а) Галичина



Австрія дістала Галичину в стані занепаду Війни, російська окупація довели країну до зубожіння. Шляхетство підірвало своє значення в Польській державі взаємною боротьбою окремих родів; міське населення занепало одночасно з занепадом торгівлі та промисловости. Селянство зубожіло під гнітом кріпацтва. Хліборобство мало екстенсивний характер. Ремісництво ледве животіло.

Представник освіченого абсолютизму, цісар Йосиф II, намагаючись піднести господарське й духове життя Галичини, дав новий устрій містам, реґулював торгівлю, будував школи і шпиталі.

Року 1774 засновано у Відні при церкві св. Варвари «Барбареум» — семінарію для уніятського духовенства, яку року 1784 перенесено до Львова. Замість шкіл єзуїтського, василіянського та піярського орденів, де наука велася латинською й польською мовами. австрійський уряд заснував гімназії з німецькою мовою навчання; пізніше, року 1825, введено польську мову навчання. Року 1774 засноване народні школи трьох типів: одноклясові — парафіяльні, з наукою українською мовою, триклясові та чотириклясові — з наукою німецькою мовою. Року 1784 у Львові створено університет з чотирма факультетами. На трьох факультетах викладали німецькою мовою, а на Богословському — латинською. 1787 року зорганізовано окремий Богословський факультет для українських студентів з українською викладовою мовою; цей університет існував до 1809 року.

Велику увагу звернув австрійський уряд на впорядкування економічних та соціяльних відносин. Особисте підданство селян скасовано. 1782 року видано наказ для Галичини, яким обмежувалося права панів над селянами: селяни діставали право одружуватися без згоди пана, віддавати дітей до шкіл, шукати заробітку де завгодно; зреформовано суд. Року 1799 встановлено нове оподаткування: 70% прибутку з праці йшло селянинові, 18% — державі і тільки 12% — дідичеві. Щоправда, усі ці реформи здебільшого залишилися на папері, бо після смерти Йосифа II наступники його не дбали за долю селян. Австрія переживала тяжкі часи воєн із Наполеоном, які зруйнували державу. Нові накази 1819 року збільшили оподаткування селян. Почалися безконечні судові процеси селян із дідичами, на яких здебільшого вирішувалось справи в користь дідичів. Становище селян погіршувало те, що в Галичині знову почала здобувати вплив польська шляхта, яка лякала німецьку адміністрацію вигадками про прихильність українців до Росії. Під впливом польської шляхти запроваджено в школах польську мову замість української. Польонізація так широко охоплювала населення, що навіть духовенство, яке прагнуло зберегти /ь-оаїнську культуру, в особистих стосунках вживало польської мови.

Проте, хоч австрійські реформи мали невелике практичне значення, вони багато зробили для морального піднесення українців, дали надію на ліпше майбутнє, розбудили енергію для боротьби за майбутнє. Велику ролю у цьому відродженні відіграло молоде українське духовенство, серед якого було багато освічених осіб, що дбали за національні інтереси. Взагалі Уніятська Церква, яку спочатку хотіли були використати поляки для польонізації українців, стала у другому, третьому поколінні народньою Церквою, що охороняла інтереси, звичаї, традиції, мову народу.

Польські заходи, а зокрема введення польської мови у школах викликало протести: митрополит Михайло Левицький, під впливом каноніка Івана Могильницького, звернувся до уряду з ученим трактатом в обороні «руської» — української мови. Спроба Могильницького заснувати у Перемишлі просвітнє товариство священиків не мало успіху: воно не витримало опозиції збоку польського духовенства та ополячених уніятів-Василіян. Більшого досяг Могильницький, закладаючи українські народні школи. У Перемишлі в 1820—1830-их роках зібрався біля єпископа Івана Снігурського гурток письменників та вчених: о. Йосиф Левицький, автор граматики, о. Йосиф Лозинськіві, етнограф, о. Антін Добрянський, історик, о. Іван Лаврівський, філолог — які поклали початок культурному відродженню Західньої України.

