Головна Головна -> Підручники -> Підручник Аграрне право України (Гайворонський В. М., Жушман В.П) скачати онлайн-> III. Державна регулятивна діяльність у сільському господарстві України

III. Державна регулятивна діяльність у сільському господарстві України



§ 1. Поняття, сутність і принципи державної регулятивної діяльності в сільському господарстві
Світовий досвід економічного розвитку свідчить про те, що відмінність у суспільних устроях обумовлюється передусім ступенем впливу на нього держави. Коли держава зовсім не втручається в економіку, то це модель класичного (дикого) капіталізму, суспільні відносини якого засновані на приватній власності. Втручання держави в економіку, в усі її інфраструктури характерне для тоталітарної системи, державного соціалізму, де основу суспільних відносин становить державна власність.
Обмежене втручання держави в економіку — у якісь сфери більше (скажімо, в економічну та соціальну інфраструктури), у якісь — менше (виробничу і фінансово-кредитну) — притаманне змішаній економіці, де всі форми власності рівноправні й рівноцінні.
Конституція України дає права кожному громадянину володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, здійснювати підприємницьку діяльність, не заборонену законом. Держава забезпечує захист цих прав, прав конкуренції в підприємницькій діяльності. Однак вона не допускає зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції і недобросовісну конкуренцію. Держава здійснює контроль за якістю продукції, робіт і послуг, за тим, щоб використання власності не завдавало шкоди правам і свободам інших громадян, інтересам суспільства (статті 41, 42). Отже, державне регулювання відносин у сфері виробничої, господарської діяльності в умовах переходу до ринкової економіки, з одного боку, виходить із принципів невтручання державних органів безпосередньо в діяльність суб’єктів господарювання, крім випадків, передбачених законодавством, а з другого — держава не може стояти осторонь організації, упорядкування господарської діяльності та контролю за нею. Теоретичні розробки видатних економістів і практика функціонування ринкової економіки розвинених країн світу підтверджує цю тезу.
Таким чином, під державним регулюванням господарських відносин у цілому і аграрних зокрема розуміють цілеспрямований вплив держави на ці відносини шляхом видання нормативно-правових актів, організації діяльності державних органів, які здійснюють це регулювання переважно економічними методами.
Законодавство України встановлює, що втручання в господарську та іншу діяльність підприємств і підприємців, зокрема сільськогосподарських підприємств і селянських (фермерських) господарств, з боку державних чи інших органів, а також посадових осіб не допускається. Збитки, заподіяні суб’єктам господарювання неправомірним втручанням у їхню діяльність, підлягають відшкодуванню за рахунок винних.
Але ці положення не обмежують прав державних органів щодо здійснення контролю за діяльністю суб’єктів господарювання (ст. З Закону «Про селянське (фермерське) господарство», ст. 26 Закону «Про колективне сільськогосподарське підприємство»).
Органи державного управління у своїх відносинах з суб’єктами господарювання в умовах ринку впливають на їхні інтереси завдяки податковим і фінансово-кредитним важелям, коли встановлюють ставки відсотків за державними кредитами, податкові пільги, цільові дотації, розміри економічних санкцій; систему резервів, ліцензій, лізингу, соціальні, екологічні та інші норми і нормативи; програми економічного і соціального розвитку та інші загальнодержавні і регіональні програми; державні замовлення на виконання робіт і поставок для державних потреб.
Держава забезпечує суб’єктам господарювання (незалежно від форм власності) однакові правові та економічні умови; сприяє розвитку ринку, здійснює його регулювання, використовуючи економічні важелі і стимули, реалізує антимонопольні заходи; забезпечує пільгові умови підприємствам, які застосовують прогресивні технології, створюють нові робочі місця; стимулює розвиток малих підприємств (ст. З Закону «Про підприємства в Україні», ст. 15 Закону «Про підприємництво»).

§ 2. Форми і методи державної регулятивної діяльності в сільському господарстві
Конкретні форми регулятивної діяльності держави пов’язані з правотворчою, правоохоронною, правозастосовною діяльністю. Використання тих чи інших форм обумовлено характером завдань, конкретною ситуацією, а також іншими обставинами, що складаються в економіці в цілому та в сільськогосподарському виробництві і пов’язаних з ним галузях і сферах господарства зокрема. Правотворча форма регулятивної діяльності знаходить своє відображення у виданні органами законодавчої та виконавчої влади відповідних правових актів. Таким чином, уповноважені на це державні органи регулюють суспільні відносини у сфері прогнозування виробництва та заготівлі сільськогосподарської продукції, забезпечення суб’єктів аграрного господарювання технікою, пальним, мінеральними добривами тощо.
Отже, в період переходу до ринкової економіки державне регулювання господарької діяльності має сприяти становленню саморегулюючих факторів, притаманних їй, створенню законодавчого середовища для ринкового суспільства.
Особливо гостро постало питання про необхідність зміни регулятивної функції держави в умовах становлення ринку в провідній галузі народного господарства, якою є аграрна. Вона полягає в переході від безпосереднього управління до створення сприятливого середовища для ведення господарства на селі.
