Головна Головна -> Підручники -> Підручник Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2 скачати онлайн-> ЧАСТИНА ШОСТА: РУЇНА РУЇНА

ЧАСТИНА ШОСТА: РУЇНА РУЇНА



Юрій залишився гетьманом лише один місяць, він сам відмовився від гетьманату в серпні 1657 року. Після того Старшинська Рада в Чигирині тимчасово передала булаву Іванові Виговському, а Генеральна Рада, з участю, крім козаків, міщан та духовенства, 26 серпня 1657 року в Корсуні підтвердила його обрання. На тій Раді були посли від Швеції, Польщі, Семигороду, Австрії, Туреччини, Криму, Молдавії і Волощини. Л. Окіншевич вважає, що Виговський був лише регентом, але М. Петровський, Д. Дорошенко, І. Крип’якевич та Б. Крупницький вважали його за правочинного гетьмана.

Іван Виговський (1657—1659)

Іван Виговський походив з овруцькоі шляхти. Батько його Остап був намісником Київського замку у воєводи Киселя і членом Київського братства. Іван Виговський вчився Києво-Могилянській Академії, служив при польському уряді, одружений був з княжною Солемирецькою. Після розгрому поляків на Жовтих Водах перейшов до Б. Хмельницького і аж до смерти гетьмана залишався його найближчим співробітником.Займав посаду генерального писаря, брав участь в багатьох посольствах і виявив себе блискучим дигломатом.

Року 1657 оформлено договір зі Швецією, яка визнала незалежність України і її кордони до Висли. Від Литви приєднано воєвідства Берестейське та Новгородське. Поновлено союз з Кримом ті. Туреччиною. Польща домагалася повернення України, обіцяючи її широку автономію.

Не зважаючи на блискучу зовнішню політику, в Україні ввесь час ішла боротьба. Насамперед опозицію виявили запорожці, ображені, що їх не запросили на вибори гетьмана. До Москви посипалися доноси кошового отамана Якова Барабаша та Полтавського полковника Мартина Пушкаря, які обвинувачували Виговського в польських симпатіях, в намірі «продати» Україну Польщі. Москва трималася дволично.

На вимогу Москви скликано нову Генеральну Раду в Переяславі, в надії, що вона провалить Виговського. На Раді присутній був боярин Хітрово. Та не зважаючи на всі заходи Москви, Виговського обрано одноголосно. Як компенсацію Москва дістала згоду на збільшення числа восвідств — у Ніжені, Чернігові та Переяславі. Після того Хітрово поїхав до Полтави намовляти Пушкаря підняти проти Виговського повстання. Зібравши 20.000 «гультяїв», наймитів та 20.000 запорожців, Пушкар розбив полки Богуна та Сербина під Полтавою. Проте, Виговський розгромив повстанців. Пушкар був забитий, а Барабаша скарано на горло. Разом з обох сторін загинуло до 50.000 людей.

В Україні посилювалась боротьба різних груп населення: старшина, яку лякав царський абсолютизм, щораз більше схилялася до Польщі, міщани й селяни — навпаки — були ворожо наставлені до союзу з Польщею: їх лякали панщина, панський гніт, релігійні утиски.

16 вересня 1658 року Виговський уклав у Гадячі союзний договір з Польщею. З боку України представниками були Юрій Немирич, видатний правник та дипломат, і полковник Тетеря. Суть Гадяцького договору така: три держави — Польща, Литва та Україна — творять федерацію рівноправних держав, до якої може приєднатися Москва. До України з назвою “Велике Князівство Руське” входять восвідства: Чернігівське, Київське та Брацлавське. Законодавча влада належить Національним Зборам, а виконавча — гетьманові, якого українське населення обирає «доживотно», а затверджує король. Князівство Руське має фіск, власну монету, армію — 30.000 козаків та 10.000 найманого війська. Польські війська не мають права переходити український кордон, а якщо переходять то вступають під команду гетьмана. В Україні касується унію. Релігії — римо-католицька та православна — визнаються рівноправними. Засновується два університети, колегії, школи, друкарні.

Такий зміст видатного твору, автором якого був головним чином Юрій Немирич. Гадяцький договір не був реалізований, проте він має величезне значення, як пам’ятник державницької думки України. О. Левицький слушно називав Гадяцький договір українською національною програмою. Але той договір стояв вище від рівня понять тогочасного суспільства, навіть його еліти, старшини. Це був дійсно величний пам’ятник Козаччини.

Однак, хоч і не реалізований, він викликав 1659 року війну з Москвою. Виговський звернувся до європейських дворів з маніфестом, в якому обвинувачував Москву в порушенні Переяславського договору: в захопленні Литви, завойованої українськими силами, у Віденському договорі з Польщею, в підтримці повстання проти гетьмана тощо.

Стотисячна московська армія під командою князя Трубецького та Ромодановського рушила на Україну. Виговський, з допоміжними силами німців, поляків, татар, 28-29 червня під Конотопом розбив московське військо, при чому загинув цвіт московського боярства. Князя Пожарського татари взяли в полон і стратили. Москву охопила паніка, царський двір збирався тікати до Ярославля.

Але Виговський не міг продовжувати війни, бо в запіллі у нього почалося повстання: Ромен, Гадяч, Лохвиця підтримували Москву. Новий запорізький кошовий Сірко громив татар, Ніженський проnопоп, Максим Филомонович, та Ічнівський, Семен Адамович, вислали Трубецькому донос про «зраду» Виговського. Проти гетьмана виступили старі полковники: Ціцюра, Золотаренко, Сомко та інші. Під час повстання забито коло 3.000 українців. Виговський скликав у Германівці Генеральну Раду і склав переданою булаву. На гетьмана обрано знову Юрія Хмельницького. Виговський подався до Польщі і дістав воевідство Київське. Року 1664 він був страчений поляками на донос полковника Тетері.

До цього часу немає докладної й об’єктивної оцінки діяльносте гетьмана Виговського. Тогочасні літописці Величко і Самовидець, а також автор «Історії Русів» оцінювали його негативно. Так само оцінювали Виговського історики-народники М. Костомаров і Вовк-Карачевський, для яких він був тільки гетьманом старшини, а не всього народу, що не хотів союзу з Польщею і не довіряв полякам. В. Липинський писав, що Виговський був одним із найбільш освічених державних діячів-патріотів України. Так оцінювали його і Д. Дорошенко та Б. Крупницький.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2