г) Козацтво



З XIV століття в житті України з’явилися козаки, які з кожним роком набували більшого значення. Початок козацтва, як окремої групи населення, тяжко встановити. В ті часи, коли Україна знемагала від татарських нападів, енергійні, сміливі люди вирушали в степ, на «уходи» — полювати на дикого звіра, займатися рибальством, збиранням меду диких бджіл. Життя в степу, серед небезпек різного роду, їх манило більше, ніж життя в селах та. містах. Ці люди поволі об’єднувалися у ватаги, групи, які спільно полювали, а в разі потреби нападали на татар, відбиваючи в них «ясир» і награбовану худобу. Добре знаючи степ з його стежками, криницями, ярами, вони стали небезпечним для татар ворогом. На зиму «уходники» поверталися до своїх осель — Канева, Києва, Черкас, сіл — і там розпорошувалися серед тих груп, з яких вийшли. Походили вони з різних станів: селян, бояр, міщан; були серед них навіть князі-маґнати, яких приваблювала стихія степу з його пригодами. Уходники перетворилися на постійних оборонців України.

Згодом «уходники» перестають вертатися до своїх осель, пограбованих, спустошених татарами. В XIV ст. вперше з’являється назва «козак». У словнику половецької мови з 1303 року «козак» — це значить вартовий, вояк. В кількох словниках турецької мови «козак» означав розбійника, незалежну людину, волоцюгу. Так розуміли стан козацтва сусідй-турки. Можливо, спочатку слово «козак» означало не лише українця.

У XV ст. термін «козак» вживають вже відносно українців. Року 1492 татарський хан скаржився Великому князеві Олександрові на киян та черкасців, що напали на татарський корабель під Тягинею. На це князь відповів, що він наказав «потрусити» козаків. Року 1499 в грамоті м. Києву згадується козаків з околиць Дніпра 1502 р. київські та черкаські козаки напали на татарського посла; 1504 р. Менґлі-Ґірей скаржився Великому князеві Олександрові на козаків, що пограбували татарських купців та послів. 1520 р. Великий князь доручив Сенькові Полозовичу, управителеві Черкаського староства, навербувати козаків на державну службу й виправити проте татар.

Такі перші розрізнені відомості про українських козаків. У XVI ст. починається об’єднання їх у військову організацію. Серед перших організаторів були Остап Дашкевич, староста Черкаський, Предслав Лянцкоронський, староста Хмельницький, Бернард Прет-вич, староста Барський, Семен Полозович, староста Черкаський; були сини магнатів, як князі Заславські, Збаразькі, Корецькі, Ружинські, Санґушки й ін. Участь цих осіб вказує, яку велику ролю в обороні України проти татар відігравали козаки і як високо цінили їх допомогу вищі представники адміністрації земель, що їх своїм військом уряд нездатний був охороняти.

Визначним організатором козацтва був князь Дмитро Байда Вишневецький, який, у 1640-их роках об’єднав розпорошені групи козаків і почав будувати для ник твердиню на Дніпровому острові Хортиці, нижче порогів. Так покладено початок Запоріжжю.

Вишневенький просив литовський уряд про допомогу «людьми і стрільбою», але дістав характеристичну для того уряду відповідь: не даючи допомоги, вів радив не зачіпати татар та турків. Уліті того ж року татари й турки облягали Хортицю. Вишневецький з козаками відступив до Черкас. Не мавши надії на допомогу литовського уряду, він звернувся до Москви, яка дала йому велику силу грошей і місто Білев з довколишніми селами. Спільний похід з московськими військами проти татар не дав нічого. Московський уряд перекинув Вишневенького на Кавказ для боротьби з черкасами, але Вишневецький повернувся на Україну.

Року 1561 Сіґізмунд-Авґуст, щоб не дратувати татар, вислав козаків Вишневецького до Лівонії, на війну проти Москви. Після того Вишневецький піддався спокусі стати молдавським господарем, але волохи зрадили його і видали туркам. В 1563 році його страчено. Байда-Вишневецький залишився в пам’яті українського народу, як герой-захисник України.

