Головна Головна -> Підручники -> Підручник Економічні трансформації наприкінці 20 сторіччя (Лукінов) скачати онлайн-> Дослідження американських і російських учених

Дослідження американських і російських учених



У 1996 році з цього приводу вийшла досить фундаментальна наукова праця “Реформы глазами американских и российских ученых” (группа экономических преобразований). У ній взяли участь всесвітньо відомі американські вчені, в тому числі: 5 лауреатів Нобелівської премії (Кеннет Дж. Ерроу, Лоуренс Р. Клейн. В. В. Леонтьєв, Дуглас С. Норт, Джеймс Тобін), а також група видатних вчених-економістів Російської Академії наук. Їх об’єднало переконання в невиправдано високих негативних наслідках постсоціалістичної трансформації в Росії, прагнення також запропонувати альтернативу руйнівному радикально-ліберальному реформуванню. Книга вийшла під загальною редакцією академіка О. Т. Богомолова. Вона відкривається спільною заявою 40 видатних вчених світу, в якій викладено кредо і програму спільних досліджень з метою сприяння прагматичній економічній політиці, що уникає крайнощів. “Одна из крайностей, — заявляют авторы, — подход, основанный на “большом ударе”, или “шоковая терапия”, — доказала свою неэффективность как с экономической, так и политической стороны (підкреслено мною – І. Л.). Стратегия радикальных реформаторов состояла в попытке одним прыжком достичь капитализма, основанного на принципе “laissez faire”, путем быстрого сужения сферы власти правительства и ускоренной приватизации экономики”. Далі в заяві вказується, що надії реформаторів на процвітання приватного бізнесу, який підтримає економіку, не тільки не виправдалися, а й обернулися господарським розвалом, посиленням мафії і ростом політичної нестабільності, руйнівної для ділового клімату.
Проаналізовано і дію другої крайності – захист підприємств від впливу ринкових сил. Захисники примітивного протекціонізму схильні ігнорувати необхідність зниження інфляції, закриття неефективних державних підприємств, послаблення державного ліцензування підприємницької діяльності та лібералізації ціноутворення. Автори роблять однозначний висновок, що ринкові зміни здійснюються для того, щоб сприяти економічному прогресу, а не погіршувати соціальну і політичну нестабільність. Реформація повинна здійснюватися поступово, на підставі свідомого і методичного підходу, з урахуванням культурних та інституціональних традицій республік колишнього СРСР. “Мы выступаем, — відзначається в заяві, — за стратегию реформ, которая содержит доказавшие свою эффективность элементы программ развития, применявшихся в Китае и в новых индустриальных странах Азии”.
У статті академіка О. Т. Богомолова розкриваються різні політичні та економічні сили і рухи в сучасному світі з концентрацією уваги на тих з них, які протиборствують на нинішньому етапі в Російській Федерації, прагнучи повернути хід ринкових російських реформ на свій бік. Радикальні ліберали, не роблячи таємниць з прихильництва до Чікагської економічної школи на чолі з М. Фрідманом, мають намір привести Росію до капіталізму американського типу, нехтуючи навіть найважливішою соціальною компонентою. При цьому автор не безпідставно вважає, що Росію, як і інші країни Центральної Європи, очікує схожа доля, що лібералізм, звільнившись від радикальних крайнощів, і соціал-демократія, зміцнівши організаційно, можуть перетворитися в основні суперечливі політичні напрями. Радикальний лібералізм відповідає інтересам тих, хто використав його для швидкого збагачення і одержання контролю над власністю і владою.
Соціал-демократія, за думкою автора, спирається на підтримку тих досить широких верств населення, які стали жертвою несправедливого перерозподілу власності і доходів. Вони хотіли б бачити в особі держави захисника їх інтересів, гаранта соціальної справедливості. “Требование ухода государства из экономики и упование на “невидимую руку рынка”, которая обеспечит прогресс и гармонию, чужды социал-демократической идеологии”. І далі автор розвиває думку про те, що без регулюючої участі держави, активного втручання в формування ринкового господарства з метою надання йому соціальної орієнтації, неминучий розвиток в бік “Дикого капіталізму”, властивого для Європи ХУІІ-ХУІІІ століть. Виправдовуючи свій курс “шокової терапії”, російські радикальні ліберали доводять, що саме за рахунок цієї політики вдалося стабілізувати життя, відвести загрозу голоду.
