Головна Головна -> Підручники -> Підручник Основи економічної теорії: політекономічний аспект - Автор невідомий скачати онлайн-> § 2. Ступені генезису і об’єктивні основи розвитку світового господарства

§ 2. Ступені генезису і об’єктивні основи розвитку світового господарства



Економічні засади розвитку світового господарства, що заклада-ються у сфері обігу, починають виявлятися вже на етапі творення місцевого ринку, пов’язаному з першим великим суспільним поді-лом праці, що збігся в часі з мідним, бронзовим та раннім періодом залізного віку.
Другий великий суспільний поділ праці зумовив появу грошової форми вартості та вихід торгового обміну за межі місцевого ринку на рівень регіонального. З появою держави на формування світо-вого господарства крім економічних впливають позаекономічні (військово-колоніальні) чинники.
Третій великий суспільний поділ праці, що полягав у відокрем-ленні торгівлі від землеробства та ремесла, сприяв подальшому залученню різноманітних господарських одиниць до товарообміну, пізніше – прискореному розвитку простого товарного виробни-цтва і, як наслідок, зумовив переростання регіональних ринків у регіонально-світові. При цьому слід зазначити зигзагоподібний роз-виток ринку (від місцевого через регіональний до регіонально-сві-тового), що віддзеркалює нерівномірність розвитку продуктивних сил і виробничих відносин у різних регіонах земної кулі.
Удосконалення засобів праці за середньовіччя, виникнення но-вих галузей економіки, поглиблення спеціалізації всередині окре-
мих галузей, великі географічні відкриття дали відчутний поштовх для розвитку товарно-грошових відносин і подальшого формуван-ня світового ринку.
Становлення міжнародних економічних зв’язків завжди грунту-валося на розвитку підприємництва, невіддільними умовами існу-вання якого є приватна власність, товарне виробництво, а також такі політичні інститути, як громадянські свободи, приватне дого-вірне право тощо, тобто юридичне вільна праця, уособлена у віль-ній людині. Необхідною умовою панування підприємництва є посі-дання капіталом домінуючих позицій у виробництві.
Перші свідчення законодавчого оформлення відносин приват-ної власності та торгово-грошових знаходимо в стародавньому світі (Єгипет, Вавилон, Греція). У Стародавньому Римі право чітко поді-лялося на публічне, що займалося “станом Римської держави”, та приватне, предметом якого була “вигода окремих осіб”. Воно стало класичним юридичним відображенням життєвих умов і конфліктів суспільства, в якому панує чиста приватна власність. У Римській державі так званий античний спосіб виробництва досяг своїх вер-шин. Він грунтувався на домінуванні приватної власності на відмі-ну від східного, що спирався на державну власність. Обидва спосо-би виробництва у їх різноманітних виявах, взаємовідносинах і пе-реплетеннях набули подальшого розвитку.
Проте людству довелося чекати майже два тисячоліття, поки рі-вень цивільного права в Громадянському Кодексі Наполеона (1804 р.) досяг висот Римського приватного права. Це пояснюється тим, що підприємництво змогло посісти домінуючі позиції тільки з підпо-рядкуванням йому виробництва. Початок цьому поклала промис-ловість, яка, по-перше, була менше пов’язана з традиційними сек-торами економіки, ніж, наприклад, сільське господарство з його земельними відносинами, по-друге, зосереджувалась у містах, де підприємництво мало і економічну (гроші), і соціальну (вільні міські верстви населення), і політичну (розвиток громадянських свобод) основи.
Наприклад, накопичений у Стародавньому Римі виробничий і технологічний досвід був не меншим, ніж у середньовічній Європі на початку підприємницького господарювання, але цей досвід не міг бути реалізований у підприємницьких формах, оскільки в сус-пільстві не було належних громадянських свобод для більшості на-селення, а можливості наявного рівня продуктивних сил та харак-тер їх не відповідали умовам розвитку підприємницької системи виробництва.
Широкий розвиток підприємницької форми господарювання є надійною основою масштабних міжнародних економічних зв’язків і утворення сталих міжнародних господарських систем. Перехід виробництва до підприємницької форми господарювання потребує певного рівня розвитку людської цивілізації, її матеріальної осно-ви, економічного устрою як загальної умови і таких спеціальних умов, як наявність необхідних капіталів та вкладання їх у сферу виробництва, наявність армії найманих працівників — вільних і водночас позбавлених засобів виробництва і коштів для ведення власного господарства людей.
