Головна Головна -> Підручники -> Підручник Ілюстрована Історія України (Михайло Грушевський) скачати онлайн-> б) Уніятська Церква в XVII ст

б) Уніятська Церква в XVII ст



З самого початку виявилося, що польський уряд не бажає визнати за уніатськими єпископами прав римо-католицьких єпископів: вони не дістали місць у сенаті, не зважаючи на листи в цій справі папи Климента «Була це перша злощасна помилка польського уряду в справі унії», — писав польський історик, єпископ Є. Ліковський.

Уніятська Церква опинилася в стані ізоляції. Польські єпископи також не хотіли визнавати її, рахуючись не з релігійними поглядами, а з національністю уніятів. «Православні ненавиділи уніятів за їх зраду правовірности, а Римо-Католицька Церква не вважала їх за повноцінних братів, бо рішальною для неї була національна різниця між уніятськими українцями та католицькими поляками». Уніятська Церква була в Польщі лише терпимою. «Це майже неймовірно, але автентичні свідоцтва не залишають сумніву, що латинське духовенство, замість того, щоб притягати до себе уніятів, їх тільки дратувало й принижувало», — пише єпископ Є. Ліковський. А з другого боку українці-православні покладали на українців-уніятів відповідальність за всі злочини, доконувані проти них католиками-поляками.

Зав’язувався вузол відносин, з якого тяжко було знайти вихід. Годі теж казати, — пише історик Г. Лужницький, що тільки православні українці виступали проти уніятів. Не в меншій мірі українці-уніяти переслідували православних. Як українські католицькі, так і українські православні джерела подають чимало фактів взаємного переслідування, і з цим об’єктивним твердженням не можна не погодитися. В запалі боротьби обидві сторони не знали меж. Вище згадувалося про морд Антонія Грековича, намісника митрополита в Києві; забито було ієромонаха Будкевича в Перемиській єпархії, Шаргородського декана Матвія, архиепископа Йосафата Кунцевича. Єпископ Суша нарахував біля 100 уніятських священиків, забитих православними. Поранені були митрополити Михаїл Рогоза та Іпатій Потій. Православні не мали такого реєстру, але число жертв їх було теж не мале. Досить згадати хоч би розгром єзуїтами Братства та школи в Луцьку в 1634 році, про що єпископ Афанасій Пузина вніс до владики опис події з протестом до книг ґродських Луцьких.

Після смерти Михайла IV Рогози, уніятським митрополитом став Іпатій Потій (1600—1613) єпископ Володимирський та Берестейський. Магнат з походження, високоосвічений, до переходу на унію близький до князя Костянтина Острозького та його гуртка, Потій був один із видатних діячів XVI—VII ст.. Його називали «батьком унії». Він був видатний проповідник та полеміст. Потій вважав за своє головне завдання піднести освіту і заснував католицькі школи в Бересті та академію у Вільні.

У своїх проповідях та друкованих творах Потій відшукував історичні факти — права та привілеї, надані князями та королями Українській Католицькій Церкві; він доводив, що Українська Церква була завжди католицькою, і таким чином Берестейська Унія тільки завершила те, що було раніше. Такі твердження Потія викликали обурення з боку православних, протестантів та польського кліру обвинувачення його в фальшуванні архівних документів. Лише Апостольська столиця — папа Климент VIII та Павло V підтримали Потія. Папи закликали латинських єпископів Вільни, Луцька, Львова допомагати Потієві, але з цих закликів нічого не вийшло. Навпаки, року 1608 проти митрополита почався рух. Православне духовенство Вільни зі ставропігійним Віденським Братством оголосили «непослух» митрополитові й зачинили двері церков. Боротьба проти Потія закінчилася атентатом на нього: в 1609 році лавник віденського магістрату Іван Тупека кинувся на нього з мечем і відрубав йому два пальці правої руки, якою Потій заслонив голову.

