Головна Головна -> Підручники -> Підручник Економічні трансформації наприкінці 20 сторіччя (Лукінов) скачати онлайн-> Цінова політика і закони ринкового середовища

Цінова політика і закони ринкового середовища



Щоб достовірно визначати діагноз хворої економіки і підібрати ефективні ліки для неї, маємо зрозуміти, що криза здебільшого викликається складною сукупністю причин і дії факторів глобального і локального характеру. Вони мають корені історичні і політичні, внутрішні і зовнішні, економічні і соціальні. правові і організаційно-управлінські, технологічні і екологічні. Тільки врахування цих чинників, а також вивчення досвіду подолання кризових ситуацій, нагромадженого у світі, допомагає здійснювати необхідні структурні перетворення в економіці, виробляти ефективну економічну і соціальну політику.
Ціновий механізм відіграє одну з вирішальних функцій у відтворювальних процесах макро- і мікроекономічного рівнів, у досягненні ефективної структурної рівноваги і збалансованого споживчого ринку. Кон’юнктура ринку, ступінь його товарної насиченості і конкурентності, співвідношення попиту і пропозиції залежать, з одного боку, від рівня платоспроможності споживачів, а з другого – можливостей його товарного покриття за рахунок власного (внутрішнього) виробництва та імпорту, тобто ринкової конкуренції внутрішніх і зовнішніх товаровиробників і постачальників. Кожний з них, будучи одночасно і виробником, і споживачем, діє в ринковому середовищі з двох прямо протилежних позицій та інтересів. Як виробник і постачальник він прагне продавати власну продукцію або послуги дорожче, а як споживач необхідної йому продукції – купувати її дешевше. Протиріччя це розв’язується на ринку домовленістю між продавцем і покупцем.
Чим більший обсяг пропозицій, чим якісніші й дешевші товари або послуги, тим, за умов однакової платоспроможності, вищий на них попит і ширше коло споживачів може їх купувати, а загальна маса доходу виробників стає більшою, незважаючи на нижчі ціни. Сучасний високоосвічений підприємець (товаровиробник) прагне збільшувати свої прибутки не за рахунок штучного завищення цін на свою продукцію з обмеженим випуском, а, навпаки, за рахунок збільшення і здешевлення товарної маси, яка стає конкурентоспроможною на дедалі більших ринкових просторах і задовольняє дедалі більше коло споживачів.
Цінова політика державного впливу на ці процеси зводиться до того, щоб створювати належні економічні умови розвитку конкурентного підприємництва, зробивши невигідним для товаровиробників одержання надприбутків за рахунок роздування цін понад реальну вартість обмеженого монополістичним егоїзмом обсягу і асортименту товарів або послуг. Мінливий ринковий попит повинен задовольнятися шляхом забезпечення відповідної гнучкості виробництва, можливостей його переорієнтації в боротьбі за споживачів більш якісною і дешевою товарною масою. Виходячи саме з цього вирішального критерію оцінки конкурентоспроможності, кожний товаровиробник і продавець мають самі обирати необхідні засоби і дії щодо досягнення своєї мети. Одна справа коли вони йдуть шляхом використання тимчасової ринкової кон’юнктури, бурхливого зростання цін і темпів руйнівної інфляції, зовсім інша, коли по-справжньому нарощують і оновлюють виробничий потенціал, вивчають і прогнозують попит на внутрішньому і зовнішніх ринках і на цих підставах насичують їх місткість, забезпечуючи ринкову рівновагу на здоровій економічній основі.
За допомогою чіткого законодавства, що регулює зовнішньоекономічну і господарську діяльність, валютно-фінансових, податкових, кредитних, інвестиційно-структурних та інших важелів у сучасній ринковій економіці держава має величезні можливості впливу на процеси цінового регулювання і контролю за рухом рівнів та структури цін, за дією всього цінового механізму в напрямі досягнення еквівалентності товарно-грошового обміну і цінових паритетів. Нині в усіх високорозвинених країнах світу ціни тією чи іншою мірою перебувають під регулюючим впливом не тільки ринку, а й держави.
Лише через елементарну необізнаність або свідоме перекручення та ігнорування фактів у парламентських дискусіях і в деяких засобах масової інформації поширюються помилкові твердження і навіть вимоги негайно відлучити державу від макроекономічного регулювання взагалі і цінового, – зокрема. Всі ці функції ніби має виконувати виключно так званий “вільний ринок”, який, до речі, панував у давню епоху зародження товарно-грошових відносин, коли економічний стан людства перебував на низькому ступені прогресу. Сучасний цивілізований ринок і рівень економічного розвитку нічого спільного з рівнем того часу не мають. І повертатися до цього було б безглуздо. Реформація передбачає перехід до сучасної ринкової економіки з усіма її складними регуляторами.
