Головна Головна -> Підручники -> Підручник Історія медицини та фармації України скачати онлайн-> 5.2.Світська та народна медицина.

5.2.Світська та народна медицина.


Проте монастирська медицина на Русі не була монополістом. Існувала й світська, мирська медицина.

За часів князювання Володимира Святославича (978—1015) Україна – Русь підноситься до рівня наймогутнішої держави тогочасної Європи. Запровадження християнства в історичному аспекті мало позитивне значення: єдність релігії сприяла господарському і культурному зближенню і об’єднанню слов’янських князівств. З прийняттям його зміцнилася позиція України – Руси серед інших європейських країн, в яких християнство було вже державною релігією. Прийняття християнства зміцнило зв’язки України – Руси з Візантією — найкультурнішою країною тогочасного світу.

Виконання обрядів християнського культу вимагало письменних виконавців, релігійних книжок слов’янською мовою, що сприяло розвиткові письменності, перекладові церковних книг.

З часом почали перекладати не лише книги релігійного зміс­ту. Ярослав Мудрий (1019—1054), як про нього пише літопи­сець, «собра писце многи, й перекладаше от грек на словенское письмо, и списаше книги многи». Серед феодальної верхівки проявляється потяг до знань. Літописець зазначає що деякі з князів знають п’ять іноземних мов (Всеволод Ярославич), окремі з них витрачають великі кошти на придбання книжок (Святослав Ярославич, Микола Святоша).

«…Велика польза от учения книжного… Се бо суть реки, напояща вселенную… Сими бо в печали утешаеми есьми»,—додає від себе літописець. Письменність поширюється згодом не тіль­ки у вищих верствах населення і серед духівництва, а частково і серед ремісників та торгового люду. Тим часом основою всіх практичних знань, які мав народ, залишалися досвід і переказ. Розкопки свідчать, що в Х—XII ст. в Києві та інших містах ви­готовляли високої якості металеву зброю, витончені ювелірні вироби, скло тощо. Всі ці знання передавалися тільки практично.

Так само було і з медичною допомогою. По містах серед представників різних професій були й особи, які займалися лі­кувальною справою. Вже в ці часи окремі з них «спеціалізу­валися» на лікуванні ран, переломів, пусканні крові (рудомети), інші — на замовлянні зубів (зубоволоки), лікуванні очей, допомозі породіллям тощо. Для частини цих осіб лікувальна справа була не основним заняттям, а лише додатковим заробітком. Із збільшенням населення міст зростав попит на медичну допомогу. А отже зростала кількість осіб, для яких лікувальна справа була основною про­фесією, частіше спадковою. Основою знань цих лікарів-ремісників був віковий досвід народної емпіричної медицини з еле­ментами містичного характеру, що зумовлювалося тогочасним світоглядом. Ці народні лікарі користувалися довір’ям у населення і представників влади.

У ранніх наших збірниках законоположень («Руська правда», XI ст.) згадується про лікарів і винагороду їм за лікуван­ня. Поруч з лікарями-ремісниками з корінного населення при окремих княжих дворах, у великих містах практикували і при­їжджі лікарі з країн Заходу й Сходу. Вони ознайомлювали наших лікарів з лікувальними засобами своїх країн і, в свою чергу, запозичували і переносили в свої країни наш лікувальний досвід, зокрема використання цілющих властивостей лікар­ських рослин.

У Візантії, яка була «вогнищем» медичних знань, вже у V столітті видавалися самостійні медичні збірники. Багато лікарів — вихідців з Візантії, зажило великої слави: Феофіл Нонн, Симеон Сич тощо. В посольстві св. Володимира був лікар Іоан Смера.

Київський князь Володимир Мономах, який правив на рубежі ХІ-ХІІ ст., у складеному ним “Повчанні” закликав власних синів як майбутніх правителів: “Будьте отцями сиріт. Не залишайте сильним губити слабких. Не залишайте хворих без допомоги”.