Необхідність обмеженого державного впливу на господарську діяльність визначається рядом вимог охорони публічних інтересів. Це, зокрема, забезпечення державних і суспільних потреб, пріоритетів в економічному і соціальному розвитку; формування державного бюджету; захист навколишнього середовища і раціонального користування природними ресурсами; забезпечення оборони країни, реалізація свободи підприємництва і конкуренції, обмеження монополізму; дотримання правопорядку як у внутрішній господарській діяльності, так і при здійсненні зовнішньоекономічних зв’язків та іноземного інвестування.
Державний вплив на господарську діяльність за підставами прояву поділяється на загальний, заснований на тому, що держава та її органи виступають від імені народу і в публічних інтересах, вирішуючи зазначені вище завдання, та особливий, коли держава (Ті органи) діє як власник, управляючи своїм майном.
Вплив загального господарського порядку забезпечується регулюванням, що охоплює різноманітні види господарської діяльності залежно від поставлених завдань та інтересів, які належить захищати. Наприклад, бюджетні інтереси регулює законодавство про податки, про порядок формування собівартості, екологічні завдання – законодавство про охорону природи тощо.
А діяльність держави ( та її органів) як власника забезпечується законодавством про власність, нормативними актами про компетенцію органів, що реалізують це право, створюють і ліквідують підприємства, здійснюють перетворення державної власності на інші форми. При переході до ринкового регулювання від державного директивного управління економікою в цілому і сільськогосподарським виробництвом зокрема на зміну директивним методам приходять індикативні. Роль держави змінюється. Вона тепер має виступати координатором і посередником, що регулює розвиток ринку. Це регулювання повинно забезпечувати можливість запобігання перегинам у розвитку сільського господарства і постачання країни продовольством.
Основні засади державної політики на період реформування сільського господарства як пріоритетної галузі народного господарства визначені Законом України від 18 січня 2001 року «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001 — 2004 років». Згідно з ним пріоритетний розвиток сільського господарства забезпечується шляхом підтримання стабільної законодавчої та нормативно-правової бази з метою забезпечення умов розвитку і стимулювання підприємництва в сільському господарстві; невтручання органів виконавчої влади у вибір форм господарювання суб’єктів підприємництва (крім випадків, передбачених законом); державної підтримки наукових досліджень по створенню та впровадженню екологічно чистих ресурсозберігаючих технологій вирощування, поглибленої переробки сільськогосподарської сировини і виготовлення з неї конкурентноздатної вітчизняної продукції; проведення закупок сільськогосподарської продукції до державних ресурсів; дотування виробництва продукції тваринництва, рибництва та риболовства; формування цінового, податкового і кредитного механізмів з урахуванням специфіки сільського господарства як галузі з сезонним характером виробництва, уповільненим оборотом капіталу і низькою нормою прибутку.

§ 3. Державний вплив на сільськогосподарське виробництво та інші галузі АПК в умовах ринкової економіки
Перехід від командно-адміністративної системи до ринкової означає, як уже зазначалося, відмову від директивного планування, від плану-закону, яким він був раніше, і застосування індикативного планування. Останнє, згідно з Концепцією переходу України до ринкової економіки, являє собою систему необов’язкових для суб’єктів ринкових відносин прогнозів та рекомендацій, а також скоординованих і взаємопов’язаних засобів побічного (непрямого) впливу через державне підприємництво та розробку економічного і соціального розвитку країни.
Основними принципами індикативного планування є:
– поєднання аналітичних і прогностичних методів для вивчення соціально-економічних процесів, визначення конкретних об’єктів державного впливу;
– широке інформування суб’єктів ринкових відносин про певні перспективи і прогнози соціально-економічного розвитку для забезпечення їх необхідної орієнтації при виборі власних господарських рішень;
— застосування переважно непрямих (побічних) регуляторів і нормативів для всіх суб’єктів ринкових відносин;
– реалізація прямого впливу на соціально-економічні процеси переважно через кошти державного бюджету.
Своєму впливу на господарську діяльність у цілому і аграрну зокрема держава надає, як уже зазначалося, силу правового акта.
Одним з таких актів є Закон України від 23 березня 2000 року «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України». Цей Закон визначає правові, економічні та організаційні засади формування цілісної системи прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку України, окремих галузей економіки і окремих адміністративно-територіальних одиниць як складових частин загальної системи державного регулювання.
Система прогнозних і програмних документів, за Законом, складається з прогнозів економічного і соціального розвитку України на середньо- та короткострокові періоди; Державної програми економічного і соціального розвитку України на короткостроковий період; прогнозів на середньостроковий період та програм на короткостроковий період економічного і соціального розвитку Автономної Республіки Крим, областей, районів та міст; а також прогнозів розвитку окремих галузей економіки на середньостроковий період та програм їх розвитку.
Закон не виключає можливості, в разі необхідності, розвитку прогнозних і програмних документів на триваліший період.
Зазначені прогнозні та програмні документи розроблюються на основі комплексного аналізу демографічної ситуації, стану використання природного, виробничого, науково-технічного та трудового потенціалу, оцінки досягнутого рівня розвитку економіки, її конкурентоздатності та з урахуванням впливу зовнішніх політичних, економічних та інших факторів і очікуваних тенденцій зміни впливу цих факторів у перспективі.
Показники цих документів служать орієнтиром для розроблення суб’єктами господарської і підприємницької діяльності власних прогнозів, планів, бізнес-планів та інших документів.
