Головна Головна -> Підручники -> Підручник Основи економічної теорії: політекономічний аспект - Автор невідомий скачати онлайн-> § 2. Зміна місця і ролі людини у виробництві в процесі науково-технічного прогресу

§ 2. Зміна місця і ролі людини у виробництві в процесі науково-технічного прогресу



Науково-технічний прогрес означає формування нового техно-логічного способу виробництва. Він відбувається поступово, але невпинно, адже йдеться про величезні масштаби виробництва. І сьогодні ще поряд з високотехнічним автоматизованим вироб-ництвом існують галузі, де застосовують ручну працю.
Одне з найважливіших не тільки економічних, а й соціальних завдань – зменшення частки фізичної ручної праці у виробництві. Це потребує істотних змін в умовах життя і праці людини, вимагає освоєння більш складних професій, що можливо лише для людей з достатнім культурним, освітнім та професійним рівнем.
Сьогодні у науково-популярній і спеціальній літературі багато уваги приділяється “безлюдним технологіям”, тобто таким автома-тизованим, гнучким системам, які нібито повністю усувають люди-ну з виробництва. Проте на практиці, хоч кількість персоналу, який обслуговує таке устаткування, й знижується, роль людини у вироб-ництві не тільки не зменшується, а, навпаки, значно зростає. Звичай-но, характер трудової діяльності людини при цьому істотно змінюєть-ся: вона в основному виконує функції проектувальника, програміс-та, налагоджує всю технологічну систему. До того ж. “безлюдна технологія” у матеріальному виробництві доповнюється значним збільшенням кількості фахівців, зайнятих розробками нових тех-нологічних систем та устаткування. Ці працівники є практично учас-никами кінцевого виробництва. Так, на заводі в одну зміну можуть працювати лише 10-20 чол., а в конструкторському бюро при цьому заводі – кілька сотень.
Людина поєднує і фізичну, і розумову діяльність. Проте співвід-ношення між цими складовими праці різне. З розвитком суспіль-ного виробництва на основі нової техніки і технології у загальних витратах праці підвищується значення її розумової частини. Вини-кає багато професій, які все менше передбачають виконання фі-зичних дій і все більше – розумових. Це наладчики електронного устаткування, оператори на автоматичних лініях, гідро-, тепло- та атомних електростанціях та ін.
На початку XX ст. набула поширення організація виробництва за методом американського інженера Ф. Тейлора, що грунтувалася на функціонуванні робітника як простого додатка до машини, який у виконанні певної операції досягав автоматизму. Система Тейлора була характерною для масового потокового виробництва, вона приводила до значного зростання продуктивності праці. Суть її полягала в тому, що поєднувались в одне ціле людина і машина. Досягалося це насамперед раціоналізацією та прискоренням рухів людини, приведенням її дій у відповідність з роботою машин. Саме завдяки цьому виникла система “людина – машина”.
За цих умов розумова діяльність людини обмежувалася, усува-лася від виробничого процесу, оскільки була непотрібною. Це не-минуче призводило до зниження ролі професійних знань робітни-ків, їх інтелектуального рівня, було реальним підпорядкування праці капіталу, спотворення особистості людини.
У другій половині нинішнього століття можливості зростання продуктивності праці за рахунок найбільш раціонального викорис-тання фізичних можливостей людини були вичерпані. Завдання полягало в тому, щоб привести в рух можливості розуму і духу людини. У зв’язку з цим виникло багато теорій “людських відно-син”, “соціального партнерства” та інших, спрямованих на те, щоб довести, що підприємці та робітники через купівлю акцій та участь у розподілі прибутку є рівноправними соціальними партнерами. В ряді країн (Японії, США та інших, особливо в Скандинавських) ці теорії вдалося реалізувати на практиці.