Були й жінки-цілительки. Так, селянська дівчина, дочка бортника Февронія, яка дістала медичні знання від своїх батьків— народних лікарів, успіш­но застосовувала їх на практиці. Дочка чернігівського князя Єфросинія була «зело сведуща в Асклепієвих писаннях» — так називали тоді медичні книги. Княжна Анна Всеволодівна в ХІ ст. у Києві відкрила світську школу, де викладалась медицина. Онука Володимира Мономаха – Євпраксія – зробила справжній революційний крок – написала медичну працю, присвячену питанням фізіології, гігієни, пропедевтики та профілактики деяких захворювань

Історія Євпраксії така. Із дитинства вона цікавилась секретами народної медицини, вивчала властивості цілющих рослин та мазей. Ставши дорослою, вона почала лікувати бідних людей. За свої успіхи в лікуванні та за любов до людей Євпраксія була названа в народі Добродією. У 1122 році Євпраксія вийшла заміж за візантійського царя Олексія Комнена та отримала нове ім’я – Зоя. У Візантії в Євпраксії-Зої з’являються нові можливості для здобуття медичних знань. Вона читає наукові книги та розмовляє із вченими. В 30-х роках ХІІ ст. вона пише медичний трактат “Мазі”. Руські історики вважають його першою науковою працею, написаною жінкою.

Медичний трактат складається із 5 частин. У першій частині – загальний огляд уявлень про гігієну. У другій частині – поради щодо дотримання гігієни шлюбу, під час вагітності та догляду за дитиною. В третій частині – положення про гігієну харчування. В четвертій – інформація про зовнішні захворювання та рецепти лікування зубних та шкірних хвороб. В п’ятій частині – серцеві та шлункові захворювання та поради з їх профілактики.

Деякі поради, дані Євпраксією, цілком відповідають сучасним поглядам. Наприклад, у главі “Як повинна вести себе вагітна жінка”, вона дає пояснення тому, що вагітна повинна остерігатися втоми, не повинна підніматися вгору, мусить митися в лазні із помірною температурою. У главі “Як повинна вести себе годуюча жінка” Євпраксія-Зоя пише про те, що жінка, яка годує немовля, повинна бути молодою, здоровою, із помірною вагою, та мати біле молоко із приємним запахом. Така жінка повинна тримати тіло своє в чистоті, тобто митися в лазні кожних три дні. Окрім цього вона повинна отримувати допомогу у вигляді додаткового харчування.

В зв’язку із постійними війнами, в яких перебувала Україна – Русь, одним із пріоритетних напрямків тогочасної медицини була травматологія. Ось як історик описує сцену ворожого нападу на руські міста в ХІІ ст. “Ворог опускав меча лише задля відпочинку і одразу знову починав проливати кров. Задля вічної скорботи нащадків, ці злодії, осквернивши церкви та домівки, піддавали вогню древні книги та рукописи, які там зберігалися, тим самим позбавивши нашу історію назавжди цікавих пам’яток. Столиця, що славилася перед тим багатством та славою, за один день позбулася своєї краси, залишився лише дим, попел, закривавлена земля, трупи та обгорілі церкви. Жахливий морок смерті лише деінде переривався глухими стогонами окремих страждальців, порубаних мечами, але ще не позбавлених життя та почуттів”.

Якою ж була доля пораненого у сутичках воїна у ті часи. У військових походах армій періоду ХІІ-ХУ ст. вже брали участь світські лікарі. Звичайно їх основною метою було надання допомоги князям та військовим воєначальникам. Проте, як свідчать літописи, допомогу отримували і рядові воїни. Її надавали спеціалісти-ремісники. Це були представники народної медицини, передусім чоловіки. З метою заробітку вони скрізь слідували за військом у військових походах для надання допомоги хворим та пораненим. Поранені самі платили за надані послуги. Відомо також, що елементарними заходами допомоги володіли й самі воїни. Проте немало серед них було й жінок. Так народний епос того часу свідчить про славного воїна Іллю Муромця та згадує про Марину – його постійну лікарку. Новгородський літопис 1583 року згадує про “Наталю – Клементівську жінку, лікарицю”, яка входила в число шести найбільш прославлених новгородських лікарів у другій половині ХУІ ст.

