Головна Головна -> Підручники -> Підручник Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2 скачати онлайн-> в) Православна церква в Україні у XIX ст.

в) Православна церква в Україні у XIX ст.



Політика російського Синоду та світської адміністрації протягом цілого XVIII ст. в справі денаціоналізації Української Церкви дала в XIX ст. свої наслідки. Українська Церква була відірвана від народу й стала частиною Всеросійської Православної Церкви, якою правив Святіший Синод. Митрополитові Київському та Галицькому належало в Синоді третє місце. Хто саме був митрополитом — це вже не цікавило Україну, бо був він не обранцем народу, а урядовцем «духовного ведомства». Дуже показова церемонія «наречения» єпископа, яка заступила в ХІХ ст. обрання його. Ця церемонія відбувалася в приміщенні Синоду, в присутності всіх його членів, де обер-секретар Синоду читав кандидатові царський «височайший указ» про призначення його на єпископа.

Київські митрополити змінялися, не залишаючи жадного сліду. Всі вони були росіяни і для більшости з них Київська митрополія була лише ступнем до вищої — Московської або Петербурзької.

Зрідка траплялись серед них люди, що цікавилися Україною, наприклад, Євгеній Болховітінов, дослідник київської старовини, автор цінних наукових праць. Митрополія втратила своє значення, і митрополит керував тільки Київською єпархією.

Наприкінці ХІХст. в Україні було 8 єпархій: Київська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Волинська, Подільська, Катеринославська та Херсонська. Дев’ята, Симферопільська, охоплювала Крим із північними степовими повітами. На єпископські катедри також не обирали єпископів, а призначав їх Синод, переважно росіян. Другою відміною від XVIII ст. було те, що єпископи дивилися на ці свої катедри, як на тимчасові місця, звідки можна дістатися до Росії або до Сибіру. Втрачався внутрішній зв’язок між єпископами та вірними, затиралася й національна свідомість пастирів, які здебільшого ревно служили російському Синодові. Учителями в духовних семінаріях та духовних школах-бурсах були теж росіяни, які навчали в дусі офіційного патріотизму й сприяли русифікації.

Допомагали в русифікації Української Церкви духовні консисторії при єпископських катедрах. Консисторії комплектувалися «надійними» людьми, до великих міст добирали священиків-росіян та «малоросів». Залишалися поза тим сільські парафії, яких напередодні революції 1905 р. було понад 9.000. В більших селах та містечках бувало по два-три священики; загалом було приблизно 12.000 священиків. До першої половини XIX ст. священиків обирали парафії, але за Миколи І священиків стала призначати консисторія. Проте, на практиці обрання залишалося в тій або іншій формі, як залишалися по парафіях і своєрідні священичі династії—передача їх священиком синові, внукові або навіть зятеві. Синод забороняв проповіді українською мовою, українську вимову в Богослужбі, але життя було міцнішим, і священики-українці мимохіть вносили в церковні відправи українську вимову, бо іншої не знали.

У XIX ст. Російська Церква вела вперту боротьбу з виявами української національної самобутности: заборонено будувати церкви в українському стилі, вживати при малюванні ікон український стиль, прикрашати церкви статуями (у цьому Синод бачив католицькі впливи), додержуватись звичаїв, які відрізняли українське Богослуження від московського.

Призначення консисторіями священиків, замість обрання їх селянами, вносило розкол та охолодження між духовенством і громадами. До призначених священиків громади ставилися як до чужих, та й самим священикам тяжко було ввійти в життя своїх парафіян.

Те, що міцний зв’язок, який був колись між духовенством і парафіянами, слабшав, відкривало можливість ширитися в Україні різним релігійним сектам. Найбільшою була секта штундистів (баптистів).

Початок штундизму поклали в середині XIX ст. німецькі колоністи. Українські робітники, які працювали у цих колоністів, спільно з своїми господарями співали на сходинах псальми, слухали читання Біблії. Це звали «Eine Stunde». Такі сходини стали влаштовувати й українці, вертаючись додому. Провідники штундистів вимагали від своїх членів високоморального життя, не допускали пиянства, до Церкви ставилися неґативно. «Штунда» охопила Херсонську і Катеринославську губернії, перейшла на Волинь, Чернігівщину та Київщину. Проти штундистів виступали православні місіонери; поліція, на вимоги Синоду, почала арештовувати провідників того руху; багатьох заслано на Сибір. Тільки після революції 1905 року штундисти легалізувались.

