Головна Головна -> Підручники -> Підручник Основи економічної теорії: політекономічний аспект - Автор невідомий скачати онлайн-> Розділ 16 МІКРОЕКОНОМІЧНИЙ РІВЕНЬ ГОСПОДАРЮВАННЯ І ФОРМИ ЙОГО ОРГАНІЗАЦІЇ § 1. Поняття мікроекономічного рівня і суб’єктів господарювання

Розділ 16 МІКРОЕКОНОМІЧНИЙ РІВЕНЬ ГОСПОДАРЮВАННЯ І ФОРМИ ЙОГО ОРГАНІЗАЦІЇ § 1. Поняття мікроекономічного рівня і суб’єктів господарювання



Економічна теорія вивчає функціонування економічної систе-ми, насамперед на мікроекономічному, макроекономічному та гло-бально-економічному рівнях господарювання.
Мікроекономічний рівень господарювання охоплює, по-перше, економічно відособлені одиниці, такі як об’єднання, фірми, підпри-ємства, домогосподарства; по-друге, окремі ринки, конкретні ціни і конкретні товари та послуги.
В економіці поняття господарювання досить широке. Це не лише виробництво продуктів (товарів), а й будь-яка діяльність в еконо-мічному, соціальному, правовому, екологічному, ^територіальному тощо просторі, що обумовлена взаємовідносинами між споживача-ми та продавцем.
Виходячи з цього Мікроекономічний рівень господарювання – це система відносин діяльності мікроекономічних господарських суб’єктів щодо оптимізації співвідношення попиту та пропозиції.
Ринкова економіка має лише два суб’єкти мікроекономічного рівня господарської діяльності:
домашні господарства (сім’я);
у підприємства.
Першим суб’єктом є домашні господарства (сім’я). З точки зору економіки домашня діяльність належить до господарювання, де господар не виробляє продукцію (товари), а задовольняє потреби свої і своєї сім’ї через ринок чи поза ним. За умов домашнього господарювання задоволення своїх потреб обмежено можливостя-ми господарника (матеріальними та фізичними). Це приводить до необхідності виходу суб’єктів господарської діяльності за межі до-машнього господарювання, що здійснюється двома шляхами:
1) залученням до домашнього господарювання найманих робіт-ників (постійно, тимчасово чи періодично) за відповідну платню;
2) поєднанням функцій домашнього господарника та найманого робітника за відповідну платню.
Такі два шляхи перетворюють домашнє господарювання у діяль-ність, що економічно відповідає виробничій, тобто у діяльність недо-машнього господарювання. Домашній господарник при наявності платні за свою діяльність перетворюється у виробника продукції чи послуг, не обмежується домашнім господарюванням і виходить на ринок (робочої сили, товарів тощо). Отже, з цього випливає, що домашні господарства знаходяться на мікроекономічному рівні гос-подарювання, проте в ринковій економіці вони розмежовані з інши-ми суб’єктами господарювання (більш детально питання економі-ки, ефективної діяльності домогосподарства розглянуто у розд. 21).
Господарювання взагалі необхідне, оскільки задоволення людсь-ких потреб обмежене. Якби маса продуктів (товарів) була необме-женою, то люди лише б споживали їх, не проводячи через господа-рювання, ринок, заробітну плату, ціни.
Домашнє господарювання за таких умов опосередковується рин-ковими відносинами, входить складовою частиною до ринкової економіки на її мікрорівні. Засоби праці, які використовуються у домашньому господарстві, економічною наукою не вважаються капіталом. Праця господаря є водночас господарською метою, за-собом і фактором задоволення власних потреб. Самостійна праця господаря в межах домашнього господарювання не формує виробничих відносин. Проте праця домашнього господаря за винагороду чи самостійна праця підприємця (підприємські здібності) економіч-ною теорією вважається виробничим фактором на рівні з капіта-лом і землею.
