закликав свого родича, Мстислава Удатного, з лінії смоленських Мономаховичів, князя Новгородського, посісти Галицький престол. Мстислав легко захопив Галич. Данило не заперечував, хоч.це було проти його інтересів. Він незабаром одружився з дочкою Мстислава. В цьому тяжкому для Західньої України періоді треба відзначити діяльність кола осіб, які зберегли спадщину Романа для його синів. Це — княгиня «Романовая Ганна», жінка, що мало притягала до себе увагу дослідників. Протягом 14 років вона з незвичайною енергією дбала за збереження синівських прав, укладала союзи з Лешком та Андресм Угорським, вела боротьбу з ворохобним боярством Галичини, рятувала синів, тікаючи з ними з Володимира і Галича. В історії України багато видатних, героїчних жінок, але серед них одне з перших місць належить «Романовій Ганні». Походження її невідоме; одні вважали її родичкою Візантійського цісаря, інші — родичкою Андрея II, бо літопис називає її його «ятров’ю». Але треба гадати, що вона походила з волинського боярства або дрібних князів; вона почувала себе «вдома» серед розбурханого боярського моря й мала серед волинських бояр відданих їй та її синам людей.

Друга дуже важлива риса цієї доби — це непохитна відданість волинського боярства княжатам; тільки завдяки їй, завдяки саможертовній діяльності значного кола бояр вдалося зберегти для них Волинь. Протягом 40 років Волинь залишалася постійною базою Романовичів: там перебував під доглядом бояр найменший з княжат, Василько, там рятувався Данило після катастроф у Галичі, волинське військо ходило рятувати ситуацію в Галичині й накладало головами за визволення Галича від угрів. Літопис пояснює успіхи Данилові тим, що його підтримували «бояре велиции отця его». Характеристичний такий факт. Лапко віддав князеві Олександрові Белз, яким чотири роки володів Василько. Тоді всі белзькі бояри перейшли з Васильком до Кам’янця (Волинського), коли з цілої спадщини Романа залишилася йому ця маленька волость. Утримати Галичину було для Мстислава тяжче, ніж заволодіти нею. Почалася восьмирічна боротьба із змінним успіхом між Мстиславом і Андресм II, в якій активну участь брали галицькі бояри угорської орієнтації, їх вплив на Мстислава був такий, що М. Грушевський назвав цього князя «безрадним знаряддям в їх руках». З їх намови Мстислав віддав свою дочку за угорського королевича Андрея і визначив йому Перемишль, а 1227 року зрікся престола на його користь. Незабаром Мстислав помер.

В момент смерти Мстислава Романовичі мали великі досягнення: Данило відібрав у Лєпіка Берестейщину, яку віддав Василькові, Забузькі землі (Холмщина), володів Луцькою землею з Пересопницею, таким чином брати володіли майже всією Волинню, при чому діяли завжди спільно наче співправителі. Данило був еправжшм «паном становища». Але заволодіти Галичиною було для нього не легко, бо ввесь час він мав проти себе опозицію галицьких бояр, які воліли мати угорських королів, ніж Данила. Проте, він спирався на міське населення, яке завжди підтримувало його. «Це володар наш, Богом даний», — вітали його міщани Галича 1238 року. Він провів реформу у військовій справі, зорганізувавши полки з міщан та селян, переважно піші, які не раз забезпечували йому перемогу. Данило вів дуже обережну політику супроти сусідів, шукаючи з ними зв’язків. Року 1227, по смерті Лешка, взаємини Волині та Малої Польщі змінились. Краківський князь під час дитинства Романовичів розпоряджався Волинню. Після смерти Лешка почалася боротьба польських князів за краківський стіл, і Данило у війні за цей стіл виступав на допомогу Конрадові Мазовецькому. Він ходив з ним аж до Каліша, і літопис згадує, що ніхто з українських князів після Володимира Святого не заходив так глибоко «в землю Лядську». В той же час Данило уклав союз з Литвою, яка почала виступати на історичній сцені, і Поморським князем Святополком, за якого він видав свою сестру Соломію. З 1230 року починається боротьба Данила за Галичину. В ній активно виступали знатні галицькі бояри, які підтримували угрів. Фортецею цього боярства був Перемишль.

