Казимір (1440—1492)



Обрання Казіміра Великим князем не відповідало плянам польських панів, і вони визнавали обранця не «Великим» князем, а лише «литовським». Владислав просто ігнорував його. Молодий князь опинився пвд впливом литовських дипломатів з Яном Гаштовтом на чолі, і правила його іменем реґенція. Дехто з князів одержав свої князівства: Свидригайло — Волинь, Гомель та Туров; Київ одержав Володимирів син, князь Олелько, одружений з дочкою Великого князя Московського Василм 1 та Софії Вітовтівни; він був увесь час зв’язаний з Сігізмундом. Взагалі був «покірний» бажанням Польщі. Загибіль короля Владислава в 1444 році у війні з турками під Варною змінила становище Великого Князівства. Казіміра обрано королем Польщі, і він переїхав до Кракова, хоч як вимагали від нього литовські маґнати, щоб він залишився в Литві або зрікся Великого Князівства. З переїздом до Кракова Казімір повів централістичну політику. Час від часу магнати просили короля, щоб залишився в Литві або дав іншого Великого князя; кандидатами були: Семен Олелькович, князь Радзівілл або хтось із його синів. Казімір стояв твердо і не зрікався Великого Князівства. Року 1492 він помер. Поляки обрали королем Казімірового брата, Яна Ольбрахтй, а на з’їзді всіх литовських земель обрано Великим князем молодшого брата — Олександра. На тяжкі часи боротьби Свидригайла з Сігізмундом припала подія в історії Церкви, яка, внаслідок політичних ускладнень, не набула належного значення. 1435 року, коли спалено живцем митрополита Герасима, прибув до Царгореду кандвдат Московськвго князя на митрополита — Рязанський єпископ Йона, але там уже поставлено митрополитом грека Ісидора, одного з найвизначніших освітою та талантами.

Поставлення Ісидора митрополитом мало глибоке коріння. Візантійська імперія знемагала під навалою турків, які вже заволоділи Балканським півостровом і загрожували Царгородові. Шукаючи засобів боротьби з ними, цісар Іван VII Палеолог та патріярх Йосиф II сподівалися дістати допомогу від папи. Політичне становище спонукало до зближення Церков, до унії в будь-якій формі. Цьому питанню мав бути присвячений собор у Феррарі. Мавши на ‘увазі репрезентацію на тому соборі, в Царгороді намагалися провести на керівні пости видатних людей, які могли б з честю провадити ардгітику; тому виникла кандидатура Ісидора на катедру митропо-яита «всея Руси». У Москві Ісидора прийняли досить холодно, а в Литовському князівстві, захопленому боротьбою Сігізмунда з Свидригайлом, не приділили належної уваги питанню окремої митрополії. За кілька місяців після приїзду до Москви, 1437 року, Ісидор, я супроводі великого почету з єпископів Суздальського, Псковського, Новгородського, Тверського, духовенства та мирян — разом до ста осіб. — прибув на Собор до Феррари. Але незабаром собор перенесено до Фльоренції. Там Ісидор виступав рішучо й авторитетно за унію, але підходив він до тієї справи не як богослов, а як політик і патріот Візантії. «Ліпше з унією повернутися на батьківщину, — казав він, ніж, не прийнявши унії, втратити батьківщину». Де був аргумент, що його прийняли цісар Іван VII та патріярх Йосиф. На високий авторитет Ісидора вказує те, що він був один із кандидатів на патріярха, коли помер Йосиф II. Собор закінчився об’єднанням Церков. Ісидор одержав титул кардинала та папського «мата 144О року він поїхав через Польщу, Галичину, Литву до Москви. В своєму оголошенні, зверненому до всіх «русинів, сербів, волохів, інших народностей та до латинян», він закликав усіх «ярваково шанувати обидві віри, які тепер з’єдналися, однаково відвідувати церкви обох визнань і вважати за правдиве Тіло Христове, вя якому б хлібі не було воно освячене. Всяка різниця між Церквами зникала, і обряд втрачав своє значення. Ісидор пробув щось із рік у Польщі та в Литовському князівстві, але там мало-хто цікавився питанням унії: в Польщі були захоплені 0бедиямщям з Угорщиною; у Великому Князівстві забито було Сігізмунда, йшли вибори, обрання малого Казіміра. До того польські та литовські католики негативно ставилися до Фльорентійського собору, і тому сама унія була в їх очах неправною. Взагалі католицькі Верстви не хотіли унії. За час перебування у Великому Князівстві Ісидор не здобув ні опозиції ні співчуття, хібащо в Київського князя Олелька, який здобув престол, і поставився до унії сприятливо.

