Головна Головна -> Підручники -> Підручник Ілюстрована Історія України (Михайло Грушевський) скачати онлайн-> Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний (1616-1622)

Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний (1616-1622)



Найбільше успіхів та слави здобуло козацтво за гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Походивши із шляхетської родини з Самбірщини в Галичині, він Дістав освіту в Острозькій Академії, служив у суді і пішов до Запоріжжя. Сміливість, відвага, видатні адміністративні здібності висунули його на гетьмана.

Сагайдачний провів ґрунтовну реформу козацтва, перетворивши окремі партизанські ватаги на регулярне військо з суворою дисципліною. Сагайдачний брав участь у походах на Молдавію, Лівонію, але головним чином прославився морськими походами на Крим та Туреччину. 1616 року здобув Каффу, де був найбільший ринок невільників, і звільнив їх.

Під тиском турецького уряду Польща поставила Сагайдачному вимогу припинити напади на Туреччину й обмежити кількість реєстрових Козаків: виписати «ремісників», війтів, купців, .шинкарів, бурмістрів, кравців. Ця вимога вказує на те, з кого складалося козацтво.

В Обставини склалися так, що королевич Владислав, який вирушив був 1617 року на Москву, щоб узяти «свою державу», опинився І618 року в дуже скрутних умовах. Тоді на допомогу поспішив Сагайдачний з 20-тисячним військом: здобув Путивль, Єлець, Лівий і з польськими військами підступив до Москви. Наслідком походу Владислава було Деулінське перемир’я того ж року, за яким Польща дістала Смоленську та Сіверську землі. Не зважаючи на допомогу, що врятувала Владислава від полону, Польща примусила Сагайдачного зменшити число реєстрових козаків до 3 000 чоловіка; решта пішла на Запоріжжя.

Значення Петра Сагайдачного полягало не лише у визначній військовій діяльності: він, перший з козацьких гетьманів, поєднав інтереси активніших груп українського громадянства — козацтва, міщанства й духовенства. Сагайдачний, також перший з гетьманів, поширив свою діяльність на Київ, який знову став політичним осередком нової України.

В той час у Києві в центрі гуртка освічених людей стояв архимандрит Києво-Печерського манастиря Єлисей Плетенецький. М. Грушевський влучно схарактеризував його такими словами: (Плетенецький) «відкрив нову добу в життю сеї твердині українського аскетизму й зробив з Печерського манастиря першорядну культурну силу». Плетенецький скупчив біля того манастиря найкращі наукові та літературні сили, як Памва Беринда, Захарій Копистенський, Лаврентій Зизаній, Йов Борецький — перший ректор Братської школи та інші. Плетенецький 1615 року купив у Сірятині друкарню, засновану Гедеоном Балабаном під час боротьби з Львівським Братством, і перевіз її до Києва. За 15 років ця Друкарня випустила понад 30 видань — більше, як випустили всі українські друкарні, разом узяті 3 цим гуртком зв’язане засноване 1615 року братство, до якого вписалося «безчисленно» різного народу: духовенство з печерського гуртка, міщанство, шляхта. 1616 року вписався до нього і гетьман Сагайдачний з «усім Військом Запорозьким», прийнявши братство під свою протекцію. Братство злучилося зі школою, уфундованою Гальшкою Гулевичівною, по чоловікові Лазькою, на подарованій нею площі та з заснованим на її ґрунті Богоявленським манастирем.

Під час широкої діяльности Сагайдачного на Запоріжжі скупчувалися незадоволені з його політики супроти Польщі. Він ішов на поступки, вичікуючи нагоди розпочати війну з Польщею: обмеження реєстру козаків, заборона виходити до моря тощо. Але козацька маса не поділяла його обережности. Тож Сагайдачного скинули а гетьманства, а на гетьмана обрали Яцька Неродича-Бородавку, представника радикального козацтва. Під його проводом козаки негайно почали готувати похід на Чорне море.

