Головна Головна -> Підручники -> Підручник Основи економічної теорії: політекономічний аспект - Автор невідомий скачати онлайн-> § 5. Неоінституціоналізм пошуки альтернативи пануючої ортодоксії

§ 5. Неоінституціоналізм пошуки альтернативи пануючої ортодоксії



Неоінституціоналізм – це напрям сучасної економічної думки, який розвиває методологію, теорію, традиції американського інсти-туціоналізму кінця XIX – початку XX ст. Немарксистські против-ники неоінституціоналізму схильні довільно, необгрунтоване вза-галі вилучити його з кола сучасних самостійних напрямів світової економічної думки. Насправді ж після другої світової війни він поширився не лише в США, айв країнах Західної Європи. Це було пов’язано з помітним посиленням тенденцій до монополізації і дер-жавного втручання в економіку, пошуками рекомендацій урядам, специфікою внутрішніх процесів розвитку економічної науки.
Найбільш відомі представники неоінституціоналізму – У. Ростоу, Дж. К. Гелбрейт, Р. Хейлбронер, А. Тоффлер (США), Ж. Еллюль, Ф. Перру, П. Массе (Франція), Г. Мюрдаль, Ж. Акерман (Шве-ція), Р. Дарендорф (Німеччина) та ін.
У кожній із основних країн сучасної ринкової економіки Неоін-ституціоналізм набув свого виду, який сформувався і розвивається під впливом особливостей національного історичного досвіду і мен-талітету, традицій філософської та економічної науки тощо. Однак існують корінні, конституючі ознаки, які визначають суть цього напряму і разом з тим його специфіку порівняно з іншими.
Визначальна риса неоінституціоналізму – критичне ставлення до неокласичної теорії і практики ринкового господарювання. Він претендує не на доповнення, а на заміну традиційного економічного аналізу. Неокласична система “прийнятна як описання суспіль-ства, яке колись існувало, – вважає визначний теоретик неоінституціоналізму Дж. К. Гелбрейт. – І як відбиття тієї частини економі-ки, яку в подальшому ми будемо називати ринковою системою, вона також є до певної міри задовільною”. Однак вона не описує сучасну реальність як систему корпорацій, що визначає характер і спосіб функціонування сучасного індустріального суспільства.
У галузі методології неоінституціоналісти піддають критиці погля-ди представників ортодоксії на предмет і метод дослідження. Вони відкидають ортодоксальний підхід, згідно з яким предмет еконо-мічної теорії зводиться до розподілу обмежених економічних ре-сурсів серед альтернативних користувачів з метою максимізації за-доволення їх потреб, обмежується чисто ринковими відносинами. Замість цього пропонується широкий підхід, в основу якого покла-дена взаємодія “інститутів”. До “інститутів” належать різноманітні категорії базисного і надбудовного характеру (держава, підприєм-ництво, власність, капітал, гроші, кредит, сім’я, профспілки, полі-тичні партії, звички, інстинкт, традиції тощо). Тому дослідження повинні стосуватись як економічних, так і неекономічних явищ і процесів, під впливом яких складаються відносини між господар-ськими агентами в економічній системі.
Таке розуміння предмета дослідження тісно пов’язане з праг-ненням до інтеграції економічної теорії й інших суспільних наук (соціології, психології, антропології, юриспруденції тощо) або з ві-рою в переваги “міждисциплінарного підходу”. Це одна з визна-чальних рис методології як інституціоналізму XIX ст., так і неоін-ституціоналізму.
В дусі традицій старого інституціоналізму сучасні інституціона-лісти протиставляють “методологічному індивідуалізму” неокласи-ки (тобто аналізу індивідуальних дій господарських агентів) дослі-дження “колективних дій” і “колективних інститутів” – корпора-цій, профспілок, політичних партій тощо.
Неоінституціоналісти висловлюють незадоволення абстрактно-дедуктивним методом неокласики, недостатнім рівнем її емпіриз-му, особливо статичним характером досліджень. Вони відзначають також відірваність неокласичної теорії від практики управління як сфери основного застосування теорії. На противагу висунуті: істо-ричний підхід до аналізу економічних явищ та процесів; емпірич-ний, описовий метод дослідження, який спирається на використан-ня широкого статистичного і фактичного матеріалу; розгляд меха-нізму управління як основного застосування економічної теорії.