Людина з виконавця виробничих операцій все більше перетво-рюється у контролера і наладчика складного устаткування, автома-тичних систем. Від рівня її освіти, культури, професійної майстер-ності залежить їх функціонування. Ускладнення матеріально-речо-вих знарядь виробництва стимулює появу робітника нової якості:
вільного, освіченого, культурного, розвиненого як фізично, так і ро-зумово, який користується благами виробництва і глибоко заінтере-сований у його розвитку і вдосконаленні. Тому, наприклад у США, мінімальна тривалість освіти робітників (враховуючи різного роду курси без відриву від виробництва) досягає 14,5 року. Тут хотілося б підкреслити, що в нашій країні асигнування на освіту не відповіда-ють вимогам науково-технічного прогресу, що позначається на якості підготовки спеціалістів, на розвитку науки і техніки.
Перехід до широкого застосування обчислювальної техніки, інформатики, комп’ютеризації багатьох сфер діяльності людини, створення розгалуженої системи персональних комп’ютерів зна-менував інформаційний переворот у світі, який вніс якісно нові риси у працю і життя людини. Нині докорінно змінюється взаємо-дія нових поколінь техніки і нових поколінь людей. Новими поко-ліннями техніки вважаються такі вдосконалені засоби праці, які хоча б в одному або в кількох параметрах принаймні в 2 рази пере-важають попередні за своєю ефективністю. Зміна поколінь техніки супроводжується зміною поколінь людей, безпосередніх виробни-
ків. Вважається, що протягом століття змінюється три покоління людей.
Сучасна НТР внесла істотні зміни у суспільно-економічний роз-виток: зміна поколінь нової техніки почала значно випереджати зміну поколінь працівників. Тепер за життя одного покоління лю-дей у передових галузях виробництва змінюється кілька поколінь техніки. Сучасна НТР охоплює майже чотири десятиріччя. За цей невеликий історичний проміжок часу в електроніці змінилося чо-тири покоління комп’ютерів, створюється п’яте, одне покоління супутників зв’язку замінюється новим, в авіації використовують реактивні двигуни, створено надзвукові літальні апарати.
Це свідчить про те, що не фізичне старіння машин, а моральне викликає заміну діючої техніки новою, що наукові знання, втілені як в уречевленій, так і в живій праці, морально застарівають. Швид-кість цього процесу визначається часом, за який наявне знання, в тому числі й кваліфікація робітника, наполовину знецінюється.
Старіння знань з науки і техніки відбувається нерівномірно. Воно коливається в межах 5-7 років у галузях, що швидше розвивають-ся, 10-12 років у інших і 10-15 років у деяких науково-приклад-них та інженерно-технічних галузях.
Ще на початку XX ст. людині вистачало на весь період її трудо-вої діяльності знань, здобутих під час загального та професійного навчання. НТР змінила ситуацію докорінно. Все ширшим стає коло професій і спеціальностей, знання у яких швидко старіють, а набу-та кваліфікація знецінюється. Щоб підтримувати необхідний рівень знань, людина повинна періодично підвищувати свою кваліфіка-цію. Система освіти перетворюється на безперервну, гнучку, яка у разі потреби дає можливість підвищувати або змінювати кваліфі-кацію працівників з відривом і без відриву від виробництва: вихо-вує в людині потяг до постійного здобуття нових знань, уміння оволодівати інформацією, сприймати соціально-економічні, науко-во-технічні нововведення.
Поряд з традиційною освітою поширюється “електронна” гра-мотність людей, яка поступово, але невпинно охоплює все більше коло професій. Вона має стати обов’язковою для всіх, оскільки ви-значає кваліфіковані сть спеціалістів, їх здатність обробляти і вико-ристовувати інформацію.
Поверховий погляд на сучасні процеси, викликані НТР, створює враження, ніби стрімке і масштабне зростання знарядь виробни-цтва, уречевленої праці відбувається на фоні незначних змін у жи-вій праці, людському факторі виробництва. І справді, на фоні океан-ських супертанкерів, велетенських аеробусів, комп’ютерів четвер-того покоління, що виконують мільйони операцій за секунду, сама людина виглядає применшено. Проте насправді це не так. Хоч витрати на технічні засоби виробництва дуже швидко зростають, але й витрати на виховання, освіту, професійну підготовку одного робіт-ника, здатного працювати на певному робочому місці, становлять значну суму. Про це свідчать дані країн з розвинутою економікою.