Смерть королевина Андрея та Андрея ІІ мало змінили справи. Хоч новий король Беля IV не виявляв інтересу до Галичини, а Данило, прагнучи миру, навіть піддався був ігід його протекцію, він підтримав кандидатуру Михайла Чернігівського на Галицький престол. Протягом чотирьох років боровся Данило з Михайлом та його сином Ростиславом. Ще тяжча справа була з галицькими боярами, які підтримували чернігівських князів. До боярської партії належали й три єпископи. Проте, ввесь час Данило знаходив підтримку в міському населенні Галича та Перемишля. В цій боротьбі брали участь Литва, Угорщина, Польща (Мазовія), Австрія, Пруський орден хрестоносців, який на початку XIII ст. оселився на Балтицьвому узбережжі. Нарешті в 1238 році галицьке міщанство — «мужі градські» — всупереч бажанням «двірського» Григорія Васильовича та єпископа Галицького Артемія, відчинили браму перед Данилом. Князь Ростислав втік до Угорщини. На цьому не закінчилася боротьба, Тимчасова перемога в Галичині дала можливість Данилові звернути увагу на схід: 1239 року він заволодів Києвом, але не став мешкати в старій столиці Української держави, а призначив до неї боярина Дмитра. Після того ще п’ять років минуло в боротьбі Данила за Галичину з Ростиславом, за яким стояла Угорщина. Тільки рішуча перемога Данила влітку 1245 року під Ярославом, де розбито війська угорські, Ростислава та прихильних до нього бояр, поклала кінець 40-літній війні Романовичів за спадщину, війні за звільнення Західньої України — Волині та Галичини від чужинців.

Перемога під Ярославом розв’язала руки Данилові й дала йому змогу присвятити увагу внутрішнім справам. Він провів глибокі реформи в усіх галузях життя. Супроти «коромольного» боярства він перейшов до каральних дій: багатьох стратив, у багатьох сконфіскував землі, які роздав новому, служилому боярству. За Данила спішно збудовано низку нових міст, населення яких разом із служилим боярством стало підпорою князя. Звернено також увагу на положення смердів, на їх засяг обов’язків супроти бояр. Реформаторська діяльність Данила була перервана новим лихом: рухом татар на захід. На початку 1241 року татари здобули Колодяжин, Кам’янець, Данилів, Крем’янець, Галич, Володимир, «інниї гради, многі їм же ність числа» і посунули далі на захід. 1242 року, довідавшись про смерть великого хана Угедея, вони повернули на схід. Отаборившись над Волгою, татари почали викликати до Золотої Орди князів, щоб затверджувати їх на князівствах. Першим у 1242 чи на початку 1243 року поїхав Ярослав, князь Володимиро-Суздальський. За ним вирушили князі північні в 1244, 1245 роках. У 1246 році майже одночасно виїхали Михайло Чернігівський та Данило. До Данила звернулися татари з вимогою: «Віддай Галич!» Можливо, хтось із князів просив Галич у татар. Становище Данила було тяжке, бо він не міг вступати в боротьбу з татарами, якщо за ними стояли Ростислав з уграми, а головне — боярська опозиція.

Данило дістав від татар підтвердження прав на все князівство, але мусів визнати себе «мирником» — союзником, татарським васалем, підпоручником хана. Порівнюючи з іншими князями, прийняли його «милостиво», але почуття образи було глибоке і у князя, і в усіх підданих. «О, зліше зла честь татарська!», — резюмував ці переживання літописець. Дійсно, щойно закінчив Данило 40-літню боротьбу за об’єднання Романової держави блискучою перемогою, як мусів визнати себе ханським «холопом». Усе життя тепер присвячує він підготові до нової боротьби — за звільнення від татарської кормиги, будує фортеці, а разом з тим шукає зв’язків у Західній Европі. Однак, виявилося, що, не зважаючи на моральне приниження, авторитет Данила значно зріс піcля відвідин у хана. Він повернувся з ярликом хана, як його васаль, і таким чином міг сподіватися на захист збоку татар в разі будь-яких конфліктів. Так зрозуміли його становище сучасники, які зі страхом чекали на новий напад татар.

