Головна Головна -> Підручники -> Підручник Ілюстрована Історія України (Михайло Грушевський) скачати онлайн-> Наступники Сагайдачного

Наступники Сагайдачного



Після смерти Сагайдачного в Україні почалася доба хитань. У Запорізькому Війську і в середовищі духовно-міщанської інтелігенції боролися дві течії: радикальна і компромісова. Перші наступники Сагайдачного — гетьмани Олифер Голуб (1622-1623) та Михайло Дорошенко (1623-1625) — були його безпосередніми співпрацівниками й поділяли його погляди. Вони бачили силу Польщі й не ризикували виступами проти неї, намагаючись компромісами стримувати Польщу від війни. Підтримувало їх маєтне козацтво, а також міщанство.

Навпаки — козацтво та селянство були настроєні радикально. Хотинська війна, яка принесла козацтву славу, закінчилася для нього катастрофюю: польський уряд знову не тільки не виконав даних Сагайдачному обіцянок, але й не виплатив заслужених козаками платень і знову зменшив реєстр. Тож маса козаків та селян, що були у війську, му сіли вертатися додому. Серед них було багато калік.

Взаємовідносини між козаками і польським урядом ставали дедалі напруженішими. Оскільки уряд не платив козакам належної платні, остільки вони, не вважаючи себе зобов’язаними коритися йому, вели власну політику. Втручалися в кримські справи, підтримували своїх кандидатів на ханський трон, навіть пробували були посадити султаном свого кандидата. Козаки випливали на Чорне море своїми фльотилями в кількасот «чаєйок» (10-20 тисяч козаків), руйнували турецькі береги, доходили до Царгороду і викликали паніку серед населення та уряду. «Зрозуміло, — писав сучасник, — що чутки про появу на Чорному морі чотирьох «чайок» лякали турків більше, ніж чума в Мореї». Коли до Запоріжжя прибув королівський посол з дорученням стримати козаків від нападів на Туреччину, бо, мовляв, з нею укладено мирову угоду, козаки відповіли: «Мир укладав король, а не ми!»

Козаки почували себе досить міцними, щоб не виконувати наказів короля. В королівській інструкції на соймики 1625 року зазначалося, що козаки зреклися підданства, створили свою державу, вся Україна покірна їм. По містах, містечках вони не визнають управи, самі укладають закони, жадний шляхтич не почуває себе спокійним у своєму домі. Козаки самі висилають послів, укладають договори, вирішують питання війни та миру.

В таких обставинах 1625 року поляки під проводом гетьмана Конєцпольського пішли проти козаків, щоб приборкати їх. Виступив проти них гетьман Марко Жмайло з артилерією. Головні бої відбулися біля Крилова та над Куруковим озером. Не зважаючи на завзяття та вмілість козаків, на тому воєнні дії закінчилися. Гору взяла поміркована течія під проводом нового гетьмана, Михайла Дорошенка. Укладено мировий договір: число реєстрових козаків, яким уряд мав видавати платню, встановлено на 6 000, а решта козаків повинна була залишити військо і піддатися знову під владу панів. Здебільшого вони пішли на Запоріжжя, де утворювався центр незалежного козацтва. Запорозькі козаки вели переговори з Москвою, західні ми державами, воювали з Кримом та Туреччиною.

Реєстрові козаки та запорожці стали обирати окремих гетьманів. Використовуючи загострення відносин між реєстровими і нереєстровими козаками, поляки хотіли з допомогою реєстрових приборкати запорожців. Але року 1630 запорожці обрали на гетьмана вславленого морськими походами Тараса Федоровича, відомого під прізвищем Трясила. Того ж року він вирушив проти реєстрових козаків, і під Переяславом відбувся бій з реєстровими та польськими військами під проводом гетьмана Конєцпольського. В тому бою, названому «Тарасовою ніччю», розгромлено військо Конєцпольського, найлютішого ворога козаків, який загрожував залити повстання «кров’ю хлопською». Він примушений був піти на переговори, внаслідок яких число реєстрових збільшено до 8 000, але ті, що залишилися поза реєстром, му сіли вернутися до панів. Звичайно, більшість їх пішла на Запоріжжя. Реєстрові та нереєстрові козаки обрали спільного гетьмана — Тимоша Орендаренка.

Однак, на Запоріжжі Орендаренка не визнали гетьманом і обрали Антона Бута. Взагалі на Запоріжжі міцнішали самостійницькі прагнення. Ґрунт до них давали європейські події: тридцятилітня війка захоплювала щораз ширший терен, і обидва противники потребували допомоги — найманого війська. По допомогу до Запоріжжя звертались австрійський цісар, лідер протестантів, шведський король Ґустав-Адольф, зверталась і Франція. Українські козаки брали активну участь у війні на обох фронтах.

Західноєвропейські дипломати обмірковували питання: чи зможуть козаки звільнитися від польської влади й заснувати свою республіку.