Без цього неможливо швидко подолати гостру валютно-фінансову і загальноекономічну кризу. За нормальних умов вихід з неї характеризується піднесенням трудової і ринкової активності, продуктивності праці та її оплати, збільшенням душових доходів і місткості ринку. В стадії економічного пожвавлення і зростання здебільшого досить ефективно проводяться і грошові реформи. Відповідно змінюється споживчий попит, підштовхуючи також зростання інвестиційної активності в розвитку товарного виробництва, структурного і якісного його оновлення, піднесення виробничої і ринкової інфраструктури. При цьому ціни стабілізуються, а у сферах з найбільш швидким обігом і оновленням – починають знижуватися. Ціновий механізм у такому варіанті виходу з кризи виступає свого роду каталізатором стабілізації всієї валютно-фінансової системи, подолання руйнівних інфляційних процесів.
Проте в Україні, на жаль, зовсім інші характер і циклічність перебігу кризи. В гострій кризі опинилися всі сфери людської діяльності – валютно-фінансова, виробнича і ринкова, соціальна і духовна. В період панування командно-адміністративної системи господарювання держава вольовим методом утримувала стабільними оптові і роздрібні ціни на промислові і сільськогосподарські товари, тарифи на послуги у державному і кооперативному секторах економіки. Водночас жорстко контролювалися рівні заробітної плати й інших особистих доходів населення. Централізована інвестиційна і соціальна політика будувалася на зосередженні переважної частини фондів нагромадження та фондів споживання у державному бюджеті та їх адміністративному розподілі під державний план розвитку народного господарства.
Все це породжувало прояви так званої “тіньової економіки”, спекулятивні тенденції з неконтрольованим зростанням цін на “вільних” ринках. Проте державні ціни не виконували стимулюючих функцій. Вони час від часу переглядалися, переважно в напрямі їх підвищення, збуджуючи відповідні інфляційні хвилі. Грошова емісія виходила за межі справжньої потреби у грошовій масі для забезпечення нормального товаро-грошового обігу і плати за ресурси, що централізовано розподілялися. Інакше кажучи, подолати процеси інфляції жорстким адміністративним контролем в умовах постійних товарних дефіцитів не вдалося, хоча вони і утримувалися в межах помірної їх фази.
Останнім роком з низькоінфляційним порогом приросту національного продукту і доходу для України був 1989 рік. Процес падіння почався з 1990 року: валовий суспільний продукт скоротився на 2,4% і національний доход – па 3,6% порівняно з 1989 р., а у 1991 році – відповідно на 11,3 і 11,2% порівняно з 1990р. У наступні роки, внаслідок невдалої валютно-фінансової та економічної політики, процес падіння прискорився. Зокрема, в 1992р. валовий суспільний і внутрішній продукт скоротився ще на 14%, а вироблений національний доход – на 16% до рівня 1991р. В наступні роки економічна ситуація значно погіршилася, а інфляція вступила в найвищу фазу гіперінфляції та гіперстагфляції (1993-1995рр.).
Гостра економічна криза (1992-1997рр.) – далеко не раптове і не однозначне явище. Починаючи із зародку, кризові явища визрівали поступово до руйнівного вибуху, який розпочався з моменту, коли держава по суті припинила належне регулювання і контроль за дією цінового, валютно-фінансового і кредитного механізмів, з одного боку, і процесами грошової емісії і грошового обігу – з другого.
Процеси галопуючого зростання цін швидко перейшли у стадію неконтрольованої гіперінфляції, супроводжуючись паралічем і руйнацією економіки. Виникла загальна криза неплатоспроможності, посилилися товарний і бюджетний дефіцити, дефіцит платіжного балансу з одночасним падінням валового національного продукту і доходу, життєвого рівня дедалі ширшого кола соціальних верств населення. При роздутих цінах душові доходи пенсіонерів і низькооплачуваних верств населення не дають їм змоги купувати навіть мінімальніший набір “споживчого кошика”, в якому затрати на харчування доходять до 90%. Інфляція проявляється також у бурхливому знеціненні поточних витрат та інвестицій, деформації загального грошового обігу та періодичних емісійних вибухах.