На основі цих теоретичних понять економічної теорії домашнє господарство-це:
суб’єкт господарювання;
діяльність господаря (членів сім’ї) для задоволення власних по-треб (через ринок чи натуральну форму господарювання);
засоби виробництва, що застосовуються у домашньому господа-рюванні, – не капітал;
праця – не фактор виробництва;
виробничі відносини не виникають.
Домашні господарства є суб’єктом ринкових відносин, оскільки, по-перше, їх діяльність на мікроекономічному рівні в умовах то-варного виробництва супроводжується відносинами купівлі-прода-жу; по-друге, вони беруть безпосередню участь у процесі нагро-мадження капіталу. Відбувається це кількома шляхами:
участю домашніх господарств у капіталі підприємств шляхом купівлі акцій. За таких умов домашні господарства стають акціоне-рами (своєрідними пайовиками, співвласниками підприємства);
купівлею облігацій підприємств, що фактично є формою надан-ня їм позики за певним відсотком;
відкриттям у банках депозитних вкладів домашніх господарств і за рахунок цих заощаджень наданням кредитів підприємствам.
Отже, економічний розвиток значною мірою відбувається за рахунок нагромадження грошового капіталу домашніх господарств (сімей).
За економічною теорією домашнє господарство (сім’я) в межах мікроекономічного рівня господарювання є самостійним сектором, критерієм якого виступає споживання.
Споживання домашніх господарств (сім’ї) відбувається завдяки доходам. У ринковій економіці доход домашніх господарств склада-ється з кількох надходжень:
самостійної праці у домашньому господарстві; залежної праці як найманого робітника – зароблений доход;
майнових доходів – прибутки з відсотків, найму, оренди, ренти, дивідендів, невиплачених зисків, гонорарів тощо.
Сукупний доход домашніх господарюючих суб’єктів формують ще й так звані трансферні платежі, тобто соціальні дотації і суб-сидії на допомогу потребуючим, інвалідам, дітям, старим і хворим, на соціальне забезпечення тощо.
Оскільки у домашніх господарств сукупний доход складається з різних елементів, які важко контролювати, вони зобов’язані що-річно подавати податкові декларації до відповідних фінансових органів (скажімо, до Державної податкової адміністрації в Україні) і на цій основі сплачувати податки. Звичайно для домашніх госпо-дарств це значна сума, якою вони розпоряджаються у певному періоді. Цю суму економісти називають доходом, який перебуває у ефективному розпорядженні домашніх господарств. Він має вплив на всю економіку, оскільки визначає попит на споживчі товари і, отже, на зайнятість і кон’юнктуру.
Маючи споживацький характер, домашні господарства форму-ють потреби, які можна згрупувати у відповідні види:
необхідні (їжа, одяг, помешкання тощо);
не необхідні (коштовності, модний одяг, подорожі);
індивідуальні, що визначаються домашніми господарствами;
суспільні (школи, соціальне забезпечення).
Потреби домашніх господарств відповідно до доходів виявляються на ринку через попит і пропозицію і при обмеженні кількості това-рів задовольняються шляхом купівлі-продажу (про це докладніше можна дізнатись у розд. 18).
У сучасному індустріальному суспільстві споживання домашніх господарств і продукція підприємств розмежовані, але знаходяться в єдиному мікроекономічному полі функціонування економічної системи.
Підприємство є другим суб’єктом мікроекономічного рівня гос-подарювання. Воно також є самостійним сектором мікроекономіки і критерієм його виступає товар (продукція чи послуга).
У ринковій економіці підприємство – це товаровиробник і ос-новна виробнича ланка економіки. Воно є суб’єктом господарю-вання; товаровиробником; організаційною формою господарюван-ня; суб’єктом індивідуального відтворення; суб’єктом і водночас об’єктом маркетингу і менеджменту (управління) тощо.
Суб’єкт господарської діяльності стає підприємством лише за певних умов:
1) зареєстрований і має всі атрибути юридичної особи – статут, розрахунковий рахунок, баланс, печатку, назву, товарний знак тощо;
2) виконує господарські функції, виготовляє продукцію (товари) чи надає платні послуги;
3) зберігає умови постійного повторення процесу виробни-цтва – індивідуального відтворення;
4) проходить (повторює) життєвий цикл.
