Головна Головна -> Підручники -> Підручник Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2 скачати онлайн-> 3. Жовтневий переворот та його відгомін в Україні

3. Жовтневий переворот та його відгомін в Україні



7-го листопада (25 жовтня ст.ст.) 1917 року большевики, під проводом Леніна, захопили владу в Петрограді. Тимчасовий Уряд упав. Голова Ради міністрів О. Керенський втік, інші міністри були арештовані. Большевицька революція охопила широкі простори імперії, але зустріла спротив в Україні, на Дону й на Кубані.

Ситуація у Києві була дуже складна. Тут діяли три сили: Центральна Рада й Генеральний Секретаріят, «Совет Рабочих и Солдатських Депутатов», яким заволоділи большевики, і — Штаб Київської Військової Округи, що був репрезентантом Тимчасового Уряду, хоч цього Уряду вже не існувало. Фактично той Штаб об’єднав російські сили, ворожі і українцям, і большевикам: військо київської залоги, козаків, юнкерів, а також російську інтелігенцію, членів російських соціялістичних партій — головно меншевиків — та чехословацькі загони. Між військом Штабу та большевиками почалася збройна боротьба, результат якої залежав від того, кого підтримають українці. Центральна Рада зайняла нейтралітет, що дало можливість перемогти большевикам. Це була величезна помилка Центральної Ради, що ввесь час толерантно ставилася до большевиків, не уявлячи собі небезпеки, яку вони несли. Після тридневих боїв у Києві (9-11 листопада), командувач Київської Округи, генерал Квецинський, юнкери і донські козаки покинули Київ.

З падінням Тимчасового Уряду та виїздом із Києва вірного йому війська вся влада, природно, перейшла до Центральної Ради. Вона одержувала з різних місць України заяви, що її визнають за єдину владу України.

Вночі проти 20 листопада 1917 р. на засіданні Малої Ради голова Центральної Ради М. Грушевський проголосив 3-ій Універсал, що його уклали українські соціял-демократичні та соціял-революційні фракції. Універсал проголошував Українську Народну Республіку, скасування приватної власности на землю, 8-годинний робітний день, контроль над виробництвом, скасування кари смерти, реформу судівництва та національно-персональну автономію для не-українців. 3-ій Універсал встановлював межі Української Республіки: крім зазначених раніше 5 губерній, включав Харківщину, Катеринославщину, Херсонщину й частину Таврії. Питання про долю Холмщини та Вороніжчини мало розв’язати саме населення їх. 3-ій Універсал проголосив також свободу совісти, слова, друку, зборів, професійних спілок, мови. Але в ньому були суперечності: широко окресливши Україну, як незалежну державу, 3-ій Універсал залишав федеративний зв’язок із Росією, що як держава, вже не існувала. Це не перешкоджало М. Грушевському писати у «Народній Волі», що Україна повинна рятувати цілість і єдність Росії (федеративної).

Коли українські діячі говорили про федерацію, то вони мали на увазі не вже зліквідований Тимчасовий Уряд, а нову федерацію народів, які входили до складу колишньої Російської імперії, включаючи й Совет Народніх Комісарів. Мали на увазі Крим, Кавказ, Донське Військо, Кубань, Сибір, Молдавію та Башкирію.

Центральна Рада зверталася до всіх народів, що входили до складу Росії, з пропозицією творити соціялістичні республіки, які були б об’єднані у федерацію. З таким центральним урядом — вважала вона — ліпше прийдуть до миру Австро-Угорщина та Німеччина. Тільки такий федеральний уряд матиме, мовляв, авторитет, бо спиратиметься на всі реальні сили демократії.

Програма, намічена 3-ім Універсалом, була колосальна. Це була повна перебудова України на нових засадах, з новими законами та економікою. Перебудовуючи Україну на незалежну державу, жадного слова не було сказано про Церкву, бо для соціалістів, які тримали в руках керму правління Україною, не існувало релігійних питань, а обмежувалися вони «свободою совісти». 3-ій Універсал викликав протести. Особливо гостро протестували проти земельного закону депупати-селяни. Норму в 40 десятин землі на кожне господарство — як проголошував 3-ій Універсал, ці депутати знаходили зависокою і заявляли, що селяни не будуть підтримувати Центральну Раду, якщо вона введе таку норму. Тому Центральна Рада відклала рішення цього питання до скликання Установчих Зборів. У той же час большевики проголосили декрет про скасування земельної власносте — без обмеження. Поширення цього декрету в Україні сприяло переходові селян на бік большевиків.