Елементи виробничого підприємництва почали зароджуватися ще в XIV-XV ст. у вигляді мануфактурного виробництва (на пів-ночі Італії та у Нідерландах), більшість продукції якого надходила на зовнішні ринки; потім широко охопили Англію, францію та інші країни, які з розвитком нової економічної системи зазнавали бурх-ливих соціальних і політичних революцій, що сприяли формуван-ню нового громадянського суспільства.
Наприклад, в Англії, де процес первісного нагромадження капі-талу набув історично класичних форм, наприкінці XVII ст. мали місце такі методи нагромадження багатства для перетворення його на промисловий капітал: обезземелення селянства при звільненні його від традиційної залежності від великих землевласників; коло-нізація; запровадження державних позик і податкової системи;
протекціонізм національного підприємництва. Значною мірою ці методи грунтувалися на грубому насильстві.
У Російській державі, до якої входила більша частина Украї-ни, ці процеси відбувалися значно пізніше і завершуються вже у XX ст.
Важливе значення в становленні світового ринку мав період ве-ликих географічних відкриттів (середина XV – середина XVII ст.), тоді ж формувалися великі європейські держави, колоніальні імперії. У пошуках нових територій для збуту товарів, шляхів для розвитку зовнішніх торгових відносин було не тільки розширено міжнарод-ний ринок, а й започатковано створення світового господарства через розвиток міжнародних виробничих зв’язків. При формуванні цього господарства відразу чітко визначилися невелика група еко-номічно розвинених метрополій і велика група колоніальних та залежних країн. Між цими двома групами країн спочатку перева-жали позаекономічні примусові форми зв’язків, які дуже повільно еволюціонували в економічні форми, засновані на товарно-грошо-вих відносинах.
Отже, хоч капітал і зародився у сфері обігу, проте шлях до пере-моги над традиційною (феодальною, патріархально-клановою, об-щинною тощо) земельною і дрібнотоварною власністю він почав торувати з промисловості. Формування світового господарства ілюс-трують три стадії становлення і розвитку класичного підприємни-цтва в промисловості економічно більш розвинених країн: під-
приємницька проста кооперація (від зародження підприємництва у промисловості і приблизно до середини XVI ст.), мануфактурне виробництво (XVI-XVIII ст.), велике машинне виробництво (XVIII- XX ст.). У період промислового перевороту в економічно більш ро-звинених країнах (починаючи з середини XVIII ст.) і розгортання електротехнічної революції (остання третина XIX – початок XX ст.) історично завершується формування світового господарства.
Отже, якщо перехід від одного технологічного способу вироб-ництва до іншого визначається удосконаленням засобів праці, про-гресом у використанні результатів науки і техніки, запровадженні нових технологій, то умовою становлення світового господарства є історична еволюція інституту сім’ї, держави і власності, зцементо-ваних розвитком товарно-грошових відносин, переходом їх функ-ціонування з сфери обігу в сферу виробництва. Основні етапи роз-витку світового господарства наведено на рис. 42.
Світове господарство періоду останньої третини XIX ст. – 20-х років XX ст. характеризувалося поєднанням ринкових відносин з позаекономічним примусом у взаємозв’язках між метрополіями і колоніальними та залежними країнами. Воно складалося з двох під-систем: ринкового господарства індустріально розвинених країн, які утримували монополію на кваліфіковану робочу силу, сучасні засоби виробництва, найновіші науково-технічні знання, технології тощо, і малорозвиненого ринкового та доринкового господарства Колоніальних і залежних країн. Відносно дешевий машинний про-дукт ііндустріально розвинених країн зумовив поступову руйнацію ремісницького виробництва подібних товарів у відсталих країнах і послідовне перетворення цих країн на постачальників сировини. Утвердженню системи нерівноправного міжнародного поділу праці сприяли також; розвиток міжнародного транспорту і зв’язку, фор-мування світового ринку капіталів та робочої, сили.
З 20-х і до кінця 80-х років розвиток світового господарства ха-рактеризується історичним протистоянням двох систем – Пере-важно ринкової та переважно командно-адміністративної. У пер-шій набували подальшого розвитку ринкові відносини між усіма її складовими. Після другої світової війни внаслідок загострення су-перечностей між метрополіями і колоніальними та залежними краї-нами колоніальна система розпалася.
