Головна Головна -> Підручники -> Підручник Ілюстрована Історія України (Михайло Грушевський) скачати онлайн-> Олександер (1492—1506)

Олександер (1492—1506)



Обрання Олександра перервало слабкий зв’язок Великого Князівства з Польщею. Князівство почувало повну незалежність від Польщі, і Олександер уже не домагався визнання його королем. Обидві держави жили окремим життям. Коли Олександер просив у поляків допомоги в боротьбі проти спільних ворогів, вони відмовляли, поки не буде відновлено унії. 1499 року, коли Польща була настрашена турецьким нападом і просила допомоги, Олександер відповів, що Рада не дасть на це згоди поки польські пани не створять «справедливі та рівні умови». Року 1501 помер король Ян Ольбрахт, і королівський престол без боротьби перебрав Олександер. Умовою його обрання був компроміс: «Корона Польська й Велике Князівство Литовське злучаються в одно неподільне й одностайне тіло, щоб був один народ, одна нація, одне братство, спільна рада, одна голова, один король і пан». Король має бути і великим князем, його обирають спільно урядовці обох держав; монета має бути спільна; урядовці мають складати присягу королеві та великому князеві. Але все це промовляло тільки за персональну, а не за реальну унію, якої хотіли поляки. На практиці жадної унії не було. Литовські пани, крім кількох урядовців, цього акту не підписали. Року 1569 вони пояснили польським панам, що в 1501 році стани литовські не прийняли цього акту. Велике Литовсько-Руське князівство пережило великі зміни за Казіміра та його наступників. Ще за правління Сігізмунда Кейстутовича руський елемент опинився в положенні нижчому, порівнюючи з литовським і католицьким. За Сігізмунда до цього приєднувалося переслідування аристократії, незалежно від її національности, але за Казіміра відносини вже цілком з’ясувалися: католицька литовська аристократія міцно взяла до своїх рук провід державного життя. Латинські єпископи виступають, як члени Ради, в якій православних не бувало. Литвини-католики займають вищі посади те лише в литовських староствах, як Троцьке, Жмудське, а часто і в білоруських; Полоцькому, Вітебському, а також на Київщині та Волині. Жаден русин не був ні воєводою віденським, ні канцлером. Щоправда, литовська регенція зробила для українців поступку: Волинь дістав Свидригайло, а Київ — Олелько. Але Олелько був близький з литвинами, а син його і наступник Семен був одружений з дочкою Гаштовта. Однак, після смерти Семена вже не затверджено на Київського князя Семенового сина Василя, ні його брата Михаїла, а призначено намісником Мартина Гаштовта. Кияни його нр хотіли, і лише з військовою силою ввійшов він до Києва. Семен Олелькович дістав князівство Слуцьке. Після Гаштовта 1480 року призначено киянина, Івана Ходкевича, але по ньому — литвина-католика, Юрія Паца, і лише після нього православного князя Дмитра Путятича, з дрібного Друцького князівства. Подібне становище було на Волині. Після смерти Свидригайла в 1452 році на Волині теж з’являються на вищих урядах литвини.

Незадоволення українців та білорусів зростало, і 1481 року виявилося воно у змові проти Казіміра: князі — Михайло Олелькович, Іван Голшанський, Федір Більський вирішили відділити землі по Березину й приєднати їх до Москви. Змова була викрита, а змовників страчено. Образи на релігійному ґрунті штовхають православних до Москви. Це погіршувало відносини між Литвою та Москвою, які й без того загострювалися на ґрунті політичного суперництва. Цей русько-литовський антагонізм і нахил руських елементів до Москви були явищем цілком ясним, — про це писав у 1470-их роках Длуґош. За Вітовта Москва рахувалася з силою Литовського князівства. Прилучення в 1404 р. Смоленської землі, вплив Вітовта на Рязанське та Тверське князівства — свідчили про перевагу Литви над Москвою. Низка сіверських князівств добровільно піддається під владу Вітовта. Року 1392 Великий князь Московський Василій І, син Дмитрія Донського, одружується з дочкою Вітовта, Софією, і вважає це за велику честь, а вмираючи, призначає Вітовта опікуном. Навіть, не зважаючи на послаблення Литовсько-Руського князівства після Вітовта, воно виглядало сильнішим, ніж Москва. Під час боротьби з Москвою Новгород звернувся до Литви й піддався Казимірові; Казімір призначив намісником Михайла Олельковича, але гой покинув Новгород після смерти брата, сподіваючись одержати в спадщину Київ, і Казімір, не призначивши нікого до Новгороду, допустив розгром його в 1478 році. Не підтримала Литва і Тверського князя в 1484 р., і Рязанського — в 1480-их рр.

