в) Письменство



Поруч з перекладами з XI ст. відомі й оригінальні твори. Перше місце серед них належить «Слову о законі й благодаті» митрополита Іларіона, яке виголосив він не пізніше як 1050 року над гробом Володимира в присутності Ярослава та його дружини Ірини (це позначає дату твору: 10 жовтня 1050 року вона померла).

«Слово» дає блискучу антитезу поганства та християнства, картину охрищення України, всю заслугу чого приписує Володимирові («не приходили апостоли», — каже він). Іларіон в цьому творі виявляє широку ерудицію, знання клясичної літератури, вміння користатися стилістичними формами, блискучими порівняннями й антитезою. Він рішуче відкидає участь Візантії в справі охрищення України, а також розриває традиційне уявлення про спільність історії Украши і Новгорода: не від Рюрика та Олега веде він князівську династію, а від старого Ігоря. Крім блискучого таланту оратора та ерудита, Іларіон виявляє національну свідомість і пишається, що належить до «Руси»: «не в худі бо и не в невідомі земли владычествоваша (Володимир і його предки), но в Руской, яже відома и слишима єсть всіми конци земли».

Поява такого вченого, ерудита, філософа, як Іларіон, на світанку української культури — річ надзвичайна. Але це свідчить, що культура Украши була значно старшою, коріння її було глибше, ніж доба офіційного охрищення. «Слово» Іларіона стало зразком для ряду панегіриків, починаючи з Володимира Васильковича.

Митрополитові Іларіонові приписує Д. Чижевський ще «Слово до тих, хто відмовився від світу».

В XII ст. маємо видатного вченого, «філософа», митрополита Климента (Клима) Смолятича. З творів Климента Смолятича зберігся лише один лист до пресвітера Хоми — відповідь на закид, що він у своїх творах спирається на Гомера, Аристотеля, Платона. Климентій відповідає, що Святе Письмо треба деколи розуміти символічно, а для цього необхідно знати античну філософію.

До школи Клима Смолятича наближався своїми поглядами блискучий проповідник XII ст. Кирило, єпископ Турівський (народж. між 1130 і 1140 рр.), один із найвидатніших письменників своєї доби. Від нього залишилося 8 проповідей. Він умів поєднати клясичні зразки грецьких проповідей з життям, природою. Проповіді Кирила мали в іХVII-ХVIII ст. наслідувачів і відомі на Балканах.

До часів Кирила належить анонімова проповідь «Слово про князів», чернігівського походження бл. 1175 року. Вона вихваляє Бориса і Гліба, як взірцю миролюбства, та Чернігівського князя Давида Святославича, батька Миколи Святоші. Блискуча проповідь ігумена Видубицького манастиря Мойсея — 1199 р.: похвала великому князеві Рюрикові за спорудження манастирських мурів. Видатна своєю красою анонімова проповідь-похвала св. Климентов, мощі якого лежали в Десятинній церкві.

Окремий характер мають проповіді Сераігіона, єпископа Воло-димирського (Суздальського), з 1274 року (1275 — помер), — перед тим архимандрита Києво-Печерського манастиря. Вони суворі, і всі нещастя, татарську навалу, він розуміє, як .кару за гріхи людей, як наближення кінця світу.

Мало розгорнулася життійна література. Дуже обережно до перекладів житій святих — Болгарії; Чехії — долучали житія українських святих. Не було навіть житій, св. Ольги, Володимира. Клясичний твір життійної літератури дав Нестор: це — «Житіє Бориса та Гліба», написане під впливом «Житія Вячеслава Чеського». Автор уникав фактичних деталів, намагався «знеособити» оповідання, мабуть, сподіваючись, що «Житіє» Нестора — св. Теодосія Печерського, написане просто, доступно, дає величезний матеріал з історії святого та манастиря, уривки його повчань. Воно було популярне і також вплинуло на східнослов’янську життійну літературу.

Окреме місце між «житіями» належить Патерикові Печерському, одній з найважливіших пам’яток старої української літератури першої половини XIII ст. Основу його дали дописи двох ченців — Симона та Полікарпа — які розповідають про події в манастирі та його ченців. Патерик охоплює величезний матеріял для характеристики манастиря, а також тодішнього життя Києва. Він мав виключний успіх і у сучасників, і у наступних поколінь. Петро Могила року 1643 канонізував усіх ченців, яких згадано в Патерику.

Від княжої доби не залишилося світських повістей, але до них можна віднести деякі сторінки літопису: Сказання про убивство Бориса та Гліба, про будову та освячення Десятинної церкви, про заснування Печерського манастиря, осліплення Василька, про чудеса святих, про забиття князя Ігоря, Корсунську легенду та ін. Ці. оповідання належать до найкращих творів старої київської літератури.