Таким чином, індикативне планування здійснюється за допомогою двох видів документів: прогнозів і програм, які розробляються на середньостроковий та короткостроковий періоди.
Прогноз економічного і соціального розвитку на середньо-строковий період розробляється на п’ять років. В ньому мають міститися аналіз соціально-економічного розвитку країни за попередній період та характеристика головних проблем розвитку економіки і соціальної сфери; очікувані зміни зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної ситуації та їх вплив на економіку країни; прогноз кон’юнктури на внутрішніх та зовнішніх ринках стратегічно важливих видів товарів та послуг. З урахуванням цих чинників визначаються цілі та пріоритети економічного і соціального розвитку в середньостроковому періоді та пропозиції щодо напрямків державної політики в цей період, а також основні макроекономічні та інші необхідні показники і баланси економічного і соціального розвитку, в тому числі в розрізі галузей економіки, Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя.
Цей прогноз використовується під час розроблення проекту Програми діяльності Кабінету Міністрів України.
Прогноз економічного і соціального розвитку України на короткостроковий період розробляється щорічно на наступній рік, і його показники використовуються для розроблення Державної програми економічного і соціального розвитку та для оцінки надходжень і формування показників Державного бюджету України, тобто взаємоузгоджено з Державним бюджетом щороку розробляється Державна програма економічного і соціального розвитку України. В ній конкретизуються заходи, передбачені в Програмі діяльності Кабінету Міністрів, та завдання, визначені в щорічному посланні Президента України до Верховної Ради про внутрішнє і зовнішнє становище України. В ній також повинні бути відображені основні макроекономічні показники, обсяги капітальних вкладень, державного замовлення та інші необхідні показники і баланси економічного і соціального розвитку, в тому числі в розрізі галузей економіки, Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя; перелік державних цільових програм, що фінансуватимуться в наступному році за рахунок коштів Державного бюджету України; показники розвитку державного сектора економіки, зокрема отримання та використання доходів від розпорядження державним майном, ефективності використання об’єктів права державної власності, розвитку казенних підприємств.
Щодо державних цільових програм, то в них наводяться державні замовники цих програм; окремі етапи та терміни їх реалізації; обсяги фінансування кожної з програм за рахунок усіх джерел фінансування в наступному році, в тому числі за рахунок коштів державного бюджету.
Державна програма економічного і соціального розвитку України на наступний рік подається на затвердження до Верховної Ради одночасно з проектом Державного бюджету.
Галузеві програми розвитку розробляються з метою реалізації державної політики щодо регулювання розвитку окремих галузей економіки. Перелік галузей, щодо яких розробляються прогнози і програми розвитку та терміни їх розроблення залежно від специфіки і поставлених завдань, визначаються Кабінетом Міністрів.
Міністерство аграрної політики, зокрема, здійснює макроеко-номічне прогнозування і нормативне планування розвитку галузей агропромислового виробництва з урахуванням попиту і пропозицій на продовольчі товари; бере участь у складанні прогнозних розрахунків потреб сільського господарства, садівництва, виноградарства в мінеральних добривах, засобах захисту рослин; здійснює організаційно-методичне забезпечення розвитку галузей агропромислового виробництва, розробляє загальнодержавні баланси забезпечення потреб населення в продовольстві, бере участь у складанні галузевих балансів потреб у сільськогосподарській продукції та продовольстві, а також визначенні державних потреб у цій продукції.
Державні потреби — це потреби України у продукції, необхідній для розв’язання соціально-економічних проблем, підтримання обороноздатності країни та її безпеки, створення і підтримання на належному рівні державних матеріальних резервів, реалізації державних і міждержавних цільових програм, забезпечення функціонування органів державної влади, що утримуються за рахунок Державного бюджету України.
Правовими формами забезпечення державних потреб є державне замовлення і державний контракт. Державне замовлення визначається згаданим законом як засіб державного регулювання економіки шляхом формування на контрактній (договірній) основі складу та обсягів продукції, необхідної для державних потреб, розміщення державних контрактів на її поставку (закупівлю) серед підприємств, організацій та інших суб’єктів господарської діяльності України всіх форм власності.
З метою організації робіт, пов’язаних із формуванням і розміщенням державного замовлення на поставки продукції для державних потреб і контролю за їх виконанням, Закон визначає державних замовників. Ними є: Верховна Рада та інші органи державної влади, уряд Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, державні організації і установи, уповноважені Кабінетом Міністрів укладати державні контракти з виконавцями державного замовлення, тобто суб’єктами господарської діяльності всіх форм власності, які виготовляють і поставляють продукцію для державних потреб відповідно до умов укладеного державного контракту. Останній являє собою договір, укладений державним замовником від імені держави з виконавцем державного замовлення, в якому визначаються економічні і правові зобов’язання сторін і регулюються взаємовідносини замовника і виконавця.
З цією ж метою Кабінет Міністрів визначає центральні органи виконавчої влади, які координують роботу державних замовників щодо розміщення цих поставок, доводять до державних замовників їх обсяги для укладення державних контрактів з виконавцями.
Поставки продукції для державних потреб забезпечуються за рахунок коштів Державного бюджету України та інших джерел фінансування, що залучаються до цього. Потреби в продукції, необхідної для забезпечення регіональних цільових програм, визначаються урядом Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями і забезпечуються за рахунок коштів республіканського бюджету Автономної Республіки Крим і місцевих бюджетів, а також позабюджетних джерел, які залучаються з цією метою.