У XV ст. в становищі Литовсько-Руського князівства зайшла кардинальна зміна. Під впливом литовського елементу уряд Великого Князівства дедалі менте звертав увагу на русинів — білорусів та українців, а натомість переносив центр ваги на Польщу й легковажив Московське князівство, яке зростало за його рахунок. В останній чверті XV ст., як згадано вище, чернігівські князі потягли до Москви зі своїми землями. Після смерти Казіміра Москва вже рішучо бере участь у пограничних війнах: в 1492 році московські війська зруйнували міста Любутськ, Мценськ, Мосальськ, Хліиень, Рогачів. У 1493-94 рр. московські воєводи ходили тна Мезочеськ, Серпейськ, Опаків, здобули Вязьму. В посольстві до Олександра Московський князь уперше іменував себе «государем всея Руси». Шукаючи порятунку, литовський уряд запропонував одружити Олександра з дочкою великого князя Московського, Івана Ш, Оленою. Укладено договір, згідно з яким за Москвою залишався вплив на Новгород, Псков, Твер, Рязань; деякі з захоплених міст Москва повернула Литві. Але цей шлюб нічого не змінив на краще. На сході швидким темпом ішов процес об’єднання земель грд владою Московського князя. Цьому процесові відповідала ідеологічна теорія, яка ставила московських князів як спадкоємців величі Візантійської імперії. Хронологічно зростання, могутности Московської держави збігалося з занепадом Візантійської імперії під навалою турків у 1453 році. На цьому ґрунті постає теорія трьох Римів: перший Рим упав, другий Рим — Константинпіль — теж упав, третій Рим — Москва — «стоятиме вічно».

Серед московських князів, духовенства, провідної еліти зміцнюється переконання в тому, що Москва — спадкоємниця Киева, а московські князі — нащадки Рюриковичів», Мономаха. Цю фантастичну теорію ширили всіма заходами , нехтуючи фактами, що Юрій Довгорукий — молодший син Володимира Мономаха — мусів поступитися правами старшому братові, Мстиславові І, князеві Київському та його нащадкам. Забуваючи про розквіт Волинської держави часів Мстислава та Романа, коронацію Данила, московські політики твердили про спадкові права московських князів, про «шапку Мономаха» та його барми, які нібито доводили спадкові права на Візантію і на Київ. Цей мотив — боротьба Москви за «свої землі», червоною ниткою проходить через усі події з XV навіть до XVIII ст., коли виправдується загарбання українських земель при розподілі Польщі.

У XV ст. неймовірно швидко зростає Московське князівство: в 1463 році приєднано Ярославське князівство, в 1472 — Пермську землю; в 1474 — ростовські князі продали Москві решту своїх земель; в 1478 — підкорено Великий Новгород; в 1485 — Тверське князівство; 1489 — В’ятську землю. Непідкореними залишилися на деякий час — Псков, Смоленськ, Рязань. У 1490-их роках переходять до Москви чернігівські князі, князі в’яземські, белевські, новосильські, одоєвські, воротинські, мезецькі; московські князі виступають «як борці за руську народність та православну віру», — писав В. Ключевський.

Війни з Литовським князівством за ці землі в 1492-1494 та 1500-1503 роках були для Москви у елітні. Навіть славетний воєвода Костянтин Острозький взятий був у полон, і Олександер відступив Москві Чернігів. Новгород-Сіверський, Стародуб, Путивль, Рильськ, Гомель, Любеч, Брянськ, Мценськ, Дорогобуж, Білу, Торопець і інші, разом 319 міст та 70 волостей. Іван Ш заявив послам литовським, що вважає своєю «отчизною» не лише ці землі, але й всю землю Руську. Пізніше, 1519 року, московські бояри заявили послові папи Льва X, що Київ, Смоленськ, Вітебськ, Полоцьк — великий князь Литовський «держить неправдою», і великий князь Московський прагне не чужих земель, а своїх.

Ця аберація була такою міцною, що до наших днів знаходяться історики, які вважають, що підкоренням українських та білоруських земель московські князі «доходили своїх прав», не задумуючись над тим, які права мало Московське князівство на землі Київської держави.

У XV-XVI ст., коли загострюються взаємовідносини на національному та релігійному ґрунті в Литовсько-Руському князівстві, ця ілюзія про спільну батьківщину під омофором Православної Церкви сприяла збільшенню числа прихильників Москви серед руської людности Великого Князівства.

Великий князь, Рада могли б, повинні були б боротися з цим шляхом пільг, поширення прав Православної Церкви. Але, захоплений боротьбою з зазіханням Польщі — з одного боку, побоюючись втратити свої права, підтримуючи прагнення Католицької Церкви — з другого боку, уряд недоцінював належно всі ті загрозливі явища, які відбувалися в руській частині людности.

Шлюб Олександра з Оленою, дочкою Івана III, яка, згідно з договором, залишилася православною, але становище якої в католицькому оточенні було дуже складне, давав привід Іванові Ш робити інтервенції в обороні православної віри.

У серпні 1506 р. Олександер помер. Новий Великий князь Московський, Василь ІП (Іван III помер того ж року в травні) звернувся до Олени, своєї сестри, з проханням допомогти йому в обранні його на литовський престол, але спізнився, бо вже був обраний молодший брат Олександра, Сіґізмунд.

Так білоруська та українська людність Великого Литовсько-Руського князівства опинилася в безвихідному становищі. З одного боку загрожували їй латинізація і спольщення, а з другого,— наступало православне Московське князівство, яке, поки що, заманювало пільгами і в усякому разі — рівноправністю.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Ілюстрована Історія України (Михайло Грушевський)