Головна Головна -> Підручники -> Підручник Державне регулювання економіки (Чистов) скачати онлайн-> 2.4. Реформування економіки в повоєнний період.

2.4. Реформування економіки в повоєнний період.



Матеріальні втрати СРСР  за період війни склали 679 млрд.крб. (в цінах 1941 року). Втрати Української РСР склали 285 млрд.крб., РРФСР – 255 млрд.крб., Білоруської РСР – 75 млрд.крб. В ці 679 млрд.крб., які дорівнювали третині національного багатства СРСР, не виключені втрати від зменшення національного доходу внаслідок припинення або скорочення роботи державних підприємств, кооперативів, колгоспів, вартість конфіскованих німецькими окупантами предметів продовольства і постачання, військові витрати СРСР, а також втрати від зниження темпів господарського розвитку країни на протязі 1941-1945 рр.

Об ’ єм виробництва в 1945 р. до довоєнного рівня складав по групі “Б” 59%, продукції сільського господарства – 60%, роздрібного товарообігу – 45%.

В листопаді 1945 року закінчилася робота над планом відбудови та розвитку народного господарства СРСР на 1946-1950 рр. Вже в середині 1945 р. почався частковий перехід промисловості на випуск цивільної продукції.

Довоєнний рівень промислового виробництва був перевищений в 1948 р. на 18%, а в 1950 р. – на 73%. Середньорічні темпи зростання валової продукції промисловості в четвертій п ’ ятирічці складали 13,6% проти 13,2% за три довоєнних роки.

Національний доход зріс за п’ятирічку на 64% в порівнянні з 1940 р. Виробництво предметів споживання в 1950 р. більш як вдвічі перевищило рівень 1945 року, загальна сума доходів робітників, службовців, селян в порівнянні з 1940 роком зросла на 62% (в співставних цінах).

В кінці 1947 року нормований розподіл продуктів був замінений державною та кооперативною торгівлею, була проведена грошова реформа, яку почали готувати ще з початку 1943 року.

Зростання реальних доходів населення забезпечувалось зниженням роздрібних цін на товари масового споживання: за 1947-1950 р.р. зниження цін було проведене тричі. Виплати і пільги населенню в 1950 році майже в три рази перевищили рівень 1940 року.

В 1949 р. було створено Раду Економічної взаємодопомоги (РЕВ), в яку війшли Болгарія, Польща, Угорщина, Румунія, СРСР та Чехословаччина, з лютого 1949 року – Албанія, в вересні 1950 р. – НДР, в червні 1962 – МНР, в липні 1972 р. – Куба.

В 1957 р. об’єм промислової продукції в СРСР в порівнянні з 1940 роком зріс вчетверо, чисельність промислових підприємств досягала 200 тис., велося будівництво 100 тис. об’єктів. Всім цим керувало 37 міністерств по промисловості і будівництву.

Керівництво з центра при таких обсягах виробництва ускладнилось. До того ж відомчі бар’єри заважали спеціалізації і кооперуванню виробництва, стримували місцеву ініціативу.

Тому в 1957 р. було прийняте рішення про перехід до управління народним господарством по економічних адміністративних районах. Було створено 105 раднаргоспів (рад народного господарства), з них на Україні – одинадцять. Було ліквідовано 25 галузевих міністерств.

Кожний раднаргосп мав галузеві і функціональні управління і відділи. Галузеві об’єднували однорідні підприємства (наприклад, легкої промисловості, машинобудування та ін.). При них створювались технічні ради, функціональні управління або відділи (планово-економічні, матеріально-технічного постачання, фінансові, праці та зарплати та ін.), які займались плануванням, координацією, контролем виконання.

Організація раднаргоспів дозволила скоротити транспортні витрати (коопераційні зв’язки між підприємствами в ряді випадків вдалось налагодити в межах відносно невеликої території раднаргоспу), в ряді випадків об’єднати підприємства, які виробляли споріднену продукцію і належали до різних міністерств, створити міжгалузеві підприємства по ремонту, виробництву заготовок, інструментів та ін.

Але раднаргоспи не мали можливостей комплексно вирішувати науково-технічні проблеми галузей, забезпечити науково-технічний прогрес. Науково-дослідні організації виявились відірваними від виробництва, що гальмувало розробку і впровадження нової техніки.