В першу чергу змінилося ставлення Угорщини. Той самий король Беля IV, який протягом стількох років боровся з Данилом і відмовив йому, коли він просив для сина Льва руки дочки його, Констан-ції, тепер прислав сам послів з пропозицією шлюбу. Щоб закінчити справу з претенсіями Ростислава на Галичину (Ростислав був одружений з другою дочкою Белі IV), Беля дав йому окреме князівство-банат між Дунаєм, Савою й Моравою — Мачву, Року 1247 відбувся шлюб Льва з Констанцією і укладено згоду Данила з Белею. Але, не зважаючи на цю угоду, Беля затримав титул «короля Галіції і Лодомерії». Ще важливішими були стосунки з папою Інокенгієм IV. Початок Їх залишається неясним. Посол папи де Пляно-Карігіні, по дорозі да татар, зустрів 1246 року в Ленчиці у Конрада Мазовецького Василька, а потім гостював у нього в Володимирі. Там він намовляв Василька та руських єпископів, яких скликав князь, до унії. І Василько, і єпископи відмовилися щось на це відповідати і радили відкласти питання до повороту Данила від хана. Питання про притягнення Данила мало для папи Інокентія IV велике значення: в своїй спробі зорганізувати оборону християнства від татарської небезпеки він хотів спертися в першу чергу на країни, безпосередньо загрожені: Угорщину, Чехію, Сербію, Польщу, Литву та Галицько- Волинське князівство, збереглося листування між папою і Данилом після його повернення від хана. З цих листів видно, що для Данила головним була організація протитатарської допомоги, і він хотів знати, чи буде вона. Справа була для нього актуальна, бо якраз під час цього листування воєвода Куремса знову вчинив напад на Поділля та Волинь.

Папа звертався з листами не лише до Данила, але й до Олександра Невського, князя Суздальського, якого закликав теж до обеднання. Але тими заходами мав він на меті встановити лише оборонний фронт для захисту Західньої Европи від татарських нападів, а не активну боротьбу з ними. Данило сподівався, що буде зорганізований хрестоносний похід, прийдуть на допомогу полки західніх держав. В той час прибула папська делегація, яка привезла Данилові корону. Для нього було ясно, що в таких умовах коронування тільки ускладнить відносини з татарами, не даючи йому нічого конкретного для боротьби з ними. Тому Данило не прийняв корони, і на цьому закінчилася справа до 1253 року. Але з короною зв’язана дуже важлива справа: в листуванні папи з Данилом і Васильком папа називав їх обох «гех», а державу з 1246 року — «королівством». А. Великий слушно пише, що тоді, в середині ХШ ст., в такому питанні, як титулування володаря та Його держави, «Апостольська столиця не могла допуститися грубого недогляду та порушення політично-правного устрою тодішньої Европи» . . . «Римська курія мусіла мати докладні інформації про фактичний стан України, головно про її політично-правне положення в світі». Питання це набуває ще більшого значення, якщо порівняти це титулування братів Романовичів з титулуванням Олександра (Невського). В листі до магістра Тевтонського ордену папа згадує, що вислав листи до “Данила, достойного короля Руси та до шляхетного мужа Олександра, князя Суздальського”. Тут впадає в око різниця в титулуванні обох володарів. Цікаво, що в 1247 році “світлим королем Володимира” називає папа Василька, а “світлою королевою” Дубравку, його дружину. Таким чином, Василько, нібито “удільний” князь, має в очах папи вищий титул, ніж великий князь Суздальський та Володимирський – Олександер.

Питання про титул України, як королівства, має довгу історію. Ще коли син Ізяслава І – Ярополк – 1074 року звернувся був до папи Григорія VII, то папа іменував його, позбавленого держави, “королем” (“rex”) русичів, а Болеслава, короля Польського – тільки князем (“dux”).