Особливості відносин, що виникають у зв’язку з поставками (закупівлею) для державних потреб сільськогосподарської продукції, продовольства, регулюються окремими нормативними актами. Так, порядок формування обсягів сільськогосподарської продукції і продовольства для державних потреб та їх реалізації з державних ресурсів через біржовий товарний ринок визначає постанова Кабінету Міністрів України від 19 грудня 1997 року.
Згідно з цією постановою формування обсягів сільськогосподарської продукції і продовольства для державних потреб проводяться за окремими видами сільськогосподарської продукції і продовольства, перелік яких затверджується Кабінетом Міністрів на кожен бюджетний рік.
Закупівля та реалізація сільськогосподарської продукції і продовольства для державних потреб здійснюється на біржовому товарному ринку шляхом укладення контрактів. Ці операції можуть виконувати державні та недержавні підприємства, установи і організації, визначені на конкурсних засадах.
Кабінет Міністрів установив також, що закупка зерна в сільськогосподарських товаровиробників здійснюється за заставними цінами, які щороку визначаються Кабінетом Міністрів з гарантуванням їм права використання цього зерна в терміни, передбачені угодами, але не більше восьми місяців з дня надходження до елеваторно-складських приміщень заготівельних підприємств.
У рахунок оплати сільськогосподарської продукції, що поставляється, товаровиробникам за їх згодою можуть поставлятися матеріально-технічні ресурси, в тому числі через товарні біржі. Такі зустрічні поставки передбачені Положенням про порядок здійснення через біржовий товарний ринок контрактів зустрічних поставок сільськогосподарської продукції і продовольства та матеріально-технічних ресурсів, затвердженим Наказом Міністерства агрополітики, Міністерства економіки, Міністерства фінансів, Державної податкової адміністрації 21 червня 2000 року.
Зустрічні поставки здійснюються шляхом укладення спотового та форвардного біржових контрактів, які передбачають, що одна сторона — продавець матеріально-технічних ресурсів згідно зі спотовим біржовим контрактом виконує поставку, а друга сторона — їх покупець, згідно з цим контрактом, приймає товар. Для здійснення розрахунків за спотовим біржовим контрактом покупець матеріально-технічних ресурсів укладає з постачальником цих ресурсів форвардний контракт рівної вартості на поставку сільськогосподарської продукції чи продовольства.
Метою державного регулювання відносин у сфері поставок продукції для державних потреб є створення конкурентного середовища, забезпечення прозорості процедур закупівель товарів, робіт і послуг за державні кошти та досягнення раціонального їх використання.
Правові засади здійснення цих процедур встановлює закон України від 22 лютого 2000 року «Про закупівлю товарів і послуг за державні кошти». Цей закон застосовується до всіх закупівель товарів, робіт і послуг, що повністю або частково здійснюються за рахунок державних коштів.
Основною процедурою закупівель, за законом, є відкриті торги. Крім них можуть застосовуватись також торги з обмеженою участю; двоступеневі торги; торги шляхом запиту цінових пропозицій (котирувань); закупівлі в одного постачальника (виконавця).
В умовах конкурентного середовища закупівля товарів і послуг державними замовниками здійснюється на основі тендерних пропозицій — пропозицій щодо певного предмета закупівлі, які готуються та подаються виконавцем замовнику. Таким чином, у цих умовах, оферта (тендерна пропозиція) надходить від виконавця до замовника, але вона подається виконавцем відповідно до вимог тендерної документації, яка готується замовником і передається виконавцям для підготовки ними тендерних пропозицій щодо предмета закупівлі.
Під час проведення відкритих торгів тендерні пропозиції мають право подавати всі заінтересовані виконавці, запрошені замовником шляхом публікації оголошення у «Віснику державних закупівель», в інших друкованих засобах масової інформації.
Якщо торги проводяться з обмеженою участю, тендерні пропозиції подають лише ті виконавці, які запрошені замовником взяти участь у процедурі закупівлі. В цьому випадку тендерна документація надсилається одночасно з запрошенням до участі в торгах. Вона повинна містити інформацію про характер і необхідні технічні та якісні характеристики предмета закупівлі, у тому числі: відповідну технічну специфікацію, плани, креслення, малюнки; кількість товару, додаткові послуги, які мають бути надані; строки поставки, а також перелік критеріїв та методику їх оцінки для визначення найкращої тендерної пропозиції.
Процедури торгів з обмеженою участю застосовуються в разі, якщо товари, роботи чи послуги через їх складний або спеціалізований характер можуть бути запропоновані обмеженою кількістю виконавців, яка могла б забезпечити вибір найбільш вигідної пропозиції та конкуренцію (тобто не менше двох виконавців).
Таким чином, конкурсні процедури закупівель товарів, послуг і робіт за державні кошти дають можливість державним замовникам забезпечувати вибір з кількох пропозицій кращої. Таку пропозицію може надати той виконавець, який відповідає певним кваліфікаційним вимогам. Закон визначає, що замовник може вимагати від виконавця надання інформації щодо його відповідності таким кваліфікаційним вимогам: наявності відповідного дозволу або ліцензії на виконання певних робіт чи послуг; наявності коштів, обладнання та працівників відповідної кваліфікації, які мають необхідні знання і досвід, та ін.