“Остается загадкой, – відповідає на це О. Богомолов. – как “из ничего” получен результат, если учесть к тому же, что за время реформ выпуск продукции, в том числе потребительской, практически уполовинился, страну охватила “криминальная революция”, произошло массовое разграбление государственной собственности, а более 100 млрд. долл. утекло за границу… Россия проедает доставшееся ей наследство, что изобилие обеспечивается ценой нищеты значительной части населения, изъятия его сбережений, разрушения науки, образования, медицины и системы социального страхования. Ведь потреблять можно либо то, что произвел, либо то, что получаешь, продавая накопленное ранее богатство и торгуя природными ресурсами”.
Автор детально розкриває механізм економічного паралічу в умовах штучного стиснення платоспроможного попиту, обмеження грошової маси, розкрадання під виглядом приватизації державного і громадського майна, створення штучних умов для небувалого розриву між багатими і бідними.
Академік В. Л. Макаров, спираючись на історичний і сучасний досвід Росії та зарубіжних країн, зробив спробу визначити російську модель демократичного суспільства з інтенсивним інвестуванням у людський фактор у процесі суспільної еволюції і підвищення якості життя. Новий образ Росії в світі, з його погляду, передбачає систему “терпимого корпоративного общества”, яке забезпечує зазначену нову якість. Вона приходить на зміну індивідуальному підприємництву на ринку з мінімальним втручанням держави. Система вільного підприємництва, за думкою автора, вже відживає свій вік і стає руйнівною для суспільства, підриває його рушійні сили. Спрямувати виховання і освіту на створення, на творчість, на виробництво, а не на досягнення безмежного і марнотратного споживання. Необхідно виходити при цьому з принципово іншого розуміння життєвого стандарту, який інтегрує весь комплекс нормальної життєдіяльності в широкому його розумінні (сукупність соціальних благ, рівень здоров’я, безпеку, індивідуальні свободи, правове забезпечення, сімейні відносини тощо).
Тип життя, за розумінням Макарова, визначається рівнем доходу. Розшарування суспільства споживання можна бачити неозброєним оком. Якість життя покликана привертати людей, відволікаючи від суспільства споживання, забезпечувати гарантії конкурентоздатності, виживання і перемоги нового суспільства в історичному еволюційному процесі. Автор розкриває принципи стратегії побудови нового суспільства і його оціночних критеріїв. Він, наприклад, має своєрідний погляд на розвиток відносин власності, зокрема, власності на землю, вважаючи економічно не доцільним передавати земельний ресурс у приватну власність. Достатньо ввести для цього довгострокову оренду. Його гіпотеза про перехід до принципово нової системи відносин і суспільно-економічного устрою заслуговує на серйозну увагу навіть тому, що сучасний капіталізм теж далеко не досконала система, має суттєві недоліки і антагоністичні суперечності. Існує об’єктивна необхідність його трансформації в більш досконалу і раціональну систему з якісно оновленою структурою і новими цінностями людської життєдіяльності.
До речі, Лоуренс Клейн (лауреат Нобелівської премії), замислюючись над тим, що ми, економісти, знаємо про перехід до ринкової системи, влучно зауважив: “Ни одна из систем не функционировала в полном соответствии со своей теоретической моделью. Каждая из этих двух основных экономических систем на практике действовала как смешанная. В большинстве стран, которые квалифицируются как капиталистические рыночные, существуют планирование и вкрапления социализма. Соответственно, в странах социалистического планирования присутствуют элементы ринка и частного предпринимательства. Обе системы в своем реальном воплощении являются несовершенными, и определение состояния, к которому они придут в итоге переходного периода, становится делом вкуса. Безусловно, что в конечном счете социалистические и рыночно-капиталистические элементы будут одновременно присутствовать в любой системе; конкретные же результаты еще предстоит определить… Рыночные экономики переживают собственный переходный период. но они изменяются значительно менее активно, чем экономики, идущие «от плана к рынку».
Він аж ніяк не відкидає соціалістичну систему взагалі, а навпаки, розвиває концепцію ринкового соціалізму, як найбільш прогресивну і пропонує прийняти її теоретичну структуру всерйоз. безпосередньо орієнтуючись на створення змішаної економіки. ‘4 Автор аргументовано заперечує проти того, що нібито немає альтернативи бурхливому і руйнівному процесу, який характеризується низьким рівнем виробництва, зростаючим безробіттям і сильною інфляцією. Насправді життєздатні альтернативи існують. “Китайская реформа, – пишет Л. Клейн, – о которой было известно еще до середины 80-х годов, пошла по совершенно другому пути. Сельское хозяйство и малая предпринимательская деятельность были полностью экономически раскрепощены или либерализованы. В определенной степени происходила и приватизация, но она никогда не занимала центрального места… Официально провозглашенная цель состояла в модернизации производства на основе рыночного социализма, без резкого массированного внедрения частной собственности”.