1632 року, коли релігійні, соціальні і політичні відносини в Польщі досятли найвищого напруження, помер Сігізмунд III, Його 45-літнє правління залишило Польщі тяжке насліддя. Крім внутрішніх ускладнень, спричинених його фанатичним ставленням до іновірних, він втягнув її у війни з Швецією, де домагався королівської корони, та Москвою, де сподівався дістати корону царя.

Міжкоролів’я 1632 року було надзвичайно бурхливим. На конвокаційному соймі православні — шляхта, братства, козацтво, духовенство, провід якого перебрав новий архимандрит Києво-Печерського манастиря Петро Могила — виступили зі своїми вимогами. У своїй боротьбі православні мали спільників протестантів — представником яких був гетьман Литовський Христофор Радзівілл, кальвініст. Вони жадали свободи віровизнання та привернення прав, яких позбавлено їх за Сіґізмунда III.

Ті ж вимоги поставили вони на елекційному з’їзді, що викликало бурхливі протести католиків, але, не зважаючи на них, спеціяльна комісія під головуванням королевича Владислава уклала «пункти заспокоєння». Цими пунктами забезпечувалося православним права відправляти богослужби, мати церкви, манастирі, друкарні, школи, братства; визнавалося право митрополита не-уніята над тими, хто не визнає унії; за православними забезпечувалось право вибирати митрополита; їм передано Собор св. Софії; ряд єпискогай визнано за православні (Перемиська, Львівська, Луцька, Мстиславська); з манастирів Києва — лише Видубицький залишився за уніятами; ті люди, що не бажали унії, мали право переходити до владики не-уніята, що бажали унії — переходити до владики — уніята.

Цим успіхом православні значною мірою були зобов’язані прихильному ставленню до них Владислава, якого козаки рятували під час походу на Москву. Проте, католики були незадоволені «пунктами», а папа Урбан VIII назвав їх «противними Божим та людським законам».

На Коронаційному Соймі 1632 року залегалізовано православну ієрархію, але не ту, яка була висвячена 1620 року. Обрано Петра Могилу на митрополита та двох кандидатів на єпископів.

«Пункти заспокоєння» не дали спокою: уніяти не повертали православним ані земель, ані єпископських катедр. Під впливом католицької шляхти Владислав IV сам занулював деякі «пункти», видаючи привілеї уніатським владикам та манастирям на дальше користування землями, які, на підставі «пунктів», уніяти повинні були передати православним. Католицькі та уніятські єпископи вносили «протестації» проти ухвал сойму 1635 року, який затвердив «Пункти заспокоєння». Протестував проти них і папський нунцій. Король був безсилий боротися проти фанатичної шляхти, яка не погоджувалася на будь-які поступки православним. Незадоволення ширилося, серед православних почалися знову селянські повстання, які підтримували козаки.

Кампанія королівської елекції мала дуже важливу рису:

Року 1632 на Конвокаційному Соймі козаки подали ряд вимог: збільшити реєстр, платні, визнати права Православної Церкви, а також «вольності, які належаться людям лицарським», тобто шляхті, а в тому числі права обирати короля. Сойм відкинув ці домагання, але важливий самий факт: козаки вже являли собою у державі окремий стан, рівний з шляхтою.

Зростання серед козаків національної свідомости виявлялося в різних формах. Зростання почуття гідности збільшували взаємні успіхи: переможні походи на Чорному морі, звернення західноєвропейських володарів з проханням допомоги під час 30-літньої війни і успіхи на тих фронтах. Все це викликало серед польської шляхти намагання приборкати козаків, зменшити кількість реєстрових та повернути нереєстрових до панів.

Року 1633 Владислав IV, мріючи здобути царську корону, бо колись група бояр вибрала його на царя, розпочав війну з Москвою. Ще до початку війни вислав він козаків на Сіверські землі, на московський кордон. Пішли козаки і в Московський похід, на Смоленськ. Однак, Сойм не дав згоди на продовження війни, і в 1634 році Польща замирилася з Москвою.

Наступного, 1635 року, Владислав IV хотів був викликати війну зі Швецією, щоб здобути шведську корону, чого все своє життя прагнув Сіґізмунд III. Він викликав козаків, наказав їм побудувати «чайки», виплисти в Балтицьке море і напасти на шведську фльоту. Це козаки виконали, дивуючи Швецію своєю вмілістю. Проте війни не було, знову ж таки внаслідок протесту Сойму Козаки вернулися додому.

В Україні вони застали страшне напруження: щоб перешкодити козакам тікати на Запоріжжя, поляки збудували в 1635 рощ в Кодаку, біля гирла Самари, фортецю і обсадили її своєю залогою. Козаки, що верталися з чорноморського походу із гетьманом Іваном Сулимою на чолі, зруйнували Кодак і знищили залогу. Гетьман Конецпольський, повернувшись зі шведського походу, з усім військом посунув на Україну, загрожуючи кривавим погромом. Тоді реєстрові козаки видали Сулиму та його спільників, і їх у Польщі страчено. Козаки сподівалися дістати за цю зраду полегкість, але нічого не дістали.