Тому, якщо виконавець не відповідає цим вимогам, замовник відхиляє його тендерну пропозицію. Акцептує він ту тендерну пропозицію, яка визнана найкращою. З виконавцем цієї пропозиції укладається договір на закупівлю відповідно до вимог тендерної
документації.
У тих випадках, коли замовник не може скласти конкретний перелік товарів (робіт) або визначити вид послуг, а також якщо для прийняття оптимального рішення про закупівлю необхідно провести попередні переговори з виконавцями, застосовуються процедури двоступеневих торгів, тобто торгів, які здійснюються у два етапи. На першому етапі всім виконавцям пропонується подавати попередні тендерні пропозиції без зазначення ціни. Отримавши попередні пропозиції, замовник може внести зміни до тендерної документації щодо технічних вимог та вимог до якості предмета закупівлі. А на другому етапі замовник пропонує виконавцям, попередні тендерні пропозиції яких не були відхилені, надати остаточні тендерні пропозиції з зазначенням ціни. Далі процедура двоступеневих торгів проводиться так само, як і процедура відкритих торгів.
Процедура двоступеневих торгів застосовується також для нових будівельних робіт, які є повторенням подібних робіт, що відповідають типовому проекту, та у випадках, коли предметом закупівлі є здійснення наукових досліджень, експериментів або розроблень, надання консультативних та інших спеціальних послуг.
Для закупівель вже готових для вжитку товарів чи послуг, для яких є постійно діючий ринок, замовник може застосовувати процедуру запиту цінових пропозицій (котирувань). При цьому він подає запит цих пропозицій не менше ніж трьом виконавцям. Замовник у цьому випадку укладає договір про закупівлю з тим виконав-цем-переможцем, який подав пропозицію з найнижчою ціною.
Закон не виключає можливості закупівлі товарів, робіт чи послуг і без конкурсу — у одного виконавця. Така закупівля — це процедура, відповідно до якої замовник укладає договір про закупівлю з виконавцем після проведення з ним переговорів. Вона застосовується у випадках, передбачених законом, зокрема — це відсутність конкуренції (з технічних причин), тобто товари, роботи чи послуги можуть бути поставлені (виконані) тільки певним виконавцем; потреби в здійсненні додаткових поставок або будівельних робіт первинним виконавцем та ін.
До договору про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти ставляться ті самі вимоги, що й до всякого господарського договору — він має бути укладеним тільки в письмовій формі і набуває чинності з моменту його підписання.
Свідченням того, що держава не стоїть осторонь господарської діяльності в цілому і аграрної зокрема, є інститут її ліцензування. Держава законодавче визначає види господарської діяльності, які підлягають ліцензуванню, порядок ліцензування, встановлює державний контроль у цій сфері.
Закон України від 1 червня 2000 року «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» визначає ліцензування як надання права суб’єктам господарювання на здійснення певного виду господарської діяльності. Таким чином, ліцензія — це документ державного зразка, який засвідчує право суб’єкта господарювання (ліцензіата) на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом певного строку. Відповідно до цього Закону ліцензуванню підлягають види господарської діяльності, перелічені в ньому. Серед них — і деякі види діяльності, пов’язані з агропромисловою сферою.
Суб’єкт господарювання, який має намір провадити певний вид господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню, звертається до відповідного органу ліцензування із заявою про видачу ліцензії. Визначення спеціально уповноважених виконавчих органів для проведення ліцензування Законом покладено на Кабінет Міністрів, який здійснює реалізацію державної політики в цій сфері. Кабінет Міністрів своїми постановами затвердив перелік органів виконавчої влади, уповноважених здійснювати ліцензування певних видів господарської діяльності, та перелік документів, що додаються до заяви про видачу ліцензії.
Так, Міністерство агрополітики проводить ліцензування культивування, використання рослин, що містять наркотичні засоби, для промислових цілей, проведення землевпорядних та землеоцінних робіт.
До заяви до цього органу про видачу ліцензії на культивування, використання для промислових цілей зазначених рослин додаються засвідчені в установленому порядку копія свідоцтва державної насіннєвої інспекції про кондиційність насіння маку і конопель; копія акта апробації для насінницьких посівів; копія накладної на відпуск насіння маку та конопель; копія документа про оренду землі (в разі оренди землі заявником — суб’єктом господарської діяльності).
А до заяви про ліцензування проведення землевпорядних та землеоцінних робіт додаються засвідчені в установленому порядку копії документів заявника, що підтверджують рівень його освіти, кваліфікації та стаж роботи за спеціальністю, необхідні для здійснення відповідного виду господарської діяльності; копія сертифіката на право виконання експертної оцінки земель.
Наведені приклади свідчать про те, що держава, надаючи дозвіл (ліцензію) на здійснення певних видів господарської діяльності відповідним суб’єктам, при цьому вимагає від них додержуватись певних організаційних, кваліфікаційних та інших спеціальних вимог при провадженні такої діяльності.
Державний вплив на господарську, зокрема аграрну, діяльність, Де держава виступає в публічних інтересах, здійснюється і за допомогою оподаткування.