Окремі місця належать двом творам: «Поученіе дітям Володимира Мономаха», яке вже згадувалося вище, з додатком листа до Олега Святославича. В «Поученії», що є разом з тим автобіографією Володимира, описується походи та лови, подається морального характеру поради як для людини взагалі, так і для князя, який повинен сам входити у всі галузі управління, головне — суд: не дозволяти тіюнам зловживати владою, не кривдити людей, зберігати мир, бути милостивим навіть до винних, аби не покарати невинного; бути побожним, молитися, шанувати Церкву. В «Поученії», а ще більше в листі до Олега, — після того, як року 1096 забито його сина Ізяслава, а невістку Олег тримав в полоні, — Володимир пропонував йому замиритися. Поетичними словами закінчував він листа проханням відпустити невістку: «щоб я, її обнявши, оплакав з нею її чоловіка та її весілля… а кінчивши сльози, влаштую й на місці і сяде вона, як горлиця на сухому дереві, жаліючись» ..

Можливо, на «Поученіє» Володимира мали вплив чужоземні зразки: «Повчання» Людовика IX французького, візантійські, але найближчим могло бути «Повчання» єпископа Леофріка, особи близької до англійського короля Едварда, батька Володимирової дружини, Ґіти. Однак, усі ці зразки «Поученіє» Мономаха перевищує своїм високоетичним та релігійним характером. В цілому його твори дають образ тогочасної освіченої світської людини України та її християнського забарвлення.

2. Другий твір, який стоїть окремо, це — «Житіє і хожденіе Данила, Руськия земли ігумена» до Святої Землі. Вище була вже мова про цей твір, як географічний, але він мас велике значення і як літературний твір, який користався широкою популярністю: залишилося понад 100 відписів його. Данило, очевидно, чернігівець, бо згадує річку Снов та князів чернігівських. Він не забуває України: до поминальника записує імена українських князів і ставить на Гробі Господньому лямпаду за всю «Руську землю» — Україну.

Від XI ст. залишилися в літописах уривки епічних творів, але головним чином це т. зв. «билини», або «старини» чи «давнини». Це пісні, пов’язані переважно з Києвом та Володимиром Великим, «Красним Сонечком»; це героїчні оповідання про боротьбу славних багатирів-«храбрів» з різними ворогами.

Про існування співців при князівських дворах збереглося чимало вказівок. При дворі Ярослава були скандинавські «скальди», співці, що оспівували подвиги князя; «Слово о полку Ігоревім» згадує славетного Бояна, що оспівував двобій Мстислава з Редедею, Ярослава, красного Романа; за часів Данила був співець Митуса, який не захотів співати йому й перейшов до осередку бояр — Перемишля. Але якісь інші співаки складали славу Данилові та Василькові, коли вони поверталися після перемоги над ятвягами: «піснь славну пояху има».

Збереглися «старовини» (під назвою «билин») на півночі, переважно в Олонецькій та Архангельській землях; на Україні витіснили їх «думи» ХVІ-ХVП ст. з новою тематикою. Проте, українське походження «давнин» безперечне. На це вказують імена дійових осіб: Володимири — Великий та Мономах, Ілля Муромець, мощі якого спочивали в київських, печерах; Добриня, Путята; географічні назви: Київ, Дніпро, Пучай-ріка (Почайна), Чернігів; події: боротьба з половцями, татарами, Володимирові учти. Чимало «давнин» мають паралелі в літописах, що підтверджує їх українське походження.

Епос ХІІ-ХШ ст. створений був уже не в Києві, а в Галицько-Волинському князівстві. Розкіш, багатство Галичини відбилися на «давнинах», героями яких виступають Дюк Степанович та Чурило Пленкович, що змагаються своїм багатством, Михайло Поток-багатир; згадуються місця Поділля, Дунай, боротьба з татарами. Деякі уривки цього епосу зустрічаються в літописах.

«Слово о полку Ігоревім» — єдина літературна пам’ятка, що збереглася, хоч у пізнішій копії, але в більш-менш повному вигляді. Тема «Слова» — опис невдалого походу Новгород-Сіверського князя Ігоря з сином та братом Всеволодом проти половців у 1185 році. Написано «Слово» 1187 року, бо в ньому згадується Ярослав Осьмомисл, що того ж року помер, і Ігорів син Володимир, як полонений половцями, а повернувся він з полону 1187 року. Автор «Слова», можливо, сам брав участь в поході, і був особою, близькою до чернігівського князівською двора.

Написано «Слово» надзвичайно поетично. Природа в уяві автора живе життям людини, її радощами та сумом і різними знаками попереджає про небезпеку. Авторові зрозуміла поганська ідеологія, бо він раз-у-раз згадує слов’янських богів: князі — «Дажбожі унуки», вітри — «Стрибожі унуки», співець Боян — «Велесів унук»; згадується «Хоре» — сонце; по дорозі «Див кличе», встає «Діва Обида». Вся ця мітологія — гарні поетичні прикраси, якими автор уміло користується.

