в) Торгівля



а) Внутрішня торгівля. Внутрішня торгівля в кінці XVIII і в XIX ст. зосереджувалася на ярмарках та в місцях постійного торгу, себто — на базарах і в крамницях.

Ярмарки мали велике значення в економіці України, сприяючи торговельним зв’язкам між віддаленими місцевостями, полегшуючи забезпечення людности потрібними товарами, особливо тоді, коли шляхи сполучення були в первісному стані і восени та навесні ставали непроїжджими. Шосейних доріг не було, тільки в 1350-их роках збудовано шосе між Києвом і Берестям, Харковом і Москвою. У 1867 році проведено в Україні першу залізницю між Києвом і Курськом. Були річкові шляхи сполучення, але на більших артеріях мали вони тяжкі перешкоди: на Дніпрі — пороги, на Дністрі — каміння, та й навігація тривала неповний рік. По Дніпру ходили баржі, вітрильні судна, плоти. Року 1823 спущено перший пароплав, а року 1838 засновано першу пароплавну компанію, яка мала два пароплави.

За таких умов сполучення, звичайно, ярмарки мали величезне значення. Вони були різноманітні: ярмарки всеукраїнського та всеросійського значення, на які приїздили купці з цілої імперії та з-закордону. Таким був ярмарок Хрещенський, спочатку в Дубні, а року 1797 переведений до Києва, де мав він назву «Контрактів». Походила ця назва від того, що дідичі та купецтво укладали там контракти на різного роду достави. На Контракти приїздило від 10 до 15 тисяч людей, а вартість товарів доходила до 2,6 мільйонів карбованців. Привозили на Контрактовий ярмарок продукти сільського господарства, цукор, матерії, посуд, ювелірні вироби, ґалянтерію, книжки, ноти, картини, меблі тощо. Прибували поміщики, купці з цілої України, з Росії, Кавказу, Сибіру, Венеції, Польщі, Франції, Туреччини, Австрії, Німеччини. Зважаючи на великий з’їзд дідичів, у Києві тоді влаштовували концерти, балі, спектаклі; приїздила італійська опера. Використовуючи великий натовп різноманітного люду, декабристи на час Контрактів призначали свої конспіративні зустрічі. «Київські контракти» зберігали своє значення до першої світової війни, особливо в торгівлі цукром.

Велике значення мали харківські ярмарки — теж Хрещенський та Іллінський. На Хрещенському бувало до 40.000 люду. Ярмарки були загальні й спеціальні, як, наприклад, кінні, де продавали тільки коней (Гадяч, Єлисаветград. Новомиргород, Вознесенськ, Новомосковськ); «вовняні», де продавали тільки вовну — таким був Троїцький ярмарок у Харкові. Були ярмарки у великих містах — Києві, Харкові, Полтаві, Катеринославі, Чернігові, в повітових містах — Кролевці, Сумах, Гадячому та ін., багато ярмарків було по селах. Щодо асортименту товарів, то сільські мали інший характер: тут переважала худоба, коні, селянські вироби, потрібний для села крам. Були ярмарки кількаденні, але були й такі, що тривали по кілька тижнів, наприклад, Георгіївський у Гадячому тривав до п’яти тижнів. На цьому ярмарку торгували переважно кіньми та рогатою худобою.

До ярмарків наближалися своїм характером сільські та міські базари, що відбувалися кілька разів на тиждень у призначені дні та години. На ці базари приходили та приїздили селяни з своїми продуктами, а також крамарі з різним крамом. У містах бували й щоденні базари, на які привозили селяни свої продукти.

З кінця XVIII ст. починається еволюція міст, зміна їх соціального та економічного характеру. Міста відриваються від сільського господарства, в них розвиваються ремесла, мануфактури. У значних містах України засновується по кілька десятків мануфактур різного роду, власниками яких були купці та міщани. У Києві, Харкові, Херсоні, Одесі були десятки різного роду виробництв.

Наприкінці XVIII ст. по містах і містечках України було вже багато постійних крамниць із різноманітним крамом. Протягом першої половини XIX ст. кількість купців в Україні збільшувалася: за час від 1825 до 1861 року в губерніяльних містах вона зросла в 10.5 раза. Найбільше зростала кількість купців в Одесі – з 1797 до 1857 року в 42 рази.

Дуже цікаве питання про національність купецтва України XIX століття. Вже для Південної України відзначалося перевагу неукраїнців у містах: Єлисаветграді — росіяни, переважно старообрядці в Херсоні — греки, вірмени, поляки, французи, в Маріюполі — греки, в Нахічевані — вірмени і т. д., в Одесі, яка славилася своїм космополітизмом, переважали греки, вірмени, жиди, італійці. На Правобережній Україні переважали серед купецтва поляки та жиди. У 1830-их роках, з наказу Миколи І, переведено до Києва з Росії купців із великими капіталами, які відразу зайняли видатне місце серед українського купецтва. Так до Києва прибули — Дегтяров, Масалітінов, Фоломін, Боґатирьов, Єлісєєв та інші.