Система оподаткування має будуватися за принципами обов’язковості, економічної доцільності, соціальної справедливості, поєднання інтересів держави, регіонів, підприємств та громадян і забезпечувати надходження коштів до бюджетів відповідних рівнів і державних цільових фондів.
Встановлення і скасування податків, зборів та обов’язкових платежів до бюджетів, до державних цільових фондів, а також пільг їх платникам здійснюється Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим і сільськими, селищними, міськими радами.
В умовах переходу до ринкової економіки наша держава встановила оподаткування суб’єктів господарювання, яке в усьому світі існує з давніх часів. У теперішніх умовах нагальною потребою є вдосконалення податкового законодавства України з метою встановлення оптимального переліку об’єктів оподаткування та ставок податків, а також спрощення їх обчислення. Згаданим законом передбачені такі загальнодержавні податки, збори та обов’язкові платежі, які повинні сплачувати суб’єкти господарювання: на додану вартість, на прибуток підприємств, акцизний збір, плата (податок) за землю, за спеціальне використання природних ресурсів і ще ціла низка податків, плат і внесків.
Чи є необхідність скорегувати цей перелік? Досвід свідчить, що така необхідність є. Податковий прес негативно впливає на вітчизняного товаровиробника, особливо аграрника, своєю надмірністю. Головне в досягненні ефективності оподаткування є визначення таких ставок податків, щоб вони, з одного боку, забезпечували необхідні надходження до бюджету, а з другого, — не були надмірними для суб’єктів господарювання, тобто щоб при цьому урівноважувались інтереси цих суб’єктів і держави.
З метою корегування податкової політики відповідно до основних напрямків економічних реформ в Україні, захисту вітчизняного сільгосптоваровиробника, посилення податкової і платіжної дисципліни, враховуючи особливості сільськогосподарського виробництва, Верховна Рада України 17 грудня 1998 року прийняла Закон «Про фіксований сільськогосподарський податок», який визначає механізм справляння цього податку, що сплачується сільськогосподарськими товаровиробниками у грошовій формі або у вигляді поставок їхньої продукції. Цей податок не змінюється протягом п’яти років і справляється з одиниці земельної площі. Фіксований сільськогосподарський податок сплачується в рахунок таких податків і зборів (обов’язкових платежів): податків на прибуток підприємств; за землю; з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів; зборів за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету; до Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення; на обов’язкове соціальне страхування; на будівництво, реконструкцію, ремонт і утримання автомобільних доріг загального користування; на обов’язкове державне пенсійне страхування; до Державного інноваційного фонду; придбання торгового патенту на здійснення торговельної діяльності; спеціального використання природних ресурсів.
Платниками фіксованого сільськогосподарського податку є сільськогосподарські підприємства різних організаційно-правових форм, селянські та інші господарства, які займаються виробництвом (вирощуванням), переробкою та збутом сільськогосподарської продукції власного виробництва, в яких сума, одержана від реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва та продуктів її переробки за попередній звітний (податковий) рік, перевищує 50 відсотків загальної суми валового доходу підприємства.
До платників фіксованого сільськогосподарського податку належать також власники земельних ділянок та землекористувачі, в тому числі орендарі, які виробляють товарну сільськогосподарську продукцію, крім власників та землекористувачів земельних ділянок, переданих для ведення особистого підсобного господарства, будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного будівництва, а також наданих для городництва, сінокосіння та випасання худоби. Платники цього податку мають право на вибір форми його сплати: в грошовій формі або у вигляді поставок сільськогосподарської продукції. Не виключається і поєднання цих форм.
Об’єктом оподаткування є площа сільськогосподарських угідь, Ріллі, сіножатей, пасовищ та багаторічних насаджень, переданих сільськогосподарському товаровиробнику у власність або наданих йому в користування, в тому числі на умовах оренди.
Згідно з цим Законом Кабінет Міністрів 23 квітня 1999 року, затвердив Положення про порядок справляння та обліку фіксова-і ного сільськогосподарського податку, за яким валовий доход визначається як загальна сума доходу платника податку від усіх видів його діяльності, отриманого (нарахованого) протягом звітного періоду у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах на території України і за її межами. У валовий доход від реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва включаються: вартість реалізації продукції рослинництва і тваринництва власного виробництв; вартість реалізованої сільськогосподарської продукції, виробленої із сільськогосподарської сировини власного виробництва на власних переробних підприємствах; вартість реалізованої продукції, виробленої з власної сировини, на давальницьких умовах, незалежно від територіального розміщення переробного виробництва; вартість наданих послуг (послуги машинно-транспортного парку, будівельних і ремонтних бригад, інші послуги), пов’язаних із сільськогосподарським виробництвом.
Розрахунок фіксованого сільськогосподарського податку здійснюється за формою, затвердженою Державною податковою адміністрацією, і подається органу державної податкової служби за місцем перебування платника податку щороку до 1 лютого поточного року. Нарахування та сплата його здійснюється до 20 числа кожного місяця звітного року, починаючи з лютого.
Поставки зерна в рахунок фіксованого сільськогосподарського податку здійснюється сільськогосподарськими товаровиробниками у визначені ними за погодженням з районною державною адміністрацією терміни, але не пізніше 15 жовтня — з продукції ранніх зернових культур, до 1 грудня — з продукції пізніх зернових технічних культур, а поставка продукції тваринництва — щомісяця, але не пізніше останнього дня поточного місяця.
