Ольгерд (1341—1377)



Після смерти ґедиміна в 1341 році Великим князем Литовсько-Руської держави став його син Ольгерд, який виявив себе дуже талановитим організатором. Д. Дорошенко називав його геніяльним. Головну увагу Ольгерд звернув на експансію вбік руських земель на південь та швдейний схід. У 1350-их роках Литовське князівство не спромоглося опанувати Новгорода та Пскова, хоч політичне становище там було дуже загрозливе; ці міста були між двома вогнями: шведи і ливонські лицарі — з одного боку й Московське князівство — з другого. Ця боротьба вимагала більше сил, ніж мала Литовська держава й утвердитися там Литовському князівству не вдалося. У 1350-их роках, внаслідок розбиття між окремими слабими князівствами, – піддалася Литовському князівству більша частина Чернігівщини. Брянськ, Чернігів, Новгород-Сіверський, Трубчевськ, Стародуб, Новосіль та інші дістають окремих князів, родичів Оль-ґердових братів Дмитра, Корибута-Дмитра і братанича Нарімундо-вича. На східніх землях залишилися старі українські князі під його зверхністю. На території Чернігово-Сіверщини Литовське князівство вступило на шлях конкуренції з Московським князівством і спочатку перемагало його. У 1360-их роках Ольгерд опанував Київщину і посадив у Києві свого сина, Володимира. Тоді ж перейшла під литовську зверхність Переяславщина.

Історія Києва в ХШ ст. мало висвітлена, але безепірною с залежність його від татар. Підлягав їм і князь Федір, якого згадується в XIV ст. Таким чином, призначення Ольгердом до Києва Володимира викликало незадоволення татар і їх похід на захист Федора. Над річкою Синіми Водами в 1363 році Ольґерд розбив татарські сили і примусив їх відступити. В історичній літературі довгий час вважалося, що Сині Води — це річка Синюха, доплив р. Бога. М. Грушевський вважав, що то не Синюха, а сучасна Сниводь, яку раніше називали «Синя Вода», на пограниччі Київщини, Волині та, Поділля. Таке розуміння топографії місцевости, де відбулася битва, вияснює, чому Ольґердова перемога на «Синій Воді» відкрила для нього шлях на Поділля. Поділля, що раніше називалося Пониззям, мало цілком окреме становище. Воно підлягало Галицькому князівству, але коли прийшли татари, відірвалося від Галичини і опинилося в безпосередній залежності від татар. Вище вже згадувано про те, як тяжко було навіть Данилові вести боротьбу з «татарськими людьми» Пониззя. Згодом, з ослабленням татар, які поділилися на кілька орд, Пониззя стало жити власним життям: там організувалися місцеві громади, які самі, без князів, керували своїм життям. Після перемоги над татарами, Ольгерд призначив на Поділля своїх племінників, синів Коріята: Юрія, Олександра та Константи-на. В літописі збереглася дуже цінна вказівка, що ці князі «увійшли в приязнь з отаманами, почали боронити Подільську землю, а баскакам дань давати перестали». Ця вказівка пояснює успіхи литовської експансії в українських землях: не як окупанти приходили вони, що ламають старі звичаї і поводяться як завойовники, а як люди, що шукали спільної мови з населенням. Коріятовичі порозумілися з місцевими громадами, обороняли населення від татар, будували фортеці — Бакоту, Смотрич, Кам’янець, який став столицею Поділля.

Серед українських земель, що опинилися під владою Литви, цілком окреме місце належало Волині. Ця багата країна за ХП-ХІУ століття звикла грати видатну ролю в державному житті України. Вона була найбільшим князівством, і протягом 40 років боролася з поляками, уграми; її обкраювали, обмежовували: в 1352 році, після походів Казіміра на Волинь, Волзьку волость дістав Юрій Наримун-тович, Холмщину — Юрій Данилович, Берестейську — Кейстут, Кобринську — Ольгерд. Любарт старався зберегти самостійність Волині, але це було тяжко. «Вічним миром» в 1366 році знову врізано Любартові володіння: Володимирську землю дістав Олексан-дер Коріятович — радше, як намісник короля, ніж як удільний князь. Любартові залишилася Луцька земля, але й з неї прилучено до Галичини південну частину — з Крем’янцем, Олеськом, Перемишлем. Використавши смерть Казіміра та виїзд на похорон його Олександра Коріятовича, Любарт захопив безспротиву Володимир і зруйнував польський замок. У 1376-1378 рр.. точилася вперта боротьба за землі, що відійшла до Галичину. Лише смерть Людвика Угорського в 1382 році дала можливість Любартові повернути ці землі.