Статичному підходу представників неокласичного напряму нео-інституціоналісти протиставили вивчення економіки в розвитку, в історичній послідовності. Наголошуючи на “феномені розвитку”,
тобто на змінах, що відбуваються в суспільстві, неоінституціоналіс-ти вивчають динаміку соціально-економічних процесів, втілюють у дослідженнях принцип еволюційного підходу до реальності. В цьому відношенні особливо помітний генетичний зв’язок між історичною школою і неоінституціоналізмом.
Відмітні риси неоінституціонального напряму – критична спря-мованість замість відвертого вихваляння приватнопідприємницького суспільства, ідея соціального контролю замість упередженого за-хисту конкурентної ринкової економіки. Представники неоінституціоналізму звертають увагу на суттєві недоліки сучасного ринкового господарства (економічні кризи, масове безробіття, різку соціаль-ну диференціацію, бідність значної частини населення, контрастний розподіл обмежених економічних ресурсів), а також на соціальні і глобальні проблеми (екологічні, демографічні, расові, багатих і бід-них країн тощо). Соціальний контроль над економікою неоінститу-ціоналісти покладають на державне втручання в механізм відтво-рення. Звідси практична спрямованість на розробку рекомендацій щодо економічної політики, альтернативної монетаризму і еконо-міці пропозиції. В цілому неоінституціоналісти, як і їх попередни-ки, не виходять за межі реформізму.
Характерна риса сучасного інституціоналізму – всебічна роз-робка різних концепцій трансформації суспільства, дослідження фаз (етапів, ступенів) розвитку людської цивілізації. Найбільш відомі серед них – концепції індустріального суспільства (Дж. К. Гелбрейта та ін.), пост-індустріального суспільства (Д. Белла та ін.), трьох хвиль (аграрної, індустріальної, суперіндустріальної) в суспільно-економічному розвитку (А. Тоффлера), інформаційного суспільст-ва (Дж. Несбіта) та ін.
У кожній з цих концепцій розглядається взаємодія різних тенден-цій в умовах сучасної НТР, які приводять до трансформації суспіль-ства. На перший план висунуті ті чи інші пануючі аспекти реальності (зростання значення і частки сфери послуг, ролі комп’ютеризованих знань, інформації як особливого ключового фактора виробництва, збільшення реальних доходів значної частини населення тощо).
Оцінки місця, значення і перспектив розвитку неоінституціоналізму в сучасній економічній думці країн ринкової економіки неодно-значні. Пануюча неокласична ортодоксія і ряд відомих істориків економічної теорії фактично ігнорують його як самостійний і пер-спективний напрям сучасної економічної науки. Вони вважають, що інституціоналізм “зник” у 30-і роки XX ст. і не знайшов свого продовження в неоінституціоналізмі. “Не дивлячись на деякі спільні риси, школа “інституціональної теорії” являє собою не більше, ніж легку схильність до відступу від ортодоксальної економічної нау-ки, – пише М. Блауг. – В галузі аналізу “інституціоналістам” не вдалось виконати свою обіцянку і створити життєздатну альтерна-тиву неокласичної теорії. Саме з цієї причини ця течія поступово втратила свій вплив, хоч критика “інституціоналістами” неокласичної ортодоксії часто була цілком обгрунтованою'”.
Представники неоінституціоналізму відверто визнають недо-статність позитивної розробки власної теорії як альтернативи неокласиці. Однак вони справедливо вказують на окремі сильні сто-рони неоінституціональної теорії, інтенсивність роботи щодо її подальшого розвитку, перспективи можливої зміни співвідношен-ня напрямів в структурі сучасної економічної думки тощо. В свою чергу, посткейнсіанці підтримують неоінституціоналізм, підкрес-люючи, що він може “очолити нову атаку проти безплідного тео-ретизування” (С. Вайнтрауб). Ортодоксальний марксизм піддає неоінституціоналізм дещо заідеологізованому критичному аналі-зу. Врешті-решт, незважаючи на значну специфіку, взаємовідно-сини неоінституціоналізму та інших напрямів сучасної економіч-ної думки не виходять за межі типової для них подвійної альтер-нативності.
Такими є основні напрями розвитку і досягнення економічної теорії у світлі розвитку західної економічної думки, яка сьогодні знаходиться на передових позиціях у світі.
Розгляд основних напрямів розвитку економічної теорії свідчить, що це динамічна наука, яка відбиває зміни тенденцій в розвитку економічних явищ і процесів, у навколишньому середовищі, світо-вому господарстві та суспільстві в цілому. Динамізм економічної теорії проявляється також у тому, що вона сама не залишається незмінною, а прогресує відповідно до соціально-економічних змін і власних законів розвитку, оскільки еволюція ідей підкоряється внут-рішній логіці, яка не обов’язково відбиває події безпосередньо.