На початку XX ст. членів цієї секти в Україні рахували до 3.000.000. Точна статистика неможлива, бо не всі штундисти поривали з Церквою. У цілому штундизм мав характер раціональної секти, і це перешкоджало його розвиткові.

Одночасно ширилися в Україні містичні секти, серед них найбільше значення мала заснована в кінці XIX ст. на Київщині селянином Мальованим. Мальованці не визнавали Церкви, свят і радісно сприймали життя, вірячи, що вже прийшов Христос. Містичним характером відзначалася секта «шалопутів», що ширилася на Катеринославщині. Усі ці секти мали антиукраїнський характер. Вони свідчать про те, які великі були релігійні прагнення народу і як мало задовольняла їх офіційна Церква.

Охолодження до Церкви відчувалося й серед інтелігенції, яка, починаючи від Сковороди, творила свій власний світогляд. У XIX ст. ширилися серед молоді революційні та соціалістичні ідеї, які підривали релігію. Наприкінці XIX ст. стало «модним» безвір’я, у всякому разі — байдуже ставлення до Церкви. М. Драгоманов, який у 1870-их роках був одним із найбільше впливових провідників молоді, ставився «з принциповим запереченням до християнської релігії і Церкви, як до чинників, що віджили свій вік і гальмують соціальний, політичний та культурний поступ», — писав Д. Дорошенко. Найкращий ґрунт знайшов М. Драгоманов у Галичині, де друкував свої антирелігійні твори. Його противники, які проти ідеї космополітизму висували ідею українського націоналізму, В. Антонович та О. Кониський, були також байдужі до Церкви.

Однак, треба мати на увазі, що головна маса народу залишалася відданою своїй Церкві, своїй вірі. Вірні виповнювали храми, тисячами ходили на «прощі», на богомілля до старовинних святинь: до Київської Лаври, до Почаєва.

У XIX ст. закінчився процес народження та зміцнення нової провідної верстви. У той час, як вища верства України — шляхетство — у значній мірі русифікувалась, за невеликими, порівнюючи, вийнят-ками, національний та релігійний провід перебрала інтелігенція духовного походження. Не зважаючи на всі урядові заходи зрусифікувати духовні школи, семінарії та Київську Духовну Академію, вони стали осередками відродження України. У семінаріях та Академії творилися українські гуртки, члени яких вивчали історію, літературу, етнографію України.

З духовних родин вийшло багато видатних письменників (Амвросій Метлинський, С. Руданський, А. Свидницький, І. Нечуй-Левицький) і вчених (О. Бодянський, Ф. Лебединцев, академік М. Грушевсь-кий, С. Терновський, П. Житецький, О. Костяковський, о. Ю. Січинський та його син В. Січинський, Ф. Матушевський, В. Доманицький, В. Біднов, С. Лотоцький, С. Єфремов, Ф. Сушицький, М. Біляшевський, та В. Щербаківський).

Чим далі йшли заходи Синоду, щоб позбавити Українську Церкву її національного характеру, тіш більше відчувалася потреба дати народові св. Письмо зрозумілою йому мовою, потреба в добрих перекладах св. Письма на українську мову, як то роблено ще в XVI ст. З початку XIX ст. Г. Квітка-Основ’якенко і М. Максимович дали спроби перекладів окремих витягів із св. Письма. П. Куліш, спільно з І. Пулюєм, розпочав систематичний переклад Біблії та Євангелії. Року 1869 у Львові надруковано «П’ять книг Мойсея», а року 1871 у Відні — переклад Євангелії. Але всі ці переклади залишилися недосяжними в Україні через накази 1863 та 1876 років, які забороняли друкувати в Україні книги духовного змісту українською мовою і привозити їх із-за кордону. Не пощастило й П. Морачевському надрукувати переклади Євангелії та Діянь Апостольських: не зважаючи на однодушну позитивну оцінку рецензентів Академії Наук, Синод року 1863 дозволу на видання не дав. Так у XIX ст. не вдалося зробити, св. Письмо доступним українському народові. Тільки в 1906 році надруковано переклади св. Письма П. Морачевського.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2