Головна Головна -> Підручники -> Підручник Економічні трансформації наприкінці 20 сторіччя (Лукінов) скачати онлайн-> Цивілізовано здійснювати роздержавлення і приватизацію

Цивілізовано здійснювати роздержавлення і приватизацію



Потребує відповідної корекції і процес реформування відносин власності. Не можна сліпо копіювати російський досвід приватизації державного майна, створення найсприятливіших умов для скуповування ваучерів за безцінь криміногенне збагатілою меншістю, остаточно оббираючи збіднілу більшість. Так званий “перший етап” такого роду приватизації, як свідчить російська преса, з гуркотом провалився в Росії. Слід зрозуміти, що приватизація – це дуже складний, важливий для формування справжнього господаря і водночас суперечливий процес трансформації всієї системи соціально-економічних відносин. Він зачіпає інтереси всіх соціальних верств населення, тому й вимагає всебічно зваженого, обережного і навіть делікатного підходу. Командні вказівки “зверху” щодо негайного революційного злому державної власності можуть повернутися бумерангом розвалу самої держави.
На мій погляд, приватизацію треба здійснювати поступово, формуючи і підтримуючи нові, дійсно високоефективні й конкурентоспроможні господарські системи на приватній і колективній формах власності, що забезпечують справжні й вагомі прирости ефекту порівняно з їх державними аналогами, що функціонують у таких самих економічних умовах підприємницької діяльності. Розвиток ринкової конкуренції однозначно покаже, які системи й форми господарювання життєздатні, а які – банкрути. Сам процес приватизації має бути економічно, соціальне і політично обгрунтованим, простим і зрозумілим для кожного трудівника. Відповідальні органи влади у центрі й на місцях, що здійснюють приватизацію, повинні уважно стежити за цим процесом і контролювати його по всіх без винятку об’єктах, роблячи це максимально відкрито й гласно з відбором претендентів на конкурсній основі бізнес-планів їх ефективного післяприватизаційного використання.
Держава, яка вже втратила переважну частину свого промислового виробництва, не може далі дозволяти собі розбазарювання і безконтрольне вибуття промислового потенціалу з виробничого обороту. Провадити акціонування й аукціонну торгівлю промисловими підприємствами треба за їх дійсною балансовою вартістю, індексувавши її за весь період інфляції, мінус амортизацію. Це мінімальна гарантована ціна об’єкта, що продається на аукціоні, а далі вона може зростати відповідно до ринкової кон’юнктури.
Великої шкоди завдають хабарництво і порушення діючого законодавства при приватизації, що взагалі дискредитує ринкові реформи. В умовах, коли продовжуються негативні процеси – спад і без того вже катастрофічне скороченого обсягу товаровиробництва, бурхливе зростання собівартості й цін, знецінення національних грошей, – особливого значення набуває економічна стабілізація і правовий захист власного товаровиробника від недобросовісних іноземних конкурентів. Аукціонний продаж і оренда державних виробничих об’єктів мають згідно із законодавством ретельно готуватися. Слід було б навіть ввести обов’язковий порядок попереднього вивчення владними структурами кандидатур можливих нових власників, їх здатності активно розвивати на сучасному технологічному рівні високоефективне товаровиробництво. Суспільство в перехідному періоді повинне мати тверду гарантію, що виробничий потенціал переходить не до злодіїв і шахраїв, які нажили грошовий капітал криміногенним шляхом, а в надійні руки висококласних господарів і фахівців, здатних чітко управляти сучасним виробництвом, успішно займатися виробничим і торговельним бізнесом на законних підставах, з нарощуванням свого внеску у ВВП, НД того чи іншого регіону і всієї країни.