Частина країн, що визволилися (Китай, В’єтнам, Куба, Північна Корея, Монголія, згодом до них приєдналися Ангола, Мозамбік, Гвінея-Бісау та інші – усього понад 20 країн в Європі, Азії, Африці і Латинській Америці), увійшла до переважно командно-адміні-стративної системи світового господарства. Однак більшість країн, що визволилися, залишилися в системі переважно ринкового гос-подарства, де вони склали окрему групу країн, що розвиваються.

Усього в переважно ринковій системі світового господарства в се-редині 80-х років було понад 160 країн, у тому числі понад 30 інду-стріальне розвинених. У країнах, що розвиваються, проживало 3/4 населення, вони займали понад 4/5 території і на них припада-ло лише 18,5 відсотка сукупного валового продукту усіх країн пере-важно ринкової системи. Маючи надзвичайно багаті природні та людські ресурси, країни, що розвиваються, за рівнем виробництва на душу населення відстали від економічно розвинених країн у середньому в 12 разів, форми відносин між.колишніми метрополі-ями та колоніальними країнами зазнали змін: вони значно усклад-нилися щодо економічних методів досягнення максимального при-бутку.
Між країнами переважно командно-адміністративної системи склалися виробничі відносини, які лише формально вважалися то-варно-грошовими, оскільки останні не набули достатнього розвит-ку. При великій частці валового внутрішнього продукту в світово-му (більше ніж 10 відсотків) колишній СРСР був відокремлений від світового господарства: його частка становила 4 відсотки від за-гального обсягу світової торгівлі. Причиною недостатньо активної участі в світових господарських зв’язках як колишнього СРСР, так і інших країн централізовано керованої економіки були нерозви-нені товарні відносини і ринок у межах національного господар-ства. Це призводило до невикористання переваг міжнародного по-ділу праці, обміну результатами діяльності та співробітництва, науково-технічних досягнень і виробничого досвіду передових у промисловому відношенні країн і завдавало економіці колишнього Союзу РСР в цілому й Україні зокрема величезної економічної та соціальної шкоди.
По-різному розв’язувалися суперечності між двома світовими системами. Політична думка еволюціонувала від неможливості роз-в’язання цих суперечностей шляхом насильства і війни до ідеї, а згодом і концепції мирного співіснування, яка передбачала широке міжнародне економічне співробітництво.
Незважаючи на всілякі перепони з боку обох систем (закриття кордонів країнами централізовано керованої економіки та введен-ня законодавчих широких обмежень економічних зв’язків з боку розвинених країн ринкового господарювання), відбувався обмін досягненнями і здобутками між ними. При цьому переважно ко-мандно-адміністративна система як економіка закритого типу вия-вилася менш сприйнятливою до загальнолюдських здобутків про-тилежної системи. Остання через більшу економічну і соціальну відкритість в умовах товарного виробництва сприйняла найважли-віші досягнення централізовано керованої економіки, навіть ті, які в ній тільки намітилися.
Розвинена ринкова економіка зазнала значної трансформації у бік соціальне спрямованого господарювання. Еволюціонували форми власності, характер праці та відносини розподілу, економіка пере-йшла до поєднання ринкових важелів економічної рівноваги з ак-тивним державним регулюванням на макрорівні. Набула подаль-шого розвитку змішана економіка, для якої характерні викорис-тання переваг і нейтралізація обмежень різних форм власності та різних форм господарювання.
У країнах централізовано керованої економіки, яким належало понад 40 відсотків промислового виробництва усіх країн світу, в 70-80-х роках почалося активне поглиблення як внутрішньо-, так і зовнішньоекономічних суперечностей. Для їх розв’язання життя вимагало переходу до соціальне орієнтованого ринкового госпо-дарства, який розпочався наприкінці 80-х – на початку 90-х років.
