Головна Головна -> Підручники -> Підручник Ілюстрована Історія України (Михайло Грушевський) скачати онлайн-> в) Спроби «об’єднати Русь з Русю»

в) Спроби «об’єднати Русь з Русю»



Перші спроби досягти компромісу виявляються серед головних репрезентантів Української Православної Ієрархії з перших часів існування її. Причин для цього було багато. Передусім — тяжке становище нової ієрархії, обмеженої фактично невеликою територією, де вона перебувала під захистом козацтва, але не могла виконувати завдань у своїх єпархіях. Наприклад, Ісая Копинський, єпископ Перемиський, не міг туди дістатися. Переведений до Смоленської та Чернігівської єпархій, не міг оселитися й там. Пізніше, як уже втратив Київську митрополію, іменувався єпископом Лубенським, але мешкав на Поліссі. Інші єпископи перебували в різних манастирях або в Києві. Незабаром виявилася, вся безнадійність соймової боротьби, марність козацьких домагань та переговорів з польським урядом. Навіть такі факти, як домовленість Сагайдачного з Сіґізмундом ПІ і Хотинська перемога, нічого не дали Церкві. Безнастанна загроза репресій та декрети уряду про арешти тощо, які не виконувалися тільки внаслідок безсилля уряду.

Уніятська Церква в першій половині XVII ст. була ще слабшою ніж Православна: слаба була вже тим, що в лавах її не було знатних людей, навіть шляхтичів. За нею не стояв ніхто, і польське громадянство не рахувалося з нею.

Прихильникам компромісу здавалося, що, об’єднавшись з унією, Православна Церква стане міцнішою, хоч сила була на боці православних, що тоді були єдиною відпорною формою українського елементу в сфері культурно-національній.

Перші прихильники компромісу — Касіян Сакович та Мелетій Смотрицький — сподівалися цим шляхом зміцнити Україну, «поєднати Русь з Руссю» — за виразом Смотрицького. 1628 року в листі до Лаврентія Древинського Смотрицький називав своїх однодумців — митрополита Йова, архимандрита Петра Могилу і «декого інших» їх, можливо, було чимало, але всі вони «затрималися на небезпечній дорозі, коли з такою силою прорвалася загальна опозиція їх плянам серед української суспільности. Смотрицький не встиг завернутися і пройшов до кінця, з ролі миротворця подавши в ролю апостата, і се була одна з багатьох тодішніх трагедій … яка спіткала найвизначнішу літературну й наукову силу тодішньої України.

Перший конфлікт Мелетія Смотрицького з духовенством та православним суспільством виник з іншого приводу. Ще за часів розквіту братств у середині XVI ст. помічалися прагнення їх розширити свої компетенції коштом владичної влади, що вигасала майже на всьому просторі українських і білоруських земель. Касіян Сакович, ректор Київської Братської школи, 1625 року сформулював це становище Церкви так: «не клір править народом, а народ кліром». З цього погляду дуже показові були ті ставропігії, які виводили окремі манастирі і братства з-під влади місцевого владики і віддавали їх під безпосереднє керівництво патріярха Царгородського. Таке становище застали в Україні нововисвячені владики.

За 25 років, що минули від часу переходу владик на унію, народ зник обходитися без владик, а братства звикли до народоправства. Тому цілком зрозумілим було доручення митрополита Йова Борецького Мелетієві Смотрицькому, коли він у 1624 році їхав до східніх патріархів — довести шкідливість наслідків децентралізації, яку вносила ставропігія. Очевидно, патріярх поставився до цього прихильно і дав грамоту, яка по суті ліквідувала ставропігію і передавала манастирі під владу єпископів.

Ця патріярша грамота викликала страшне обурення — в першу чергу архимандрита Києво-Печерського манастиря, Захарія Копистенського. Грамоту патріярха оголошено фальсифікатом, так само, як і грамоту митрополита Йова, яка викликала її. Обох — і Смотрицького і митрополита — стали обвинувачувати в неправовірності, відступництві. Щоб зберегти своє становище, митрополит Йов виголосив ряд заяв на соборі, що відбувся в Києві, в яких запевняв, у правовірності своїй до Смотрицького. Але підозріння залишилися, їх не розвіяла друга грамота патріярха, якою він залишав тільки ті ставропігії, що дав патріярх Єремія, хоч ця грамота цілком ясно доводила автентичність обох попередніх — і митрополита до патріярха, і патріярха до митрополита.