Проте, втрата Запоріжжя не захитала становища Сагайдачного: він залишився полковником війська Запорізького — офіційно під «реґіментом гетьмана Бородавки», але фактично — повним господарем «волости», яка не підлягала Запоріжжю: Київщини та Терехтимирова, де мешкало статечне козацтво.

В колі цієї української інтелігенції зродився плян врятування Православної Церкви. Після Берестейської унії поволі всі православні єпископи перейшли на унію, а Михайло Копистенський та Гедеон Балабан померли. Залишився один православний єпископ Львівський — Єремія Тисаровський. Брак єпископів справляв для православних великі труднощі. Кандидатам на священиків доводилось їздити на висвячення за 500-600 кілометрів. Священиків було замало, діти вмирали нехрищені, старі — без сповіді, молодь одружувалася без вінчання. Правда, в Києво-Печерському манастирі з 1612 року мешкав час від часу митрополит Неофіт, посол Олександрійського патріярха, який в разі потреби висвячував духовенство та святив церкви.

Ворожнеча між православними та уніятами була обопільна. Вище вже зверталося увагу, що Уніятська Церква не мала підтримки збоку римо-католиків, поляків, які тільки терпіли її. Так опинилася вона між двох вогнів: православні ненавиділи уніятів як зрадників, а поляки — як українців. Лише папа підтримував унію, але Сіґізмунд ПІ, під впливом поляків-сенаторів, не виконував наказів папи. Так змальовує становище українських Церков у XVII ст. католицький історик Г. Лужницький. Ворожнеча виливалася в диких ексцесах, в яких обидві сторони залишалися здебільшого безкарними. 1606 року в Слуцьку юрба, обкидавши камінням уніятського митрополита Михайла Рогозу, покалічила його. 1609 року у Вільні лавник Віленський, Іван Тупенка, кинувся з мечем на митрополита Іпатія Потія і відтяв йому два пальці.

Митрополити — Іпатій Потій (1599-1613) та Йосиф-Велямин Рутський (1613-1637) мали титул митрополитів Київських, але козацтво не давало їм змоги вступити до Києва. Року 1610 війт та бургомістри Києва звернулися до запорозьких козаків за допомогою проти уніятського ігумена Видубицького манастиря, Антонія Грековича, намісника митрополита Іпатія Потія, який не дозволяв православним священикам правити в Софійському Соборі. Року 1618 козаки втопили Грековича у Дніпрі.

Не мали наслідків скарги митрополита Иосифа Веляміна Рурського до люблинського трибуналу на київських міщан та духовенство, що не визнавали влади митрополита Іпатія Потія і підбурювали «козацьку вольницю» проти уніятів, а після його смерти — і самого Иосифа Веляміна Рутського. Ще раніше, 1614 року, митрополит скаржився на козаків за те, що допомагали Єлисееві Плетенецькому відбирати маєтності Києво-Печерського манастиря, які перейшли до уніятів. Так козаки виступали як оборонці православних у боротьбі з уніятами.

Збоку уніятів також не припинялася боротьба з православними. Посол Волинський, Лаврентій Древинський, на Соймі 1620 року офіційно заявляв, що уніяти зачиняють православні церкви, нищать церковне майно, розганяють священиків. У Пинську Ліщинський манастир обернено на шинок. У Вільні заборонено виносити покійників через замкову браму; ченців, що не переходять на унію, б’ють, кидають до в’язниць. «Словом, — закінчив він, — український народ терпить нечувану кривду».

Польський уряд не підтримував ні уніятів, ні православних. Року 1618, потребуючи допомоги козаків для війни проти Москви, він обіцяв «православним людям грецької релігії», спокій, свободу богослужень, свободу в релігійних справах, але це жадного заспокоєння не принесло.