В 1965 році було прийняте рішення про ліквідацію раднаргоспів і створення союзно-республіканських та загальносоюзних міністерств.

Невдалою виявилась спроба реформувати управління сільським господарством. Замість управлінь сільського господарства в районах та областях були створені інспекції по закупівлі сільськогосподарської продукції, в областях – науково-дослідні станції. Але така система проіснувала ледве вісім місяців, після чого фактично повернулися до попередніх форм управління (обласні науково-дослідні станції збереглися).

Широка економічна дискусія першої половини 60-х років відмітила, що господарський розрахунок на підприємствах має в основному формальний характер, права підприємств в господарській діяльності обмежені, в управлінні економікою переважають адміністративні міри на шкоду економічним.

Економічна реформа 1965 року передбачала скорочення чисельності планових показників, які доводились підприємствам згори, наділення їх коштами, необхідними для розвитку і вдосконалення виробництва, краще використання таких важелів як прибуток, ціна, премія, кредит.

Постановою “Про вдосконалення планування та посилення економічного стимулювання промислового виробництва” (1965 р.) передбачалось:

1. проводити оцінку наслідків діяльності підприємств по реалізованій продукції, рентабельності виробництва (прибутку) і по виконанню завдань по поставках найважливіших видів продукції;

2. поставити оплату праці працівників промисловості в безпосередню залежність не тільки від наслідків їх індивідуальної праці, але й від загальних підсумків роботи підприємств. До реформи преміальний фонд на підприємствах складав 2-3% до фонда зарплати. Після реформи фонди економічного стимулювання складали вже 12-13% до зарплати. З ’ явилось таке поняття як тринадцята зарплата – доплата після завершення року по наслідках господарської діяльності;

3. покласти в основу економічних відношень між підприємствами принцип взаємної матеріальної відповідальності. Розвивати постійні прямі зв ’ язки між підприємствами, що виготовляють і споживають продукцію. Підвищити роль господарських договорів.

Оцінка результатів діяльності підприємств після реформи проводилась, як правило, по 2-3 показниках. Спочатку це були показники обсягу реалізації продукції та рентабельності, потім – продуктивності праці та виробництва продукції вищої категорії якості, а також показник виконання планів поставок продукції споживачам у відповідності з договорами (замовленнями). В окремих галузях в ролі оціночних використовували показники економії матерільних ресурсів, підвищення фондовіддачі, рентабельності, зниження собівартості.

Оцінка результатів діяльності по 2-3 показниках має значні вади. Поза контролем залишається багато інших можливостей підвищення економічної ефективності. З’являється можливість покращувати фондостворюючі показники коштом погіршення інших показників економічної ефективності. Так, певне підвищення продуктивності праці може бути досягнуте за рахунок невиправдано великих витрат на мехінізацію виробництва, суттєвого зниження фондовіддачі.

Існує розрив між показниками оцінки ефективності планових варіантів (приведені витрати С+ЕнК) та результатів діяльності підприємств, тобто тими ж варіантами, але вже здійсненими.

Якщо у підприємств різних галузей різні показники, за якими оцінюють їх діяльність, їм важко узгодити свої плани: вигідне одному підприємству може виявитись невигідним іншому. Наприклад, одне підприємство стимулюється за підвищення якості продукції, друге – за зниження собівартості. Для першого підприємства вигідно отримувати від другого більш якісну сировину, але другому це невигідно, бо підвищення якості сировини вимагає додаткових витрат, внаслідок яких зростає собівартість продукції.

Важко дати однозначну відповідь на питання, як працювало підприємство, краще чи гірше, якщо один фондостворюючий показник покращується (наприклад, якість продукції), а другий – погіршується (наприклад, продуктивність праці). На практиці при підвищенні якості продукції дуже часто продуктивність праці знижується, бо підвищення якості продукції вимагає додаткових затрат праці.

Непродуманий підбір оціночних показників веде до того, що одні і ті ж первинні види ефекту відображаються в них багато разів, інші – в меншій кількості показників. Так, економія живої праці знайде своє відображення в показниках продуктивності праці, прибутку, а в разі, якщо ця економія використана на розширення виробництва на даному підприємстві, – в показнику реалізованої продукції. Економія уречевленої праці знайде своє відображення лише в одному з цих показників – показнику прибутку (якщо продуктивність праці розраховують по валовій продукції).