Саме з цього часу в розвитку світового господарства особливого значення набуває геополітичний чинник, оскільки на історичну сцену виходять нові нації й народи, держави, що прагнули неза-лежності, демократії, соціальної справедливості. Визначальними рисами цього періоду в розвитку світового господарства є інтерна-ціоналізація економіки, широкий доступ до інформації, поширен-ня нових технологій. Все це сприяло формуванню світового співто-вариства, яке має бути краще пристосоване до співробітництва,
У країнах розвиненої ринкової економіки подальшого розвитку набула соціалізація суспільства, що відбилося у високому ступені задоволення матеріальних і духовних потреб населення, в тому числі за рахунок створення умов для самореалізації особистості, оскіль-ки з усіх чинників розвитку людський потенціал має практично невичерпні можливості. І хоча всередині економічних систем, ство-рених у країнах розвиненої ринкової економіки, є суперечності, які пригнічують людину, принижують її гідність, проте там успіш-но впроваджуються нові мотиваційні системи високоефективної праці, чим забезпечується не уявна, а справжня зацікавленість людини в результатах діяльності трудового колективу.
Проблема темпів руху суспільств до сучасних уявлень про роль і місце людини в цивілізації має вирішуватись на нинішньому етапі розвитку світового господарства. Головні резерви лежать у пло-щині звільнення людини, розкріпачення всіх ресурсів особистості, а не в жорстких структурах соціальної організації.
У перспективі різноманітність рівнів економічного і соціального розвитку окремих частин світового господарства має звужуватись. Людство йде до єдиної структури господарювання при збереженні всього’ багатства особливостей у різних регіонах.
Економічна наука вважає, що у майбутньому світове господар-ство буде єдиним організмом, який функціонуватиме на ринковій
основі й характеризуватиметься високим рівнем інновативності, швидкими змінами у формах поєднання чинників виробництва, від-сутністю панування умов праці над безпосереднім виробником, новим трудовим стилем.
Характерними рисами сучасного світу є різноманітність і бага-товаріантність форм розвитку його складових частин, з одного боку, та зростаюча єдність, взаємозалежність цих складових – з друго-го. Якщо різноманітність світу породжує безліч інтересів, на основі яких і розгортаються суперечності, то взаємозв’язок його складо-вих частин призводить до появи загального інтересу.
Основними тенденціями розвитку сучасного світу є кардинальні соціально-економічні зміни, прискорений розвиток продуктивних сил суспільства, зростаюча взаємозалежність держав світового спів-товариства. Ці тенденції перебувають у діалектичній взаємодії. У розвинених країнах вони зумовлюють перехід від суспільних про-дуктивних сил як результату екстенсивного розвитку суспільства до загальних. Духовно розкріпачена, вільна творча індивідуальність як форма виробничих відносин набуває адекватного характеру за-гальних продуктивних сил. Починає формуватись якісно нова сис-тема цінностей, мотивацій і суперечностей сучасної цивілізації.
Науково-технічний прогрес зумовлює зростання можливостей людини. Він докорінно змінив роль засобів інформації та комуні-кації, стан ресурсів планети, інтенсифікував світові господарські зв’язки. Крім того, багато проблем, таких як економічні, продо-вольчі, енергетичнії екологічні, інформаційнії демографічні, що недавно були національними і регіональними, перетворилися на глобальні. Новітні засоби зв’язку, швидке поширення інформації, сучасний транспорт, спрощення міжнародного спілкування зумов-люють потребу всебічного міжнародного співробітництва на основі розвитку світового господарства і створення системи загальної без-пеки.
Сучасний світ прагне мирного розвитку, припинення гонки оз-броєнь, усунення зростаючої екологічної загрози, розв’язання про-блем на головних напрямах світових економічних зв’язків.
Суспільний прогрес потребує налагодження конструктивної, творчої взаємодії держав і народів у масштабах усієї планети і ство-рює для цього необхідні передумови. Забезпечення миру і соціаль-ного прогресу як загальнолюдського інтересу стає домінантою су-часної епохи. Загальнолюдські інтереси існували завжди, але в умо-вах посилення загрози ядерного взаємознищення та екологічного самознищення вони набули пріоритетного значення.
Можливість і необхідність забезпечення цих інтересів лежать у довгостроковому співіснуванні різних країн з їхніми різноманітни-ми специфіками економічних систем. Останні грунтуються на доіндустріальній, індустріальній та науково-виробничій системах про-дуктивних сил. У різних країнах ці системи співіснують у різнома-нітних поєднаннях і становлять національні продуктивні сили. У зв’язку з поглибленням міжнародної спеціалізації та кооперації виробництва, міжнародного поділу праці та з розвитком міжнарод-ного обміну на всіх стадіях суспільного відтворення (виробництво, розподіл, обмін і споживання суспільного продукту) відбувається інтернаціоналізація продуктивних сил національних господарств.