Однак, із загибеллю Вишневенького козацька організація не розпалася. Після його смерти козаки заснували на Дніпрових островах кіш Січ. У 1580-их роках вживається вже термін «січові» козаки. Козацтво вважало себе самостійною військово-політичною силою і вело незалежну від Польщі політику: укладало договори з Москвою, Кримом, Туреччиною, Молдавією.

Постійні походи козаків на Крим викликали скарги та погрози татар та турків, і 1572 року Сігізмунд-Август доручив коронному гетьманові Язловецькому укласти «реєстр» з 300 козаків, що мали б одержувати певну платню за охорону прикордонних замків і підлягали б тільки керонному гетьманові. Звичайно, це число було замале, і решта козаків, що їх прозивали «низовими», продовжувала жити на Запоріжжі, Року 1582 Стефан Баторій збільшив реєстр козаків до 500, а пізніше доведено його до 1000. їх центром-станицею призначено м. Терехтемирів, де влаштовано шпиталь для старих та хворих козаків.

Низові козаки створили в XVI ст. на Запоріжжі військову організацію, яка з невеликими змінами тривала до XVIII ст. Тут були люди всіх станів, різних націй, але всі були рівні і брали участь в Раді, яка вирішувала актуальні питання, обирала старшину — гетьмана, осаулів, суддів, обозного, писаря.

В ХVI – XVII ст. козацька маса жила у військовому таборі, мала до 38 куренів, на чолі яких стояли отамани; господарство було спільне, військо забезпечувано їжею, зброєю. Але вже в XVI ст почалася диференціяція: появились заможні козаки, що володіли човнами, знаряддям виробництва, а «сірома», біднота не мала часом власної сорочки. Головним джерелом існування козацтва була військова здобич з нападів на татар.

Запорожці мали свою власну фльоту— «чайки», човни на 50-70 осіб, з гарматами, якими вони випливали у море. У XVI ст. запорожці, перейнявши у татар їх військову тактику, вирушали в по-| ходи верхи, але до бою ставали піші й стали для них дуже небезпечним ворогом.

На Січ не допускали жінок і дітей. Родинні козаки звалися «городовими», вони мали свої господарства і мешкали на Брацлавщині, Барщині, Київщині. Січові козаки стали на шлях власних зовнішніх відносин. Наприкінці XVI ст. вони втручалися в молдавські справи. Після боротьби претендентів на молдавський престол, один із них, Івоня, якому допомагав польський уряд, змобілізувавши брацлавських та барських козаків, був взятий в полон турками і страчений. Після смерти Івоні з’явився в Україні нібито брат його, Іван Підкова. На допомогу Підкові зібрався загін з 600 низових козаків, який на чолі з гетьманом Шахом у 1577 році ходив на Молдавію. Вони здобули столицю Молдавії Яси, але незабаром мусіли покинути її, бо прийшла волохам турецька та польська допомога. Підкову схоплено і страчено у Львові. Після того протягом 20 років козаки з різними ватажками, переважно нащадками Івоні, ходили на Молдавію з різними успіхами. Року 1599 польський уряд настановив господарем Молдавії боярина Єремію Могилу.

Внаслідок успішних походів козаки стали видатним чинником східньоевропейської політики, зокрема боротьби проти Туреччини.

Походи козаків ширили їх славу в Европі.

Значення козаків добре виявляє звернення до них цісаря Рудольфи II в 1594 році та папи Климента VIII, які закликали козаків укласти з Німеччиною союз для боротьби з Туреччиною. Посол цісаря Ерих Лясота прибув на острів Базавлук, на Запорізьку Січ, і вів переговори з старшиною, як відпоручником незалежної держави.

У зв’язку з цим договором Северин Наливайко, шляхтич на службі Костянтина Острозького, покинув князя і з власними козаками ходив проти турків на Молдавію. На допомогу Наливайкові прийшов гетьман Григорій Лобода. Спільними силами козаки розбили військо молдавського господаря, примусили його зректися турецького васалітету і присягти цісареві. Після того разом з господарем ходили на Тягиню, Білгород, Кілію, Аккерман. На цьому вони припинили війну з «невірними».