«Слово о полку Ігоревім» важливе не тільки своїми поетичними прикметами, воно важливе й тим, що автор його — український патріот. Він гірко переживає нещастя своєї батьківщини, для нього Руська земля — єдина, і він закликає князів берегти її, не руйнувати «которами». В цілому «Слово» є дійсно перлиною старої поезії, її перевершеною окрасою.

Багато писалось про аналогію «Слова» з французькими поемами, англійським Беовулфом, німецькою піснею про Нібелюнґів, але риси подібносте не позбавляють його значення самостійного твору. Не стояло воно у нас відокремлено, а було тісно пов’язане з літературною традицією, з розповсюдненими образами, і лише випадково збереглося з ряду інших.

Історичне письменство — літописи — було дуже розвинене в Україні-Русі ХІ-ХШ ст. Спершу як порічні записи подій ведені ченцями в манастирях, вони поволі перетворилися на літературно-наукові твори. До порічних записів стали вносити докладні описи подій, спостереження, характеристики дійових осіб, різного характеру сентенції. Порічні записи стали «енциклопедіями, збірками найрізноманітнішого літературного матеріялу», — характеризує їх Д. Чижевський. Автори літописів надавали їм свої погляди, ідеологію, редагували в них праці своїх попередників і оцими прикметами дали підстави для дослідників, насамперед О. Шахматова, виділяти з літописів окремі фрагменти і встановлювати хронологів редакцій. Найбільша збірка літописів це — Іпатіївська, яка збереглася в п’ятьох відписах, починаючи з XV ст. Іпатіївсвкий літопис характеризує М. Грушевський, як «правдивий архів нашого письменства, де переховалися одинокі майже останки нашої історіографії».

Перші літописні записи вели в Києво-Печерському манастирі, і імена їх авторів невідомі. Вони виконали колосальну працю, зібравши докупи порічні записи, оповідання сучасників, записки окремих осіб, легенди, договори з греками, а Також зразки чужої літератури: болгарської, моравської, грецької. Деякі з літописців мали визначні літературні таланти.

Найдавнішу частину літопису, що складається з кількох окремих літописів, опрацював чернець Києво-Печерського манастиря, Нестор, давши їй назву «Повість временных лет, откуда єсть пошла Русская земля».

Цей твір Нестора, закінчений 1113 року, не є звичайною компіляцією українських та чужомовних джерел, — це наукова праця, до якої автор вніс свою власну концепцію. Після широкого вступу —екскурсу в світову історію — автор дає образ розселення племен східніх слов’ян, і таким чином пов’язує історію України з історією освіту. Він перший створив «нормандську» теорію, виводячи князівську династію від варягів. Це треба було йому для того, щоб довести незалежність Украши від Візантії, яка на ті часи була реальною небезпекою для молодої української держави. Основна ідея Нестора — ідея єдности Руської землі, руської держави, а символом об’єднання її є князівська династія, рід князів Рюриковичів. Ідею єдности і політичної незалежности Української держави проголосив Нестор у часи, коли вже йшов швидкими темпами процес розподілу тодішньої держави на окремі землі, коли точилися міжусобні війни князів. Як ми вже бачили, цю ідею єдности підносили й паломник Данило, і анонімовий автор «Слова о полку Ігоревім».

«Повість временних літ» не залишилася в її первісній формі. Володимир Мономах передав продовжувати літописання до заснованого його батьком Всеволодом Видубицького манастиря, і там ігумен Сильвестер 1116 року переробив «Повість», надавши їй характеру, прихильного до Мономаха. В цілому «Повість» є пам’яткою політичної ідеології України старих часів. Вона свідчить про те, що автор її, Нестор, був великий ерудит, високообдарований дослідник, який створив першу наукову концепцію історії України.

Літописи писали не лише в київських манастирях: їх писали також у Чернігові, Переяславі, Новгороді, Пскові, Суздалі.

З XII ст. в Києві постав так званий Київський літопис, до якого ввійшло багато уривків з різних інших літописів, оповідань, які хтось, можливо, ігумен Видубицького манастиря, остаточно відредагував, закінчивши «похвалою» великому князеві Рюрикові. В Київському літопису часто зустрічаються промови, діялоги дійових осіб, які оживляють літописний виклад. Багато є в ньому батальних сцен. Герої літопису щиро вважають себе за охоронців «Руськія землі». Основна ідея літопису в тому, що нещастя є карою Божою за гріхи.

Інший характер має мальовничий, по-мистецьки написаний Галицько-волинський літопис, який охоплює події з 1205 року. В ньому використано багато місцевих літописних записів, перекладів З чужомовних джерел. Деякі дослідники припускають, що автором цього літопису є печатник князя Данила, Кирило. Простіша друга частина цього літопису — 1280-ті роки. Це — двірцевий літопис Василька Романовича та Володимира Васильковича з часів, коли головний центр інтересів з Холма переносився на Волинь.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Ілюстрована Історія України (Михайло Грушевський)