В умовах науково-технічного прогресу міжнародний поділ праці як об’єктивна основа розвитку світового ринку і найвища форма суспільного територіального поділу праці збагачується якісно но-вими рисами. Сучасні продуктивні сили потребують такого поділу праці, який робить економічно неефективним або навіть просто неможливим забезпечення виробничих та інших потреб кожної ок-ремої країни лише за рахунок її власних сил. Участь у міжнародно-му поділі праці стає передумовою нормального розвитку вироб-ництва.
Головною ланкою міжнародного поділу праці та міжнародних економічних відносин, що розвиваються на його основі, є трансна-ціональні корпорації (ТНК). Наприклад, одна з них – всесвітньові-дома “Тойота” – розмістила у 116 країнах світу 26 складальних і виробничих підприємств, має 6 збутових компаній і 116 фірм-роз-поділювачів.
Міжнародний поділ праці визначає зростання міжнародної спе-ціалізації та кооперування виробництва.
Разом із розвитком продуктивних Сил і ринкових відносин змі-нюється співвідношення між різновидами щодо рівня структури міжнародного поділу праці: загальним (між великими сферами еко-номіки різних країн – промисловістю, сільським господарством, транспортом тощо), частковим (між галузями та всередині галузей великих сфер економіки як міжфірмовим) і одиничним (в окремих підприємствах, фірмах, багатонаціонального базування як між ко-оперованими спеціалізованими підприємствами). Частковий і особ-ливо одиничний міжнародний поділ праці тісно пов’язані з проце-сом регіональної економічної інтеграції, а також з функціонуван-ням транснаціональних компаній, спільних підприємств, вільних еко-номічних зон тощо. Частковий та одиничний міжнародний поділ праці виявляються також в предметній, подетальній (повузловій) і технологічній (постадійній) спеціалізації та кооперуванні виробни-цтва, що зростають. Межі внутрішнього ринку стають тісними для великомасштабного спеціалізованого виробництва. Спеціалізація ви-робництва все більш розвивається не за кінцевою продукцією, а за напівфабрикатами, деталями, вузлами, комплектуючими виробами тощо.
Розвиток внутрішньо- і міжфірмового міжнародного поділу праці безпосередньо призводить до виникнення елементів прямої вироб-ничої кооперації між суб’єктами поділу праці, функціонуючими в різних країнах. У свою чергу, виникнення прямої виробничої коо-перації вимагає надійних економічних зв’язків. Це посилює залеж-ність масштабів і глибини спеціалізації та кооперування від стану міждержавних відносин. Це зумовлює розвиток процесу міждер-жавної економічної інтеграції.
В умовах науково-технічного прогресу сучасні продуктивні сили і ринкові відносини, що відповідають їм, потребують такого поділу праці, який робить економічно неефективним або навіть просто неможливим забезпечення виробничих і особистих потреб в кож-ній країні за рахунок її власних сил. Участь у міжнародному поділі праці стала передумовою нормального розвитку.
Отже, міжнародний поділ праці виражає галузеву і все більше внутрішньогалузеву та внутрішньофірмову спеціалізацію і коопе-рацію, взаємодію продуктивних сил в міжнародному масштабі і водночас є специфічним міждержавним суспільним відношенням в процесі світового виробництва і реалізації його результатів. Базою розвитку міжнародного поділу праці є рівень і характер суспільно-го виробництва, тобто рівень розвитку продуктивних сил і харак-тер економічних виробничих відносин в окремих країнах і в усьо-му світі. Чим вищий рівень суспільного виробництва; тим більше можливостей для участі в міжнародному поділі праці.
Зростання міжнародного поділу праці є шляхом до збільшення ефективності виробництва і на цій основі розвитку людської циві-лізації. Питання про найефективніший міжнародний поділ праці між окремими країнами був поставлений ще А. Смітом у зв’язку з початком промислового перевороту в Англії*. Викладаючи сутність своєї теорії, яка отримала в економічній літературі назву “теорія абсолютних переваг”, він писав: “Якщо яка-небудь чужа країна може постачати нам будь-який товар за більш дешеву ціну, ніж ми самі у змозі виготовляти його, набагато краще купувати його у неї на певну частину продукції нашої власної, промислової праці, що за-стосовується у тій галузі, в якій ми маємо певну перевагу””.