Далі автор детально аналізує конкретні наслідки такої створювальної економічної політики, що здійснюється під державним контролем. Сільське господарство відреагувало негайно і всі 80-ті роки росло темпами вище середніх. Одночасно був відзначений в основному двозначний темп росту сектора послуг, малих підприємств. “Когда после 1978 г. Китай стали посещать многочисленные делегации западных экономистов, было высказано мнение, что сельское хозяйство должно расти ежегодно темпами в 3-4%, чтобы прокормить быстро увеличивающееся население. Между тем к 1981 г. темп роста сельского хозяйства уже в течение нескольких лет составляет 7-13%. Таков был первоначальный рынок, связанный с либерализацией этого сектора. Сейчас становится ясно, что в долгосрочном плане темпы сельскохозяйственного развития установились именно на уровне 3-4%, однако основные источники экономического роста переместились в сферу промышленности и услуг… Не каждый год одинаково хорош, но с 1978 г. Китай по темпам роста ВВП стоит в ряду наиболее быстро развивающихся стран мира. В период 1978-1991 гг. среднегодовой темп роста ВВП (в постоянных ценах) составил 8,7%, а результат 1992 г. – 12,8%. Рост же населения оставался ниже 1,5%, поэтому душевые показатели тоже выглядят весьма внушительно – и это относится к самой густо населенной стране мира”.
Все це різко контрастує з політикою “шокової терапії” в країнах – колишніх членах РЕВ, справедливо підкреслює Лоуренс Клейн. Одночасно він виклав і своє конструктивне бачення критеріїв переходу до нової якості. Перехідна економіка, за його думкою, має спочатку досягти певної макроекономічної стабільності з подальшою реструктуризацією економіки. Макроекономічна стабільність характеризується підтримкою високого рівня зайнятості з темпом економічного зростання не менш 5% на рік, отриманням інфляції бажано на рівні до 10% на рік, гарантуванням справедливого розподілу доходів і власності, забезпеченням населення основними видами послуг, створенням необхідної інфраструктури, формуванням зрівноваженого платіжного балансу при відповідному балансі поточних платежів і досягненням приблизної збалансованості розширеного державного бюджету, встановленням контролю над грошовою пропозицією при її помірному зростанні.
Розглядаючи деякі процедурні проблеми практичної трансформації, Л. Клейн ще раз наголошує, що від “ринкового шоку”, включаючи широкомасштабну приватизацію і бурхливе знецінення національної валюти, починають стримувати позитивні результати в макроекономічній сфері лише окремі країни. До того ж здебільшого виграють вузькі кола населення, а більшість програє внаслідок несправедливого розподілу власності і доходів та ще й в умовах падіння загального обсягу ВВП. На підставі наслідків такого варіанту в країнах, де ситуація зовні найбільш сприятлива (Польща, Чехія, Словакія), це навіть непорівняльно з китайськими Реформами, де особливо вражає той факт, що вони проходили поступово і не призвели до серйозної рецесії. Економіка Китаю при Цьому розвивалася рекордними за світовими мірками темпами. Л.Клейн формулює і основні принципи, властиві такому поступовому переходу: “1. Общая нацеленность на создание смешанной экономики, где частный сектор и индивидуальное принятие хозяйственных решений сосуществует с государственным сектором (рыночный социализм). 2. Провозглашение политики “открытых дверей” в отношении товарообмена и обмена технологиями с другими странами. 3. Создание специальных экономических зон. 4. Проведение экономических реформ ранее реформ политических. 5. Переход к современному экономическому образованию. 6. Использование математических и статистических методов экономического анализа в процессе планирования”. Слід відзначити. що всі ці незаперечливо вірні рекомендації Л. Клейна характеризують його як видатного мислителя сучасної епохи на переломі сторіч, високопрофесійного вченого-економіста, здатного достовірно передбачити майбутнє світового економічного розвитку.
З мого боку було б зовсім несправедливо обійти і виключно цікаві думки з приводу ринкової реформації постсоціалістичних країн другого Лауреата Нобелівської премії Джеймса Тобіна. В статті “Вызовы и возможности” він досить точно оцінює ситуацію. що склалася в світі після завершення “холодної війни”. Ейфорія, що охопила в зв’язку з цим Захід, досить швидко скінчилася. Надії наївних “переможців” у холодній війні, що досить швидко економіка “посткомуністичних” держав вступить в смугу процвітання не збулися. Більш того, стало очевидним, що підстави для гордощів щодо західних економік виглядають значно скромнішими, ніж думалося раніше. Європа після нафтового шоку і рецесії другої половини 70-х- початку 80-х років по-справжньому не відновилася і зараз переживає спад. Відбувається процес зростання безробіття. США після 1988 р. попали в смугу не сильного, але досить стійкого гальмування економічної активності і зростання. Імунітету проти циклічних відкатів назад не виявилося навіть у Японії, яка демонструє “економічне диво”. Економічно розвинені країни – свого роду локомотиви, що тягнуть світову економіку. попадаючи у фази рецесій і стагнацій, скорочують можливості надавати допомогу іншим країнам, що болюче б’є по перспективам прогресу країн “третього світу”. “Таким образом, даже в момент своего триумфа главные капиталистические демократии оказались неспособными ни удовлетворить запросы своих граждан, ни предложить привлекательные модели и полезную поддержку остальным государствам”.