Питання про ліквідацію приватного землеволодіння у 3-ім Універсалі викликало великі тертя у Генеральному Секретаріяті. У пресі почалася гостра критика 3-го Універсалу.

У Генеральному Секретаріяті зайшли значні зміни на ґрунті незадоволення 3-им Універсалом: виступили з Секретаріяту генеральні секретарі: М. Савченко-Більський (земельні справи), О. Шульгин (національні справи), О. Зарубін (пошта й телеграф), М. Туган-Барановський (фінанси), генеральний писар О. Лотоцький, пізніше — генеральний секретар війни С. Петлюра, товариш генерального секретаря національних справ В. Міцкевич.

Усі польські організації, що репрезентували в Україні до мільйона мешканців, заявили, що не визнають 3-го Універсалу. Представники київських банків, власники цукроварень, члени союзу земельних власників на своїй нараді заявили протест проти скасування прав власности на землю. Генеральний Секретаріат давав пояснення, що скасуванна приватної власности на землю ще не закон, а тільки побажанна Центральної Ради, що це питання мають вирішити Установчі Збори. Секретаріят закликав зберігати спокій, охороняти реманент, худобу.

На Установчих Зборах, що відбулися наприкінці листопада 1917 р., виявилась перевага українських партій: вони дістали 75% голосів, а большевики тільки 10%. Але, не зважаючи на це, большевики здобували щораз більше значення своею пропагандою. В цьому Допомагала їм нерішучість Центральної Ради у головних питаннях — аграрному (тільки 31 січня 1918 р. видано закон про земельні справи), у справі закінчення війни та налагодження військових питань.

Під впливом большевицьких агітаторів в Україні ширилася анархія. Не зважаючи на заклик Генерального Секретаріяту берегти національні скарби, широкою хвилею переходили погроми поміщицьких господарств, плюндрування фабрик, заводів, нищення запасів хліба, расової худоби, палення лісів, садів. Не вистачало сил для боротьби з анархією. Україну заливали маси дезертирів із фронту, які палили та грабували села. Українські полки танули: солдати йшли додому. Видатний діяч Директорії, раніше полковник генерального штабу, В. Петрів, так описав цю трагедію України: «Всі ці полки, а їм нема ні назви, ні числа, були лише випадковим зібранням людей, яке розпалося негайно, доторкнувшись української території, бо їх гаслом було — «додому!». Так розклався полк, що йшов з Москви «славити визволення України»; так зник полк імени Шевченка, що постав з частин запасу Гвардії у Петербурзі; його вислали большевики на Україну з гаслом: «робити порядок в буржуазній Центральній Раді». Спроба зформувати в Києві два т. зв. сердюцьких полки з твердою військовою дисципліною, без комітетів — викликала протест Генерального Секретаріяту, що не хотів постійної армії, як «буржуазної», як «контрреволюційної».

У серпні 1917 року командир 34-го корпусу П. Скоропадський дістав дозвіл українізувати свій корпус, що пізніше став 1-им Українським корпусом. Незабаром у ньому було вже 60.000 добре здисциплінованих вояків. Наприкінці листопада 1917 р. вояки 2-го Гвардійського корпусу поскидали старшину, обрали за командира большевичку Євгенію Бош і рушили на Київ. Генерал Скоропадський, на власну руку, обсадив полками свого корпусу всю залізничну лінію, обеззброїв збольшевичені полки і відіслав їх до Московщини, обминаючи Київ. Завдяки цьому маневрові столиця була врятована від цієї навали. Не зважаючи на цю велику заслугу, Скоропадський зустрів у Генеральному Секретаріаті холодне ставлення, що ширилося й на його корпус: йому не давали належного утримання, продуктів і т. д. В особі Скоропадського генеральний секретар підозрівав майбутнього «Бонапарта». Генерал Скоропадський пішов на димісію і командування корпусом перейшло до генерала Гандзюка.

Під впливом негативного ставлення Центральної Ради—з одного боку і совєтської агітації — з другого, цей зразковий корпус теж розклався.