Якщо враховувати кошти, які держава виділяє на навчання у дошкільних, середніх та вищих навчальних закладах, на виробниче навчання, підвищення кваліфікації та перекваліфікацію працівни-ків (до них додаються особисті витрати людей на придбання книг, передплату періодичних видань, оплату навчання тощо), на вихо-вання дітей, охорону здоров’я, то витрати на відтворення робочої сили стають не тільки порівнянними з вартістю матеріально-речо-вого багатства суспільства. До того ж хоч яким величезним є останнє, людина – головне багатство суспільства.
На основі зростання суспільного виробництва змінюється спів-відношення між зайнятістю у матеріальному та нематеріальному виробництві, особливо у соціальній сфері. Нині у розвинених краї-нах частка зайнятих у соціальній сфері більша, ніж зайнятих у матеріальному виробництві. Це пов’язано з тим, що продуктивність праці у матеріальному виробництві на основі науково-технічного прогресу зростає і дає можливість спочатку при відносно, а потім і абсолютно меншій кількості зайнятих у матеріальному виробництві забезпечувати потреби суспільства і переводити все більше праців-ників у сферу, яка задовольняє соціальні, культурні та духовні пот-реби людей.
Раніше у вітчизняній статистиці до складу сукупного суспільно-го працівника включалися лише робітники, службовці, інженерно-технічні працівники, які безпосередньо брали/участь у створенні матеріальних благ та виробничих послуг. Сфера послуг була мало-розвинутою, а її вплив на суспільне виробництво- майже непо-мітним. Сьогодні у зв’язку із зростанням вимог до людини, до її фізичних та розумових здібностей ступінь розвитку соціальної сфери безпосередньо впливає на розвиток економіки і культури країни, Тому не можна не відносити до сукупного суспільного працівника вчителів, лікарів, працівників культури, побутового та житлово-ко-мунального господарства, пасажирського транспорту тощо. Вони відіграють дедалі зростаючу роль у розвитку економіки і суспільст-ва. Ось чому нині при визначальній ролі матеріального виробни-цтва треба забезпечувати пріоритетний розвиток соціальної сфери.
Водночас треба зазначити, що в країнах, які розвиваються та переходять до ринкових відносин, зростання зайнятих у сфері об-слуговування відбувається за рахунок роздрібної торгівлі, надання різних побутових послуг тощо, а не за рахунок обслуговування матеріального виробництва. Це наслідок не прогресу, а відсталості, форма прихованого безробіття.
На сучасному етапі посилюється процес перетворення науки на безпосередню продуктивну силу, органічного поєднання науки і виробництва. У сфері науки та наукового обслуговування в Україні зайнято понад 1,5 млн чол.
Наукові дослідження, а також інформатика впливають на зрос-тання суспільного продукту. Результати наукових досліджень є про-міжним, а нерідко кінцевим продуктом суспільного виробництва. У загальному обсязі виробництва швидко зростає наукоємна про-дукція, яка є результатом втілення наукових розробок. Якість та-ких товарів, їх асортимент, техніко-економічні показники визнача-ють нині науково-виробничий потенціал країни.
Врешті-решт істотно змінюється співвідношення між галузями самого матеріального виробництва, насамперед між промисловіс-тю і сільським господарством.
Щодо промисловості, то тривалий час частка зайнятих у ній зрос-тала. Тепер ця тенденція у розвинених країнах вже не спостеріга-ється, Наблизилась до цього і більшість східноєвропейських країн, коли весь приріст промислової продукції досягається за рахунок підвищення продуктивності праці при абсолютному скороченні чи-сельності працівників.
Важливим напрямом якісного вдосконалення сукупного суспіль-ного працівника є швидке підвищення загальноосвітнього рівня працівників, інтелектуалізація праці.
Останнім часом в Україні в зв’язку із структурною трансфор-мацією істотних змін зазнала мережа вищих та професійних нав-чальних закладів. Перепрофільовано 250 профтехучилищ, у вищих навчальних закладах зменшено підготовку студентів з 60 інженер-них спеціальностей і збільшено (на 15 відсотків) з економічних, юридичних та інших спеціальностей. Здійснюється перехід на бага-торівневу систему підготовки спеціалістів. Вперше в Україні роз-роблено і запроваджено єдиний державний перелік спеціальностей та кваліфікаційних рівнів.