У зв’язку з реформуванням аграрного сектора економіки відповідно до державної аграрної політики, визначеним, зокрема, Указом Президента України від 3 грудня 1999 року «Про невідкладні заходи щодо реформування аграрного сектора економіки», в Закон «Про фіксований сільськогосподарський податок» внесено доповнення, згідно з яким у разі реорганізації колективного сільськогосподарського підприємства — платника фіксованого податку створені на його основі суб’єкти господарювання різних організаційно-правових форм, які займаються виробництвом (вирощуванням), переробкою та збутом сільськогосподарської продукції, також є платниками цього податку.

§ 4. Система та правове становище органів, що здійснюють державну регулятивну діяльність у сільському господарстві
У відповідних законодавчих і нормативних актах, як уже зазначалося, передбачаються повноваження органів державної виконавчої влади щодо видання ними юридичних актів. Так, перелік основних питань, що вирішує Кабінет Міністрів України, визначено безпосередньо Конституцією (статті 113—117).
Однією з основних функцій Кабінету Міністрів України, закріплених у Конституції, є розробка і здійснення загальнодержавних прогнозів та програм економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України. Він організовує підготовку прогнозів на середньо- та короткостроковий періоди, розробляє і здійснює Державну програму економічного і соціального розвитку України на наступний рік, організовує підготовку прогнозів і програм розвитку окремих галузей економіки.
Повноваження міністерств визначене указом Президента України від 12 березня 1996 року, яким затверджено Загальне положення про Міністерство та інший центральний орган державної виконавчої влади України. Це положення регламентує завдання, функції, права і обов’язки Міністерства як центрального органу державної виконавчої влади, підпорядкованого Кабінету Міністрів.
Одним з таких органів є й Міністерство аграрної політики України. Воно проводить державну політику у сфері сільського господарства, садівництва, виноградарства, харчової промисловості, рибного господарства, переробки сільськогосподарської продукції; розробляє і запроваджує механізми її реалізації; розробляє та організовує реалізацію державних комплексних і цільових програм (концепцій) розвитку агропромислового комплексу; сприяє спеціалізації та концентрації, горизонтальній і вертикальній інтеграції агропромислового виробництва; бере участь у розробленні проектів Державної програми економічного і соціального розвитку України, державного бюджету; організовує і забезпечує проведення аграрної реформи; сприяє поширенню досягнень науково-технічного прогресу та структурній перебудові в цій сфері економіки; бере участь у формуванні заходів щодо забезпечення економічної стабільності держави; забезпечує здійснення державного контролю за якістю вироблюваної сільськогосподарської продукції та сировини, їх зберіганням і реалізацією, в тому числі під час здійснення експортно-імпортних операцій.
Міністерство у своїй діяльності спирається на місцеві органи влади, зокрема управління сільського господарства і продовольства, які є структурними підрозділами обласних адміністрацій і підзвітними та підконтрольними голові відповідної адміністрації і Міністерству аграрної політики.
Повноваження й перелік питань, віднесених до відання місцевих органів управління сільського господарства, передбачаються у відповідних положеннях, які розробляються на основі Типових положень, затверджених Кабінетом Міністрів.
Основними завданнями управління сільського господарства і продовольства є участь у формуванні та реалізації державної аграрної політики, розроблення і здійснення заходів щодо гарантування продовольчої безпеки держави; розроблення та здійснення заходів державної підтримки і захисту вітчизняних товаровиробників, сприяння демонополізації виробництва і розвитку конкуренції в агропромисловому комплексі, формування ринкової інфраструктури, створення сприятливих економічних, матеріально-технічних і соціальних умов для прискорення розвитку реформованих господарств; організація роботи з питань насінництва і розсадництва, сортовипробування і захисту рослин, племінної справи, наукового і кадрового забезпечення сільськогосподарського виробництва, стандартизації, карантинного режиму, охорони праці та техніки безпеки.
Відповідно до покладених на нього завдань обласне управління здійснює керівництво і контролює діяльність управлінь (відділів) сільського господарства і продовольства районних держадміністрацій; готує пропозиції до проектів програм економічного і соціального розвитку відповідної території та місцевого бюджету; узагальнює практику реформування сільського господарства, вносить пропозиції з цих питань Міністерству аграрної політики; аналізує стан цінової політики і подає Міністерство агрополітики пропозиції щодо забезпечення цінового паритету на сільськогосподарську продукцію та роботи і послуги підприємств інших галузей економіки; готує пропозиції щодо здійснення економічної реформи і подає їх на розгляд керівництва держадміністрації, аналізує тенденції розвитку галузей агропромислового виробництва, подає пропозиції Міністерству агрополітики з питань прогнозування розвитку агропромислового виробництва та ін.
Як уже зазначалося, держава і в умовах ринкової економіки не може стояти осторонь виробничих процесів, в тому числі, і в першу чергу, в аграрній сфері. Вона здійснює ліцензування певних видів господарської діяльності. Ті ж види господарювання, що не підлягають ліцензуванню, теж не залишаються без контролю з боку державних та інших органів. Державні органи здійснюють нагляд за дотриманням стандартів, норм, правил, пов’язаних з якістю продукції, передусім сільськогосподарської, продукції тваринництва і рослинництва, продовольства, в тому числі продукції, що пройшла сертифікацію на відповідність діючим в Україні стандартам, нормам і правилам.