Особливий натиск для умов Росії і країн Східної Європи автор робить на реалокацію ресурсів, переорієнтацію і переміщення робочої сили та інших виробничих факторів з тих видів діяльності, де вони більше не потрібні, в сфери соціальне значимі. Ця грандіозна реалокація являє собою не лише поточну необхідність, а з нею пов’язані надії і на майбутнє. “Ресурсы, высвобожденные из устаревших видов деятельности, должны быть размещены й воплощены в новых отраслях. технологиях, продуктах” (підкреслено мною – І. Л.) Конверсія військової промисловості – не єдина зміна в розміщенні ресурсів. Поряд із зростанням цивільного виробництва має змінюватися і вся його структура. Було б величезною помилкою очікувати, – підкреслює Д. Тобін, – що така реалокація може відбутися сама по собі, у всякому випадку відбутися досить швидко і надійно, щоб задовольнити потреби населення. Так не буває навіть в західних країнах, де давно вкоренилися капіталістичні і демократичні інститути.
Сьогодні Сполучені Штати теж стоять перед необхідністю тяжкої і болючої реалокації ресурсів, проте вона не йде ні в які порівняння з тим, що потрібно для Росії. Ми зустрічаємося з політичними труднощами, пов’язаними з закриттям виробництва атомних підводних човнів, бомбардувальників “Стеле” і авіаносців. Аналогічні проблеми виникають і при укладанні торговельних угод з нашими сусідами – Мексикою і Канадою, оскільки перехід до більш вільної торгівлі загрожує ліквідацією частини робочих місць, хоча одночасно він може стимулювати і створення нових робочих місць. Стратегія “шокової терапії” в одну мить може створити масове безробіття і перекласти завдання створення нових робочих місць на плечі приватного підприємства, що стихійно розвивається, (підкреслено мною – І. Л.). Ні політичне, ні економічно такий сценарій не є життєздатним. 39
Посилаючись на історичний досвід Франції, Німеччини і всієї Західної Європи після другої світової війни, коли їх економіка була спустошена і розвалена, Л. Тобін згадує Жана Моне, який створив європейську спільноту вугілля і сталі. Галузі промисловості і держави співробітничали на підставі узгоджених і розумних планів. щоб розширювати виробничі потужності, необхідні для мирних часів. Ці галузі мали відповідні стимули для інвестування і пріоритетного розвитку. В цьому ж дусі Моне розробив для Франції систему “індикативного планування”, яка досить добре спрацьовувала для формування взаємоузгоджених планів приватного і громадського секторів у розвитку виробництва та інвестицій. Автор переконливо доводить, що держави завжди відіграють важливу роль в економічному житті в капіталістичних суспільствах. Сучасні технології роблять конструктивну діяльність суспільного сектора більш значущою, ніж будь-коли. Система публічної освіти повинна здійснювати підготовку працівників із знаннями, необхідними для роботи у високотехнологічних виробництвах з використанням комп’ютерів і сучасних комунікаційних мереж.
Говорячи про фінанси, Д. Тобін констатує, що 80-ті роки стали в капіталістичній економіці десятиріччям “паперової економіки”, чому сприяли дерегулювання як внутрішніх фінансових інститутів, так і фінансових операцій за межами державних кордонів. “Опасной ошибкой, – аргументовано стверджує автор, – является вера в то, что монетарная стабильность представляет собой достаточное условие для оживления производства, перестройки промышленности и достижения необходимой реаллокации ресурсов” (підкреслено мною – І. Л.) Потрібні підприємці, які б виробляли реальні товари і послуги, розвивали інфраструктуру, удосконалювали ринки, де могли б купувати необхідні ресурси і продавати свої товари. Теорема “о невидимой руке”, за думкою Тобіна, повинна бути модифікована з урахуванням існування “екстерналій” і “суспільних благ”, де особисті і суспільні інтереси можуть розходитись. Звідси випливає необхідність державної діяльності, спрямованої на захист колективних інтересів. Смітовська система може працювати в умовах, коли існують соціальні інститути, спрямовуючи егоїстичну енергію в конструктивне русло. Без цього не уникнути гоббсівської “війни всіх проти всіх”.
