Головна Головна -> Підручники -> Підручник Історія медицини та фармації України скачати онлайн-> Розділ 5. Медицина України – Руси в IX –XII ст.

Розділ 5. Медицина України – Руси в IX –XII ст.



5.1.Монастирська медицина України – Руси та її основні преставники (IXXII ст).

Блаженні милостиві, бо помилувані вони будуть” (Євангеліє від Матвія). Саме ці слова можуть бути епіграфом до діяльності лікарів України-Руси. Протягом багатьох віків християнства на Русі милосердя, допомога ближньому були одним з рушіїв життя руських людей. Святі безсрібники Козьма і Даміан, великомученик і цілитель Пантелеймон — це люди, що мали великий дар лікування, зцілили багатьох хворих і були позбавлені життя за те, що своїм прикладом утверджували ідеї гуманізму й людинолюбства.

Разом з християнством, яке прийшло на Русь із Візантійської імперії понад 1000 років тому, були успадковані високі духовно-моральні цінності, що виявлялися в милосерді, співчутті, у служінні ближньому. Утвердившись в нашій Вітчизні, християнство взяло справу лікування під свою безпосередню опіку. Церковний статут св. Володимира оголосив лікарні церковними установами, а самих «лічців» (лікарів) — людьми цер­ковними, підлеглими єпископові. Св. Володимир, прийнявши хрещення, будував церкви й лікарні, запровадив десятину для вбогих, сиріт, старих і немічних. Як засвідчують літописи, св. Володимир звелів розшуку­вати по місту хворих і доставляти їм додому поживок; те саме робили й інші князі, які будували спеціальні палати при церквах, де «покоїли трудних» тобто хворих.

З Візантії разом із християнством прийшли на Русь і тодішні погляди на лікарську справу, зокрема, як на предмет безпосереднього відання й опіки церкви. Чому саме християнство стало поштовхом для розвитку медико-санітарної допомоги людині? Тому, що християнство величезною мірою мало відношення до визнання цінності життя кожної окремої людини як особистості. Служити людині означало служити Богу.

Носіями й розповсюджувачами цих ідей були монастирі, що створювалися на взірець грецьких. Вони стали культурними центрами України – Руси, осередками й поширювачами знань, у тім числі й медичних. Відомий дослідник руської культури митрополит Серафим Чичагов писав: «Перші зерна медичних знань принесені в Київську Русь з Греції з прийняттям християнської релігії, і першими поширювачами медицини в нас були монахи, переважно з Афонської гори». У стінах монастирів, поєднавшись з традиційними навичками східних слов’ян, вони дали рясні сходи, що виявилось у створенні своєрідної, характерної тільки для України – Руси культури, в основі якої лежали високі духовно-моральні категорії християнського вчення.

Велику роль в історії української медицини відіграв Києво-Печерський монастир, заснований в ХІ ст. Прп. Антонієм та Феодосієм. Києво-Печерський монастир вже з перших років свого існування став не тільки одним з центрів православ’я, але й осередком вітчизняної культури — літописання, мистецтва, архітектури. Тут жили і працювали видатні письменники, худож­ники. Перші ченці Пе­черського монастиря прийшли з Афонської гори, де за імператора Романа при монастирі була закладена св. Афанасієм «лікарня хворих ради», і принесли з собою лікарські знання. Печерський Патерик доносить до нас відомості про кількох подвижників пе­черських, що уславилися своїм лікарським мистецтвом. На скрижалях вітчизняної історії значаться імена таких подвижників, котрі славилися даром зцілення й лікування хворих, як Антоній Преподобний, Даміан, Агапіт Печерський, Пимен Посник тощо. Чимало праведних «лічців» жило в Києві за часів Ярослава Мудрого, при дворі князя Всеволода Ярославича та його сина Володимира Мономаха.

Антоній Преподобний — засновник Києво-Печерського монастиря, що багато років провів в Афонському монастирі, де й засвоїв медичні знан­ня. Антоній — цей «пречудний лікар», як іменує його монастирська хроніка, особисто доглядав хворих, яких лікував, давав їм «вкушати» цілюще «зілля». Служінням ближньому преподобний Антоній здобув палку любов не тільки простого люду, а й князів. Так, вилікувавшись в Антонія, великий князь київський Ізяслав подарував обителі гору над печерами, «ігумен же і братія заклала церков велику і монастир… І відтоді почав зватися Печерський монастир…» — зазначає літопис.

Нам відомий лікар і друг чернігівського князя Миколи Давидовича Петро Сиріянин, що вступив разом з ним 1106 р. до Печерського монастиря, якого літописець називає «лечець вельми хитр», і який, коли «блаженний князь од трудів зробився хворим, готував йому зілля лікування ради».