Поняття “класична ситуація і її зміни” дає змогу не лише послі-довно розкрити становлення і динамічний розвиток економічної теорії як самостійної науки, а й виявити довготермінові тенденції цього розвитку. В галузі позитивної економічної теорії, яка має справу з фактами і явищами, такими тенденціями з розвитком рин-кового господарства і продуктивних сил суспільства є еволюційний перехід від переважання однофакторних концепцій цінності, вар-тості до переважання багатофакторних концепцій, зростання зна-чення проблеми попиту і пропозиції; від надання переваги вивчен-ню питань мікроекономіки до надання першочергового значення питанням макроекономіки, а потім – синтезу мікро- і макроекономічних проблем; у вивченні проблем зростання багатства до дослі-
дження ефективного розподілу та використання обмежених еко-номічних ресурсів з метою максимально можливого задоволення людських потреб; від превалювання абстрактно-дедуктивного ме-тоду до сукупності різних методів дослідження з використанням усіх можливих прийомів наукового пізнання, щоб прийти до за-довільного пояснення дійсності, тощо. В галузі нормативної еконо-мічної теорії, яка має справу з оцінними судженнями про стан і цілі економіки, найбільш яскравою тенденцією є зміна відношення до питання про участь держави (уряду) в економічному житті. Під цим кутом зору можна виділити три великі хвилі в становленні та розвитку економічної теорії. Перша – захист і пропаганда актив-ної участі держави; друга – обгрунтування і захист принципу Іаіз-зег іаіге; третя – обгрунтування необхідності активного втручання держави в економіку, розробка його форм та методів, визначення меж.
Зміна класичної ситуації кожного разу супроводжується зміною в структурі економічної думки, появою нової ортодоксії.
Для XX ст., особливо останньої його третини, характерне роз-ширення спектра напрямів і шкіл економічної теорії, його усклад-нення, загострення суперництва між ними за досягнення статусу пануючої ортодоксії. За такий статус продовжується боротьба на-самперед між монетаризмом і різними варіантами неокейнсіанства. Інші напрями, особливо неолібералізм та неоінституціоналізм, зміцнили свої позиції, здобули нових прибічників.
При цьому слід мати на увазі, що до широкого спектра сього-денної неокласики належать, по-перше, неоконсервативні теорії (ця назва відбиває швидше політичне спрямування), до яких належать теорії монетаризму, економіки пропозиції, раціональних сподівань;
по-друге, неоліберальні концепції. Монетаристські моделі еконо-мічного розвитку широко застосовували відповідно до конкретних умов своїх високорозвинених країн такі визначні державні діячі, як Р. Рейган, М. Тетчер, Г. Коль та їх послідовники. Відоме застосу-вання неоліберальних концепцій Л. Ерхардом. Концепції соціальне орієнтованої ринкової економіки з активним втручанням держави в розподіл доходів використовуються в країнах Скандинавії, у Франції, Австрії та ін.
Сьогодення незалежної України нагальне вимагає не просто за-стосування сучасних моделей економічного розвитку, а насампе-ред використання посткейнсіанських та неоінституційних засад, відкоригованих відповідно до конкретних умов і національно-дер-жавних інтересів країни в цілому та превалюючої більшості її насе-лення зокрема. Підкреслимо, що в теперішніх умовах в усьому світі не стоїть питання про відкидання ролі держави в економіці, бо й новітні неокласичні моделі фактично пропонують різні механізми участі держави в економічному житті, виходячи зі ступеня розви-неності країни, її досягнень в науково-технічному прогресі.
Для представників усіх напрямів сучасної економічної теорії характерна переорієнтація на поєднання мікро- і макропідходів до вивчення економічних явищ і процесів.
Провідні представники кожного з основних напрямів сучасної економічної теорії обстоюють точку зору про життєздатність і пер-спективність у майбутньому XXI ст. саме свого напряму. Тим са-мим вони, незважаючи на численні заяви про об’єктивність став-лення до інших напрямів, врешті-решт, демонструють свою певну упередженість. Однак невизначеність майбутнього змушує їх звер-татися до фактора часу як вирішального підтвердження ефектив-ності (чи неефективності) впливу теорії на економічну політику і практику.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Основи економічної теорії: політекономічний аспект - Автор невідомий