Мавши офіційно титул «митрополита Київського», Іпатій Потій ввесь час перебував у Вільні, яка стала резиденцією митрополитів. Козаки не впускали митрополита до Києва.

Ворожнечу між православними та уніятами розпалювали матеріальні справи: питання — кому належить право володіти церквами та маєтностями? Бо обидві Церкви вважали себе правними володільцями церков і маєтностей, що належали Церкві грецького обряду.

Иосиф Велямін Рутський (1613—1632), ще за життя митрополита Іпатія Потія 1612 року був призначений старим митрополитом правити митрополією, і по смерті Потія став митрополитом. Батько його, Велямін, втік з Московщини за Івана Лютого. Родина оселилася на Білорусі, в селі Рута, і від цієї назви взяв своє прізвище митрополит. Батьки його перейшли на кальвінізм, але старшого сина, Івана, майбутнього митрополита, охрищено в православній вірі. Першу освіту дістав він при дворі княгині Заславської, потім закінчив школу у Вільні; після того був у князя Острозького в Острозі. Після смерти батька Вельямін Рутський виїхав до Праги, де перейшов на католицтво. Закінчивши Вюрцбурзький університет із ступнем доктора філософії, став він стипендіатом грецької колегії Афанасія Великого в Римі, де підготовлялися місіонери для навернення православних на католицтво, і для цього му сіли самі мати східній обряд. Цього довгий час не хотів Велямін Рутський, і тільки на вимогу папи Климента VIII змінив обряд.

Повернувшись до Вільни, Велямін Рутський побачив, яка слаба була унія: «загал громадянства, переважна частина духовенства зве унію народньою зрадою, відступництвом, запроданістю полякам. Поміж духовенством немає ні одного вченого, за вийнятком митрополита з незначною горсткою прихильників. Єдиний манастир, що приєднався до унії, св. Тройці у Вільні, був майже пустий», — так змальовує Г. Лужницький картину того, що застав у Вільні в 1603 році Велямін Рутський.

Г. Лужницький дає таку картину поширення унії по єпархіях: 1. Найкращі були — Холмсько-Бельська єпархія, де унію визнала більшість населення, та 2. Луцько-Острозька, де вона трималася міцно; 3-4 — в єпархіях Володимиро-Берестейській разом з Вітебською та Мстиславською, унія поширювалася слабо; 5. В Полоцькій «унія ніякого поступу не мала»; 6 та 7 — в Галицько-Львівській та Перемисько-Самбірській єпархіях уніятів не було, Не можна забувати при тому, що з двох Церков — Православної та Уніатської, — які були «толеровані» польським урядом, Уніатська мала завжди перевагу перед Православною, вона була матеріяльно забезпечена, бо мала більшу частину «дібр», якими раніше володіли православні, а головно — почувала над собою високу протекцію й моральну допомогу Апостольської Столиці.

Ознайомившися з реальним станом Уніятської Церкви і змушений папою Климентом VIII вступити до неї, Йосиф-Велямін Рутський палко взявся за справу допомоги Церкві. Насамперед він вирішив реформувати орден св. Василія Великого — Василіян, якому належав манастир св. Софії у Вільні. У 1607 році він вступив до цього манастиря і знайшов там співробітника в особі Йосафата Кунцевича, пізніше єпископа Полоцького. Вони упорядкували манастир, ввели чернечу дисципліну. На архимандрита призначено Веляміна Рутського. З 1611 року він був уже єпископом. Під проводом Веляміна Рутського розвивається Троїцький манастир. Він переносить до Вільни жіночий манастир з Битеня, а в Битені засновує Василіянський манастир.