Слід зауважити, що поранених не залишали на полі бою. Якщо сутичка завершувалася перемогою, то їх виносили з поля бою та транспортували слідом за військом до місця проживання. Найбільш поширеним засобом для перенесення поранених на невеликі відстані був щит, а для перевезення на велику відстань були вози – влітку та сани – взимку. Важкопоранених доставляли в найближчі монастирські лікарні, які завжди були надійним притулком для хворих, поранених та калік.

На противагу руським монастирям, монастирі Західної Європи вже із 1228 року перестали надавати допомогу хворим та пораненим. Це пов’язано із тим, що в зазначеному році католицька церква, яка вважала заняття хірургією гріховним, постановою Вюрцбурзького собору заборонила духовенству надавати допомогу пораненим. Цим католицька церква сприяла поглибленню протиріч між внутрішньою медициною та хірургією, яка на довгий час залишилась в руках цирульників та пастухів.

Кожна війна несла за собою епідемії чуми, висипного тифу, кишкових інфекцій, сибірки, віспи та цинги. В історичних літописах несприятлива епідемічна ситуація називалася “мором”. Епідемії спустошували міста та села. Армія під час епідемій втрачала більше людей, ніж під час військових дій. Ще не в змозі встановити причину масової загибелі, люди середньовіччя шукали засобів боротьби з нею.

Кожна епідемія ретельно реєструвалася в літописах як чергова різновидність мору. Першим і найголовнішим заходом було “запирання вулиць”, тобто карантин. Заражені місцевості оточувались. Підозрілі товари, предмети та будівлі померлих спалювались. Інші будівлі випалювались протягом 3-4-х днів сосновими дровами та полином. Померлих ховали далеко за містом на велику глибину в спеціальних місцях.

Повідомлення із заражених районів до 7 раз пропускались через вогонь і щоразу переписувались. Військові загони, які повертались із “чумних районів”, витримувались в карантині до 2-х місяців. Хворих та підозрілих відводили в ліс для ізоляції, де залишали під наглядом інших воїнів.

Щоб ізолювати епідемічні вогнища, законодавство суворо забороняло спілкування між жителями заражених та незаражених районів. Щоб перешкодити переходу жителів із епідемічних районів в інші місця, ставилися застави, пости на всіх можливих переправах. Дороги перекопувались та завалювались деревами. Купці з товарами затримувались, а всі розмови із людьми, що підходили до охорони, проводились на відстані десятків метрів.

У Київській Русі застосовувалося багато раціональних лікувальних засобів: сира печінка тріски – для лікування так званої курячої сліпоти, боброва струя – як тонізуючий засіб, застосування для лікування цинги клюкви, морошки, вживання в разі потреби внутрішньо і як зовнішній засіб – цибулі, часнику, хрону, редьки.

З давніх-давен у побуті народу в містах і селищах широко застосовувалося миття в лазнях. У великих містах (Новгород) уперше в Європі в XII ст. було дерев’яними та гончарними трубами проведено воду і зроблено каналізаційні відтоки, вистелено вулиці деревом.

Важко зараз говорити про стосунки монастирсь­кої медицини і світської. Але немає сумніву, що, не­зважаючи на окремі випадки антагонізму, то була єдина система медичних знань і медичної допомоги. Вона була об’єднана спільною християнською релі­гією, спільним ідеалом — служінням ближньому.

Значно затримали розвиток медицини, як і всього господар­ського життя й культури України – Руси, навали кочівників (XIII—XV ст.), що призвело до занепаду Руської землі.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія медицини та фармації України