Настрій серед козацтва ставав щораз ворожішим до Польщі. Не тільки «випищики»-запорожці були ворожі до неї, хвилювалися навіть реєстрові козаки, головно правобережні На чолі незадоволених став Павло Бут-Павлюк, талановитий дипломат і стратег. Йому вдалося підняти повстання на Правобережній та Лівобережній Україні Він вислав полковників Скидана та Биховця з листами, в яких заохочував реєстрових козаків приєднатися до повстання, і реєстровики приєднались. Успіх був надзвичайний, особливо на Правобережжі, де селяни громили шляхту і приставали до козаків. «Що хлоп — то козак!» — скаржилися поляки. Павлюк захопив козацькі гармати й перевіз їх на Запоріжжя. В його плянах було притягти на свій бік Крим та Москву.

Проте, він проґавив час. випередивши його, прийшов гетьман Микола Потоцький з великими силами. Під Кумейками, недалеко р. Росі, поляки розбили козаків. Павлюк встиг вивести частину їх з гарматами на південь до с. Боровиця. Хворих та поранених, залишених по дорозі в с. Мошнах, поляки вимордували. Під Боровицею козаки почали переговори з Потоцьким, який вимагав видати Пав-люка, колишнього гетьмана Томиленка та Скидана. Посередником виступав польський комісар Адам Кисіль: вій переконував реєстрових козаків погодитися на умови поляків, запевняючи, що Павлюкові та іншим не буде нічого лихого. Реєстрові козаки видали Павлюка та Томиленка, але все ж їх було страчено. Скидан з Гунею подався до Запоріжжя.

Потоцький узяв від козаків підписку, що вони будуть слухняні, виженуть бунтівників із Запоріжжя, попалять човни і не виходитимуть на Чорне море. Тимчасово на їх чолі Потоцький поставив Іллю Караїмовича. Заяву козаків підписав військовий писар Богдан Хмельницький. Це вперше зустрічаємо його ім’я. Реєстрові козаки особливо були пригнічені, коли Потоцький пішов на Київ та Ніжея, нещадно караючи людей, садовлячи їх на палі та палючи села.

Подолати Запоріжжя не вдалося. Там зібралися кращі стратеги: Гуня, старший на Запоріжжі та Скидан — з Лівобережної України. Коли прийшов Караїмович з “реєстровими козаками наводити порядок, запорожці не тільки не послухали його, а й переманили до себе багатьох реєстрових. Тоді Караїмович поспішив покинути Запоріжжя.

Навесні 1638 року великі козацькі сили на чолі з Яцьком Острянином вийшли з Запоріжжя. Під Голтвою вони стали табором і коли поляки спробували здобути його — запорожці розбили їх. Помилкою Острянина було те, що він пішов за поляками, не дочекавшись, поки зберуться всі його полки. Під Лубнями поляки завдали козакам поразки і розбили поодинці полки, що прийшли їм на допомогу. Спроба Острянина звести новий бій біля Сніпороду була також невдалою. Після третьої невдачі під Жовнином Острянин з частиною козаків перейшов московський кордон і оселився на Слобожанщині.

Козаків, що залишилися, повів Дмитро Гуня на старе річище Дніпра, на так званий «Старець», і так добре укріпив там табір, що поляки не змогли його здобути. Тільки голод примусив Гуню піти на переговори. Цим разом уже не було мови про видачу провідників, хоч умови капітуляції були дуже тяжкі, залишитися мало тільки 6 000 реєстрових козаків, решта мусіла вернутися до панів; козаків позбавлялося права обирати старшину, її мали призначати з-поміж польських шляхтичів; гетьмана заміняв польський комісар; козаки могли посідати тільки нижчі посади; заслужена старшина — Ілля Караїмович та Лев Бубнівський — стали осаулами; Богдан Хмельницький, військовий писар, став Чигиринським сотником; мешкати козаки могли тільки в староствах — Черкаському, Корсунському та Чигиринському; поновлювалося Кодак; міщани та селянам невільно було видавати своїх дочок за козаків або вступати до козаків; на Запоріжжі мали вартувати два полки реєстрових козаків; по всій Україні мало бути розставлено польські війська. Такий був зміст умов капітуляції — так званої «ординації», що звела нанівець 50-річну боротьбу козаків за волю.

Ординація 1638 року, здавалося полякам, назавжди вбила козацькі прагнення привернути незалежність. Десять років, що минули після прийняття тої ординації, польські письменники називали добою «золотого спокою». Польща багатіла, розцвітала економічно, насолоджувалася миром, і поляки вірили, що назавжди приборкали «козацьку гідру».

Але вони помилялись. Україна накопичувала сили для рипучої боротьби за волю, і чекала для цього слушної нагоди.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Ілюстрована Історія України (Михайло Грушевський)