Головна Головна -> Підручники -> Підручник Основи економічної теорії: політекономічний аспект - Автор невідомий скачати онлайн-> § 2. Система управління державною інноваційною політикою

§ 2. Система управління державною інноваційною політикою



Однією з особливостей розвитку економіки індустріальне роз-винених країн є прагнення забезпечити формування і реалізацію інноваційної політики. Прискорений розвиток науки і техніки по-силив необхідність розробки комплексних прогнозів національно-го науково-технічного розвитку. При цьому протягом останніх ро-ків практично в усіх країнах значно підвищилась роль держави у розробці різних прогнозів, формуванні науково-технічних програм, їхньому фінансуванні та організаційному забезпеченні.
Таке підвищення ролі держави у виборі пріоритетів науково-технічного розвитку і прогнозованого забезпечення їх виявляється у створенні в більшості країн спеціальних управлінських структур, наприклад, у Франції – це Парламентське управління з питань від-бору в галузі науки і техніки, Німеччині – Комісія з оцінки техно-логії, у США – Управління з питань оцінки технології. Європарла-мент прийняв резолюцію щодо створення європейського парламент-
ського управління з питань оцінки пріоритетів і вибору в галузі науки і техніки.
Зростаючий інтерес до довгострокового науково-технічного про-гнозування і визначення пріоритетів у стратегічних напрямах дер-жавної інноваційної політики зумовив розробку відповідних про-грам. Так, рада з питань наукової політики Фінляндії оголосила про значне розширення НДЕКР, Національна науково-дослідна рада Ісландії підготувала план прикладних досліджень у координації з університетськими структурами до кінця 90-х років. У Швеції за-кон про політику в галузі досліджень, прийнятий в 1982 р., перед-бачає створення планів НДЕКР та розгляд їх у парламенті.
Стратегічне прогнозування стало необхідністю, тому більшість країн періодично друкують так звані “білі книги”, в яких відобра-жаються пріоритети національної інноваційної політики.
Високі темпи розвитку науково-технічного потенціалу є необ-хідною, але недостатньою умовою інтенсивної інноваційної діяль-ності. Достатня умова інноваційної діяльності – це високий рівень інноваційної сприйнятливості. Ілюстрацією цього можуть бути три принципи формування державної інноваційної політики США:
1) урядова підтримка фундаментальних досліджень і одночасно перенесення більшої частини витрат на прикладні дослідження на приватний сектор. Адміністрація підтримує лише ті довгострокові прикладні НДЕКР, що мають потенціальне велике значення для держави;
2) встановлення пріоритетів у сфері науки і техніки, що в основ-ному покладено на Адміністративне-бюджетне управління;
3) стимулювання перебудови промисловості згідно з планом еко-номічного відродження фактично є непрямим фінансуванням НДЕКР з боку приватного сектора (особливо перспективних робіт, прискорення впровадження нововведень).
Тактика визначення пріоритетів у різних країнах грунтується на національних проблемах економіки. Наприклад, у США про-цес формування системи державних пріоритетів спрямований на розширення асигнувань на НДЕКР і регулювання їхнього розпо-ділу.
У процесі визначення цих пріоритетів розглядаються різні варі-анти програм наукових досліджень. При цьому урядові органи ши-роко користуються послугами спеціальних експертних комісій. На-приклад, комісією з науково-технічної та державної політики, що складається з представників Національної академії наук, Національ-ної інженерної академії та інших організацій, визначено най-важливішими сім наукових напрямів досліджень, на розвиток яких необхідно збільшити асигнування. Такі рекомендації забезпечують більш раціональне розміщення ресурсів у сфері НДЕКР федеральним урядом, рішення якого регулярно обговорюються конгресом та його комітетом з науки і техніки.
