ґ) Козацтво



Протягом першої половини XVII ст., не зважаючи на тяжку поразку над Солоницею, страту Наливайка та Шаули, козаки не склали зброї. Серед козацтва позначилися дві течії: радикальна та поміркована. Перша група складалася з незаможних, неосілих козаків, безземельних селян, почасти ремісників, які шукали у війні кращої долі та займали непримиренно вороже становище до шляхти та поляків. Другу групу становили заможні люди, що мали свої ґрунти, двори, мали зв’язки з заможними верствами — міщанами, шляхтою. Вони старалися поліпшити своє становище шляхом згоди з урядом. Але обидві групи прагнули свободи. Оця друга, поміркована, група «городових козаків» оформилася наприкінці XVI ст. та в першій половині ХVІІ-го.

Городові козаки стали окремим суспільним станом, якого не було ніде в Речі Посполитій. Ставлення уряду до нього було непевне: з одного боку козаки були конче потрібні для держави, як оборона від татар, і тому уряд визнавав їх як стан, але з другого боку — уряд завжди побоювався козаків і хотів їх зліквідувати. Це виявлялося в коливанні цифри реєстрових козаків: після кожної перемоги уряд зменшував число їх, але нова потреба в допомозі козаків примушувала знову збільшувати їх число (в 1624 році було 6 000 реєстрових козаків, в 1630 р. — 8 000, в 1635 р. — 7000, в 1637 р.—3000, в 1638 р. — 6 000).

Коли реєстр зменшували, козаки, що не попали до реєстру, як уже згадувано вище, примушені були вертатися до своїх панів, але значна частина їх залишалася, як невизнані урядом «випищики».

Козаки були проміжним станом між шляхтою і селянами. Як шляхта, козаки були зобов’язані службою, були звільнені від кріпацтва та панщини. Козаків відокремлювала від селян воля, але від шляхти те, що вони не мали закріпаченого селянства. Вищі козацькі верстви прагнули здобути права, рівні зі шляхтою, в тому числі право володіти селянами. Це заміняла поява залежних від козаків «підсусідків», які мешкали на їх землі, працювали на них, але були вільні щодо права переходу.

Політичні обставини складалися так, що значення козацтва наприкінці XVI — на початку XVII ст. зростало. Вони здобували славу видатних вояків, і 1594 року цісар Рудольф закликав їх до спільної боротьби проти Туреччини; з початком 30-літньої війни, загони козаків брали в ній активну участь. Коли на Московщині почалося «Смутное время», українські козаки взяли масову участь у воєнних діях — то у війську «Лжедмітрія» в 1604 році, то у війську самого короля Сіґізмунда. В 1618 р. вони врятували королевича Владислава з небезпеки полону. Блискучі перемоги на Чорному морі козацької фльоти (1606 року — завоювання Варни, 1614 — зруйнування Синопу та Трапезунду, 1615 — зруйнування передмістя Константинополя, 1616 — здобуття Каффи) — забезпечили козацтву військову сяаву.

З початку XVII ст. козаки живуть під виборною старшиною, ігноруючи польську владу: «ані магістратів по містах, ані старостів, ані гетьманів не слухають, самі собі права встановляють, урядовців та інших старших не визнають, в державі другу державу заводять», — представляв король становище України в інструкції для соймиків.

З бігом часу козацтво, як авторитетна сила, почало брати активну участь в житті України. 1615 року гетьман Сагайдачний, як уже згадано, разом із військом Запорозьким, вписується в Богоявленське Братство. Козаки вимагають повернення православним св. Софії і загрожують смертю намісникові уніатського митрополита Грековичеві, якщо він чинитиме перешкоди в цьому, а 1618 року — вбивають його. 1620 року козаки вимагають висвятити православних єпископів. Після того протягом десятьох років охороняють Православну Церкву і не дозволяють будь-яких компромісів з Уніатською Церквою.

З цього стислого переліку видно, якою величезною силою стало козацтво в першій половині XVII ст.

Протягом цілого XVI ст. московський уряд вживав заходів для оборони своїх південних володінь. Крайня оборонна лінія прикритих засіками, валами сторожувань ішла з поріччя Сури на Десну, Новгород-Сіверсьхий. В середині XVI ст. укріплення не виступали далі поріччя Сейму, доходили до Дінця. Для їх охорони і роз’їздів у степах не вистачало людей, знайомих із степовим життям. Одні йшли на тимчасові промисли, інші — оселялися на землях «без панів». Тому московський уряд охоче приймав українських емігрантів; яких називав «черкасами». В кінці XVI ст. будують укріплення — Ливни та Єлець над Сосною, Вороніж — над Доном, Білгород — над Дінцем, Оскіл та Валуйки — над Осколом, Кромк — над Окою, Курськ — над Сеймом. Найдальша на південь Бєлгородська «черта» в середині ХVП ст. стала центром оборони організації московського уряду, який не шкодував коштів на її будування.

Московські заходи і еміграційний український рух зустрічаються хронологічно і взаємно підтримуються: московський уряд забезпечує українських емігрантів землею, дає їм постійну плату під умовою військової служби, а українське козацтво шукає місця після катастрофи 1638 року, коли десятки тисяч локозаченої людности польський уряд викинув з козацьким лав.

Року 1638, після невдалої битви під Жовнином, гетьман Яцько Остряниця (Острянин) з полком, з родинами, перейшов московський кордон, і московський уряд дозволив оселитися йому на Чугуївському городищі. З Остряницею прийшло біля 1000 люду. Вони зорганізували військо на зразок гетьманського, але підлягали московським воєводам. Незабаром почалися невдоволення: насамперед московські воєводи дуже мало давали землі для поселень, подруге — вживали таких жорстоких кар, до яких не звикли українці навіть під польською владою. Сам Остряниця викликав серед козаків обурення своєю «угодівською» політикою супроти Москви, і в 1641 році козаки його забили. Але еміграція не припинялася.

«Еміграція ся протягом десятиліття до Хмельниччини утворила значні кадри воєнної людности, непридавленої шляхетським ярмом, які потім могли взяти участь у великім народнім руху і сею участю його зміцнити», — підсумовував наслідки колонізації на схід М. Грушевський.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Ілюстрована Історія України (Михайло Грушевський)