Одночасно з культурним рухом ширяться в Західній Україні революційні рухи. Польські повстанці 1830-их років мали прихильників не лише серед української молоді, а навіть серед львівського греко-католицького духовенства, але на перешкоді до згоди стояло презирливе ставлення поляків до національних почувань українців. Галицька молодь, як і наддніпрянська, прагнула наблизитися до народу, вивчала його мову, фолкльор.

Справжнє відродження Західньої України почалося пізніше — в 1820-их роках. У центрі його стояла — «Руська Трійця» — Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький, усі вихованці Львівської Духовної Семінарії. Вони прагнули уґрунтувати галицьке відродження на духовому зв’язку з Україною Наддніпрянською.

Першим виявом відродження був збірник «Русалка Дністрова», виданий Шашкевичем у 1837 році. Це була перша книжка в Галичині, написана українською народньою мовою. Хоч ця книжка була сконфіскована, все ж вона справила велике враження. Вона, — як писав Головацький, — «запалила вогонь. . , який створив очі кожному письменному чоловікові». Члени «Трійці» збирали пісні, писали статті до чеських, польських, німецьких часописів про життя українського народу. Однак, час для їхньої праці був несприятливий: в Австрії панувала реакція, уряд боявся зв’язків українців із Польщею; серед більшости духовенства, яке тоді було єдиним репрезентантом культурного громадянства Галичини, панував консервативний настрій. Члени «Трійці» опинилися в тяжкому стані, не мавши жадної.підтримки. Шашкевич помер у злиднях, Вагилевич перейшов до польських панів. Від «Трійці» залишився один Я. Головацький.

Революпійний рух — так звана «Весна народів» — який охопив усю Европу в 1848 році, глибоко захопив Австрію. Він виявився в повстаннях у самій столиці Австрії, Відні, та серед підкорених Австрії народів Угорщини, де очолив повстання Кошут, Італії, Чехії, Галичини, Буковини. Поляки також заворушилися, бажаючи відновити незалежну Польську державу. Цісар Фердінанд 1 спішно проголосив конституцію, скликав парлямент, скасував панщину.

Момент був сприятливий і для українців. Переважна частина їх почала організуватися окремо від поляків. Австрійський уряд пішов назустріч українцям, шукаючи у них підтримки в боротьбі з угорцями та поляками. У Львові засновано року 1848 Головну Руську Раду, свого роду тимчасовий національний уряд, який мав з’ясувати австрійському урядові політичні та національні прагнення українців. Як пресовий орган Ради стала виходити «Зоря Галицька».

Головна Руська Рада проголосила єдність всього українського народу. Українські посли в австрійському парляменті поставили вимогу виділити українські землі, що перебували в межах австрійської держави, в окремий коронний край під управлінням намісника і приєднати до Галичини Буковину та Закарпаття. Це гостро суперечило бажанням поляків, які домагалися перетворити Галичину на польську провінцію. У боротьбі з поляками Головна Руська Рада зорганізувала власні збройні сили — Народну ґвардію. Але австрійський уряд не виконав головної вимоги українців: не поділив Галичину на дві частини — польську та українську.

Того ж 1848 року в червні у Львові скликано Собор руських (себто українських) вчених, який накреслив широку програму організації української науки. Він домагався повного відокремлення українського народу від польського та російського і створення єдиної української наукової мови, єдиної граматики та правопису. Австрійський уряд дав дозвіл на заснування у Львівському університеті катедри української мови та літератури.

З цих широких плянів зреалізовано дуже мало. Року 1849 австрійський уряд, з допомогою російських військ, придушив повстання, скасував конституцію і поновив абсолютистський лад. Однак, внаслідок скасування кріпацтва, в Галичині з’явилося 375.000 вільних селянських господарств. Викуп дідичам за землю платила держава, а селяни повертали їй викупні гроші протягом 50-ти років.