Проте модель А. Сміта заперечувала можливість отримання еко-номічної вигоди для тих країн, які не мають абсолютних переваг у витратах виробництва. Водночас кількість таких країн з розвитком на підприємницькій основі світового ринку, а згодом і господар-ства зростала внаслідок розриву в рівнях розвитку продуктивних сил в різних його частинах. Насамперед ними були колоніальні країни, а потім країни, що розвиваються, які прийшли їм на зміну. Останнім часом до них додалися держави, які утворилися внаслі-док розпаду командно-адміністративної системи. Через це нині значно більший інтерес для міжнародних економічних відносин має модель Д. Рікардо, що будується на принципі порівняльних переваг (або порівняльних витрат).
Модель Д. Рікардо грунтується на можливості взаємовигідної торгівлі між країнами і при наявності абсолютних (за А. Смітом) переваг однієї країни над іншою у виробництві усіх товарів. Д. Рі-кардо писав: “Правило, що регулює відносну вартість товарів в од-ній країні, не регулює відносної вартості товарів, які обмінюються між двома або кількома країнами”. Теорія Д. Рікардо обгрунтува-ла вигідність спеціалізації не тільки в умовах абсолютної переваги однієї країни над іншими у виробництві якогось певного товару, але навіть за тих умов, коли така перевага відсутня. При загально-му порівняно несприятливому становищі країни, коли з витратами нижче середнього міжнародного рівня не може бути виробленим ні один товар, по якомусь одному з них перебільшення цього се-реднього рівня є найменшим. На виробництві саме цього товару, відносно більш вигідному у співставленні з витратами на інші това-ри, і слід спеціалізуватися. Навіть у цьому випадку виробнича спе-ціалізація буде давати економічний ефект. Передбачено і проти-лежне. В умовах переважного становища країни у виробництві кіль-кох товарів їй належить спеціалізуватися у випуску лише одного, з якого ця перевага максимальна.
Відповідно до теорії Д. Рікардо країна має виробляти і експорту-вати ті товари, котрі обходяться їй відносно дешевше, а імпортува-ти ті товари, які відносно дешевше виробляти за кордоном, ніж у власній країні. При всіх недоліках і обмеженості теорії порівняль-них переваг саме вона була покладена в основу більшості подаль-ших економічних теорій міжнародного поділу праці й на практиці довела своє право на життя. Незважаючи на те, що Д. Рікардо на-магався відшукати природний, довічний- регулятор міжнародного поділу праці та розглядав механізм поділу праці поза усякого зв’яз-ку з економічною системою, позаісторично, його теорія дає змогу вивчати функціональні взаємозалежності в міжнародному поділі праці при побудові економіко-математичних моделей, використан-ня яких дозволяє отримати чіткі кількісні характеристики об’єк-тивних закономірностей міжнародного обміну та спеціалізації ок-
ремих країн. Усі наступні теорії, починаючи з моделей Хекшера – Оліна – Самуельсона і закінчуючи моделями неофакторного та технологічного і конкурентоспроможних переваг, залежно від мети дослідження та конкретної економічної ситуації є певною мірою тією чи іншою інтерпретацією моделі Д. Рікардо.
Участь національних господарств у міжнародному поділі праці не обмежується торгово-економічними формами. Вона виявляєть-ся також у розвитку взаємовідносин у науці, техніці та виробництві на основі кооперування та спеціалізації великих, середніх і дріб-них підприємств.
Розвиток продуктивних сил через міжнародний поділ праці веде до інтернаціоналізації виробництва. У вузькому значенні інтерна-ціоналізацію виробництва розглядають як розвиток міжнародних зв’язків у процесі функціонування продуктивних сил. У широкому значенні процес інтернаціоналізації розглядають як такий, що охоп-лює все економічне життя, продуктивні сили та організаційно-еко-номічні відносини.
Суспільний характер праці, зумовлений її спеціалізацією і коо-перацію, становить найсуттєвішу рису інтернаціоналізації госпо-дарського життя. І спеціалізація, і кооперація розгортаються в на-ціональному та інтернаціональному масштабах, охоплюючи не тільки речовий, а й особистий фактор виробництва. Розвиток міжнарод-ного обміну сприяє інтернаціоналізації продуктивних сил. Відпо-відно інтернаціональний характер сучасних продуктивних сил зу-мовлює поглиблення міжнародного обміну.