Пізніше, в 1214 році, коли Андрей II Угорський домагався коронування сина Коломана, він не просив піднести його до гідности короля, а писав, що “народи Галичини… просили …, щоб ми поставили їм нашого сина Коломана на короля”, а сам він з 1214 року іменував себе королем Галичини.

Становище змінилося в 1253 році, коли Данило почував себе сильнішим, а головно – уже твердо вирішив повести боротьбу з татарами. Тож, коли виявилося, що татари рушають на Галицько-Волинську державу, він знов звернувся до папи по допомогу. Папа проєктував зорганізувати велику коаліцію держав: Польщі, Чехії, Моравії, Сербії, Померанії, і проповідував хрестоносний похід. В таких умовах Данило погодився прийняти коронування, яке відбулося тихо в Дорогичині, під час походу Данила на ятвягів. “Прийняв вінець від Бога, від церкви св. Апостолів, від стола св. Петра, від отця свого папи Інокентія і від усіх його єпископів”, – записано в літописі.

Проте, коли обіцянки допомогти в боротьбі з татарами не зреалізовано, не вважав і Данило себе зв’язаним обіцянкою унії з Римом. Побачив і папа, що в цьому відношенні Данило нічого не зробить. Щоправда, 1257 року новий папа Олександер II загрожував Данилові викляттям за те, що відступив від послуху Римській Церкві.

Цікаво, що найновіші дослідники, католики, не надають події, відбулася в Дорогичині, значення коронування: вона нічого не змінила в положенні Данила, який уже був з самого початку королем. Корона ця була лише логічним розвитком політичних подій, – пише М. Стахів. “Татарська небезпека … була вистарчальним поштовхом і причиною до цього обостороннього зближення між Римом і Данилом та уділення й прийняття корони. Справа церковного з’єдинення була тільки справою похідною. Спільна небезпека, а не що інше, зв’язала обидві сторони. Корона була політично-правним актом визнання за Данилом спадкових прав до давнього Київського королівства та зовнішнім його символом”.

Тому в римських реєстрах нема жадних записів про пересилання корони. Вона була надіслана як дарунок, як засіб визначити з-поміж різних претендентів правного спадкоємця, і Інокентій IV визначив Данила, а не Олександра Суздальського королем-спадкоємцем давнього королівства Руси. “Традиції княжого і королівського Києва перейшли леґально на Захід, а не на Північ у Москву, яка ніколи не добилася того титулу і повищення аж до XVII ст.”, – пише А. Великий. В цьому полягає глибоке значення події в Дорогичині. Перед масою політичних мотивів, – писав о. Є. Камінський, – “ця справа церковного порозуміння відходить наче в другий плян”.

Як вище згадано, Данило намагався нав’язати міцні зв’язки з сусідами. Ще до татарської навали він мав якісь стосунки з Австрією. У 1246 році був забитий герцог Австрії Фрідріх II, який не залишив спадкоємців. Претендентками на престол виступили: сестра герцога, одружена з королем Чехії Пшемиславом II Оттокаром, та племінниця Ґертруда, з якою р. 1252 одружився син Данила – Роман. Це викликало війну Австрії з Чехією. На захист Ґертруди та Романа склалася ціла коаліція – з Белі IV, Данила, герцога Баварського, польських князів Болеслава Малопольського та Владислава Опольського, литовських військ під проводом князьків Товтивіда та Едивіда. Значні сили союзників пішли на Чехію, але, пограбувавши й сплюндрувавши околиці Опави й Оломюца в Моравії, повернулися. На перешкоді стали неприязні відносини союзників. 1253 року Роман примушений був покинути Австрію та Ґертруду.

Складні зв’язки встановилися у Данила з польськими князями. Після смерти Лєшка почалися міжусобні війни, в яких Данило підтримував Конрада Мазовецького та його синів. Під час цих війн 1243 Року Данило з Васильком заволоділи Люблином.