Року 1849 розв’язано Державний Сойм і Головну Руську Раду. Поляки, під проводом намісника гр. Голуховського, фактично забрали всю адміністрацію в Галичині до своїх рук. Серед українців почалося розчарування. Вони опинилися між двома впливами: австрійці хотіли накинути їм латинську абетку, а з другого боку ширилася російська пропаганда за єдність галицьких українців із росіянами. Значна частина старшої віком галицької інтелігенції почала схилятися до «панрусизму», вносячи цим ослаблення серед українських патріотів. Так зародилася москвофільство, основу для якого давало переконання в силі Росії та бажанні її об’єднати всі слов’янські народи.

Року 1861 проголошено в Австрії нову конституцію, яка дала Галичині автономію з власним сеймом. 1861 року на цей сойм українці вислали 49 послів із загальної кількости 150. З роками це співвідношення ще погіршало: року 1877 було українських послів 14, а 1883-го — тільки II. Причиною цього були нові виборчі правила, за якими перевагу дістали великі землевласники, себто поляки, а українці були переважно селяни. Ще гірше становище було у віденському парляменті. Поволі вся місцева адміністрація, суд, самоуправління опинилися в польських руках. Урядовою мовою стала, замість німецької, польська. Львівський університет був спольонізований; школи перейшли під керівництво Польської Крайової Шкільної Ради. Лише невелика кількість середніх та фахових шкіл залишилася українськими.

Провід в економічному житті належав польській шляхті. Знесення панщини не підірвало її могутність. Занепадали дрібні землевласники,, але зростали польські лятифундії. 1820 року в Галичині було 8.500 великих маєтків із 683-ма моргами землі пересічно в кожному. 1859 року було 4.500 маєтків, але з наділом пересічно в 1.185 моргів. Року 1880 було 2.086 великих маєтків, але пересічно маєток мав 2.400 моргів. Одночасно погіршувалося становище селян. 1820 року, до ліквідації панщини, селянин мав пересічно 15 моргів, року 1859 — 9,5, року 1880 — 5,5, а року 1900 — 4,5 морга. Селяни примушені були шукати заробітків переважно у дідичів, і потрапляли знову в залежність від них.

Міста набули польського характеру, і державна та крайова допомога підтримувала розвиток польської культури та науки.

Придушення російським військом польського повстання 1863 року загострило відносини між поляками та українцями. Провід у культурному та національному житті українців належав інтелігенції духовного походження, головним чином священикам-уніятам. які купчилися біля «Святого Юра» у Львові, де була резиденція митрополита. Осередком духовної інтелігенції, її проводом і протектором був митрополит, і всю національну справу ця духовна верства брала, як обрядово-церковну, вбачаючи в церковній організації єдину оборону проти польського наступу. Головна увага духо венства була присвячена боротьбі проти латинізації церковного обряду, але, шукаючи зразків у Православній Церкві, воно підпадало під російський вплив. Ця консервативна інтелігенція ставилася до української мови як до мови неписьменного селянства, оберігала церковно-слов янську мову — і знову потрапляла під російський вплив. Група консерваторів тримала в своїх руках три установи: Ставропігіяльмій Інститут, Народний Дім, заснований у Львові в 1850-их роках, і «Галицько-Руську Матицю», як називали товариство для видавничої і взагалі просвітньої справи, засноване у Львові 1848 року. За перші роки видало воно понад 80 книжок. Довгий час консервативний табір сподівався підтримки австрійського уряду, але, розчарувавшись у ньому, поділився на дві групи: москвофільську, що всі надії покладала на допомогу від Росії та прагнула едности з російським народом, і другу групу, що намагалась порозумітися з поляками.

Позицію москвофілів зміцнювали факти зовнішньої історії: року 1831 російський уряд розгромив перше польське повстання, а року 1868 — друге польське повстання. Створювалося враження про велику, непереможну силу Росії, поруч із Австрією, яка схилялась до занепаду. Року 1865-1866 Австрія у війні з Прусією зазнала тяжкої поразки. Підкорені їй народи одержали широку автономію, а сама Австрія стала «двоєдиною» монархією — Австро-Угорщиною, яку об’єднувала особа монарха. Кожна країна мала окремі парляменти: Австрія — у Відні, Угорщина — в Будапешті. Міністерства, крім деяких (зовнішніх справ, військових справ та фінансів) були також окремі. Серед українців ширилися чутки, що Галичина перейде під владу Росії, і це ще більше підносило авторитет Росії та віру в її непереможність.