Протягом XIX ст. в Україні множилися торговельні заклади постійного характеру: крамниці, рундуки, ятки. У багатьох містах крамниці містилися в тах званих торговельних рядах. Кількість постійних крамниць зростала не тільки по містах, але й по містечках та селах. Про зростання кількости крамниць свідчать такі цифри: року 1825 в Україні було всього 3.662 крамниці, а в 1861 році — 15.089, себто в 4 рази більше. У деяких губерніях кількість крамниць зростала в ще швидшому темпі: у Волинській губернії — більше як в 11 разів; у Подільській — в 6, в Житомирі — з 97 до 098, в Кам’янці-Подільському — з 162 до 305. По малих містах кількість крамниць за цей час теж зростала: у Борзні, Чернігівської губернії, з 2 до 58, в Зінькові, Полтавської губернії, з 2 до 43, у Скви-рі, Київської губернії, з 2 до 183. В містечку Ржшцеві, Київської губернії, в 1845 році було 39 крамниць, у Брусилові, Подільської губернії, — 53. У 1854 році в Харкові було 991 крамниця, серед них 26 торгували ювелірними речами, 11 книжками, 7 — порцеляною та скляними виробами. У 1845 році в Києві було 3 книгарні, 2 крамниці з кришталевим та порцеляновим посудом, 6 — із модними товарами.

Постійними конкурентами купців були міщани, козаки, селяни, дворяни, і з ними всіма купці вели боротьбу. Купці поділялися на три гільдії і обирали «торговельні депутації», що наглядали за веденням торгівлі, за тим, щоб не торгували особи, які не мали на це права.

В кінці XVIII і в першій половині XIX ст. промисловість і торівля України були тісно зв’язані з цеховою організацією, яка зберегла багато з традицій XVII ст., хоч офіційно 1786 року цехи перейменовано на «управи», а цехових ключників — на «казначеїв» та «писарів». Цехи мали свої двори, в яких були крамниці для продажу виробів цеху, світлиці, де відбувались збори членів-«братчиків», стояли корогви та ікони, а також скринька, де зберігалися грамоти й документи цеху. Цехмайстер розглядав скарги і судив членів. Цехова організація мала право контролювати якість продукції і ревно охороняла монополію цеху проти конкуренції не-членів цеху; суворо стежила за прийманням у «майстри» та «підмайстри» Характеристичні, наприклад, правила Різницького цеху у Києві, одного з найбагатших: він мав свою різницю і забороняв різати худобу в інших різницях. Цех мав льодовні, крамниці, рундуки на базарі. Аналогічні правила мав Рибальський цех. Деякі цехи нараховували багато фахівців і учнів.

На початку XIX ст., після Наполеонівських воєн, збільшується промисловість, зростає кількість підприємств, розвивається кустарно-ремісниче виробництво. У Києві, наприклад, у кустарно-ремісничому виробництві працювало більше людей, ніж у промисловості: 6.048 ремісників та 200 візників.

Цехові організації скасовано в Україні 1831 року, а в Києві — 1835-го, але пережитки їх залишалися до революції 1917 р.: на паради, на храмове свято «своєї церкви» приходили цехи зі своїми прапорами, на яких були цехові емблеми: ножиці — для кравецького цеху, чобіт — для шевського і т. д.

Друга половина XIX ст. характеризується бурхливим розвитком промисловости та торгівлі. Цьому сприяли залізничне та пароплавне будівництва. По всіх великих водних артеріях налагоджувався пароплавний транспорт.

У різних підприємствах України починає грати помітну ролю чужоземний капітал, головним чином у машинобудівельній і залізорудній промисловості; організуються торговельно-промислові компанії; великі підприємства об’єднуються в синдикати (1887 року засновано синдикат «цукрозаводчиків», до якого вступили власники найбільших цукроварень: Бобринські, Харитоненки, Терещенки, Бродські та інші). З кінця XVIII ст. з’являються у великих містах біржі, які сприяють об’єднанню комерсантів, їх торговельним операціям.

Розвиток промисловости і торгівлі викликав поширення різного роду кредитових та асекураційних операцій. Виникла потреба в банках. З 1860-их років в Україні були тільки філії-контори державного російського банку. З кінця 1860-их років засновуються приватні банки: взаємного кредиту, комерційні, промислові, а також позичково-ощадні каси.

У Галичині під владою Австро-Угорщини діяли філії австро-угорських банків. У кінці XIX ст. засновують тут перші українські ощадні каси: «Віра» — в Перемишлі 1894 року; кредитове товариство «Дністер» у Львові 1895 року; Крайовий Союз Кредитовий у Львові 1898 року.

У 1860-их роках зароджується в Україні кооперативний рух, основним завданням якого було допомогти звільненому селянству. Перші кооперативи створено: споживчі — 1866 року в Харкові, кредитову — 1869 р. в Гадячому, на Полтавщині; в Сокиринцях, маєтку Г. Ґалаґана. Перші кооперативи розвивалися слабо, бо населення до цього ще не було як слід підготовлене, адміністрація ставилась до них негативно і не було ще відповідних законів. Року 1895 в Україні було тільки 250 кооперативних товариств. Тільки в 1897 році був затверджений статут, за яким стали засновувати кооперативні товариства.

У Західній Україні початок кооперативного руху покладено в 1870-их роках організацією при парафіях братських кас, шпихлірів тощо. Року 1891 при «Просвіті» засновано позичкові каси. Найбільше значення мала кооперація — «Народна Торговля», заснована у Львові 1883 року.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2