Основою формування державної політики пріоритетів у Японії є дещо інші стратегічні та тактичні принципи. Японські спеціалісти вважають, що поетапне прискорення науково-технічного розвитку економіки країни передбачає два підходи: по-перше, освоєння за-рубіжного досвіду на основі закупівлі ліцензій; по-друге, розвиток власних досліджень і розробок.
У першому випадку можливе швидке просування вперед і отри-мання відчутних результатів за порівняно короткий час, у друго-му – не виключені серйозні труднощі, оскільки ініціативні науко-во-технічні розробки пов’язані з ризиком і невдачами.
Якщо до початку 80-х років японський уряд віддавав перевагу освоєнню знань (процесів), а не придбанню матеріалізованих у за-собах виробництва результатів досліджень, то згодом він виступив ініціатором великих національних програм у сфері НДЕКР. Це свід-чить про перехід до політики динамічного планування наукових досліджень і засвоєння нових технологій.
Підготовка великих науково-технічних програм зумовлює необ-хідність підвищення ролі фундаментальних досліджень. У зв’язку з цим державні структури не лише збільшують частки інвестиційних вкладень у такі дослідження, а й спонукають робити це у всезрос-таючих масштабах приватні фірми. Сфера наукових досліджень і розробок перестає бути стихійним генератором структурних зру-шень в економіці. Визначаючи коротко- та довгострокові пріоритети науково-технічного розвитку, державні управлінські структури ви-являють ініціативу в розробці цільових дослідницьких програм і визначають законодавчі заходи прямого і непрямого стимулювання реалізації їх та впровадження результатів розробок у виробництво.
Японська політика в галузі НДЕКР, всупереч поширеній думці, формується не під егідою єдиного центру, а як результат жорсткої конкуренції між багатьма урядовими установами за фінансові ре-сурси і пануюче становище в перспективних напрямах досліджень.
Отже, програмно-цільовий підхід при формуванні системи уп-равління НДЕКР є основним в усіх індустріальне розвинених кра-їнах. Перша його особливість – використання системи проектів та програм, для яких характерні: довгостроковість (10-20 років); ве-ликі грошові асигнування; складний, взаємопов’язаний склад учас-ників; включення в систему управління НДЕКР усіх складових інно-ваційного циклу (фундаментальні та прикладні дослідження, екс-периментальні розробки), а також впровадження нововведень у серійне виробництво.
Другою особливістю програмно-цільового підходу в організа-ції НДЕКР є система експертизи. Основне завдання її полягає
в оцінці доцільності фінансування програм або проектів. Експерт-ні ради (комісії, комітети) створюються з провідних спеціалістів різних галузей знань і здійснюють в основному консультаційні послуги.
Система управління інноваційною політикою формується і реа-лізується в кожній країні з урахуванням особливостей національ-ної економіки, системи побудови і взаємодії державних структур влади. Розглянемо механізм управління інноваційною політикою на прикладі США. Він складається як результат вибору і прийняття рішень у кількох ключових сферах: розподіл державних ресурсів між різними секторами наукових досліджень і визначення струк-тури державних наукових пріоритетів, виконання досліджень і роз-робок у державних наукових центрах; непряме державне стимулю-вання науки і освоєння її досягнень у приватному секторі госпо-дарства за допомогою податкової, амортизаційної, антитрестівської, патентної, зовнішньоторгової політики, підтримка необхідного з точки зору темпів та ефективності НТП рівня конкуренції; форму-вання інноваційного клімату в економіці та інфраструктури забез-печення досліджень і розробок, включаючи національні служби науково-технічної інформації, стандартизації, статистики, вивчен-ня зарубіжного досвіду і міжнародного співробітництва, прогнозу-вання науково-технічного розвитку тощо.
Головна роль в управлінні наукою в США належить конгресові. Це не лише формальне прийняття відповідних законодавчих актів. Конгрес США аналізує напрями наукових досліджень і встановлює пріоритетність їх через свої численні наукові комісії, як постійно діючі, так і тимчасові. Конгрес не має спеціального органу, що від-повідає за розвиток науки в країні. Водночас усі асигнування на неї, починаючи з 1974 р., проходять через його адміністративно-бюджетне управління, до функцій якого належить також визна-чення пріоритетів при розподілі національних ресурсів.