Підприємництво може прийняти форму злодійства з використанням насильства. Саме такий тип капіталізму процвітає зараз у Росії. На жаль, західні радники і експерти підштовхнули постсоціалістичні країни рецептами “невтручання” до анархічних реформ економічного руйнування. В цій своїй ейфорії вони ігнорували той факт, що економічна перемога у війні систем була досягнута не ідеологічно чистими режимами вільного ринку, “змішаними економіками”, в яких держава відіграє суттєву, а то й вирішальну роль. З такими висновками видатного вченого не можна не погодитися. Вони досить точно відбивають ситуацію з трансформаційними процесами в Росії та інших східноєвропейських країнах.
Про це ж свідчать і роздуми третього Лауреата Нобелівської премії Кеннета Дж. Ерроу в статті “Экономическая трансформация: темпы и масштабы”. Він з теоретичного погляду розглянув дію двох вирішальних аспектів – фактора часу і державного регулювання, починаючи з розгляду “вищої ефективності системи цін”. Ціновому механізму в ринковій економіці автор надає одне з провідних місць. Ціни, за якими фірми купують необхідні їм ресурси і продають готову продукцію, мають покривати витрати. Йдеться про витрати продавця і покупця з тим, щоб угода між ними забезпечувала не лише повернення витрат, а й досягнення чистого соціального виграшу суспільства. Оцінка, яку дає споживач конкретному товару, повинна як мінімум дорівнювати затратам суспільства на його виробництво. Це стосується не лише міжфірменного обміну, а всього сукупного товарно-грошового обміну. Конкретні фірми і домашні господарства самі приймають рішення щодо кінцевої продукції і ресурсів, виходячи з кон’юнктури цін. При цьому з точки зору ефективності, рішення має приймати той, хто краще поінформований.
Автор аналізує позитивні і негативні наслідки як прискореної, так і повільної приватизації. І навіть з філософської точки зору розглядає парадоксальне явище, не лише як минуле впливає на сучасне і майбутнє, а й навпаки, як майбутнє впливатиме на сучасне. “Производственная фирма, – отмечает он, – это развивающийся институт, у которого было прошлое и который надеется на будущее. Сделанное сегодня отчасти основано на нынешних представлениях фирмы в отношении того, что случится в будущем… Сегодняшние показатели определяются основним капиталом, который был установлен в прошлом в соответствии с тогдашними ожиданиями относительно цен й доступности ресурсов и потребностей производства. Й текущая деятельность, й инвестиционные планы всей экономической деятельности зависят от ожиданий будущего”. У зв’язку з цим К. Ерроу радить ретельно прогнозувати, вивіряти темпи приватизації і, що ще важливіше, шляхи її здійснення. Його висновок зводиться до того, що всі аргументи на користь приватизації не свідчать, що державну економіку можна приватизувати за короткий час, скажімо, за два або три роки.
Фактично, з метою одержання ефекту, її (приватизацію) можна провадити лише повільними темпами з трьох причин: збереження, необхідні для приватного придбання виробництв. акумулюються досить повільно; потрібен час для того, щоб ринок запрацював досить ефективно, дозволивши визначити реальну продажну ціну фірм; виробничий сектор належить реструктурувати до початку розпродажу. Такі висновки вченого суперечать приватизаційній політиці України, яка жорстко дотримується курсу МВФ на прискорену приватизацію, незважаючи на одночасне поглиблення соціально-економічної кризи в країні. Проте було б навряд-чи вірним ігнорувати альтернативну рекомендацію всесвітньовідомого вченого. Він пропонує також не підходити шаблонне до всіх промислових сфер і об’єктів, що приватизуються. Першими, на його думку, підлягають приватизації ті галузі промисловості, де потреби в капіталі на одиницю продукції низькі і куди вливаються все нові фірми (легка і харчова промисловість, торгівля, сфера послуг). Держава покликана сприяти створенню потрібної інфраструктури в сфері телекомунікацій і транспорту, і перш за все, розгортанню сучасної кредитної системи. Капіталомісткі сфери важкої індустрії мають приватизуватися повільними темпами, реструктуризувавшись у життєздатні діючі фірми. Все це вкладається в принципово нову макроструктурну модель економічного розвитку на майбутнє.
Навряд чи є потреба далі детально аналізувати погляди інших американських вчених (Л. Тейлор, М. Поумер, М. Інтрилігейтор). що надрукували свої статті в зазначеному збірнику. Спираючись на аналіз процесів і негативні наслідки ринкової реформації економіки в постсоціалістичних країнах, вони зробили власні оцінки і висновки з тих складних і суперечливих процесів, що відбуваються в моделі перехідної трансформації, засобах і наслідках її здійснення, стосовно до умов Росії та інших країн колишнього СРСР. При цьому характерно, що в поглядах американських вчених “шокова терапія”. в тому варіанті, який запроваджується під тиском МВФ і Світового банку в зазначених країнах, сприймається ними переважно в критичному дусі.