Свого часу мені довелося спостерігати, кому здають в оренду або продають збанкрутілі фермерські господарства у ФРН; тільки Тому, хто мав вищу сільськогосподарську освіту, досвід роботи на землі, вмів працювати на машинних агрегатах, знав технологію виробництва і аграрний бізнес. Інші претенденти, як правило, придбати ферму не могли. Це – свідчення того, що органи державної влади на місцях ретельно стежать за зміною власників, не допускаючи виведення з сільськогосподарського обороту земель і виробничих фондів. Для нашої країни нині не менш важливо, щоб приватизаційні процеси не супроводжувалися спадом виробництва, а навпаки, забезпечували більш високий рівень господарювання, продуктивності праці, нарощування товарного випуску, його асортименту і якості, зниження собівартості продукції, що надійно гарантує конкурентоспроможність.
До речі, саме таких підприємців – з повноцінною вищою освітою, знанням новітніх методів і засобів сучасного менеджменту, законів ринку й бізнесу, раціональних дій банківської і фінансової системи, відтворювальних процесів, правового й економічного регулювання, психології людської поведінки в різних ситуаціях -Україні потрібно вже тепер готувати на майбутнє в більшій кількості для різноманітної підприємницької діяльності. І це має бути важливою складовою довгострокової програми розвитку освіти разом з ефективним ринковим реформуванням.
Поспішна і поверхова приватизація, без детальних розрахунків і техніко-економічних обгрунтувань, без урахування інвестиційних можливостей, як показує вкрай негативний попередній досвід, крім шкоди нічого не дає. Водночас, без випереджаючого розвитку більш ефективного товарного виробництва, передчасне закриття діючих, хоча й технологічно недосконалих підприємств, які внаслідок штучно створеного паралічу платоспроможності і втрати ринків збуту опинилися на грані банкрутства, призводить до прямого економічного занепаду. І це треба зрозуміти усім гілкам влади, на всіх рівнях її ієрархії. Економічний розвал, розбазарювання державних ресурсів під виглядом ринкових реформ – це не тільки авантюризм, а й прямий злочин перед українським народом. Реальні можливості економічного розвитку, з достатньо коректними порівняннями приватизованих і державних виробництв, як на рівні окремих підприємств, так і по кожній окремій галузі, в цілому по промисловості, сільському господарству тощо піддаються точним розрахункам, і це повинні робити економісти підприємств, державні економічні та статистико-аналітичні служби. Це ґрунтовний фундамент для управління процесами приватизації, спрямування їх у створювальне русло. Якщо зазначена мета не досягається і не визначені перспективи досягнення її в майбутньому, то треба негайно виявляти причини такого парадоксального явища і усувати їх, перетворювати приватизаційний процес у дійовий фактор економічної стабілізації і зростання. Без цього приватизація втрачає будь-який сенс.
Модель періоду переходу у фазу прогресивного економічного розвитку довготермінового циклу органічно поєднує діяння ринкового механізму з сучасним державним і господарським управлінням (менеджментом). Щоб виключити при цьому прояви соціально-економічного хаосу, державна політика активізації трансформаційних процесів як дійового стимулюючого фактора має бути скоригована на міцній економічній базі, точніше – перетворена з політики руйнівного гіперінфляційного шоку на політику антиінфляційно-створювального розвитку.
Державне законодавство має забезпечувати відповідну стабільність і широкий простір для розвитку підприємництва і ринкової конкуренції на рівних економічних умовах різноманітних форм господарювання і власності. Які з них будуть життєздатнішими, а які збанкрутують – виявиться в ході конкуренції і в кінцевих наслідках, а не в абстрактних дискусіях про переваги тих або інших форм господарювання і привласнення, які не мають для цього об’єктивних оцінок. Можна скільки завгодно стверджувати, що приватні підприємства значно ефективніші, скажімо, ніж державні або навпаки, але ніхто в це серйозно не повірить, якщо немає конкретних порівнянних показників результативності. Процеси роздержавлення стануть дійсно ефективними, коли приватні або кооперативні (корпоративні) підприємства забезпечуватимуть більші обсяги виробництва товарної маси на одиницю капіталу і праці за нижчими цінами і зможуть вносити у бюджет податків більше, ніж державні підприємства. Те саме стосується й порівнянь державних і приватних підприємств із кооперативними, корпоративними, акціонерними, орендними системами тощо, або порівнянь зазначених форм між собою. Реально переваги тих чи інших форм акумулюються в кінцевих результатах ринкової конкуренції. Її господарські системи, які забезпечують вищий рівень валового доходу і прибутку на вкладений капітал, мають перевагу і в ступенях конкурентоспроможності.