Інколи проблему більш повної оцінки результатів діяльності підприємств пробують вирішувати за рахунок збільшення кількості оціночних показників. Але кожний додатковий оціночний показник – це нове обмеження при виборі варіантів господарських рішень.

КамАЗ підвищив надійність і ресурс двигуна в 2-3 раза, коли застосував для його виготовлення новий, більш дорогий матеріал. Це привело до підвищення матеріалоємкості продукції. Оскільки матеріалоємкість продукції на КамАЗі – фондостворюючий показник, фонд матеріального заохочення на підприємстві був зменшений.

Нова технологія складання гідроагрегату дозволила заощадити 700 тис. крб., але витрати на зарплату зросли на 20 тис.крб. Це привело до порушення нормативного співвідношення між темпами зростання продуктивності праці і зарплати, а відтак – до зменшенння фонду зарплати.

Щоб точно зорієнтувати підприємство у його господарський діяльності, оцінити його внесок в підвищення загального добробуту, треба мати узагальнюючий показник, який зводить первинні види ефекту до однієї форми виразу, дозволяє дати однозначну відповідь на питання, який варіант кращий, як працювало підприємство: краще чи гірше в порівняннні з іншими підприємствами.

У 1979 р. була прийнята постанова “Про покращення планування і посилення впливу господарського механізма на підвищення ефективності виробництва і якості роботи”.

Постанова націлювала на покращення планування науково-технічного прогресу, прискореня реалізації науково-технічних винаходів, направлених на підвищення темпів зростання продуктивності праці і якості продукції.

Намічалося завершити за 2-3 роки формування виробничих об ’ єднань як основної госпрозрахункової ланки промисловості. Малося на меті за рахунок цього досягти централізації допоміжних і обслуговуючих служб, підвищити рівень спеціалізації виробництва.

Вводився показник нормативної чистої продукції, на основі якого проводилася оцінка діяльності підприємств, виділялися кошти на зарплату.

В липні 1987 року була прийнята серія постанов по радикальній реформі управління економікою. Ними передбачалося:

1. перейти від директивного планування до індикативного. Контрольні цифри, які доводились плановими органами до підприємств, вже не мали директивного характеру. Вони відображали суспільні потреби в продукції, яку виробляло підприємство, мінімальні рівні ефективності виробництва. Але вони не повинні були сковувати трудові колективи при розробці планів, обмежувати їх ініціативу;

2. ввести державне замовлення, яке має гарантувати задоволення першочергових суспільних потреб. Державні замовлення обов ’ язково мають бути включені в план підприємства. З часом намічалося скорочувати склад і об ’ єм державного замовлення;

3. застосовувати довгострокові економічні нормативи, які мають забезпечити тісний зв’язок державних інтересів з госпрозрахунковими інтересами підприємств. Економічні нормативи визначали взаємовідносини з бюджетом, формування фонду оплати праці, фондів економічного стимулювання. Вони мали бути стабільними на протязі п ’ ятирічки;

4. встановлення лімітів державних капітальних вкладень для нового будівництва, розвитку міжгалузевих виробництв, а також тих матеріальних ресурсів, які розподіляються централізовано.

Передбачалося на протязі 4-5 років перейти від централізованого розподілу матеріальних ресурсів і прикріплення споживачів до постачальників до оптової торгівлі засобами виробництва.

Малося на меті створити умови для діяльності підприємств на умовах повного господарського розрахунку і самофінансування, посилити зацікавленість підприємств в найбільш повному використанні своїх резервів і можливостей для збільшення випуску і підвищення якості продукції, ефективності виробництва.

Права і об ’ язки підприємств були визначені в Законі СРСР “Про державне підприємство (об ’ єднання)”, прийнятому 30.06.87 року.

Для переходу на повний госпрозрахунок і самофінансування намічалося здійснити радикальну рефому системи ціноутворення, перейти до  нової системи цін, яка б створила кращі умови для боротьби за ефективність виробництва, ресурсозбереження, якість продукції. Система цін мала включати централізовано встановлювані ціни, договірні та самостійно встановлювані підприємствами ціни. З часом питома вага останніх цін мала зростати.

Реформувалась банківська система. З Держбанку виділилися Промислово-будівельний банк, Агропромисловий банк, Банк житлово-комунального господарства і соціального розвитку, Банк трудових збережень і кредитування населення (Ощадбанк).