Правові та організаційні засади стандартизації в Україні визначає Закон від 17 травня 2001 року «Про стандартизацію». Він регулює відносини, пов’язані зі стандартизацією та застосуванням її результатів, і поширюється на суб’єктів господарювання незалежно від форм власності та видів діяльності, органи державної влади, а також на відповідні громадські організації.
Відповідно до цього закону стандартизацію мають здійснювати центральний орган виконавчої влади у сфері стандартизації, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері стандартизації, організовує, координує і проводить діяльність щодо розроблення, схвалення, прийняття, перегляду, зміни, розповсюдження національних стандартів, і може виконувати інші функції та повноваження згідно із законами України; Рада стандартизації, що затверджується Кабінетом Міністрів як колегіальний консультатив-но-дорадчий орган при ньому і формується на паритетних засадах із представників органів виконавчої влади, центрального органу виконавчої влади у сфері стандартизації, суб’єктів господарювання, Національної академії наук України, галузевих академій наук та відповідних громадських організацій (її основною функцією є вивчення, аналіз та розроблення пропозицій щодо вдосконалення діяльності у сфері стандартизації); технічні комітети стандартизації, які створюються центральним органом виконавчої влади для виконання функцій з розроблення, розгляду та погодження міжнародних (регіональних) та національних стандартів. Вони формуються з урахуванням принципу представництва всіх заінтересованих органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, суб’єктів господарювання та їх об’єднань, науково-технічних та інженерних товариств (спілок), товариств (спілок) споживачів, відповідних громадських організацій, провідних науковців і фахівців.
Крім того, центральні органи виконавчої влади, Верховна Рада, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві органи виконавчої влади та місцевого самоврядування, суб’єкти господарювання та їх об’єднання, відповідні громадські організації мають право у відповідних сферах діяльності та в межах повноважень, установлених законом, з урахуванням своїх господарських та професійних інтересів організовувати і виконувати роботи із стандартизації.
Стандартизація визначається законом як діяльність, що полягає у встановленні положень для загального і багаторазового застосування щодо наявних чи можливих завдань з метою досягнення оптимального ступеня впорядкування в певній сфері, результатом якої є підвищення ступеня відповідності продукції, процесів та послуг їх функціональному призначенню, усуненню бар’єрів у торгівлі і сприянню науково-технічному співробітництву. Відповідно — стандарт — це документ, що встановлює правила, загальні принципи або характеристики, які стосуються діяльності чи її результатів, з зазначеною вище метою, розроблений у встановленому порядку на основі консенсусу.
Залежно від рівня суб’єкта стандартизації, який приймає чи схвалює стандарти, розрізняють національні стандарти, кодекси усталеної практики та класифікатори, прийняті чи схвалені центральним органом виконавчої влади у сфері стандартизації, видані ним каталоги та реєстри загальнодержавного застосування; стандарти, кодекси усталеної практики та технічні умови, прийняті чи схвалені іншими суб’єктами, що займаються стандартизацією.
Стандарти застосовуються на добровільних засадах, якщо інше не встановлено законодавством. Зокрема, обов’язковими вони стають для всіх суб’єктів господарювання, якщо це передбачено в технічних регламентах чи інших нормативно-правових актах; для учасників угоди (контракту) щодо розроблення, виготовлення чи постачання продукції, якщо в ній є посилання на певні стандарти; а також для виробника чи постачальника, якщо його продукція сертифікована щодо дотримання вимог стандартів.
Міжнародні (регіональні) стандарти та стандарти інших країн, якщо їх вимоги не суперечать законодавству України, можуть бути застосовані в установленому порядку шляхом посилання на них у національних та інших стандартах.
Таким чином, діяльність державної системи стандартизації спрямована на забезпечення реалізації єдиної технічної політики в цій сфері; захисту інтересів споживачів і держави з питань безпеки продукції (процесів, робіт і послуг) для життя, здоров’я та майна громадян; охорони навколишнього середовища; якості продукції відповідно до розвитку науки і техніки, потреб населення і народного господарства тощо.
Державні органи, що контролюють окремі сторони діяльності суб’єктів господарювання, повинні здійснювати повноваження в межах своєї компетенції. Підприємства вправі не виконувати вимоги цих органів, якщо вони виходять за межі їх повноважень. Вони мають право на одержання інформації про наслідки інспектування та перевірок. Дії посадових осіб, які здійснюють інспектування та перевірку, можуть бути оскаржені власником (а для державного — керівником) підприємства в порядку, передбаченому законодавством України. Посадові особи органів і організацій, які проводять перевірку діяльності підприємства, несуть відповідальність за розголошення його комерційної таємниці, тобто відомостей, пов’язаних із виробництвом, технологічною інформацією, Управлінням фінансами та іншою діяльністю підприємства, що не становлять державної таємниці, але розголошення (передача, витік) яких може завдати шкоди його інтересам.
Склад і обсяг відомостей, що є комерційною таємницею, порядок їх захисту визначається керівником підприємства. Відомості, які не можуть бути віднесені до комерційної таємниці, визначаються Кабінетом Міністрів України.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Аграрне право України (Гайворонський В. М., Жушман В.П)