Важко очікувати об’єктивні оцінки і тим більше прогресивні зрушення, високі господарські результати, якщо силою адміністративного диктату “зверху” вирішуються питання, які господарські системи і форми власності слід залишити, а які знищувати. Такі дії ніякої економічної стабілізації і подолання кризових явищ не обіцяють. Це буде лише повторенням досвіду соціалістичного господарювання на базі панування однієї державної власності. А для повнокровного життя суспільства важливо здійснювати структуризацію за критерієм справжньої ефективності господарських систем, за їх економічним і соціальним внеском у темпи оновлення і прогресивного відтворення, формування соціального і духовного життя населення.
Тим часом економічно розвинуті країни базують свою економіку на різноманітних формах власності, різних розмірах і структурах господарських систем, а також методах господарювання. Великий бізнес у складі економічно могутніх транснаціональних і національних корпорацій, компаній, фірм, банківських і ринкових структур є, свого роду, міцним фундаментом і каркасом сучасної економічної системи у цих країнах, що доповнюється розвинутими структурами середнього бізнесу, а ті, у свою чергу, – розгалуженою сіткою малого бізнесу, заповнюючи всі ніші багатогранної ринкової економіки. І така складна ієрархічна структура функціонує у конкурентному ринковому середовищі.
Все це докорінно відрізняється від моноструктури власності і господарювання. Ідеологи комуністичного устрою суспільства вбачають ідеал економічної системи у загальнонародній формі власності, що трактується занадто абстрактно і на практиці зводиться врешті-решт до насильницької експропріації інших форм власності і штучного перетворення їх в єдину “загальнонародну”, яка в колишньому СРСР ототожнювалася з державною. У цьому зв’язку не зайве нагадати, що революційні дії тих або інших політичних сил на національному чи соціальному грунті так само, як і війни, взагалі здебільшого завершуються насильницьким перерозподілом власності, пограбуванням і розвалом діючих господарських структур і навіть фізичним знищенням господарів і власників, тобто вибуховим розвалом старої економічної системи, зрозуміло, без випереджаючого створення замість неї більш результативної нової. Це породжує післяреволюційний економічний хаос і страждання народу, крім тієї його частини, яка грабіжницьки захопила чуже добро.
Саме під політичними концепціями і гучними гаслами про інтереси народу була сформована однобічно гіпертрофована державна власність. Як пізніше виявилося, вона опинилася без конкретного власника і господаря, кровно заінтересованого в дальшому нарощуванні, структурному і якісному оновленні виробництва і ринку для забезпечення достойного життя людини. А це призвело до закостенілості всієї системи і її розпаду. Спроба запобігти цьому за рахунок побудови досить жорсткої тоталітарної системи управління загальнодержавною власністю з єдиного центру успіху не дала, а перетворилася у ще більше гальмо прогресивного розвитку. Такий крайній варіант побудови надцентралізованої моделі соціалістичного господарювання виявився нежиттєздатним, і її треба було послідовно трансформувати, але ж не впадаючи при цьому в іншу крайність – вибухового економічного розвалу, взагалі припинення державою соціально-економічного регулювання та управління макроекономічними процесами, а також відсутності жорсткого господарського менеджменту в мікроструктурах, що хаотично реформуються в “ринковому” напрямі. Надії архіреформаторів на те, що без будь-якого законодавчого і адміністративного впливу, вільний (з повною лібералізацією цін) ринок все сам відрегулює, виявилися марними. Економіка України опинилася в хаосі і розвалі. Вихід з нього вимагає тепер величезних зусиль і корекції економічного курсу на досягнення реальної структурної і якісної перебудови.