Після смерти Конрада Данило підтримував добрі відносини з обома лініями польських князів – Краківською та Мазовецькою, зміцнивши їх шлюбом: дочка Данила Предслава була одружена з Земовитом Мазовецьким. Литовські племена, що їх “примучив” свого часу Роман, чинили постійні напади на Волинські землі. “БЪда бЪ в в землЪ ВолодимерсьтЪй от воевання литовского и ятвяжьского”, – писав літописець. Угода між Романовичами та князями Литовським і Жомоїтським трохи послабила гостроту, але ятвяги не припинили нападів. Одні литовські князі виступали як союзники Романовичів, інші – як вороги. У 1230-их роках князь Мендовг почав формувати з литовських племен єдину державу. Підкоряючи своїй владі дрібних литовських, а також українських та білоруських князьків, він шукав добрих відносин з Романовичами і допомагав їм у боротьбі з ятвягами. В 1252 р. (?) Данило навіть одружився з його племінницею, сестрою Товтовіла.

Проте, швидке зростання сили Мендовга викликало почуття небезпеки в Романовичів і привело до війни, наслідком якої Данило здобув ряд міст, серед них – Городно. Мендовг відступив Чорну Русь, Новогрудок, Слоним, Волковийськ – Даниловому синові Романові, який Одружився другим шлюбом з дочкою Волковийського князя Гліба. Свою дочку Мендовг видав за молодшого сина Данила – Шварна.

Після смерти Мендовга, син його Войшелк передав Шварнові литовський престол, а сам прийняв православ’є і пішов до манастиря. Таким чином на короткий час Литва опинилася під владою Данилового сина. Ця литовська політика була найбільш вдалою з усієї зовнішньої політики Данила.

Тут треба згадати ще один шлюб, який мав значення, але пізніше: шлюб Данилової дочки, Софії, з графом Тюрингії Шварцбурґом на початку 1250-их рр. Син їх додав до свого прізвища слово “ройсен”, і після нього велика провінція Тюрингії називалася “Ройсен”.

Велику перешкоду бачив Данило у так званих татарських людях. У 1250-их роках цей антикнязівський, татарофільський рух охопив широку територію Волині та Київщини (в області Случа, Тетерева, Бога). Літописець згадує побіжно, що під час походу Данила на Литву татари порозумілися з населенням Бакоти, головним пунктом Пониззя, і призначили туди свого баскака. З Бакотою ще під час боротьби з галицькими боярами довелося вести тяжку боротьбу. Це був аж до татарської навали значний осередок антикнязівської опозиції. Данило здобув Бакоту, але як тільки відійшли його війська, вона знову віддалася татарам.

Боротьба з татарськими людьми була дуже тяжкою: на допомогу їм прийшов у 1252 році воєвода Куремса, і це створило дуже тяжкі умови для Данила. Про наступ татар Данило заалярмував папу, але жадної допомоги не дістав. Тоді він розпочав боротьбу власними силами.

Син Данила, Лев III пішов на Межибожжя, Данило з Васильком зруйнували Болоховську землю, син його Шварно плюндрував міста над Тетеревом і Случою. Був цілком знищений Возвягель, а населення його виведено. Ці приклади свідчать, яка жорстока була боротьба з татарськими людьми. “Татарське” населення та “болоховці” покорилися. Куремса був заслабий, щоб захистити їх, сили його були недостатні для боротьби з усіма Романовичами.

Відносини Данила та Василька з єпископами не були добрі. Усі єпископи належали до боярської опозиції, і князі боролися з ними. Перемиський єпископ був забитий двірським чоловіком Андрієм; Галицький Артемій втік до Угорщини, а Угровський Йоасафа, який сам себе проголосив митрополитом після татарської навали, Данило вигнав, катедру зліквідував, а замість неї заснував катедру у Холмі і сам призначив єпископом Івана. Володимирські єпископи були також у повній покорі Василькові. Вони походили переважно з манастиря св. Данила, а Никифор Стенила був Васильковим урядовцем.

Данило виявив себе видатним адміністратором. Тільки наставали мирні часи – він будував нові міста, села. Він заснував Данилів, Львів, Холм, що його зробив своєю столицею. Приходили до нього “німці і русь, іноязичники й ляхи, – нотував літописець, – идяху день і ніч”, і підмайстери і майстри, і ремісники різних фахів, які втікали від татар, “бЪ жизнь и наполниша дворы, окрест града поле и леса”. Відзначаючи розмах колонізаторської діяльности, літопис писав, що за Данила у Галичині та на Волині засновано 70 міст, в яких розгорталися промисли, ремесла, будували пишні будівлі, храми.

