Головна Головна -> Підручники -> Підручник Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2 скачати онлайн-> 4. Зовнішня політика України

4. Зовнішня політика України



Оформлення Української держави, бодай як автономної у Російській федерації, притягало уваги союзників з самого початку, з літа 1917 року. Перший відвідав Центральну Раду у липні 1917 р. аташе японського посольства у Петрограді, Ашіда. У серпні того ж року приїхав до Києва французький журналіст Жан Полісіє з напівофіційною місією нав’язати стосунки з колами Центральної Ради.

У жовтні прибули до Києва французькі представники — генерал Табуї та полковник Перльє, які дуже цікавилися українською військовою справою.

По упадку Тимчасового Уряду та проголошенню Української Народної Республіки інтерес Антанти до України зріс. Після того, як большевики забили головнокомандувача армій генерала М. Духоні-на, до Києва переїхали зі Ставки військові місії Англії, Франції, Італії, Японії, Румунії, Сербії та Бельгії. Так Київ став осередком дипломатичних переговорів Антанти. На початку січня 1918 року генерал Табуї був призначений на офіційного представника Франції при уряді Української Республіки. Був представник і від Англії. Франція пропонувала Україні позику грішми, технічним приладдям тощо; пропонувала допомогу й Румунія. Встановилися добрі відносини з Чехо-Словаччиною в особі голови Чехо-Словацької Національної Ради Т. Масарика. Усі ці відносини з державами Антанти обірвалися, коли Україна почала мирові переговори з Австрією та Німеччиною.

Поштовх для сепаратного миру дали большевики, що 15 грудня 1917 року підписали угоду про перемир’я з Німеччиною, Австро-Угорщиною та Болгарією. У грудні 1917 р. почалися переговори в справі перемир’я з Центральною Радою. 22 грудня 1917 р. большевицька делегація, на чолі якої стояв Л. Троцький, прибула до Берестя. 1-го січня 1918 року прибула до Берестя українська делегація, її очолював В. Голубович, український ес-ер; членами цієї делегації були ес-ери: М. Любинський, М. Полоз, О. Севрюк, ес-дек М. Левитський та С. Остапенко (економічний дорадник делегації).

М. Грушевський дав делегації інструкцію: домагатися, щоб Україна дістала Східню Галичину, Буковину, Закарпаття, Холмщину та Підляшшя, щоб не залишилося у чужих руках жадного клаптика української землі. У разі відмови Австро-Угорщини поступитися землями, які раніше належали їй, треба було домагатися створення з них окремого коронного краю з широкою автономією.

На переговори приїхали — від Німеччини: державний секретар закордонних справ Р. фон Кюльман і його заступник, делегат головної квартири, генерал М. Гофман; від Австро-Угорщини — міністер закордонних справ граф О. Чернін; від Болгарії — міністер внутрішніх справ Попов і полк. П. Ґанчев; Попова пізніше замінив голова Ради міністрів В. Родославов; від Туреччини — посол у Берліні Ібрагім Ґаккі Паша і державний секретар Ахмет Нессім Бей: пізніше прибув великий везир Талат Паша. Цікаво уявити собі цей цвіт дипломатії — з одного боку — і молодих людей, далеких своїм фахом від дипломатії — з другого!

6-го січня 1918 р. почалися переговори у Бересті. Переговори розбилися тому, що Австро-Угорщина не погоджувалася на передачу Галичини та Буковини Україні: це ускладнювало б відносини Австро-Угорщини з Польщею, і вона рішуче відкинула цю вимогу української делегації, хоч їй загрожував голод, і вона сподівалася дістати хліб з України. Австро-Угорщина вимагала офіційного проголошення Української Незалежної Республіки.

20-го січня 1918 р. зроблено перерву в засіданнях конференції на десять днів.

З 22 до 25 січня 1918 р. тривали засідання Малої Ради в Києві, на яких обговорювалося питання незалежности, і вночі проти 25 січня проголошено 4-ий Універсал, у якому сказано: «Народе України! Твоєю силою, волею, словом стала на землі українській Вільна Українська Народна Республіка».

У 4-му Універсалі проголошено незалежність Української Республіки, але знову зазначалося, що Українські Установчі Збори, які мають бути скликані якнайскоріше, повинні вирішити питання про федеральний зв’язок України з колишньою Російською державою.

Виконавчий орган, замість Генерального Секретаріату дістав назву Ради Народних Міністрів; головним завданням її мало бути укладення миру з Центральними Державами. Після підписання миру армія мала бути демобілізована, а замість неї мала бути створена народна міліція для охорони робітничого народу, а не «бажань панівних кляс». Тоді, після демобілізації армії і повороту вояків додому, всі народні ради мають бути переобрані, щоб і вояки мали в них голос. Мали бути зорганізовані Ради Селянських, Робітничих та Солдатських Депутатів.