Підприємство має майно, завдяки чому може виконувати госпо-дарські функції, зобов’язання перед партнерами, державами, прий-мати рішення, зберігати індивідуальне відтворення, не порушувати (повторювати) життєвий цикл.
За часів командно-адміністративної системи, при відсутності ринкової економіки, підприємства були організаційною часткою єдиного державного господарства. У такого підприємства майно належало державі; воно здійснювало лише оперативне управління майном в інтересах власника – держави; виконувало господарські функції згідно з директивними планами держави, яка жорстко кон-тролювала виконання усіх планових показників і відповідно до цього заохочувала чи “наказувала” підприємство. За виконання зо-бов’язань підприємство відповідало не майном, що йому не нале-жало, а лише грошовими сумами, призначеними для премій та на-дання інших благ найманим працівникам; життєвий цикл та індиві-дуальне відтворення забезпечувались державним майном.. Такі за води та фабрики не були суб’єктами економічних, ринкових від-носин.


Отже, господарююча одиниця (суб’єкт) стає підприємством з економічної точки зору лише за умов самостійної майнової, фінан-сової, іншої господарської діяльності в межах чинного законодав-ства та правових норм.
Індивідуальне відтворення – це відтворення організаційних юридичних одиниць – підприємств – на мікроекономічному рівні, що зберігається постійним відновленням виробництва чи надан-ням платних послуг.
Формою індивідуального відтворення підприємств в ринкових умовах господарювання є кругооборот та оборот індивідуального капіталу підприємства.
Схема індивідуального відтворення підприємства дає уявлення про етапи та стадії, які проходить майно підприємства під час свого руху в процесі господарської діяльності (рис. 10).
Критерієм збереження індивідуального відтворення підприєм-ства є його можливість постійно продовжувати господарювання за рахунок власного майна та грошових коштів (докладніше про меха-нізм збереження індивідуального відтворення і його форму – круго-оборот та оборот капіталу – можна дізнатися з розд. 19 та 20).
Близьке до індивідуального відтворення, але не тотожне поняття з точки зору економічної науки – це життєвий цикл підприємства.
Життєвий цикл підприємства – це шлях, що проходить госпо-дарюючий суб’єкт з моменту його реєстрації як юридичної особи (придбання всієї атрибутики юридичної особи) до моменту його ліквідації з причин банкрутства чи з будь-яких інших.
На шляху життєвого циклу господарюючий суб’єкт (підприєм-ство) проходить певні стадії (рис. 11).
Якщо оздоровлення (санація) економіки підприємства дає пози-тивні наслідки, підприємство “виживає” і продовжує свій життє-вий цикл.
Індивідуальне відтворення та життєвий цикл підприємств фор-муються залежно від організаційної форми, виду та форми влас-ності господарюючих суб’єктів.

. У сучасних умовах ринкової орієнтації економіки в Україні ді-ють державні та недержавні підприємства.
Державні – це підприємства, майно яких повністю є власністю держави. Це так звані казенні підприємства. Крім того, держава має частки’свого майна у корпоратизовоних акціонерних підпри-ємствах (товариствах).
Відповідно до ринкової трансформації економіки в Україні по-винна бути створена змішана економіка. Стратегічна ринкова орієн-тація економіки України вирішення питань власності майна під-приємств передбачає становлення двох форм: державних казен-них, а також недержавних (усіх інших) підприємств.
Механізмом перетворення майна державних підприємств у май-но недержавних, як відомо, є приватизація. Важливим при цьому є роздержавлення, відокремлення капіталу підприємств від капіталу держави.
Щодо загальнотеоретичних питань власності, то вони викладені в розд. 6, до якого можна звернутись в разі необхідності.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Основи економічної теорії: політекономічний аспект - Автор невідомий