Небезпечна ще одна крайність у поглядах і діях щодо відносин власності – вимоги перетворення всього і вся виключно у приватну власність, на чому настирливо наполягають прихильники капіталізму минулого століття. Догматичні уявлення про сучасний капіталізм як систему, де взагалі відсутнє будь-яке втручання Держави у соціально-економічний розвиток, нічого спільного з дійсністю не мають. Якщо бути неупередженим аналітиком, то не важко помітити, що, будучи досить динамічною системою, капіталізм XX століття чимало запозичив і широко використав з прогресивних ідей державного регулювання економіки і соціального впливу на формування суспільства. Він має різноманітні форми власності, які в процесі еволюції значно трансформовані. Поряд з класично приватною формою власності, бурхливого розвитку набули кооперативні, корпоративні, акціонерні, державні, транснаціональні та інші господарські утворення, інтегровані об’єднання, де форми власності під впливом науково-технічного і технологічного прогресу аж ніяк не залишаються без змін. Вони набувають якісно нових ознак інтегрованого характеру, що не тільки не суперечать, а навпаки, відкривають необмежений простір прогресивним економічним зрушенням.
Ті сили, які хочуть бачити в Україні лише приватні форми власності і господарювання, вимагають за допомогою “цінних” паперів розділити державну власність, включаючи землю й надра, порівну на кожну душу населення і навіть виділити й закріпити її в натурі, свідомо чи несвідомо прагнуть штучно роздрібнити не лише саму власність, а й пов’язані з нею технологічно та організаційно єдині господарські структури високотоварного типу, тобто перевести всю економіку країни на дрібнотоварні утворення з примітивною технологічною базою, які не зможуть найближчим часом конкурувати з високорозвинутими й технологічно досконалими зарубіжними фірмами. На те, щоб у наших скрутних умовах дрібновласницькі структури еволюційним шляхом переросли в інтегровані на новітніх технологіях господарські системи, потрібні будуть декілька десятиріч і величезні інвестиції. Зрозуміло, що нам треба створювати належні економічні й правові умови для швидкого розвитку малого бізнесу, але ж не за рахунок штучного подрібнення діючих великих промислових і аграрних виробництв. Інакше країна втратить можливості розвитку великого бізнесу і прискорення науково-технічного прогресу. Держава має законодавче регулювати, а ринок – стимулювати і підштовхувати реформування відносин власності, оптимізуючи співвідношення різних форм власності в гармонійному розвитку господарських структур з різним рівнем концентрації товаровиробництва.
Тільки цим шляхом, в умовах одночасної валютно-фінансової стабілізації, можна забезпечити необхідний приріст доходів і нагромаджень (господарських і державних) як вирішального фактора активізації інвестиційної та інноваційної діяльності. Це, у свою чергу, відкриває реальні шляхи макроструктурної переорієнтації економіки, конверсії воєнної промисловості, тобто спрямування могутнього виробничого потенціалу країни, який штучно загнаний у кризову ситуацію, на задоволення споживчого попиту та інших соціальних потреб населення. Саме за рахунок зростання особистих реальних доходів людей розширюється платоспроможна місткість внутрішнього ринку – рушійної сили виробничого розвитку. Давно відомо, що в системі регулюючого механізму завжди діють прямі і зворотні зв’язки між ступенем мотивації і темпами економічного зростання.
З одного боку, підвищення мотивації вимагає відповідного обсягу і якості товарного виробництва і доходів, а з другого, щоб їх мати, потрібний належний ступінь мотивації – економічної заінтересованості у підприємництві і високопродуктивній праці. У гострих кризових ситуаціях створюється своєрідне “зачароване коло”, для розриву якого потрібний могутній імпульс діяння ринкового механізму. Без цього забезпечити швидкий вихід з кризи майже неможливо. І це підтверджує світовий досвід подолання кризи в різних країнах і в різні часи історичного розвитку








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Економічні трансформації наприкінці 20 сторіччя (Лукінов)