б) Промисловість



Промисловість кінця XVIII — першої половини XIX ст. була тісно пов’язана з сільським господарством. У поміщицьких маєтках засновувались різного роду підприємства, які переробляли сільськогосподарські продукти — млини вітряні та водяні, які мололи збіжжя, дерли просо, валяли вовну, били олію. У маєтках курили горілку, топили сало, ткали полотна, сукна, обробляли тютюн, виробляли цеглу, поташ, салітру. Крім мануфактур, призначених задовольняти потреби власників маєтку, були мануфактури, які працювали на ринок — як паперові, металообробні, порцелянові тощо. У 1830-их роках одне з поважних місць в економіці України зайняли цукроварні.

Кількість підприємств з кожним роком зростала: року 1783 в усій Україні було понад 200 промислових підприємств, у 1825 — 649, у 1854 — 1.649 і в 1860 — 2.147 (без ґуралень). Зростала й загальна вартість продукції. Щодо губерній, то на першому місці стояла тут Київська (38% загальної вартости продукції), далі йшла Херсонська — 18,0%, Харківська — 13,1% і на останньому місці Полтавська (3%).

Підприємства були двох типів: поміщицько-кріпосницькі та капіталістичні; купецькі, міщанські або селянські. У поміщицьких підприємствах працювали кріпаки, в капіталістичних — наймані робітники. У поміщицьких підприємствах часто працювали ті ж люди, що були зайняті в сільському господарстві.

Видатне місце серед поміщицького виробництва належить горілчаному. У XVIII ст. виріб горілки був прерогативою козацької старшини, і кожний з них мав право курити горілку на власну потребу та на продаж. У XIX ст. дрібні ґуральні зникають і зростає кількість великих ґуралень. Особливо поширено було ґуральництво на Лівобережній Україні. На початку XIX ст. викурювали там 3,6 мільйона відер горілки на рік, а в 1860 р. викурили 16 мільйонів відер. Здебільшого дідичі мали власні шинки, де продавали горілку. У Чернігівській губернії 1836 року було 1.372 приватних шинки; року 1859 у різних місцях України, по селах та містах, було 36.817 шинків. Крім того спирт та горілку вивозили до Росії, Білоруси.

До старих, традиційних виробництв України належить суконне. Воно було тісно зв’язане з вівчарством і спочатку на поміщицьких мануфактурах вживали власної вовни. З розвитком виробництва переходили до купівлі вовни. Суконні мануфактури швидко зростали. Показова історія Таганчанської мануфактури І. Понятов-ського в Канівському повіті Київської губернії: на початку XIX ст. в ній було 10 варстатів, року 1838 — вже 120 варстатів, а року 1840 поставлено парову машину. На цій мануфактурі працювало 13 вільнонайманих робітників та 738 кріпаків. Сукно висилали до всіх великих міст України, до Москви, до Петербургу. На Хабенській мануфактурі кн. Радзивілла (Радомисльський повіт Київської губернії) працювало 450 робітників, на мануфактурі гр. Розумовської (Карлівка, Полтавської губернії) — коло 600 робітників, а на Рясківській— князя Юсупова (Полтавська губернія) — коло 900.

Збільшувалася й кількість мануфактур, де виробляли сукно: в 1797 році в Україні було їх 12, року 1814 — 53, 1859 — 160. Перше місце щодо виробництва сукна належало Чернігівській губернії. У Катеринославській та Херсонській губерніях мануфактур було мало, бо там було мало кріпаків і вигідніше було продавати «тонкорунну» вовну іншим фабрикам.

Збут сукна спочатку був обмежений законом: 1709 року мануфактури України повинні були працювати тільки на російську армію і здавати всю продукцію їй. Тільки в 1816 році мануфактури дістали дозвіл вільно продавати сукно.

Широко розгорнута була салотопна промисловість. Року 1814 в Україні було 5 салотопень, а року 1861 — 128. Були вони переважно в Катеринославській, Херсонській та Харківській губерніях.

З салотопленням зв’язана була свічкова та миловарна промисловість. У 1838 році в Україні було 88 свічкових мануфактур, а напередодні 1861 року — 129 з продукцією на 1,015.800 карбованців та 54 миловарних з продукцією на 314 тисяч карб.

В Україні було багато гарбарень, чинбарень, різного роду майстерень та мануфактур. Року 1805 було 27 гарбарень, які обробляли 19 тисяч шкір, року 1680 було їх 254, які давали продукцію на 950 тисяч карбованців.