Однак усі основні рішення щодо розвитку науки значною мі-рою визначаються Білим домом, оскільки за науково-дослідну про-граму уряду згідно із законодавством повністю відповідає Прези-дент США. Цю функцію у президентській структурі виконує спеці-альний апарат,
Однією з головних урядових установ у США щодо встановлення пріоритетів є Управління технологічної оцінки. Воно надає конгре-сові інформацію про можливий вплив результатів реалізації окре-мих науково-дослідних проектів на економічні, біологічні, політичні, демографічні та інші аспекти життя країни.
Уряд не займається проблемами наукових досліджень, але під егідою окремих міністерств проводиться багато наукових досліджень. Деякі міністерства, наприклад оборони і сільського господарства, отримують на ці потреби великі асигнування конгресу, в їх струк-турі є спеціальні функціональні підрозділи з НДЕКР.
Важливе місце в урядовому апараті управління науковими до-слідженнями в США займає міністерство торгівлі, що відіграє роль координатора інформаційної діяльності урядових установ. У його структуру входить національна служба технічної інформації, яка розглядається як своєрідна “клірингова палата” всієї науково-до-слідницької інформації.
З так званих незалежних агентств, пов’язаних з питаннями нау-кових досліджень, у структурі урядового апарату США найбільшим є Національне управління з аеронавтики і дослідження космічного простору (НАСА). Спеціальна служба НАСА займається передачею промисловості результатів досліджень, які можуть застосовуватися поза наукою про космос.
Напівурядовий статус має Американська академія наук. Збері-гаючи незалежність, вона здійснює за дорученням уряду і конгре-су об’єктивну експертизу різних наукових дисциплін, проектів, визначає їхню пріоритетність.
За різноманітністю форм кооперування науки з виробництвом США займає одне з провідних місць у світі. І ця різноманітність форм постійно розширюється – від консультацій, що їх надають вузи фір-мам, і створення рад консультантів-бізнесменів у вищій школі до ор-ганізації спільних компаній для проведення окремих досліджень.
Американські вузи виявляють велику активність у роботі так званих технічних станцій і центрів нововведень. Перші сприяють розвитку регіональних досліджень. У фінансуванні їх поряд з при-ватними фірмами бере участь уряд.
Особливістю державної інноваційної політики США є активна участь у формуванні технологічної інфраструктури, централізова-ної системи управління патентними інститутами, акумуляції значної частини функцій з контролю і фінансування системи науково-тех-нічної інформації.
Ефективною формою зв’язку між вузівською наукою і вироб-ництвом є технологічні парки (ТП). Сутність ТП полягає у ство-ренні в науково-дослідному (університетському) середовищі інфра-структури, необхідної для формування і становлення невеликих високотехнологічних фірм. Технопарк об’єднує великі й малі гос-подарські організації, з одного боку, і творчий потенціал великих університетів – з іншого.
Конкретні форми організації та управління ТП в кожному окре-мому випадку різні. Вони, як правило, є власністю на пайових заса-дах університету, місцевого муніципалітету, акціонерних товариств і асоціацій у будь-яких комбінаціях. Частина парків функціонує на комерційній основі, частина є безприбутковими організаціями.
Технологічний парк у США – це орієнтована на підтримку про-мислово-університетського співробітництва організація, яка сприяє переливанню ідей від науки до практики, передаванню технології та обміну спеціалістами між університетом та високотехнологічни-ми фірмами.
