Головна Головна -> Підручники -> Підручник Основи економічної теорії: політекономічний аспект - Автор невідомий скачати онлайн-> § 2. Методи кредитно-грошової політики

§ 2. Методи кредитно-грошової політики



Методи кредитно-грошової політики поділяють на дві групи: за-гальні (впливають на ринок позикових капіталів у цілому) та селек-тивні (впливають на конкретні види кредиту чи кредитування ок-ремих галузей, фірм тощо).
Розглянемо загальні методи кредитно-грошової політики.
Облікова (дисконтна) політика активно застосовується почина-ючи з середини XIX ст. Виникнення її пов’язано з кредитуванням центральним банком комерційних банків країни. Останні, прагну-чи збільшити свої резерви в центральному банку, продають йому цінні папери, переважно короткострокові комерційні векселі, що надійшли до комерційних банків від функціонуючих підприємців, а також здійснюють облік і переоблік своїх векселів. У більшості країн аналогічні операції провадяться не лише з комерційними, а й з державними цінними паперами, як правило, також короткостроко-вими (векселями, сертифікатами та іншими зобов’язаннями дер-жави), що перебувають у портфелях комерційних банків.
Продаж цінних паперів комерційними банками центральному банку, а також облік (і переоблік) їх здійснюються за певною від-сотковою ставкою, що дістала назву облікової ставки, або ставки дисконту. Регулюючи її, центральний банк регулює кредитні ре-сурси комерційних банків. Наприклад, щоб загальмувати інфля-ційні процеси, центральний банк вдається до підвищення облікової
ставки. Це змушує комерційні банки, в свою чергу, підвищувати відсоткові ставки за кредити, що надаються підприємцям. Останні починають утримуватись від послуг комерційних банків, оскільки “дорогий кредит” зменшує прибутковість виробництва. В резуль-таті скорочуються інвестиційні витрати і сукупний попит. Навпа-ки, зниження облікової ставки зумовлює зниження відсоткової ставки за кредити, що надають комерційні банки, зростає обсяг їх кредитних операцій, активізуються інвестиції і, нарешті, пожвав-люється економічна кон’юнктура.
Найбільшою популярністю облікова політика користувалась на-прикінці XIX – початку XX ст. В 30-40-і роки XX ст. центральні банки провадили рекомендовану політику “дешевих грошей”, що передбачала зниження облікової ставки. У Великобританії з 1932 р. до 1951 р. облікова ставка зберігалась на рівні 2 відсотків, у США з 1937 до 1948 р. – 1 відсоток. З 50-х років у багатьох країнах облі-кова політика знову активізувалася. Однак в цілому значення цього методу кредитно-грошового регулювання порівняно з іншими змен-шилося.
Маніпулювання обліковими ставками здійснюється з метою ре-гулювання не лише економічної кон’юнктури в межах промисло-вого циклу, а й міжнародних валютних відносин. Якщо курс валю-ти тієї чи іншої країни знижується, то її центральний банк з метою його стабілізації підвищує облікову ставку, вдається до політики “дорогих грошей”. Як відомо, у 80-х роках кризові процеси у сфері міжнародних валютних відносин значною мірою були пов’язані з розвитком тенденції до поліцентризму з яскраво вираженими оз-наками втрати американським доларом ролі ключової валюти. Для того щоб зміцнити позиції своєї валюти, в 1981 р. Федеральна ре-зервна система різко підвищила облікову ставку (до 14,5 відсотка), що викликало масовий приплив у країну короткострокових спеку-лятивних капіталів з-за кордону. Так, з Франції в банки США в цей час було переведено понад 40 млрд франків. Внаслідок такої кре-дитної політики “дорогого долара” його курс на світових ринках (якщо вважати, що в 1982 р. він становив 100 пунктів) підвищився з 103,7 пункта в 1983 р. до 119,8 пункта в 1985 р.
Операції на ринку передбачають продаж або купівлю централь-ним банком в комерційних банках державних цінних паперів (об-лігацій, векселів, сертифікатів), банківських акцептів та інших кре-дитних зобов’язань. У разі купівлі центральний банк переводить відповідні суми комерційним банкам, збільшуючи їхні резерви, а отже, і здатність їх до кредитування. Наслідком таких дій є підви-щення грошової пропозиції в країні. У разі продажу центральний банк списує певні суми з резервних рахунків комерційних банків, що, в кінцевому підсумку, зменшує пропозицію грошей.
Отже, операції центрального банку на відкритому ринку, регу-люючи грошову пропозицію, через неї впливають на економічну кон’юнктуру. До того ж їх вважають більш ефективним і оператив-ним інструментом впливу на кон’юнктуру, ніж інші методи кредит-но-грошового регулювання.