Було багато у XVIII ст. салітроварень. Року 1812 з 393 селітроварень у всій імперії 351 були в Україні, з тієї кількости 329 на Лівобережжі і 22 на Правобережжі та Південній Україні. У кінці 1840-их років салітроварні на Правобережжі та на Південній Україні зникли, головним чином внаслідок того, що стали привозити з Чіле дешевшу салітру. У 1852 році було тільки 179 салітроварень, які здавали свою продукцію переважно до скарбу.

Поширена була скляна промисловість. Гути, які потребують багато палива, будовано там, де було досить лісу. Року 1805 було 38 гут в Київській, Волинській, Чернігівській та Подільській губерніях, які виробляли звичайне віконне скло, а також високоякісні вироби — кришталь: чашки, графіни, двокольоровий посу, люстра, канделябри, церковні речі. Українські скляні вироби вивозили до Росії та Білоруси.

В Україні було багато цегелень, що виробляли високоякісну цеглу. Були цегельні в поміщицьких маєтках, у селах, містах, де була відповідна глина. У ганчарстві українські майстри досягали великої досконалости, виробляючи різного роду посуд. Форми деяких глечиків, мисок, дзбанів, як і орнаментація їх, походили з доісторичних часів, до трипільського посуду включно. Особливо славилася своїм ганчарством Полтавщина.

З останньої чверти XVIII ст. засновують в Україні порцеляно-фаянсові мануфактури, переважно в поміщицьких маєтках; головними були — Дибинська та Корецька (на Волині), Волокитинська (в Чернігівській губернії) та скарбова — Києво-Межигірська. Найбільше значення мали — Межигірська, яка виробляла високої яко-сти порцеляну та фаянс (1784-1850 роки) і Волокитинська — Микла-шевського.

Але не ці галузі промисловости набули світового значення та поставили Україну на одне з перших місць усього світу, а цукроварна промисловість та металюрґійна, пов’язана з кам’яновугільною.

Цукроварна промисловість веде початок з 1822 року, коли дідич Канівського повіту Київської губернії І. Понятовський збудував у своєму маєтку першу цукроварню. Через 25 років Україна мала вже цілу мережу цукроварень і в 1848-1849 роках з України вивезено 849,9 тисяч пудів цукру.

Внаслідок розвитку цієї галузі промисловости плянтації буряків зайняли широкі простори землі, витісняючи інші сільськогосподарські культури. Цукроварство вимагало кваліфікованих фахівців, машин, складного устатковання. З 1870-их років цукрова промисловість пережила велику реформу: змінилася техніка здобування соку з буряків, яка збільшила продукцію у 8 разів і значно зменшила кількість робітників. Україна — насамперед Правобережжя — зайняла у цукроварстві перше місце в російській імперії. У 1862-1863 роках працювало на Україні 188 цукроварень, які виробляли 2 мільйони пудів цукру, в 1890-1891 pp. — 153 цукроварні, які виробляли 207 мільйонів пудів. Причина зменшення кількости цукроварень була в тому, що малі цукроварні ліквідувались. Власниками найбільших заводів були: граф Бобринський (Сміла, Київської губернії), польські маґнати графи Браніцькі (Біла Церква, Київської губернії), селяни — Яхненко та Симиренко (с. Городище, Київської губернії), купці — брати Терещенки (Глугівський повіт, Чернігівської губернії), Харитоненко (Суми, Харківської губернії), жидівські капіталісти Бродський, Гальперін (Київська губернія). Багато заводів належали акціонерним компаніям.

Величезний розвиток цукроварства, потужність заводів, висока якість продукції зробили Україну одним із перших продуцентів цукру у світі.

Металюрґійна промисловість набула великого значення для України наприкінці XIX ст. Вона розвивалася спочатку дуже повільно. До кінця XVIII ст. здобували залізну руду нижчого ґатунку, болотяну, по малих підприємствах переважно на Правобережжі та в Чернігівській губернії. У 1770-их роках починається доменне виробництво на Поліссі.