Не зважаючи на тяжкі війни, великі невдачі, доба Любарта для Волині мала виключне значення. Він разом з Кей(гутом був найміцнішим із князів, і вони вдвох були постійними дорадниками Ольґерда. Любарт, — писав М. Грушевський, — зберіг для Волині вийнятково становище: вона була «зовсім осібним світом», не схожий на Велике Князівство Литовське. Любарт дбав за розвиток торгівлі, був засновником оборонного мурованого замку в Луцьку, будував церкви, побудував місто Любар. А головне — за нього Волинь залишалася українською землею. Серед білоруських земель перші прийшли під владу Литви Полоцьке та Вітебське князівства. З вітебською княжною Марією був одружений Ольґерд. Наприкінці правління ОльГерда у великому князівстві Литовському було 9/10 білоруської та української людности, яка ввійшла до цього князівства здебільшого шляхом мирових договорів. Ольґерд та інші князі в грамотах .оголошували, що «старовини не рушають, новини не вводять», і це здійснювали на практиці. Навіть система князівського управління не змінилася, тільки місце князів Моно-маховичів посіли князі ґедиміновичі, хоч залишився й дехто з Мономаховичів, які зобов’язувалися покорою литовському Великому князеві. Руські бояри йшли до литовського війська, вступали на службу до нового уряду. Українська культура, вища, ніж литовська, перемагала в усіх галузях литовську. Литовці переймали українську військову організащю, систему будування фортець, валів, переймали адміністрацію, господарство; «Руська Правда» стала джерелом права. В державній практиці збереглися українські терйіни — «тіун», «намісник», «ключник» і т. д.

У Литовсько-Руському князівстві залишився характер «удільних» князівств, і за кожною частиною зберігалася значна автономія. Так, Трокське та Віденське (князя Кейстута) князівства мали литовський характер, навпаки — в руських землях правили князі з допомогою своїх рад: у Києві, Полоцьку, Вітебську, Волині тощо. Князі вели свою політику: Андрій Ольґердович Полоцький уклав договір з Орденом; Київ вів боротьбу з татарами, Волинь — з поляками. Князь не мав права судити поза межами своєї землі. На війну Великий князь закликав удільних князів з їх військами. У великому князівстві панувала руська мова: про неї не можна ще казати, що то була українська, бо в ній були елементи білоруської; це була та мова, якої вживали в ХІ-ХШ століттях в князівствах України-Руси. Навіть на Жмуді, яка становила вийняток своїм консерватизмом, документи писали руською мовою. У великому Литовсько-Руському князівстві перемогла православна віра. Вище вже була мова, що ґедимін залишався поганином, але частина його синів та дочок були охрищені й пошлюбилися з християнами. Сам Ольгерд був двічі одружений — з дочкою Вітебського князя Марією та Тверського князя Юліянноіе. Всі його 12 синів та 6 дочок були охрищені. Наприкінці XV ст. лише Трокська земля, де князював Ольгердів брат Кейстут, та Жмудська залишиямся поганськими. Цікава річ: у 1382 році Жмудь заявила Яґайлові, що визнає його князем, якщо він залишиться вірним релігії поганських предків, і, не діставши згоди, перейшла до Кейстута. Так творилася могутня Литовсько-Руська держава, яка орієнтувалася на давню руську, але заразом і на західньоевропейську культуру. Ольґерд твердо вірив, що «вся Русь мусити належати до Литви», і в другій половині XIV ст. розпочав її «збирання», що характеризує політику Московського князівства лише з XV ст. Добу Ольґерда може характеризувати вірш, знайдений у книзі Статуту 1588 року.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Ілюстрована Історія України (Михайло Грушевський)