Все більшого значення набуває підвищення кваліфікації та пе-репідготовки кадрів. Наприклад, у Франції лише 20 відсотків квалі-фікованих робітників одержують підготовку на виробництві, у Ні-меччині ж – 90 відсотків. Аналогічна ситуація в Японії, де кваліфі-кованих робітників навчають в основному фірми.
Такі відмінності у формах професійної підготовки робітників у зарубіжних країнах свідчать, що обидві мають свої переваги. За-вдання в тому, щоб раціонально їх поєднувати і використовувати. Це тим більш важливо, що за рівнем професійної підготовки ро-бітників Україна значно відстає від розвинутих країн. Так, строк-навчання безпосередньо на виробництві у нас становить 3-6 міс., а в розвинутих країнах – 3-4 роки.
Науково-технічний прогрес висуває високі вимоги до інженерної праці. У колишньому СРСР щорічний випуск інженерів був у 3,5 раза більшим, ніж у США. Проте в деяких галузях економіки кількість їх значно перевищувала реальні потреби. До того ж значна частина інженерно-технічного персоналу використовувалася не за призна-ченням. Нарешті, масовий потоковий випуск інженерів, як і інших фахівців, неминуче призводив до зниження якості їхньої підготовки.
Значно відстає розвиток матеріально-технічної бази вищих нав-чальних закладів України від міжнародних вимог. Все це познача-ється на якості підготовки фахівців. Тому реформа системи освіти, у тому числі й вищої, повинна розв’язати проблему індивідуалізації навчання кадрів, істотного підвищення його ефективності. Необ-хідно встановлювати тісніші безпосередні зв’язки навчальних закла-дів з підприємствами, об’єднаннями та відомствами, що дасть змогу організувати підготовку кадрів за цільовим призначенням з опла-тою витрат на це самими замовниками.
Істотною рисою сукупного суспільного працівника на сучасно-му етапі є зростання значення управлінської праці. В умовах на-уково-технічного прогресу техніка і технологія висувають високі вимоги до професійних знань і вмінь людини-виконавця, до її за-гальної та спеціальної освіти. Вона незмірно підвищується, коли йдеться про людей, які управляють іншими людьми. Управлінська праця своєрідна і надзвичайно складна; вона пов’язана з прийнят-тям рішень, які потребують знання не тільки техніки і технології, а й економіки, психології, менеджменту, маркетингу. Управлінець – це керівник високої компетенції та культури.
Перебудова економіки, перехід від адміністративних до еконо-мічних методів управління передбачають істотне підвищення ква-ліфікації управлінського персоналу/ Чиновників адміністративної системи повинні замінити енергійні люди, які компетентні самостій-но приймати рішення і нести за них відповідальність. Наприклад, у Китаї при переході до нової системи господарювання близько 40 відсотків управлінців були звільнені або самі залишили свої пос-ти, оскільки не відповідали підвищеним вимогам. Проте така ре-форма проводилась розсудливо, поступово, порайонне, з улашту-ванням звільнених, в тому числі через перепідготовку.
У нашій країні гостро стоїть проблема економічної підготовки кадрів. Майже половина керівників і спеціалістів чітко не розумі-ють суті ринкових методів господарювання. Кожний другий інже-нерно-технічний працівник не володіє необхідним обсягом еконо-мічних знань. Особливо негативно позначилася багатолітня ізоля-ція нашої економічної освіти від світової у таких напрямах, як ме-неджмент, маркетинг, основи, бізнесу, пов’язаних з оволодінням законами ринку.
Водночас слід подолати відставання в реалізації досягнень нау-ки і техніки. Науково-технічний прогрес як фундаментальний за-кономірний процес дає змогу суттєво розширити виробничі мож-ливості працівників, збільшуючи плідність їх зусиль. У сучасних умовах вона є могутнім фактором розвитку продуктивної сили праці.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Основи економічної теорії: політекономічний аспект - Автор невідомий