К.Сакович перший пустив чутки, про бажання православних знайти порозуміння з уніятами і ролю в цьому Смотрицького. Подорож його до східніх патріархів пояснює він бажанням дістати у них згоду на «заспокоєння релігійної боротьби», — себто на компроміс з уніятами (в передмові до «Desiderosus», року 1625).

Року 1623 вперше на Соймі поставлено питання про скликання Собору спільного — уніятів з православними, але православні владики, запротестували. Собор —заявили вони — можливий тільки за згодою патріярха і під його проводом. Року 1626 на Собор в с. Кобрині ніхто з православних не приїхав.

Року 1627 Смотрицький мав побачення з Петром Могилою, який, як писав Смотрицький Велямінові Рутському, «дуже толерантно» ставиться до Католицької Церкви. Того ж року в Києві відбувся з’їзд в дуже тісному колі: Смотрицький, Могила та Борецький. Вирішено, що Смотрицький на наступному з’їзді подасть свої зауваження про основні різниці між православ ям та католицтвом. Присутні — Йов Борецький і Петро Могила — були солідарні з Смотрицьким і визнавали за можливе прийняти почесне зверхництво папи над Українсько-Білоруською Церквою.

Року 1628, у Великий Піст, відбувся Собор в Городку, Рівенського повіту, на Волині. На ньому були присутні: митрополит Йов, Мелетій Смотрицький, єпископи — Ісаак Борискович та Паїсій Іполитович і архимандрит Києво-Печерський Петро Могила. На цьому Соборі обговорено меморіял Смотрицького, в якому було зазначено шість різниць між Західньою та Східньою Церквами, а саме: 1) зішестя Духа Святого від Отця й Сина; 2) чистилище; 3) блаженство праведних після розлучення душі з тілом: 4) примат папи; 5) опрісноки та 6) причастя мирян з Тіла та Крови Христових. Владики обмірковували спокійно питання, як поєднати «Русь з Руссю», не порушуючи віри. Ухвалено скликати Собор з духовних та світських людей для розгляду меморіялу та самої справи.

Собор скликано на 13 серпня 1628 року в Києві. Перед Собором Мелетій Смотрицький надіслав митрополитові та Петрові Могилі свій новий твір: «Апологія перегрінації до країн східніх». Це був великий трактат, присвячений його враженням від подорожі на Схід. Вояк були дуже негативні: правдивої віри він не знайшов; сам патріарх Царгородський отруєний протестантизмом. Смотрицький гостро засуджував Східню Церкву за єресь і картав авторів, що виступали на захист Православної Церкви, в тому числі — самого себе, як автора «Треноса». «Апологія» викликала сумнів у Петра Могили та Йова Борецького, і вони не поспішали її друкувати. Тоді Смотрицький надіслав манускрипт Касіянові Саковичу (він уже приєднався до унії), і той надрукував кілька аркушів у Кракові їх одержали в Києві перед Собором, і вони викликали обуренні серед православних. Митрополит та Петро Могила теж відступилися від Смотрицького і стали підготовляти боротьбу з ним на Соборі. На допомогу виписали вони видатних богословів: о. Лаврентія Зизанія та о. Андрія Мужиловського.

Собор був дуже людний: були — митрополит, єпископи, архімандрити, багато духовенства та мирян. Акт обвинувачення проти Смотрицького мав 105 неправославних» пунктів. Мелєтій Смотрицький змушений був зректися «Апології», і цю книгу урочисто виклято й знищено. Але зречення Смотрицького було вимушене обставинами.

Після Собору надрукував він у Львові «Протестацію», в якій обвинувачував Собор 1628 року в неправильних діях, насильстві. На ці твори відповів А. Мужиловський «Антидотумом», що викликав відповідь М. Смотрицького «Екстезисом». Цей твір Г. Лужницький називає «одним із найкращих творів того часу».

Після того Мелетій Смотрицький офіційно приєднався до унії Але катедри він не дістав і ненадовго пережив свою київську трагедію. За оцінкою М. Грушевського, «перехід Смотрицького на унію нічого не дав унії».