Після того головна увага козаків звернулася на події в Речі Посполитій, де почалися селянські повстання проти польського гніту, який збільшився після Люблинської унії. Багато селян тікало на Запоріжжя, приносячи з собою атмосферу протесту. Року 1591 по Україні пронеслася перша хвиля повстань, викликаних Христофором Косинським, якому за службу в козацькому реєстровому війську надано маєток. Це надання опротестував Білоцерківський староста князь Януш Острозький. Тоді Косинський підняв повстання козаків, до яких приєдналося багато селян. Вони напали на Білу Церкву, на маєтки Острозьких. Повстання охопило Київщину, Волинь, Поділля. Лише в 1593 році повстанців розбито біля П’ятки, недалеко Чуднова, а незабаром забито і Косинського.

Ще важливіші події зв’язані з ім’ям Северина Наливайка; він сам походив з Поділля — Гусятина чи Сатанова, з местностей Калиновських. Батька його, кушніра, забив на смерть Калиновський. Северин з братом Дем’яном знайшли притулок у князя Костянтина Острозького, і Дем’ян став там священиком, займаючись перекладами і оригінальною творчістю. Северин, освічена людина, був добрий пушкар. У 1594 році він зорганізував загін, до якого входили селяни, путні та панцерні бояри, збройні слуги — взагалі нижчі шари військових людей, і з гетьманом Лободою ходив у 1594-1595 рр. на Молдавію як союзник німецького цісаря, що піднесло його авторитет в очах козацтва. З Молдавії він подався на Брацлавщину, де з 1592 року виникали конфлікти міщан з королівськими урядовцями.

Міщани з Пикова підтримували козаків під час повстання Косинського. Року 1593 загострився конфлікт між міщанами Брацлавщини та королівськими урядниками. Наступного року староста Струсь скаржився на сваволю міщан. Вони твердо заявили, що не визнають його влади, стріляли по його війську.

3 допомогою Наливайка брацлавські міщани, напавши 1954 року на шляхту, прогнали старосту Отруся, захопили місто та замок і запровадили дійсне народоправство з міським посадником Тиковичем на чолі. Рух перекинувся на Барщину. Так тривало до весни 1595 року. На чолі визвольного руху стали Северин Наливайко, Григорій Лобода, полковник Матвій Шаула. Сучасники — серед них католицький біскуп Верещинський — писали про пляни заснування незалежної козацької республіки на схід від Дніпра. Наливайко хотів зорганізувати козацьку провінцію між Дністром та Богом, щоб звідти вести боротьбу з татарами та турками.

Походи Наливайка розворушили селянство: «вся Україна скозачіла, всюди повно зрадників та шпигунів», — писав польський сучасник. Повстання охопило широкий район, перекинулось на Білорусь — Случчину, Могилівщину. В 1596 році повстанці громили не лише шляхту, а й спеціяльно противників православних. Польське панство було безсиле подолати повстанців і в паніці тікало.

1596 р. під Гострим Каменем військо польського гетьмана Станіслава Жолкєвського в бою з повстанцями зазнало поразки, але й повстанці також мали великі втрати і відступили за Дніпро. З ними йшли жінки з дітьми, які боялися помсти поляків, і це дуже усклад-нювало становище. Повстанці сподівалися знайти підтримку серед селян Полтавщини, але по дорозі їх наздогнав гетьман Жолкєвський із свіжим військом. Він обляг табір повстанців на березі річки Солониці, біля Лубень, і відрізав його від води. В таборі почалися хвороби, голод, сварки. Гетьмана Лободу забито. Облога тривала два тижні. Почувши, що наближається полковник Підвисоцький з запорожцями, Жолкевський два дні засипав табір гарматним вогнем. Нарешті козаки піддалися і видали ватажків, яким поляки обіцяли амнестію. Але після капітуляції поляки вирізали обеззброєних козаків, стратили всіх ватажків, Северина Наливайка вивезено до Варшави і там після страшних тортур страчено. Лише невеличка частина козаків втекла на Запоріжжя. Лють поляків не знала меж. Варшавський сойм 1597 року проголосив усіх козаків «ворогами держави» і наказав нищити їх. Поразка під Солоницею була одною з найбільших трагедій України, наслідки якої ще довгий час гальмували її дальший розвиток. Проте, не зважаючи на невдачу, залишився фермент, який підтримував опозиційний дух українського населення, а ім’я Наливайка зберегла народня пам’ять, як борця за його свободу.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Ілюстрована Історія України (Михайло Грушевський)