Року 1866 орган українських консерваторів «Слово» заявив, що жадних українців не існує, е єдиний великий російський народ від Карпат до Камчатки і єдина російська мова, а тому не варто творити українську літературу. Табір москвофілів зростав, охоплюючи інтелігенцію Галичини, Буковини, Закарпаття; до нього переходили діячі, які 1848 року з захопленням працювали над творенням української літератури. До цих діячів належав і член «Трійці» Я. Головацький, який 1848 року був професором української літератури та мови у Львівському університеті. Він переїхав 1367 року до Росії, де дістав посаду голови Археографічної Комісії у Вільні. Коли російський уряд в боротьбі проти поляків закликав священиків і вчителів-галичан переходити до Холмщини, на цей заклик відгукнулися сотні галичан. Це зміцнило москвофільські настрої в Галичині й ослабило місцеві культурні сили.

Проти консервативно-москвофільського табору старої інтелігенції виступила молодша віком група діячів, які називали себе «народовцями». Ця група складалася з учителів, письменників, правників, студентів. Вони продовжували діяльність Маркіяна Шашкевича, засновували часописи («Мета», «Всчерниці», «Нива», Русалка»), які мали успіх серед молоді, але за браком коштів існували недовгий час. Представниками народовецького руху були В. Шашкевпч, К. Климович, Ф. Заревич та інші. Народовці за зразком Київської Старої Громади організували у Львівському університеті та в середніх школах свої громади, які збирали бібліотечки, передплачували журнали, влаштовували концерти тощо. Ці громади були таємними організаціями.

Коли в Наддніпрянській Україні заборонено друкувати книжки українською мовою, деякі письменники та вчені, як В. Антонович, Марко Вовчок, 1. Нечуй-Левицький, П. Куліш, О. Кониський, стали надсилати свої твори, здебільшого під псевдонімами, до Галичини і допомагали народовцям матеріяльно. З допомогою наддніпрянців засновано у Львові місячник «Правду», що протягом довгого часу була органом всеукраїнського єднання. «Кобзар» Шевченка став для галицьких українців священною книгою, а Україна — священною землею. «Кохаються в пам’ятках козацької слави», — характеризував народовецький рух М. Грушевський.

У 1860-их роках народовці почали засновувати нові товариства: року 1861 «Руську Бесіду» у Львові, року 1868 — «Просвіту», року 1873 — Товариство імени Швченка, з 1893 року це Товариство. створене для сприяння розвиткові письменства, перетворилося в наукову установу. Значну суму — 9.000 Гульденів — дала Є. Милорадович, нар. Скоропадська, на придбання друкарні для Товариства ім. Шевченка. Були й інші жертводавці з Наддніпрянської України: О. Кониський у своєму заповіті відписав Товариству Шевченка своє майно; допомагали — Є. Чикаленко, В. Семиренко. Взагалі вплив наддніпрянських українців був дуже значний; зокрема великий вплив мав М. Драгоманов. Наддніпрянці допомагали галичанам вийги з вузького провінціялізму і привчали почувати себе частиною великого українського народу. Це було конче потрібно, бо поволі народовецький напрям утрачав свій колишній характер. Переважно представники духовенства та дрібної буржуазії, були настроєні занадто льояльно супроти австрійського уряду, провідники народовецького руху не вияснювали народові основ конституційного життя ані засад економічної та соціяльної науки, — писав І. Франко, — і український народ, живучи в конституційній державі, був переконаний, що «цісар. . . може все зробити, і що від його волі все залежить». Серед народу байдужість до парляментської політики дійшла до того, що 1879 року галицькі українці провели до сойму тільки двох кандидатів!