Княжий двір Данила у Холмі став визначним культурним осередком, в якому складали літопис, що став частиною Волинського. Знавці вважають його “перлиною” серед українських літописів. Писав його спочатку “печатник”-канцлер Кирил, а пізніше єпископ Іван.

Двір Данила відзначався пишнотою, розкішшю. Як при европейських королівських дворах, тут відбувались турніри, виступали співаки, музики. Вживалося тут різних мов, але панувала латинська, властива тодішнім королівським дворам Західньої Европи.

Державу Данила добре знали в Европі: вона репрезентувала і Україну-Русь. В англійській енциклопедії XIII ст. Бартоломея написано: “Галиція розлога й багата країна, quae nunc Rhutenia a pluribus nominatur”, себто Галичину ототожнювали з Руссю.

Велике значення мало висвячення Кирила митрополитом Київським за вказівкою Данила: цим підкреслювалося наступність Галичини від Києва.

Данило почував себе наступником влади київських князів. Це і яскраво виявлено в Літописному Холмському зводі 1246 року, веденому, можливо, печатником Кирилом. У цьому зводі привертає увагу міжнародній його характер: велич руської землі поставлено в зв’язок з подіями угорськими, польськими, литовськими, чеськими, австрійськими, татарськими.

Перемога над боярською опозицією, розгром угорсько-польської інтервенції, встановлення то modus vivendi з татарами викликали у Данила прагнення виявити свої права на всю Україну, включаючи Київ, яким володів – під татарами – Ярослав Володимиро-Суздальський. Це прагнення підкреслив Данило, призначивши Кирила на митрополита всієї Руси й виславши його на висвячення до Нікеї в 1246 році. Таким чином боротьба між південно-західньою та північно-східньою Руссю за керівництво всіма руськими землями тривала в нових умовах, під зверхністю сюзерена в особах ханів Золотої Орди і монгольського Великого хана.

Прагнення Данила знову заволодіти Києвом, цим символом великого, князівства цілої України, виявилося в словах до нього Мендовга; виряджаючи його сина Романа з новгородським військом на допомогу, в 1257 р., коли Данило збирав сили проти Болоховської землі, яка відрізала його від Київщини, Мендовг переказав: “Пришлю тобі Романа з новгородці, аби пошел до Возвяглю, о т т у д а і к Києву”.

Дуже важливі на цьому тлі відносини Галицько-волинського та Володимиро-Суздальського князівств. Сучасниками Данила були великі князі: Володимиро-Суздальський – Ярослав та його сини: Андрій та Олександер (Невський). Року 1243 Ярослава, першого з князів, хан Бату викликав до Золотої Орди, звідки повернувся він “великим князем Руси”. В. Пашуто вважає, що цей виклик, і призначення були наслідком того, що Ярослав не брав участи в битві на р. Сіті 1238 року, коли князі намагалися покласти край переможному рухові татар. Ярослав здобув великий вплив при дворі Бату, але можливо, що цей “фавор” у Бату викликав підозріле ставлення до нього при дворі великого хана в Монголії: Ярослава викликали до Коракоруму і там отруїли. Цікава думка автора, що обидва українські князі – Мйхаїл та Данило – стали жертвою провокації Ярославового сина: Михайло був забитий, Данило, більш обережний, уник небезпеки.

Після вмерти Ярослава його сини дістали: Андрій – Володимир та велике князівство, Олександер – Київ та “всю землю Руську”. Крім того Олександер володів Новгородом, не підвладним татарам. Андрія підтримували: Ярослав Тверський та Данило Галицький, з дочкою якого Андрій в 1250 році одружився. 1252 року Олександер поїхав до Бату, до Золотої Орди, і дістав ярлик на велике княжіння. Проти Андрія пішло татарське військо під командою Неврюя. Андрей втік до Швеції. Володимирський літопис закидає Андрієві, що не побажав він “ц а р е м (себто татарам) служити”. Великим князем став Олександер, який повів політику повної супроти татар покори.