Інакше стояла справа в Москві, куди приїхав Ісидор 1441 року. Там відразу викликав він протест проти унії, і його заарештували. Ісидор втік до Твері, де його знову заарештували. Лише в 1442 році втік він з в’язниці до Казіміра. Але становище його тут було ще складніше, ніж рік тому. Єпископ Віденський Матей заборонив йому проповідувати та служити, а православні засуджували його за те, що служив у костьолах. Ісидор подався до Риму. Титулу митрополита він не склав і виконував митрополичі функції, зокрема висвятив Данила Володимирського, але до своєї митрополії вже не повертався. Він почував, — як писав М. Грушев-ський, — що «справу унії на Русі забито… Русь українська й білоруська .. . задержалася супроти унії в мертвій пасивності, властиво її зігнорувала». Року 1448, ще за життя Ісидора, поставили в Москві самовільно, без згоди патріярха, митрополита Йону, на сторону якого перейшли українські князі Свидригайло Волинський і Олелько Київський. Його визнав Казімір і року 1451 передав йому всі єпархії Великого Князівства — без Галичини. Однак, влада нового митрополита була дуже обмежена: його визнавали тільки північні епископії, спикопські катедри заміщали без його згоди, Полоцький єпископ називав його просто «братом», а не «отцем» і т. д.

1458 року папа Каліст Ш, на прохання Ісидора, призначив на Київську катедру митрополитом Григорія Болгарина, що був висвячений ще патріярхом Царгородським Григорієм Маммою, та приєднався до унії. Казімір прийняв Григорія; визнали його всі українські та білоруські єпископи, крім одного — Чернігівського — який перейшов до Москви. Григорій незабаром відрікся від унії і був затверджений на катедрі митрополита патріярхом Царгородським Діонисіем, що не визнавав унії. Так 1458 року розділилися Церкви — Московська та Київська: в Москві залишився митрополит Йона, на Київській катедрі — Григорій. До Київської митрополії ввійшли епископії: 9 українсько-білоруських, а до Московської — 8 великоруських з Великого Князівства Литовського. Лише дві — Смоленська та брянська — приєдналися до Московського митрополита. Наступник Йони, Теодосій, іменувався тільки «Московським», а не «Київським» митрополитом. Так тривало до 1686 року. Московську митрополію патріярх не затвердив, і фактично вона була автокефального. У Великому Князівстві встановлюється на деякий час обрання митрополитів, але з затвердженням патріярхом. Після смерти Григорія 1475 року був обраний на елекційному соборі Мисаїл, єпископ українських князів. У соборі, крім єпископів, брали участь кня-івата, шляхта, «нарочитій мужіє». Після нього ряд митрополитів :.вув обраний на елекційних соборах і затверджений царгородським патріярхом. Це були: Симеон (1480-1488), Йона Гнезна (1492-1494) ц Макарій (1494-1497), пізніше був забитий татарами й визнаний Православною Церквою святим. Після нього був Йосиф П Болгаринович (1498-1501). Тут лише стисло подається фактична історія Церкви XV століття. Докладніше мова буде далі.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Ілюстрована Історія України (Михайло Грушевський)