Ченці з Києво-Печерського монастиря ішли в сусідні руські землі, засновували нові монастирі, спри­яючи тим широкому розповсюдженню медичних знань, нагромаджених у стінах Лаври. «Від Печерського монастиря Пречистої Богородиці многі єписко­пи поставлені були, і яко світила освітили всю руську землю святим хрещенням», — так говориться у стародавньому сказанні про монахів Печерської обителі.

Монастирська медицина була організатором перших на Русі лікарень. Найперші згадки про монастирські лікарні відносяться до XI ст. Вони були відкриті при монастирях у Переяславі та Києві на Дніпрі, згодом в Новгороді, Смоленську, Львові. Жоден монастир на Русі не будувався без «шпитальних палат». Монастирські лікарні перетворювались на військові шпиталі під час воєнних дій, облоги міст, на карантинні лікарні — під час епідемій. Так Никонівський літопис засвідчує, що в XI ст. (1091 р.) митрополит Єфрем поставив у Переяславі будівлю «банну», влаштував лікарні, де лікарі подавали «всім прихідцям безплатно лікування». Слава про монастирських лікарів сягала далеко за межі їхніх монастирів, навіть за кордони землі руської: так, наприклад, митрополита Олексія хан запросив в орду, щоб той вилікував очі його дружини Тайдули.

З моменту свого виникнення монастирська медицина стала на ворожі позиції стосовно медицини язичницької. У «Статуті про церковні суди» св. Володимира серед злочинів проти віри, крім волхвування, значиться ще «зелейництво», тобто використання різних лікувальних засобів язичницької медицини. Її представники, волхви і знахарі, були оголошені слугами диявола, їх почали переслідувати.

Серед народу нові погляди вкоренилися не відразу, і тривалий час відбувалося змішування язичницьких уявлень з християнськими. Особливо гостро протистояння різних поглядів виявилось у ставленні до волхвів: в одних випадках народ відкрито виступав проти них (1071 р. в Білоозері, 1227 р. в Новгороді), а в інших, навпаки, ставав на бік волхвів, як то було в Новгороді за князя Гліба.

Представники монастирської медицини були головними медичними діячами Русі до XVI ст. Так, у «Домострої» – літературній пам’ятці тих часів, що являє собою збірку правил про різні обов’яз­ки людини, зовсім немає світської медицини, й увесь розділ, присвячений тому, «яко лікуватися», цілковито грунтується на християнсько-монастирських по­глядах у галузі медицини. «Якщо Бог пошле на кого хворобу або яку слабість, то лікуватися Божою Милостю, та сльозами, та молитвами, та постом, та ласкою до вбогих, та щирим каяттям». Медична допомога в монастирських лікарнях полягала у застосуванні цілющих трав та мазей. Сюди відносився і догляд, який отримували хворі в монастирських общинах у вигляді регулярного харчування, чистого одягу та білизни, промивання ран та доброго заспокійливого слова. Лікування супроводжувалось релігійними обрядами, такими як молебень, помазання єлеєм тощо.

Давньоруські монастирі були також центрами культури. Сюди надходили античні й ранньосередньовічні медичні рукописи. На слов’янську мову їх перекладали монахи (монахами були літописці Никон, Нестор тощо). Написані на пергаменті, ці книги дійшли до наших днів.

Багато давньоруських монастирів були центрами освіти, в них навчали медицині за грецькими та візантійськими рукописами. У процесі перекладання рукописів з грецької й латини монахи доповнювали їх своїми знаннями, в основі яких лежав досвід руського народного лікування. Невелика кількість літературних пам’яток юридичного, оповідного змісту, що дійшли до нас з часів Київської Руси-України, свідчить про широкий кругозір їхніх авторів, обізнаність із працями видатних учених Заходу й Сходу. У Кирило-Білозерському монастирі було знайдено рукопис XV ст. «Галіново на Іппократє»—коментар Галена до праці Гіппократа, оче­видно, переклад з грецької мови.

У ті часи були й спеціальні праці медичного змісту, в яких подавалися свідчення про лікування хвороб, виходячи з багатовікового емпіричного досвіду нашого народу, і за писемними джерелами «Аскліповим і Галіним» (від Асклепія і Галена), як у тогочасних джерелах називали медичну літературу, яка потрапляла до нас з інших країн.

Серед тогочасних праць енциклопедичного характеру, в яких багато відомостей медичного змісту, особливе місце займає «Ізборник Святослава», перекладений у Х ст. з грецької на болгарську мову і переписаний у 1076 р. для сина Ярослава Мудрого Святослава.

В «Ізборнику» медицина розглядається як майстерність найвищого порядку. Для розпізнавання хвороби і успішного лікування її лікареві слід докладно знати умови життя хворого: «Осмотри життя його, хожения, седания, едения й всього обычая его пытай».