Була прийнята також спеціальна постанова №817 “Про підвищення ролі Державного комітету СРСР по науці і техніці в управлінні науково-технічним прогресом в країні”.

Був взятий курс на розвиок кооперативів, прийнята постанова Ради Міністрів, яка визначала статус малого підприємства і відкривала шлях для створення малих підприємств.

СТРАТЕГІЯ ПРОРИВУ. Вона була здійснена новими індустріальними країнами (Південна Корея, Тайвань, Сінгапур та ін.). За допомогою  іноземного капіталу в цих країнах були створені сучасні підприємства, які працювали на експорт. Масове виробництва тут обходилось дешевше: в 1986 році середня погодинна оплата праці в порівнянні з США була нижчою в Південній Кореї в 9 раз, на Тайвані в 8 раз, в Сингапурі – в 6 раз, в латиноамериканських нових індустріальних краінах – в 10 раз.

Більша частина продукції нових підприємств експортувалась в країни, які створили ці підприємства. Новим індустріальним країнам така політика транснаціональних корпорацій дала можливість отримати нову техніку і технологію, мати значні валютні надходження. Валютні надходження дали можливість швидко збільшити фонд накопичення, імпортувати нову техніку і технологію, перебудовувати економіку на її базі, мати високі темпи економічного зростання.

Певні елементи стратегії прориву були в розвитку економіки СРСР. Перед реформою  надходження від експорту зброї досягли приблизно 21 млрд.дол. на рік. Значні валютні надходження приносив експорт нафти та газу. Можна було очікувати значних валютних надходжень від експорту літаків, використання космічної техніки. Це дозволило створювати сучасні конкурентоздатні підприємства типа ВАЗу, КамАЗу, переозброювати діючі підприємства сучасною технікою, підвищувати конкурентоздатність виробництва.

ЗАВДАННЯ ПО ВИВЧЕННЮ ТЕМИ 2

1.     Чому знизились темпи зростання економіки у 80-ті роки?

2.     Які особливості стратегії розвитку економіки у 80-ті роки?

3.     Чому у 80-ті роки було взято курс на :

4.     реконструкцію виробництва, а не на нове будівництво?

5.     більш повне використання робочої сили? Зміну співвідношення між засобами виробництва і робочою силою?

6.     скорочення строків служби засобів праці?

7.     розвиток зовнішньоекономічних зв ’ язків?

8.     В чому вигідніше мати резерви: в товарах? золоті? вільно конвертованій валюті?

9.     Що вигідніше: ввозити товари чи капітал?

10. Чому Японія та Західна Європа спочатку забезпечили зовнішню конвертованість валюти?

11. Чому в останні десятиріччя швидкими темпами розвиваються малі підприємства?

12. В чому причини розвитку венчура?Лізінга?

13. В чому суть тактики малих колективів? Розширення самостійності підприємств та їх підрозділів?

14. В чому суть “робітничого капіталізму”? Чому перехід до нього відбувається перш за все на підприємствах з новітньою технологією?

15. Як змінився зміст праці? Чому “класична школа” управління поступилася “школі людських відносин”?

16. Які причини зумовлюють необхідність посилити залежність заробітків робітників від кінцевих наслідків роботи?

17. Як забезпечити розширення кола тих працівників, які приймають участь у вдосконаленні виробництва, прискоренні НТП?

18. В чому знаходив свій вираз затратний характер нашої економіки?

19. Чому диктат виробника веде до зайвих витрат по задоволенню потреб суспільства? Чим він породжується?

20. Чому оцінка результатів діяльності за валовою (реалізованою) продукцією веде до зайвих витрат?

21. Яким чином сприяла затратному характеру нашої економіки система стабільних встановлюваних державою цін?

22. В чому полягали інші вияви затратності нашої економіки?

23. Як створити противовитратний механізм?

24. Які обставини зумовили посилення ролі економічних методів управління? Ролі ринку в сучасних умовах?

25. В чому полягали переваги і недоліки системи раднаргоспів?

26. Основні засади реформи 1965 року.

27. В чому недоліки реформи 1965 року? Зокрема, системи оцінки результатів діяльності за 2-3 показниками? В чому полягає стратегія прориву?








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Державне регулювання економіки (Чистов)