Важливою небезпекою був рух большевицьких загонів на Дін. їх не пропускали, обеззброювали, пропускаючи тим часом без перешкод донських козаків, що поверталися з фронту додому. Наслідком цього був грізний ультиматум Центральній Раді Совєту Народних Комісарів, одержаний 17 грудня 1917 року. Обвинувачення в «дезорганізації» фронту, у роззброєнні совєтського війська, у підтримці «буржуазного уряду» Війська Донського, Совєт закінчував загрозою проголошення війни. У відповідь на це Генеральний Секретаріят припинив довіз хліба до Московщини і вирішив випустити українські паперові гроші, забезпечені прибутками України.

Того ж 17 грудня у Києві зібрався З’їзд Рад Селянських, Робітничих та Солдатських Депутатів з метою примусити переобрати Центральну Раду. Проте, виявилося, що більшість учасників з’їзду становили селяни: з 2.000 учасників було тільки 150 большевиків. Провід з’їздом перебрали ес-ери, обравши головою М. Грушевського. Тоді большевики покинули Київ і переїхали до Харкова, де провели 1-ий Всеукраїнський З’їзд Робітничих, Солдатських та Селянських Депутатів. У своїй відозві з’їзд обвинувачував Центральну Раду в антинародній, дрібнобуржуазній політиці, шовінізмі і націоналізмі. Цим покладено початок большевицькому українському урядові, який проголосив обрання Центрального Виконавчого Комітету Рад, як найвищої влади в Україні.

Так постали в Україні два осередки: Генеральний Секретаріят з Центральною Радою у Києві та Центральний Виконавчий Комітет Рад у Харкові. «Народний Секретаріят» у Харкові анулював всі накази Генерального Секретаріяту в Києві і видав накази про дозвіл вивозити хліб до Московщини та про демократизацію армії на засадах «наказу ч. 1».

Большевики розгорнули серед селян величезну агітацію проти неясного закону Центральної Ради про соціялізацію землі, вимагаючи розподілу всієї землі.

Большевицький уряд розпочав негайно збройну боротьбу проти Центральної Ради. В цій боротьбі українське село залишилося не-втральним: селяни вичікували — хто переможе. З українських частин, що перейшли набік большевиків, незабаром не залишилося нікого: маса українського війська «здемобілізувалася» і повернулася До села. Большевики спиралися на червону Гвардію, що прийшла з Петрограду та Москви. Червона Гвардія не була звичайним військом: це були добровільці, переважно робітники і матроси, переконані большевики, які ненавиділи «буржуазну» Центральну Раду, і українців взагалі. Значну допомогу давали зкомунізовані латишські війська. Командувачем цих військ в Україні був В. Антонов-Овсігнко. Він планомірно повів наступ, намагаючись відрізати Київ від Лівобережжя. Найгіршим було те, що большезикам не було потреби здобувати міста: у кожному місті, особливо там, де були фабрики, вони знаходили прихильників серед робітників і молоді, переважно російської та жидівської, яка переходила на їх бік і видавала українських діячів.

Трагедія України полягала в тому, що ніде большевизм не знаходив рішучого спротиву. Центральна Рада, у більшості соціялістична, не приховувала своїх пробольшевицьких настроїв. Один із її впливових діячів прилюдно заявив: «Якщо Україна не буде соціалістичною, нам не треба ніякої». Між ідеологіями Центральної Ради та большевиків було мало різниці, і тому Центральна Рада не могла вести з ними боротьби, не мала зброї проти них у головних питаннях села, а саме — в справах ліквідації поміщицьких земель. У самій Центральній Раді частина депутатів ес-ерів, т. зв. «ліве крило» — М. Полоз, М. Любченко, В. Елланський, Сіверо-Одоєвський, С. Бачинський, Є. Неронович — спробували були «висадити Центральну Раду зсередини», розігнати її членів і обрати «Українську Раду Робітничих, Солдатських і Селянських Депутатів». Замах не вдався, змовників заарештовано на короткий час, випущено, і вони подалися до Харкова. Ще далі пішов голова Генерального Секретаріяту, В. Винниченко, який пропонував виарештувати частину генеральних секретарів, разом з ним самим, проголосити Раду Робітничих та Солдатських Депутатів і провести нові вибори до Центральної Ради. Цей проект свідчить, як безнадійно дивилися на становище України самі її керівники.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2