Справа в тому, що без регулюючих функцій держави і ринку процеси реформування і лібералізації переростають в економічний хаос з неухильним спадом національного товаровиробництва, інвестиційної та інноваційної активності. Ринковий шок викликав глобальну кризу платежів, кредитної системи і деформацію всього грошового обігу. Саме тому американські і російські вчені досить вагомо висловилися за поступовість і певну державну контрольованість ринкових трансформаційних процесів, здійснення ефективності приватизації, інституціональних та структурних змін під впливом дій ринкової кон’юнктури, цінового, бюджетного і кредитного механізмів.
Акад. Г. Арбатов піддав особливо гострій критиці діяльність Уряду Гайдара, який нічого власного не створивши, запозичив за кордоном не тільки теорію, але й практичні рецепти. Його реформа, – підкреслює автор, – це програма “структурного пристосування” і “режиму економії””, що розроблена МВФ для країн “третього світу”. Головним чином – з метою виколотити з них борги. Ця модель застосовується вже більше 20-ти років. Вона пішла на користь західним банкам (з 1982 р. по 1990 р. тільки у вигляді процентів вони одержали від країн “третього світу” понад 700 млрд. дол.), зробивши ще більш безнадійним становище майже всіх країн, які виконували настанови МВФ Політика його в “третьому світі” зазнала повного краху, підірвавши при цьому можливості розвитку в Цих країнах національного виробництва.
Автор яскраво розкриває катастрофічні соціальні і політичні наслідки “шокового” експерименту в Росії, яка швидко перетворилася в зубожілу країну з розгулом злочинності, корупції і бідності. Згідно з експертними оцінками вчених за п’ять років переважно нечесними шляхами різко і середньо збагатіло приблизно 15% населення, близько 60% – перетворилися на бідняків, а 25% росіян перебувають на грані виживання. Першими жертвами “шокової терапії” стали культура, наука, освіта і охорона здоров’я. Відбувається дезінтелектуалізація суспільства. Реальною загрозою для Росії є перетворення її в одну з країн “третього світу”.
Вийти з гострої кризи і побудувати ефективну ринкову економіку, – вважає акад. Арбатов, – неможливо без радикальної зміни економічної політики. Він одночасно висунув і концептуальні основи її здійснення. Лідерам Заходу він робить закид, що своєю підтримкою головних фінансових і урядових організацій – МВФ. Світового банку, “Великої сімки” – вони сприяли руйнуванню економіки Росії. Для більшості російських громадян незрозуміле. куди використовуються гроші так званої західної допомоги, яка не йде ні в яке порівняння з обсягом відпливу російського капіталу за кордон.
Фундаментальне досліджує і розкриває хід російських економічних реформ акад. Л. Абалкін. Він пише – “Вопрос стоит сегодня не больше и не меньше, как о судьбе России, будущности ее экономики. Продолжение проводимого курса неизбежно ведет к разрушению индустриального и технологического ядра российской экономики, выталкивает ее на роль сырьевого придатка высокоразвитых стран, лишает надежд на создание социально стабильного и процветающего общества”. Після детального аналізу економічних тенденцій, суперечностей фінансової стабілізації, процесів у соціальній сфері, автор викладає своє бачення назрілих перетворень. Він вважає ринок певним узагальнюючим образом. Це аж ніяк не самоціль, а лише загальний вектор перетворень і необхідний компонент високоефективної сучасної економіки, обов’язкова ланка більш складної її соціально-економічної моделі, що базується на своєрідній триєдиності економічної ролі держави, ринкового механізму і системи соціальних регуляторів.
Саме це й визначає характер сучасного ринку, як регульованого і соціальне орієнтованого. Однобічний монетаризм не тільки не веде до досягнення цілі, що поставлена, айв ряді випадків суттєво ускладнює рух до неї, супроводжується руйнуванням науково-виробничого потенціалу країни і невиправданими соціальними витратами. Розмови про безальтернативність монетаристського курсу є не більш, ніж міф. Автор висуває узагальнюючі концепції об’єктивної необхідності змін в економічній політиці Росії:
1) активне включення регулюючих функцій держави в механізм реформування економіки;
2) перенесення центру ваги реформаторських зусиль на стимулювання ділової, в тому числі інвестиційної, активності;
3) посилення уваги до соціальних аспектів реформ;
4) наповнення реальним економічним змістом федеративних відносин.