Спробу об’єднати православних з утятами взяли в свої руки поляки. Року 1629 Сіґізмунд III запропонував православним увійти в згоду з уніятами і призначив спільний Собор у Львові в жовтні 1628 року. Для підготови призначив він окремі собори: в Києві — православних і у Володимирі — для уніятів. На Київський Собор православна шляхта не приїхала, мотивувавши тим, що скликання Собору з наказу короля, але без відома шляхти, порушувало її право. Проте, запорозькі козаки без запрошення з’явилися на Собор і зажадали закрити його.

Повідомляючи королівського представника, Адама Киселя, про такий стан речей, митрополит Йов додав, що духовні члени Собору погоджуються далі вести переговори про об’єднання, але просять, щоб Сойм, призначив новий Собор, дав час домовитись перед тим з патріярхом Царгородським.

На уніятському Соборі того ж числа у Володимирі вироблено умови згоди з православними, але на Собор у Львові ніхто з православних не приїхав. На цьому припинилися спроби об’єднання Церков. Проте, прихильники унії, а також Адам Кисіль, винесли враження, що вища ієрархія готова піти назустріч об’єднанню, навіть визнати примат пали, але самі не погоджуються зробити цей крок без згоди патріярха. Велямін Рутський порушив при цьому питання про утворення окремого руського патріярхату, — думка, яку вже підніс був у «Паренезисі» М. Смотрицький. Ліпшим кандидатом на патріярха вважав він архимандрита Києво-Печерського манастиря Петра Могилу. Він міг би, на думку Веляміна Рутського, прийняти спочатку унію/ потай, залишаючись назверх православним, і підготовити ввесь народ до переходу на унію.

Пропозиція уніятів православним у справі об’єднання складалася з 4-х точок: 1. питання про походження св. Духа залишається для обидвох Церков, як вони те визнають; 2. Православні приймають учення про Чистилище; 3. Уніяти визнають ієрархію і Таїнства Східньої Церкви; 4. Православні визнають зверхність пали, але залишається і зверхність Царгородського патріярха.

Відходячи щораз далі від можливості порозумітися з уніятами, знайти з ними спільну мову, православні шукали моральної підтримки у протестантів, а з другого боку щораз більше схилялися до порозуміння з іншими православними. Патріарх Царгородський був далеко, але ближче, в Москві, був також православний патріярх.

Першим звернувся до патріярха Філарета в 1622 році архиепископ Ісая Копинський, з Мгарського манастиря. Він скаржився на утиски збоку поляків і питав, чи не дозволено буде перейти до Московщини йому з 150 ченцями. 1624 року митрополит Йов Борецький, не зважаючи на толерантне ставлення до унії, теж звертався до царя Михаїла та патріярха Філарета з «чолобитнею», в якій скаржився на утиски збоку польського короля, «государя Богом, попущеного над нами»; особливо ж скаржився на те, що їх, православних єпископів, «от престола, от мест… изгнаша», і просив захисту.

Єпископ Йосиф — Єзекіїль Курцевич у 1625 році перейшов до Москви і став єпископом Суздальським. У 1638 році збільшилася масова втеча ченців до Московщини: з Густинського манастиря перейшло 70 ченців та 20 послушників; з жіночого Ладинського манастиря — 50 сестер та 16 послушниць; із Мгарського манастиря – 14 ченців.

Звичайно, не можна пояснювати ці факти так, як іноді роблять історики: не агентами були ті втікачі, вони були такими ж фанатично відданими Православній Церкві людьми, як були віддані унії уніяти. В тому загостренні обопільної ворожнечі, ненависти, що охопили Україну, православні му сіли або переходити на унію чи римокатолицтво, або шукати захисту в тому «ІІІ Римі», «єдиновірній» Москві, овіяній ще авреолею правої віри, яка ввесь час простягала руку з щедрою допомогою і обіцяла захист. Це була ідеалізація, від якої вилікували події 1655 і наступних років, але як ще багато українців — навіть після 1655 року — не втрачали віри в благодійну опіку «старшого брата»!








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Ілюстрована Історія України (Михайло Грушевський)