У 1616 році Йосафат Кунцевич дістав манастир у Жировицях, який теж передано Василіянам. Далі, під впливом св. Троїцького манастиря, що під кермою архимандрита Йосафата, став відомий своєю святістю і суворим додержуванням чернечих правил, відновлено манастирі в Мінську, Новгородку, Красноборі та Гродні, але кожний з них жив своїм окремим життям. Митрополит Иосиф IV хотів об’єднати всі манастирі під кермою одного генерального наставника, на зразок латинських чинів. Не маючи відповідних сил, він звернувся по допомогу до генерала Чину Єзуїтів, щоб. він делегував для інструктажу двох членів. Це звернення до єзуїтів викликало ще більше ненависти збоку православних, які бачили в тому латинщення чернецтва. Року 1617 затверджено новий устав Василіян: на чолі став протоархимандрит, якого обирали ченці на все життя і якого затверджував митрополит. Раз на 4 роки збиралася Генеральна Капітула. З того часу єпископами могли бути тільки Василіяни тому, що біле духовенство було одружене. Року 1624 василіанська реформа охопила вже 20 манастирів.

Иосиф IV, прагнучи піднести престиж митрополита, хотів перенести катедру до Києва. До того, з XV ст., митрополити перебували в Новгородку або у Вільні. Справа була нелегка, бо вся Київщина залишалася православною, і уніятів в ній майже не було. Проте, Велямін Рутський досить легко дістав Софійський Собор та Видубицький манастир. Митрополит переводить до Києва групу Ваг силіян з Вільни й доручає їм місійну працю.

У православних залишилися — Києво-Печерський та Михайлівський манастирі Вище вже була мова, яку реакцію збоку православних викликали передрання митрополитом Веляміном Рутським св. Софії та місійна діяльність намісника митрополита, ігумена Видубицького манастиря, Грековича, який заплатив за цю працю своїм -життям.

Поновлення православної ієрархії в Києві 1620 року було тяжким ударом для Уніятської Церкви. Православні мали з того часу свій осередок, що об’єднав їх. Поновилася боротьба. В кожній єпархії з’явилося по два єпископи: уніатський та православний. І поруч стали два митрополити: Иосиф IV Велямін Рутський та Йов Борецький. Уже в нарадах перед висвятою нових владик гостро виявилося вороже ставлення православної шляхти та козацтва до католицьких владик та Веляміна Рутського. На першому ж засіданні Синоду нововисвячених православних владик порушено справу про повернення від уніятських владик церковного майна. Дальшу боротьбу доручено вести братствам.

На Соймі 1621 року ввесь польський клір з примасом Ґембіцьким та польська влада поставили «вище державні інтереси й добро своєї держави від добра Католицької Церкви» і взяли під оборону Православну Церкву тому, що за нею стояли козаки, допомога яких була потрібна після поразки під Цецорою. Так пише Г. Лужницький. На Соймі Велямін Рутський та Йосафат Кунцевич, що супроводив його, зазнали образливого ставлення від польських сенаторів, послів, єпископів. Волинський посол Древинський просто вимагав від уряду звільнити край від цього «нещастя» — унії. Примас Ґембіцький вимагав, від Апостольської Столиці скасувати унію і перевести уніятів на латинський обряд.

Однак, унію взяв під захист папа Григорій XV, який 1623 р. вислав спеціяльного легата з наказом спільно з нунцієм Лянцельотті боронити унію та митрополита Иосифа IV. У своїх звітах до «Пропаганди» Велямін Рутський скаржився, що, внаслідок зневажливого ставлення до унії польського кліру, українці втрачають довір’я до справи; щороку коло 100 шляхтичів переходять на латинський обряд і спольщуються; особливо спольщується молодь, що навчається в єзуїтських школах.

Року 1624 папа Урбан VIII заборонив переходити з грецького обряду на латинський, але це викликало протест збоку польського кліру, який настоював, щоб Апостольська Столиця перевела уніятів на латинський обряд. Серед аргументів були такі: наслідком приросту українсько-білоруського населення і запанування грецького обряду латинські церкви стоятимуть порожніми; заборона переходити на латинський обряд зробить те, що українські священики зденаціоналізують і перетягнуть до своїх церков дітей латинників, що живуть в Україні та Білорусі. Але найцікавішим був аргумент, що більшість украінсько-білоруського населення походить з латинників-селян, які переселилися до України та Білорусі й тут з українізувалися.