В “Ізборнику” знаходимо поради, як лікувати шлунково-кишкові розлади, шкірні хвороби, а також опис деяких виродливостей раку. З лікарських засобів згадується блекота, болиголов, полин, оцет, мед, жовч, мідь, припікання залізом. Велика увага приділяється порадам щодо харчування, підкреслюється особливе значення для здоров’я постійного підтриман­ня бадьорості — “печаль далече отрини от себе, да невскоре состареешися”.

Медицина часів Київської Руси-України мала кілька напрямів, зокрема процвітала хірургія як найважливіша галузь практичного лікування. Це було зумовлене частими війнами і побутовими травмами. Хірургія давньоруською мовою називалася «різання», а хірург — «різалником». Тогочасні хірурги володіли технікою операції на черепі при епілепсії та інших захворюваннях. В XI ст. найпоширенішим видом хірургічного втручання була ампутація кінцівок, при цьому «різалник» мав домогтися безгнійного загоєння ран з ледь помітним шрамом.

Були відомі також ортопедичні прийоми, масаж, лікування виразок. Дьоготь вважався одним з основних засобів для зцілення найрізноманітніших захворювань шкіри, зокрема корости. Ним заливали також трупів й могили тих, хто загинув від чуми. Відходи поташу, що містили кальцій, застосовували при опіках.

Введенням у лікувальну практику багатьох засобів рослинного і тваринного походження медицина західноєвропейських країн, Візантії та народів Малої Азії значною мірою завдячує вітчизняній народній медицині.

За прикладом давньоруських «лічців» Авіценна рекомендував при багатьох хворобах мед, квіти липи, березовий сік, називаючи ці засоби «руськими ліками».

Як уже зазначалося, на жаль, медичних пам’яток часів Київської Руси-України майже не збереглося. Багато творів загинуло у вогні пожеж під час феодальних воєн та іноземних навал.

Життя печерських подвижників об’єднані в збірник, відомий під назвою «Києво-Печерський патерик», який розповідає про цілу плеяду монахів-цілителів. Видатний український історик і державний діяч М.Грушевський дав дуже високу оцінку “Патерику”, назвавши його “золотою книгою” українського письменного люду. Автори «Патерика» Нестор, Симон і Полікарп були сучасниками подій, пов’язаних з виникненням монастиря. За їх свідоцтвом, вже в XI ст. в монастирі була лікарня, куди приносили і приводили різних хворих – хірургічних, терапевтичних, хворих з психічними і нервовими захворюваннями (знаменита “келія біснуватих”, яка існує по сьгоднішній день). Ще при Феодосії – ігумені Києво-Печерського монастиря (1062—1074) – був заведений такий порядок: усіх хворих, що приходили до монастиря, спочатку дивився настоятель, який направляв їх до одного з ченців-«лічців», виходячи з характеру захворювання.

Так Св. Аліпій Іконник лікував переважно хворих зі шкірними захворюваннями. Свою основну професію іконописця він вдало поєднував з лікуванням, використовуючи як лікарські засоби фарби, якими писав ікони. Рослинні барвники грали важливу роль в лікуванні шкірних хвороб у багатьох народів. Аліпію припи­сували спроможність виліковувати найрізноманітніші гострі і хронічні шкірні захворювання. Під час лікування Аліпій брав фарбу з «вапниці» (горщика живописця) і змазував нею гнійні виразки, роблячи це кілька разів. Потім хворий змивав фарбу водою. Видужання хворого викликало захоплення пацієнтів. Фарбами лікували не тільки шкірні хвороби. Фарбою індіго, сандалом, кубовою фарбою давньоруські лікарі успішно вилі­ковували «вогневиці», малярію, пропасницю. Жовті і червоні фарби застосовувались при гнійних виразках і ранах.

Прп. Даміан Цілитель лікував тільки дітей, Св. Григорій Чудотворець — психічно хворих.

Особливо треба відзначити життя і лікарську діяльність ченця Агапіта, який за свідченням «Києво-Печерського патерика», мав велику популярність серед усіх верств населення стародавнього Києва.

Хто ж він, цей легендарний лікар? Де навчався мистецтву зцілення людей? Єдиним джерелом для дослідження медичної діяльності Св. Агапіта (як й інших ченців) є «Києво-Печерський патерик».

Агапіт – киянин, прийшов у монастир ще за Антонія. На жаль, рік не зазначено. Невідома й дата народження Агапіта, немає відомостей про минуле його життя. «Патерик» розповідає, що і в подвижництві, і в лікарській справі Агапіт наслідував Антонія.

Сердечне, щире ставлення Агапіта до хворих, скромність, безкорисливість (грошей за лікування він не брав) зажили йому слави й поваги народу. Над мощами святого знаходиться ікона “Прп. Агапіт, врач безмездний”, тобто безкорисливий.