4-ий Універсал закликав увесь народ звільнити Україну від «большевиків та інших напасників». Уряд Республіки мав піднести народний добробут, відбудувати зруйновані фабрики, встановити контроль над виробництвом. На залізо, шкіри, тютюн та інші най-потрібніші товари проголошувалася монополія держави. Уся земля мала бути передана трудовому народові без викупу. Усі національні меншини користатимуть правом національно-персональної автономії.

Так стисло звучав зміст 4-го Універсалу, що проголосив Україну Незалежною Республікою.

4-ий Універсал із закликом до миру видано тоді, коли вже значна частина України була зайнята большевицькими військами і місцеві большевики приєднувалися до них, організуючи «совєти». 9-го січня 1918 р. московські червоноґвардійці під проводом Єгорова, колишнього старшини російської армії, захопили Катеринослав; 10-го січня петроградські червоноґвардійці, під проводом полковника Муравйова (теж колишнього старшини російської армії) обеззброїли два українські полки в Харкові.

19-го січня Муравйов захопив Полтаву і наказав «нещадно вирізати всю місцеву буржуазію». «Московський відділ особливого призначення», під проводом Знаменського, наступаючи з Брянська, зайняв Глухів і Кролевець. З Гомеля насувалася колона Берзіна на Бахмач та Конотіп. Бахмач обороняв відділ київських юнкерів. На допомогу їм прийшов з Києва відділ студентів — 300 багнетів; вони були знищені під Крутами 28 січня. 27 січня був зайнятий Бахмач.

Київ опинився майже в колі ворожих сил. А сили Центральної Ради були незначні і головно — ненадійні. Сам військовий мікістер М. Порш, казав, що основна надія на Вільне Козацтво (під проводом інженера М. Ковенка) та на Гайдамацький Кіш Слобідської України, який складався з солдатів-фронтовиків; отаманом його був С. Петлюра. Третьою поважною силою був Курінь Січових Стрільців, що складався переважно з колишніх полонених галичан. Командував куренем Є. Коновалець, за начальника штабу був А. Мельник. Боротьба розгорталася по всьому Києву: на вулицях стояли барикади, точилися вуличні бої. Українські полки, що перебували у столиці, здебільшого проголосили «невтралітет».

Центральна Рада під гуркіт гармат обмірковувала найбільш радикальні закони — про ліквідацію права власности на землю, про демобілізацію. Цим усім хотіла вона допомогти делегації у Бересті — дати можливість підписати мировий договір від імени реально діючого уряду. 31 січня 1918 р. був остаточно вироблений земельний закон. Фактично виробили його українські ес-ери: О. Шумський (пізніше большевик), П. Христюк та російські ес-ери — М. Пухтинськии і Дешевой. Радикальністю цього закону Центральна Рада сподівалася зневтралізувати большевицьку агітацію.

Большевицька небезпека викликала бажання знайти компроміс з большевиками, штовхала ес-ерів на вимогу переобрати кабінет міністрів; В. Винниченка вважали за надто поміркованого. У переобраному кабінеті головою Ради Народних Міністрів став В. Голубович.

4-го лютого 1918 р. війська Муравйова підійшли до Києва. На правому березі Дніпра знайшли вони гармати, яких не встигли українці перевезти. З тих гармат почалося бомбардування Києва. Гуруґанний вогонь відкрито з 6 лютого, і тривав він без перерви день і ніч. Вночі проти 9 лютого Кабінет Міністрів та Мала Рада з 3.000 вояків покинули Київ. Про цей відступ кияни дізналися лише 9 лютого вранці, коли Київ уже зайнятий був большевиками.

Муравйов у наказі з 4 лютого наказав своїм військам: «нещадно знищити всіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції». Дійсно, «війська Муравйова справили Києву криваву різанину, якої місто не бачило з часів Андрея Боголюбського», — характеризував перебування Муравйова у Києві Д. Дорошенко. Називали різне число жертв: 5.000 і більше, а не менше як 3.000 розстріляно у перший день. Розстрілювали переважно російських та українських старшин — тих, хто мав посвідки Центральної Ради, і декого з громадських діячів.

11-го лютого 1918 р. в Києві проголошено «Українську Робітничо-Селянську Республіку» з Народним Секретаріятом на чолі, до складу якого входили: Євгенія Бош — внутрішні справи, Ю. Коцюбинський — військові справи, В. Аусем — фінанси, В. Затонський — освіта. До Києва переїхали з Харкова всі Секретаріати. Членів Центральної Ради оголошено карними злочинцями, а майно їхнє зреквізовано. Міській Думі наказано негайно привести місто до «порядку». Міський голова ес-ер Рябцов вітав вступ большевиків і «відновлення єдиного, загальноросійського революційного фронту».

Цим разом панування большевиків тривало три тижні.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2