Регулювання норм обов’язкових резервів – метод прямого впливу на обсяг банківських резервів. Обов’язкові резерви – це кошти (активи) комерційних банків, які вони зобов’язані зберігати у цен-тральному банку. Розраховують обов’язкові резерви як певний від-соток від залучених коштів комерційного банку. У США, напри-клад, банки – члени ФРС зобов’язані мати як резерв у федераль-ній системі приблизно 1/6 або 1/7 своїх активів. Цим штучно обме-жується грошова маса, що перебуває в обігу, а отже, обсяг інвести-цій, контролюється ціна національної грошової одиниці, а також поліпшується стан банківської ліквідності.
Регулюючи розміри банківських резервів, центральний банк впли-ває на економічну кон’юнктуру. Так, якщо в економіці в умовах циклічного піднесення виникає надмірний, спекулятивний попит, посилюються інфляційні процеси, інші деструктивні явища, цен-тральний банк вдається до підвищення норми обов’язкових резер-вів комерційних банків. Це призводить до відповідного зменшення ресурсів кредитування. І навпаки, якщо норма обов’язкових резер-вів знижується, зростає обсяг кредитних ресурсів комерційних бан-ків. У такий спосіб центральний банк впливає на можливості ко-мерційних банків “робити гроші” і відповідно вкладати їх у розви-ток економіки.
Вперше метод регулювання норми обов’язкових резервів бу-ло застосовано у США в 1933 р. Зараз до нього центральні банки вдаються досить рідко, як правило, в екстремальних ситуаціях в економіці, коли інші, ординарні механізми кредитно-грошового ре-гулювання не спроможні припинити наростання негативних тен-денцій і деструктивних процесів. Це має місце в заходах Націо-нального банку України.
Селективні методи кредитно-грошової політики охоплюють такі процеси.
Контроль за окремими видами кредитів. Його часто застосову-ють по кредитах під заставу біржових цінних паперів, по позиках-споживачам, іпотечному кредиту тощо. Регулювання споживаць-кого кредиту, наприклад, вводиться під час напруги на ринку пози-кового капіталу, коли держава прагне перерозподілити позикові капітали на користь окремих галузей або обмежити загальний об-сяг попиту.
Регулювання ризику і ліквідності банківських операцій. У чис-ленних урядових законах, інструкціях, директивах, що регулюють
операційну діяльність банків, основна увага приділяється ризику та ліквідності банківських операцій. Державний контроль за ризи-ком посилився у два останні десятиліття. Характерно, що ризик банківської діяльності визначається не через оцінку фінансового становища боржника, а через співвідношення наданих кредитів і обсягу власних коштів банку.
Для регулювання ризику центральний банк встановлює певні нормативи щодо діяльності комерційних банків. Вони можуть сто-суватися або максимального обсягу позики, що надається одному клієнту, або співвідношення загального обсягу кредитних операцій і власних коштів. Так, обсяг кредитів, що надаються одному пози-чальнику, має становити певний відсоток від суми власних коштів банку, в США – не більше 10, у Франції – 75. Щодо другого нор-мативу, то у Франції сума всіх кредитів, наданих банком, не повин-на перевищувати більш ніж в 20 разів його власні кошти.
Державне регулювання ризику і ліквідності передбачає також проведення банківських ревізій, централізованих банківських опе-рацій та страхування депозитів.
У США відповідальність за проведення банківських ревізій не-суть три федеральних агентства. Контролер грошового обігу регу-лює діяльність національних банків, ФРС інспектує банківські хол-динг-компанії та банки штатів, що є членами ФРС, а Федеральна корпорація зі страхування депозитів (ФКСД) здійснює контроль за діяльністю застрахованих банків, що не входять до ФРС.
Якщо комерційні банки потрапляють в скрутне становище і пос-тають перед проблемою масового вилучення вкладів, вони мають можливість позичити резервні кошти у Федеральному резервному банку. Ці позики певною мірою запобігають банкрутству банків.
Важливого значення для забезпечення захисту вкладників від фі-нансових втрат у США набула діяльність ФКСД. Вона страхує депо-зити будь-якої приватної особи чи фірми в будь-якому банку, що входить до ФКСД, на суму до 100 тис. дол. ФКСД може надати допо-могу банкам, що мають фінансові проблеми, у один з таких спосо-бів: 1) провести злиття цього банку з іншим, більш сильним банком;
2) дозволити банку пройти через банкрутство, а потім сплатити де-позиторам максимальну суму страхової винагороди; 3) поручитися за цей банк, перерахувавши на його рахунок певну суму грошей.
Державні органи, здійснюючи регулювання кредитно-грошової системи, все частіше використовують “політику розвитку конку-ренції” в банківській сфері, тобто стимулюють конкуренцію. У ме-жах цієї політики провадяться заходи, спрямовані на лібералізацію внутрішніх та міжнародних фінансових ринків, відміну контролю над відсотковими ставками і ряду обмежень для банків на здійс-нення угод на ринках цінних паперів, а також на інші види фінансової діяльності. При цьому широкий доступ іноземних банків до місцевих ринків розглядається як необхідний чинник підвищення їх ефективності.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Основи економічної теорії: політекономічний аспект - Автор невідомий