З цією політикою Олександра ставить В. Пашуто в зв’язок відрядження Бату, того ж 1252 року, війська під командою Куремси проти Данила. Олександер, звільнившись з допомогою татар від конкуренції власного брата, хотів був тим же способом звільнитися від суперництва короля Данила. Але, – додає той же автор, – на відміну від князя Андрія Ярославича, Галицько-волинський князь зумів відбити татар, втративши лише Пониззя.

Після того, як хрестоносні війська зруйнували Константинополь і 1204 року заснували на руїнах Візантійської імперії Латинську, Візантія зорганізувала в Нікеї нову столицю. Туди перейшли і цісарський двір з Федором І Ласкарисом, і патріярх. Цісарі Феодор І і, зокрема, Іван Ватаці шукали союзів для боротьби з Латинською імперією та Папською Курією. Союз з цісарем Фрідріхом ІІ у 1240-х роках хвилював Курію. Одночасно вона намагалась нав’язати зв’язки з татаро-монголами й вислала послів до Монголії, щоб розпочати спільну акцію проти Нікейської імперії.

Олександер включився в союз, який наприкінці 1250-ох років зв’язав Нікейський Візантійський двір, очолений цісарем Ватаці, та великоханський двір у Каракорумі. “Не може бути сумніву, – пит. ше В. Нашуто, – що в татарсько-нікейських переговорах брали участь руські (себто володимиро-суздальські) дипломати”. В ході переговорів Олександер 1258 року примушений був визнати татарське панування над Новгородом, хоч татари ніколи його не підкоряли. Тоді ж встановлено систему баскаків і досягнуто привілеїв для Церкви й духовенства. Тоді ж покінчено з незалежним існуванням Галицько-волинського князівства: замість Куремси прийшов року 1258 воєвода Бурундай з більшими силами. Спочатку він, не оголошуючи війни Романовичам, закликав їх на допомогу в поході на Литву, і Василько мусів іти з ним; це привело до розриву з Литвою. Наступного року Бурундай з’явився з ще більшими силами і примусив знищити власними руками всі укріплення: Крем’янець, Лучеське, Данилів, Стожек, Луцьк, Львів, Володимир. Залишився тільки дуже добре укріплений Холм. Після того татари пішли на Польщу і зруйнували Люблин, Завихость, Сандомир, Лисець, Краків.

Цей останній напад татар зруйнував усе, що зробили Данило та Василько для оборони Галицько-волинської держави. Року 1264 помер Данило в гіркій свідомості безпорадности свого становища. Літопис присвятив зворушливі слова на спогад короля Данила, що був “мудрий, як Соломон”.

З Данилом зійшов з історичного кону один із найвидатніших володарів України, талановитий, самовідданий, освічений. Загальні обставини не дали йому довести до кінця справу піднесення України, але, не зважаючи на всі перешкоди, він багато зробив у цьому напрямку. Він зібрав усі землі, що ними володів Роман, створив із них з допомогою Василька могутню державу, з якою рахувалися сусіди, яку визнавав за поважну папа. Своїм коронуванням він затвердив її становище як королівства, як гідної спадкоємиці традицій Київської держави, і уможливив майже на сто років її існування. Данило, не зважаючи на тяжкі умови постійної війни, зумів зламати боярську опозицію і творити державу на нових началах. Галицько-Волинська держава зайняла почесне місце серед европейських держав; її міста викликали здивування, її армія доходила до Каліша та Оломунця, її військова тактика здобула славу. Не зважаючи на тісні зв’язки з Західньою Европою, культура, закони, література, релігія Галицько-волинського князівства залишалися українськими.

Доба Данила важлива й тим, що протягом 20 років яскраво намітилася різниця між ідеологією та орієнтацією української держави і Володимиро-Суздальської: тоді, як Данило для зміцнення своєї держави та звільнення її від татарського панування шукав зв’язків з Европою, Олександер, орієнтуючись на схід, визнав безоглядно владу татар. Таким чином стали один проти одного два різні світи.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Ілюстрована Історія України (Михайло Грушевський)