В таких умовах Сагайдачний та київські вищі верстви прийшли до переконання, що тільки самі вони можуть поновити ієрархію, бо, у випадку смерти Єремії Тисаровського, вона припинилася б. Нагоду до цього дав Єрусалимський патріярх Теофан, що 1620 року повертався через Україну з Москви. На самому кордоні зустріли патрі-ярха козаки, і під їх охороною він прибув до Києва. Після нарад із Сагайдачним, духовенством та шляхтою, Теофан, з участю Софійського митрополита Неофіта та єпископа Страгонського Авраамія, такі перебували тоді в Києві, висвятив на митрополита Йова Борецького та п’ять єпископів на катедри: Полоцьку, Луцьку, Володимирську, Перемиську та Холмську.

Цей факт — висвята без згоди — став пізніше за формальний привід до того, що польський уряд не визнав ієрархії 1620 року. По суті уряд не мав нічого проти православної ієрархії, як доводить Г. Лужницький. Тоді, коли митрополит-уніят Йосиф Велямін Рутський кинув на нових владик клятву, польський клір із примасом Ґембщьким не боронили унії. На Соймі 1631 року католицькі посли, сенатори, єпископи — не хотіли боронити уші.

Висвячення нової православної ієрархії врятувало Православну Церкву від небезпеки залишитися без духовенства. З другого боку, мало воно те значення, що справа Православної Церкви в Польсько-Литовській державі офіційно стала під захист козацтва та міщанства, коли поволі зменшилося число захисників її — української шляхти, що дедалі більше окатоличувалася. Нові владики в маніфесті 1621 р. вітали козаків, називаючи їх заступниками «народу Руського», що «воював з Грецьким царством та христився з Володимиром». Це підносило авторитет Запоріжжя й давало йому провідне місце в житті України.

Польський уряд відмовився був визнати нову ієрархію за законну, але 1620 року почалася війна з Туреччиною. Під Цецорою турки розбили гетьмана Жолкевського, і Сіґізмунд Ш примушений був просити допомоги козаків. Вони скинули з гетьманства Бородавку й обрали знову Сагайдачного, який поставив умовою визнання польським урядом новопоставлених владик. Король дав згоду на словах. Козаки під проводом Сагайдачного здобули під Хотином блискучу перемогу. Але в бою Сагайдачний був поранений і помер від ран. Польський уряд не виконав обіцянки і не легалізував нових владик.

Коротка доба Сагайдачного має велике значення в історії України. З одного боку — він підніс престиж українського козацтва, якому завдано тяжкого удару під Солоницею. Завдяки політиці Сагайдачного козаки виступають на перше місце в суспільстві України і перебирають на себе значення провідної верстви, яку втрачає поволі українська шляхта, що польонізується і переходить на католицтво. Козаки вперше виступають не тільки, як оборонці селян, але й як протектори Православної Церкви. З другого боку — своєю діяльністю Сагайдачний повернув Києву значення культурного, релігійного осередку України. У промовах нововисвячених владик вперше висловлено переконання, що Київ, з його хоробрим козацтвом, е правдивим спадкоємцем слави Киева княжих часів: встановлювалося ідею тяглости історичного процесу; історична традиція перекривала ту, здавалося б, прірву, що наслідком татарських, руйнацій та чужоземних окупацій відділяла княжу Україну-Русь від польського воевідства. Але була ще риса, на яку не зверталося уваги. Сам Сагайдачний, його культурне оточення — Єлисей Плетенецький, Памва Беринда, Лаврентій Зизаній, а головне Йов Борецький, перший митрополит поновленої Київської Православної Церкви — були галичани. Цим підкреслювалося соборність України, цим знову зв’язувалося в єдиний національний організм розірвані ходом історії її частини. Шість років тримав Сагайдачний владу в своїх руках — і за ці роки перегорнув сторінку історії, уможлививши наступні події — постання держави Хмельницького.

Трохи пізніше, 1628 року, семигородський князь, Бетлен Габор, казав шведському послові Страсбурґерові: «відомий погляд Замойського, що народ козацький може затопити Польщу, якщо знайде розумного та шляхетного вождя», і ставив питання — чи не зможе запорозький народ збудувати окрему Річ Посполиту?”








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Ілюстрована Історія України (Михайло Грушевський)