Акад. Д. Львов у статті “Обновленные ориентиры экономической политики” закликає зруйнувати стереотипи мислення щодо інфляції, дефіциту бюджета і обмежених можливостей розвитку бюджетної сфери, а також стосовно неминучості спаду виробництва і зростання безробіття. На зміну неоліберальної ідеології реформ, орієнтованих в основному на примноження будь-якою ціною фінансового капіталу, має прийти ідеологія забезпечення реального (фізичного) зростання економічного потенціалу країни і добробуту її народу, всебічного розвитку особистості. Він аналізує недоліки в промисловій політиці, ефективності фінансово-промислових груп (ФПГ), причини неконкурентоздатності російських товарів на світових ринках. Це завдання може успішно вирішуватися в межах великих і широко диверсифікованих корпорацій. Особливу увагу звертає автор на державні регулюючі механізми, ефективну податкову політику, регулювання природокористуванням.
Він піддає сумніву економічну доцільність великомасштабного перерозподілу майна, достовірність переконань прихильників Доктрин “відновлення приватної власності”, як вирішальної умови оновлення системи господарських мотивацій і відродження підприємництва, вільного від державного диктату. Не існує, на його Думку, раз і назавжди закріплених і “освященных историей” переваг однієї форми власності над іншою. В умовах економічно і технологічно розвинених країн з спеціалізацією і автономізацією економічних підсистем зберігання конструкції старого інституту приватної власності має все більш рудиментарний характер.
Сюжет масової приватизації широко використовується окремими політичними силами і групами підтримки, що за ними стоять. борючись за шматок державного пирога. Перевага в ідеології сьогоднішніх реформ, прагнення створити найбільший простір для реалізації пресловутого “чувства хозяина” стосовно до підприємства, особливо великого, навряд чи виправдані. Суміщення в одній особі власника і господаря можливо ще на сімейній фермі, щодо корпоративних систем великого бізнесу, то такого поєднання давно немає і не буде в майбутньому.
За виразом Д. Львова це така ж утопія, як і “вища фаза комунізму”. “Крупные предприятия дееспособны лишь в силу разделения имущественных прав на вещные и обязательственные, лежащие в основе корпоративной формы. Вещественные права, т. е. права на активы, принадлежат самой корпорации, а обязательственные права – ее акционерам. Поэтому каждый отдельный акционер, как уже отмечалось, – это не собственник корпорации, а лишь вкладчик в нее своих средств. Если какое-либо лицо (должностное или частное) получает возможность распоряжения имуществом предприятия в своих частных интересах, то сколь бы прибыльным такое распоряжение ни было, оно всегда обернется убытком для предприятия. Й при широких масштабах подобного распорядительства, которое является ни чем иным, как личным присвоением имущества предприятия, последнее обречено на разорение.
Функционирование современного предприятия несовместимо с такого рода частным “хозяйствованием” . Цим докорінно підривається економічна доцільність примітивної приватизації крупних промислових підприємств і об’єднань, бо загрожує неминучим їх банкрутством. Автор переконливо доводить альтернативний метод формування більш ефективних виробничих і ринкових структур створювального типу, а також новий погляд на інфляційні процеси з позицій активного використання їх стимулюючих функцій на економічне пожвавлення і зростання.
Необхідність застосування альтернативного методу ринкового трансформування російської економіки обґрунтовується в змістовній статті акад. Ю. Яременка в співавторстві з М. Узяковим і М. Ксенофонтовим. У країнах з розвиненою економікою, грошова маса (агрегат М2), що обслуговує господарський оборот, складає 40-60% від ВВП. У Росії з 1991 по 1995 рр. співвідношення грошової маси і ВВП скоротилося майже у 5 разів (1991 р. – 58%, 1992 – 31, 1993 – 17, 1994 – 16, 1995 р. – 12%; 30% обороту матеріально-технічних ресурсів обслуговує бартер, різко зростає роль наявних грошей і валюти: частка перших в агрегаті М2 зросла з 18% в 1991 р. до 37% в 1995 р., кількість доларів США на рахунках підприємств і у населення оцінюється в ЗО млрд., що дорівнює величині рублевої маси. Така реструктивна кредитно-грошова політика обслуговує звужене відтворення обігового капіталу і лежить в основі кризи платежів.
У статті А. Некіпєлова “К вопросу о рационализации отношений собственности в российской экономике” підкреслюється – децентралізація управління середніми і великими держпідприємствами не супроводжувалася чітким визначенням власності і призвела до того, що й без того слабкі бюджетні обмеження, по суті справи, зникли повністю. В результаті державне майно стало об’єктом розкрадання з боку трудових колективів, директорського корпусу і приватного сектору, що народжувався. Все це мало вкрай негативні наслідки: з одного боку, порушення принципу соціальної справедливості і криміналізація суспільної свідомості, а з другого -неадекватна реакція держпідприємств на сигнали ринку. Незважаючи на “беззаветную борьбу” А. Чубайса з державною власністю, вона залишається на рівні 40-50%. Чекати, поки вона вся буде розкрадена і “все само собой образуется”, треба буде досить довго і ризиковане. Він робить спробу вишукати варіанти вирішення проблеми відносин власності, щоб ввести їх в створювальне русло нормальних ринкових відносин. Всебічно обгрунтованої моделі їх формування поки що не знайдено.