«Києво-Печерський патерик» описує деякі випадки лікування Агапітом не тільки простих людей, а й бояр, князів та їх родин. При цьому Агапіта зображено принциповим ворогом славолюбства. В той час захворів Чернігівський князь Володимир Всеволодович Мономах. Помираючий князь шле у Київ за Агапітом. Той, дізнавшись про всі симптоми хвороби, вислав йому зілля, бо знав “каким зелием лечися какой недуг”. Випивши ці ліки, князь швидко одужав і встав зі смертного одра.

Після всіх цих подій Володимир Мономах їде в Київ до Агапіта, щоб віддячити йому за своє зцілення і подарувати один із своїх маєтків. Почувши про це, Агапіт сховався в печерах у своїй келії. Князь тоді заслав боярина свого у печеру до Агапіта з великими дарами лікарю. Агапіт відмовився їх прийняти і запропонував ці дари роздати жебракам, а їстивне віднести до монастирської лікарні, що і було виконано.

Щодо методів, якими користувався Агапіт (він лікував в основному травами), то в ті часи кожний «лічець» сам виготовляв ліки, був носієм і досвіду, і секретів своїх попередників. Агапіт славився також умінням підбирати продук­ти харчування для хворого. Крім того, він користу­вався засобами, завезеними з інших країн. Так, коли лікар вірменин відвідав Агапіта, то знайшов у нього «зелие», про яке сказав: «Несть се от наших зелий, но мню яко се от Александриа приносять». Цікаво, що на долонях Св. Агапіта були знайдені залишки міді та пилок рослин з берегів колишньої Візантії. Вважається, що це є складові частини ліків стародавнього українського лікаря.

Взагалі, цікавими були взаємовідносини між Агапітом і Вірменином, який досконало володів усіма способами діагностики і прогнозом хвороб, міг по «жилобиению» (по пульсу) передбачити перебіг захворювання. Але суперництво між ними спалахнуло через заздрість Вірменина після довгого і безуспішного лікування ним князя Володимира Мономаха. Вірменин і його однодумці намагалися навіть отруїти Агапіта, але отрута не подіяла на ченця.

Коли ж захворів сам Агапіт і не в змозі був піднятися з ліжка, то прийшов до нього Вірменин і між ними відбулася суперечка про мистецтво і мету лікування. Взяв Вірменин руку Агапіта і передрік йому смерть на третій день. «Се ли єсть умение — смерть мя поведаши, а помощи мя не можети!» — з докором відказав йому Агапіт.

Помер Агапіт у жовтні 1095 року. Поховано його було в Ближніх печерах Києво-Печерської Лаври. Там і сьогодні, вже протягом 9 століть, зберігаються добре муміфіковані останки першого київського лікаря.

Лікарська діяльність Агапіта дістала відображен­ня в гравюрах XVI – ХУІІ ст. Одним з перших іконографічний портрет Агапіта, надрукований в «Патерику» (1661 р.), зробив гравер Києво-Печерської Лаври Ілля. Збереглися зображення лікаря в монументальних розписах лаврських храмів.

1982 року на фасаді будинку колишньої Микільської церкви на згадку про першого видатного лікаря України – Руси встановлено бронзову дошку з його барельєфним портретом.

Проте зображення Агапіта, як правило, різні. Це й зрозуміло: кожний художник користувався особистим розумінням образу стародавнього лікаря.

У 1986 році московський судмедексперт С.О.Нікітін створив скульптурний портрет Агапіта. В основу роботи покладено метод відомого вчено­го М.М.Герасимова. Агапіта зображено з пучком цілющої трави.

Добре збереження останків печерських ченців протягом стількох століть постійно цікавило вче­них. Завдяки яким факторам збереглися і муміфікувалися поховані в печерах останки ченців? Чи це – природний процес, чи штучне бальзамуван­ня?

Фахові комісії працювали в 1922 і 1939 роках. У 1985 році вчені знову звернулися до цієї проблеми. Детальні дослідження дозволили встановити зріст Агапіта — 166 см, вік, в якому він помер, — приблизно 60 років (це збігається з літописними даними), час поховання — кінець XI ст. Встановлено також, що за життя Св. Агапіт страждав на артрозоартрит попереково – грудного відділу хребетного стовпа, спонділоартрит, пародонтоз, накульгував на праву ногу; від народження в нього нe було мізинця на лівій руці.

Біохімічні дослідження показали, що в муміфікованих тканинах останків Агапіта та інших ченців зовсім не було дубильних і бальзамуючих речовин. Тобто процес муміфікації проходив природним шляхом і можна назавжди відкинути припущення про штучне бальзамування похованих в печерах ченців Печерського монастиря.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія медицини та фармації України