Отже, разом з інтернаціоналізацією продуктивних сил і вироб-ництва розвиваються світовий ринок, а на цій основі і світове гос-подарство та його інфраструктура.
Складовими елементами світової інфраструктури є сукупність світових засобів комунікації та мережі каналів зв’язку (інформа-ційних, транспортних тощо), які забезпечують переміщення людей і транспортування продуктів, а також передавання різних видів інформації (науково-технічної, комерційної тощо). Удосконалення світової інфраструктури зумовлене власне інтернаціоналізацією продуктивних сил, зростанням взаємозалежності національних гос-подарств. Світова інфраструктура охоплює ту частину господарст-ва, яка забезпечує загальні умови суспільного процесу відтворен-ня, ті засоби праці, які створюють загальні умови процесу вироб-ництва і не є агентами безпосереднього виробництва. Функція сві-тової інфраструктури полягає у забезпеченні життєдіяльності та розвитку світового господарства.
Пряма залежність між темпами інтернаціоналізації виробництва та його ефективністю і розвитком галузей світової інфраструктури чітко виявляється в умовах науково-технічного прогресу. Проблема інтернаціоналізації інфраструктури як складової інтернаціона-лізації продуктивних сил і виробництва набула глобального харак-теру, і розв’язати її можна лише на основі об’єднання зусиль країн світу на міждержавному, міжурядовому рівні. При не завжди до-статній комерційній економічній ефективності, прибутковості сві-това інфраструктура потребує величезних капіталовкладень. Її ос-новними групами є, по-перше, виробнича інфраструктура, що скла-дається з галузей, які безпосередньо обслуговують матеріальне ви-робництво на міжнародному рівні (транспорт, інформаційний зв’язок, водо-, енергопостачання тощо); по-друге, світова спільна інфраструктура, що охоплює галузі, опосередковано пов’язані з ви-робництвом, спрямовані на відтворення на міжнародному рівні робочої сили і розвиток людини як особистості в цілому (освіта, охорона здоров’я тощо). ‘
Наприклад, набули актуальності такі проекти, як трансєвропейська швидкісна залізнична лінія, загальноєвропейська програма ство-рення нової технології та техніки використання сонячної енергії тощо. Україна, зокрема, зацікавлена в розробці альтернативних варіантів енергетичного забезпечення (українсько-іранський про-ект спорудження нафтопроводу, українсько-ірансько-азербайджанський проект спорудження та експлуатації газопроводів тощо). Забруднені та отруєні повітря, вода стають негативним надбанням усього людства, оскільки для них не існує державних кордонів. Для розв’язання подібних проблем потрібні об’єднані зусилля та регу-лювання в міжнародному масштабі. Слід мати принципово новий механізм функціонування світового господарства, нову структуру міжнародного поділу праці.
Отже, економічними засадами функціонування світового госпо-дарства є міжнародний поділ праці, який визначає спеціалізацію ви-робництва країн відповідно до їхніх природно-кліматичних, історич-них та економічних умов, що, в свою чергу, на певному етапі виявля-ється як процес інтернаціоналізації виробництва і всього господар-ського життя. На цій основі розвиваються процеси економічної інтеграції, які зумовлюють тенденцію до економічної єдності світу, глобалізації економічних явищ і процесів. Необхідність спільного роз-в’язання глобальних проблем сучасності, зокрема соціально-еконо-мічних та екологічних, є одним з факторів посилення цієї тенденції. Проте економічній єдності світу властиві певні суперечності: тенденції до об’єднання в рамках усієї світової економіки не завжди узгоджу-ються з регіональною інтеграцією, яка може призвести до певної відокремленості, замкненості окремих інтеграційних утрупувань. У ці-лому ж загальносвітова інтеграція зумовлює формування взаємоза-лежного, взаємопов’язаного, суперечливого, але значною мірою ці-лісного, хоча й з поліосновною структурою, світового господарства.
Отже, сучасне світове господарство є складною системою наці-ональних господарств окремих країн та їхніх угруповань, що взає-мопов’язані МЕВ на основі міжнародного поділу праці.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Основи економічної теорії: політекономічний аспект - Автор невідомий