З конструктивного погляду викладені концепція і програма стабілізації фінансової сфери С. Батчиковим і Ю. Петровим , здійснення аграрної російської реформи, що відкинула сільське господарство, як і промисловість, далеко назад, Г. Шмельовим (с. 223-236). Про відкритість і розумний захист російської економіки пише С. Глазьєв (с. 237-252); про інтеграційні процеси на пострадянському просторі (романтичні ілюзії і прагматичний розрахунок) – Р. Грінберг (с. 253-265). Слід підкреслити, що вивчення сьогоднішніх поглядів вчених-економістів на найвищому російському олімпі науки докорінно відрізняється від тих, що були п’ять років тому. Ринкова ейфорія, яка вирувала на початку соціально-економічного розвалу Росії і інших країн, що входили в СРСР, коли одна за одною з’являлися наївні, економічно не обгрунтовані програми негайного переходу до ефективної ринкової економіки, яка виведе країну в розвинену, конкурентоздатну державу світу. Згадайте хоча б широко розрекламовану програму 500 днів пана Явлінського, до якої, на жаль, приєднався (без ґрунтовного її аналізу і детального обговорення в науковому середовищі) відомий акад. С. Шаталін. Неозброєним оком і тоді було видно, що вона складена з метою досягнення суто політичних групових цілей і не мала під собою серйозного наукового і соціально-економічного грунту. Зараз її ініціатори і автори прагнуть краще про неї не згадувати, бо нічого, крім емоційного гасла -“ганьба”, від неї не залишилося.
Повернення від економічного романтизму або навіть авантюризму до фундаментальних досліджень і осмислень тих руйнівних процесів, які відбуваються на величезному економічному просторі, безумовно, є позитивним явищем і його слід вітати. Проте не можна при цьому забувати, що сталося це з значним запізненням, коли стало вже для всіх очевидним, що шоковий варіант ринкової трансформації, взятий на урядове озброєння, є хибним і вже завів економіку більшості колишніх радянських країн в катастрофічне становище, виходити з якого досить важко. Процес виходу, не кажучи вже про оновлення і зростання, вимагатиме надто довгого часу і великих інвестицій. Збіднілі країни, доведені до грані банкрутства, не мають відповідних для цього внутрішніх нагромаджень, а зовнішній приплив капіталу в інвестування реформації національного товаровиробництва є поки що мізерним по відношенню до реальних потреб. Інакше кажучи, зазначені країни опинилися в ситуації довічного відставання.
Втішає лише те, що далеко не всі вчені піддалися на живця “ринкового шоку” і активно протестували проти його бездумного застосування. Вони досить точно прогнозували хід подій та їх кінцеві результати, що й підтверджено практичним досвідом. На жаль, до їх думки не прислухалися владні органи і впливові політичні сили. Більш того, їх ганьбили, як консерваторів і антиреформаторів, що нібито гальмують процеси демократизації суспільства і ринкової реформації.
Зараз вже з’явилися конструктивні наукові розробки необхідної корекції державної політики щодо економічних реформ. Про це свідчать і тверезі погляди на глибинний зміст самого реформування, вибір створювальних варіантів його здійснення в напряму прогресивних зрушень в моделі структуризації і оновлення за критерієм приросту реального ефекту. Повернення банківсько-фінансової системи обличчям до забезпечення розширеного відтворення і оновлення товаровиробництва, перетворення його в конкурентоздатне на внутрішньому і зовнішніх ринках є вирішальною стратегією цілей та пошуку методів і засобів їх досягнення. Видатні американські і російські вчені переконливо довели об’єктивну необхідність відмови від примітивної монетарної політики, ринкового шоку і економічного хаосу з переходом на нормальний еволюційний розвиток, спираючись на фінансові і ресурсні можливості, використання новітніх технологій, на механізми активного державного і ринкового регулювання, жорсткого менеджменту і контролю на всіх рівнях управління на міцній законодавчій базі. Без цього неможливо навести належного порядку і дисципліни, припинити анархію і протиправні дії, що руйнують суспільство, роблять державу неспроможною управляти складними соціально-економічними процесами.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Економічні трансформації наприкінці 20 сторіччя (Лукінов)