Переломом в історії Уніятської Церкви в деякій мірі стала мученицька смерть архиепископа Полоцького Йосафата Кунцевича. Він не мав високої освіти, але був єнтузіястом унії й блискучим проповідником. Завдяки Йосафатові перейшли до унії знатні роди — князя Друцького-Соколинського, Новгородського воєводи Скумина-Тишковича, Тризнів, Мєшків та інших. Як архиепископ, Йосафат багато зробив для піднесення Церкви: він встановлює синоди в Полоцьку, Вітебську, Мстиславі; вживав заходів, щоб повернути церквам утрачені землі; йому вдалося поширити унію в своїй єпархії. . Тільки Могилів не допускав до себе Йосафата, бо там енергійно діяло православне братство.

Року 1620 до Полоцька приїхав Мелетій Смотрицький, теж архиепископ Полоцький, блискучий проповідник та енергійний адміністратор, і почав боротьбу проти архиепископа Йосафата, доводячи у своїх відозвах та листах, що він не правдивий архиепископ, що він — латинник. В обороні нововисвяченої ієрархії Смотрицький пише свої твори: «Верифікація», «Оборона верифікації», «Еленхус». Проти Йосафата починаються бунти у Вітебську, Могилеві, Орші. Йосафат поїхав до Вітебська, де найгостріше було обурення проти нього та унії, і відібрав у православних всі церкви. Тоді православні поставили замість церков два намети і, коли Йосафат ішов до собору, його зарубали. Король наказав покарати міщан: згідно з цим наказом виконано 93 вироки смерти, у багатьох міщан сконфісковано майно, місто позбавлено Магдебурзького права.

Ця смерть справила враження на сучасників, незалежно від їх віровизнання. Вона, за словами Г. Лужницького, «добула пошану для унії серед тодішнього польського громадянства… змінила в основі своїй погляд Апостольської Столиці на унію і її визнавців» … «Мученицька смерть архиепископа Йосафата кинула зовсім інше світло на унію, Українську Католицьку Церкву спрямувала на інший шлях, вороги її замовкли». Той же дослідник пише, що наступник архиепископа Йосафата, Антін Селява не зустрів опору в Плоцьку, ні у Вітебську. І за дев’ять років, у 1632 р., коли на престол вступив Владислав IV, уніяти рахували вже понад 3 міл. вірних. Дуже велике значення для розвитку унії мали переходи на унію кількох видатних діячів Православної Церкви, як ректора Братської школи, автора панегірика на честь гетьмана Сагайдачного, Касіяна Саковича, Кирила Транквіліона Ставровецького, а головне — архиепископа Полоцького Мелетія Смотрицького.

Тяжко казати, чи був якийсь зв’язок між смертю Йосафата Кунцевича і подорожжю Мелетія Смотрицького на Схід у 1624 році, Як сам М. Смотрицький пояснював, він поїхав, щоб на місці переконатися в чистоті православної віри патріархів, але мав і інші завдання. Повернувся він уже «напіввуніятом», а з 1626 р. перейшов до унії, спочатку потайки, за згодою папи, а 1629 р. вже офіційно. Цей факт викликав багато різноманітних думок, оцінок, ціла література присвячена йому. Але найкращу оцінку цьому фактові дав видатний історик Церкви, професор Київської Духовної Академії Ф. Тітов: «Перехід М. Смотрицького в унію був не стільки грубою зрадою православія… скільки сумним кінцем душевної драми людей, що бажали добра своєму народові і шукали можливо кращого і певного шляху до примирення двох частин його, які запекло між собою боролися».








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Ілюстрована Історія України (Михайло Грушевський)