Наприкінці XVIII ст. зароджується кам’яновугільна промисловість у Південній Україні, коли в маєтках дідича Штерича, в Катеринославській губернії, знайдено родовище кам’яного вугілля. Перші десятиліття кам’яне вугілля не знаходило належного вжитку, і попит на нього був невеликий. Тільки з розвитком машинобудування та металюрґії почалося широке використовування кам’яного вугілля: року 1798 здобуто його коло 146.000 пудів, року 1860 — 5.978.000 пудів, себто в 40 разів більше.

Машинобудівельні заводи засновуються в Україні на початку XIX ст. Року 1841 в Конотіпському повіті, на Чернігівщині, поміщик Кандиба поставив завод, який виробляв сільськогосподарські машини, парові казани, ткацькі варстати, апарати для цукроварень, машини для суконних фабрик. У 1840-их роках в Києві купець Дегтяров збудував завод парових машин. Також на заводі Фалька, в Херсонській губернії, виробляли парові машини. У Млієві, в Київській губернії, брати Яхненко та Симиренко заснували в 1847 році завод, на якому виробляли парові машини, гідравлічні преси і устатковання, потрібне для будованих ними цукрового і суконного заводів. Там же споруджено спущений на Дніпро в 1861 році пароплав, що мав транспортувати продукцію заводів Ячненка та Симиренка.

Між 1876 і 1896 роками виробництво машин пересунулося на Південну Україну. Машинобудівництво зростало там швидше, ніж у цілій Росії. Року 1894 вироблено машин на суму в 22 рази більшу, ніж в році 1876.

Року 1870 почав працювати завод Пастухова у Сулині; 1872 р. в Бахмутському повіті відкрито завод англійця Юза, що поклав початок величезного Юзівського підприємства. Металюрґійна промисловість Донецького басейну почала швидко розвиватися, коли там стали добувати вугілля.

У 1880-их роках почали розробляти багатющі поклади залізної руди в Кривому Розі, на Катеринославщині. Криворіжжя зв’язали залізницею з Донбасом і тим сполучили місця здобування руди і кам’яного вугілля. Року 1887 в Катеринославі почав працювати Олександрівський завод; року 1889 — Дніпровський завод у с. Кам’янському. У 1880-их роках відкрито найбільше у світі родовище манганової руди біля Нікополя.

Не згадуючи менших галузей промисловости, можна зробити такі висновки: протягом кінця XVIII і цілого XIX століття промисловість України пережила значну еволюцію. У XVIII ст. – це була переважно поміщицька промисловість — головним чином на задоволення власних потреб власника; мануфактура — з працею кріпаків, які працювали тільки тоді, коли не було сільськогосподарських робіт, або скарбові мануфактури, на яких працювали приписні, кріпосні селяни. З 1830-их років поволі відбувається заміна ручної праці машиновою, перетворення мануфактур на фабрики, а разом з тим заміна кріпацької, мало інтенсивної праці вільнонайманою, більш кваліфікованою. З другого боку використання машин зменшує кількість працююючих, робить невигідним для власника тримати кріпаків і підготовляє свідомість потреби зліквідувати кріпацтво.

Характеристичною прикметою колоніяльного стану України був постійний зв’язок між її промисловістю і промисловістю Росії. Більша частина продукції України ішла до Росії на потреби почасти скарбу, почасти — вільного ринку. З Росії спрямовувались українські вироби за кордон, на Прибалтику, до Німеччини тощо, і туди приходили вони, як «російські», а не як українські.

Іншою характеристичною прикметою української промисловосте було опанування її чужоземними капіталістами. Серед них були росіяни — Дегтяров, графи Бобринські, кн. Юсупов, Пастухов, жиди — Бродський, Гальперін, Марґолін, поляки —графи Поня-товський, Бранщькі, князь Радзивілл, англієць Юз, чужоземні концесіонери, що будували заводи Донбасу.

У Галичині промисловість розвивалась слабо, бо Австрія намагалася тримати Галичину, як сільськогосподарську країну, постачальницю дешевого хліба. Дрібні промислові заклади — фабрики сукна, паперу, гути, ливарні, соляна промисловість — здебільшого не витримували конкуренції з австрійськими. Впливав також брак вугілля та залізної руди. Розвинулося тільки видобування нафти, яка притягала чужоземні капітали.

На Буковині більшість людности зайнята була сільським господарством, скотарством, молочарством, деревообробним промислом. Була густа сітка млинів, переважно водяних. Було чимало ґуралень та броварень, здебільша в руках жидів. Деревообробна промисловість і розвинена галузь нафтової промисловости також були в чужих руках.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2