Розглянемо моделі інноваційного розвитку в Україні. Виходячи з територіальної, галузевої та структурної неоднорідності науково-технічного потенціалу України, на етапі становлення ринкових від-носин можна використовувати різні моделі інноваційного розвит-ку, а саме:
1) “активної дифузії інновацій”, яка характеризується взаємо-дією уряду з науковими установами, вузами, підприємствами і ор-ганізаціями. Головне завдання науки – розробка нових засобів застосування існуючих вітчизняних і зарубіжних технологій. Пе-ревага цієї моделі полягає в тому, що передову технологію можна швидко впровадити. Цю модель раціонально використовувати для широкомасштабного проведення конверсії. Реалізація її дасть змо-гу суттєво поліпшити якість науково-технічного потенціалу Украї-ни при мінімальних ресурсних витратах;
2) “державної підтримки інноваційних форм”, що орієнтована на державну підтримку будь-яких національних інноваційних струк-тур у виході з наукоємною продукцією на світовий ринок. До ви-ходу на світовий ринок інноваційні структури обов’язково прохо-дять період активного розвитку і завоювання внутрішнього ринку. Для того щоб випускати дешеву продукцію вищої якості, мають застосовуватися прогресивні технології виробництва. Основна ме-та уряду щодо розвитку цієї моделі полягає у сприянні нарощуван-ню науково-технічного потенціалу в системі міжнародної ринко-вої економіки. Ця модель є найефективнішою на етапі вирівню-вання науково-технічних потенціалів України і розвинених країн світу;
3) “локального інноваційного середовища” на зразок “наукових парків”, “технополісів”, а в Україні – “територіальних науково-технічних центрів”, що характеризується концентрацією на певній території наукового, освітнього, виробничого, фінансового потен-ціалів, об’єднаних єдиним процесом технологічного розвитку. Як результат погодженої дії всіх цих факторів складається мережа взаємозв’язків з дуже високим ступенем децентралізації та само-організації. Ця модель ефективна для розвитку науки та високих технологій, однак потребує від суспільства певної відкритості для інновацій. Можливості реалізації її в Україні нині обмежені кілько-ма великими науковими центрами. Найдоцільнішою для цієї моделі є розробка нових матеріалів, зварювального виробництва, електрон-ної техніки і біотехнологій;
4) “міжгалузевих наукових технічних комплексів” (МНТК), яка може стати інноваційною системою за умови генерації всіх харак-терних для моделі “локальне інноваційне середовище” факторів. МНТК, що діють в Україні, мають значний науковий виробничий потенціал. Однак відсутність інших необхідних елементів усклад-нює можливість реалізації цієї моделі науково-технічного розвитку. Деякі труднощі пов’язані з невідпрацьованістю міждержавних від-носин з країнами як близького, так і далекого зарубіжжя. Усунен-ня цих труднощів не пов’язане з великими витратами національ-них ресурсів, тому на сучасному етапі цю модель в науково-техніч-ному розвитку України використовувати вигідно;
5) модель СНД, заснована на науково-технічному співробітництві між державами, підприємствами та організаціями країн СНД за спільними програмами, комерційними замовленнями на науково-технічну продукцію, що передбачають взаємовигідний обмін нау-ково-технічною інформацією тощо. Враховуючи тісні науково-тех-нічні та економічні зв’язки, що історично склалися між країнами – колишніми республіками СРСР, доцільно зберегти більшість з них на новій основі. Частка моделі в системі інших моделей науково-технічного розвитку може становити 10-30 відсотків;
6) “світового співробітництва”, орієнтована на активну участь України у міжнародному науково-технічному співробітництві і широкому обміні науковими результатами і новими технологіями. Реалізація цієї моделі передбачає радикальне поліпшення якості вітчизняного наукового потенціалу та орієнтацію на пріоритетний розвиток співробітництва з сусідніми державами та науковими цен-трами української діаспори.
Отже, державна політика України має орієнтуватися на різні моделі інноваційного розвитку залежно від стану науково-техніч-ного потенціалу і конкретних проблем, що постають перед суспіль-ством.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Основи економічної теорії: політекономічний аспект - Автор невідомий