На початку 1880-их років у Галичині почалося пожвавлення. У 1880 році народовці заснували часопис «Діло», присвячений галицьким справам. Редактором його був В. Барвінський, видатний громадський діяч. Саме тоді в Галичині зростав вплив М. Дратоманова, який закликав народ до активної праці, до освіти. Під його впливом були видатні діячі — 1. Франко та М. Павлик. На народніх вічах обговорювано проблеми політичного та суспільно-економічного життя. Року 1885 народовці створили політичне товариство «Народня Рада», яке ставило завданням продовжувати справу Головної Руської Ради 1848 року й добиватися поділу Галичини на польську та українську частину.

Наприкінці 1880-их років під впливом Драгоманова постала Українська Радикальна Партія, в якій провідне місце зайняли І. Франко та М. Павлик. За свою мету партія ставила оборону інтересів селян. На гроші, зібрані на Наддніпрянщині, вона видавала дві газети: «Народ» і «Хлібороб». Партія провела своїх кандидатів до сойму і до парляменту. В загальнополітичних справах вона стояла за незалежність України.

Під впливом наддніпрянців — В. Антоновича, О. Кониського — провідники народовців О. Барвінський та інші, підтримані митрополитом Сильвестром Сембратовичем, спробували дійти до згоди з польськими політичними колами, які очолював намісник Галичини, граф К. Бадені. Головною метою цієї групи було відмежуватися від москвофілів і спертися на австрійські урядові кола, спільно з поляками. Українці сподівалися добитися від уряду дозволу на заснування української гімназії (третьої, бо дві вже мали), українських катедр в учительській семінарії та університеті, допомоги для культурних установ тощо. Народовці сподівалися «нової ери» для українців, але спроба ця викликала загострення між українськими угрупуваннями: москвофіли і радикали виступили з рішучою опозицією, і широкі українські кола не підтримали народовців. Навпаки, їх спроба внести заспокоєння викликала ворожнечу. Підтримували цю політику тільки О. Барвінський, А. Вахнянин та небагато інших діячів. Незабаром і гр. Бадені перейшов до ворогів українців. Єдиним реальним досягненням «нової ери» був дозвіл мати катедру української історії у Львівському університеті. Катедру цю зайняв 1894 року учень проф. В. Антоновича, М. Грушевський, який дійсно поклав початок «нової ери».

У 1890-их роках зайшли в Галичині значні зміни. На поверхню життя почали виходити нові інтелектуальні та наукові сили. 1899 року праве крило Радикальної партії об’єдналося з народовцями, і вони створили нову — Національно-Демократичну Партію, яка перебрала провід у політичному житті народу. В своїй програмі ця партія поставила домагання, щоб «цілий український народ з’єднався в одноцільний національний організм». На чолі її став Ю. Романчук, а пізніше — К. Левицький, обидва посли до австрійського парляменту. З того часу провід у боротьбі за здобування політичних прав знаходився переважно в руках цієї партії. Року 1899 ліве крило Національно-Демократичної Партії створило нову — Українську Соціял-Демократичну Партію, на чолі якої став М. Ганкевич. На з’їзді Соціял-Демократичної Партії в Брні як мету цієї партії проголошено створення «вільної Української Держави, Української Республіки».

Це прагнення — створити незалежну державу свідомість потреби її — головне досягнення українського народу в XIX ст. Ще 1895 року заяву про самостійність українського народу, як мету політичних домагань, склала на своєму з’їзді у Львові Українська Радикальна Партія. На межі двох століть, у 1900 році, на двох протилежних кінцях України, українська молодь маніфестувала своє прагнення до незалежности України: в Харкові і в Полтаві М. Міхновський на таємних сходинах молоді виголосив на цю тему реферат, і молодь з ентузіязмом вітала гасло незалежної України. Того ж року у Львові, на публічному вічі, після доповіді Д. Донцова, українське студентство прийняло резолюцію, в якій стверджено, що його ідеалом є створення самостійної Української Держави. Цю резолюцію підтримали газета «Діло» і І. Франко на сторінках «Літеіатурно-Наукового Вістника».








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2