Ми не розглядаємо тут неокласичну теорію “граничної корисності”, а також “додаткової вигоди виробників і споживачів” у різних варіантах мінливих змін виробничої і ринкової ситуації. Це -тема спеціального дослідження і висвітлення, стосовно до перехідного періоду. Для умов країн з високорозвиненою ринковою економікою теорія “граничної корисності” розроблена досить фундаментальне. Вважається доведеним, що із зростанням рівня споживання гранична корисність зменшується, тобто кожна додаткова одиниця приросту цього показника приносить менше задоволення, ніж попередня, і зрештою може бути зведена до нуля і навіть від’ємної величини, коли досягається повна насиченість високорозвиненої споживчої потреби. У зв’язку з цим ціни можуть відповідно знижуватись, виходячи із закономірності формування доходів споживачів, руху ринкових попиту і пропозицій, що визначають цінову кон’юнктуру. Побудова моделей оптимальних співвідношень між попитом і пропозицією дає можливість прогнозувати кон’юнктурні зміни і шукати відповідні регулюючі механізми досягнення цінової рівноваги.

Введення інфляційної політики
1991 рік став в Україні роком початку прискореного загальноекономічного спаду. За цих умов її Уряд, який очолював тоді В. Фокін, не знайшов нічого кращого, як ввести, слідом за Урядом Росії і на досить жорсткі вимоги Міжнародного валютного фонду, інфляційну політику типу “шокової терапії”. При цьому були проігноровані дані про те, що така політика вже була в інших країнах і не виправдала себе. В умовах державного монополізму, гострих товарних дефіцитів під виглядом ринкової лібералізації ціни були роздуті державними і комерційними монополістами в десятки і сотні разів. Урядові прогнози, що ціни до кінця 1992р. підвищаться максимум в 3-4 рази і що інфляція не вийде з-під державного контролю, виявилися помилковими. Особливо швидкими темпами підскочили і продовжували зростати оптові ціни промисловості, які істотно випереджали зростання роздрібних цін, що в більшій мірі відбивають вільну ринкову кон’юнктуру.
Це явище перетворилося в могутній каталізатор руйнівної інфляції, спаду виробництва, загального зростання виробничих витрат і собівартості товарної продукції, підштовхуючи виробників до чергового підвищення цін. З початку 1993р. почався черговий виток цінового вибуху, який доповнився новим витком у другому півріччі. З вересня 1993р. ціни знову зростали досить високими темпами, а після грудневого їх вибуху, на початку 1994 року, вони Продовжували зростати. Національний банк був змушений, незважаючи на запевнення не припускати далі емісії, продовжувати випускати в обіг додаткові партії грошей, розкручуючи інфляційну спіраль в інтересах певних кіл, що наживали на цьому величезний грошовий капітал.
До того ж середні ціни, зведені по всій номенклатурі товарів. за повідомленням самих виробників, далеко не точно відбивають реальний стан справ. Темпи зростання цін в статзвітності переважно штучно занижуються, в тому числі і під виглядом збереження підприємцями комерційної таємниці. Особливо швидкими темпами зростали ціни на енергоносії, сировинні ресурси, товари хімічної промисловості, чорної металургії тощо, а в роздрібному обігу – на продукти харчування, вартість яких протягом багатьох десятиріч штучно занижувалась за рахунок дотування з держбюджету.
Загострення продовольчої проблеми створює реальну небезпеку для нормального життя людей і посилює демографічну кризу. Підривається генофонд нації. Оскільки роздрібні ціни в Україні раніше ніколи не зростали такими темпами, це викликало справжній шок у основної маси населення. Люди не розуміли мети такої економічної політики, яка, до речі, дискредитувала процес реформації економіки у ринковому напрямі. Ринкова економіка сприймалася людьми, що потрапили у скрутне становище, не як засіб і шлях економічного і соціального оновлення, а як політика. спрямована на їх зубожіння.
Випереджаюче зростання оптових цін та інфляції в оптовому обігу руйнує безпосередньо виробничу сферу, гальмуючи або навіть припиняючи інвестиційні та інноваційні процеси, процеси економічної стабілізації, пожвавлення і розвитку. Водночас інфляційне зростання роздрібних цін руйнує соціальну сферу. пригнічує економічну зацікавленість людей в активній підприємницькій і трудовій діяльності, тобто діє в тому ж негативному напрямку. Все це зумовило неплатоспроможність більшості юридичних і фізичних осіб, незважаючи на безперервне накачування грошового обігу дедалі більшою масою паперових грошей. Взаємонеплатежі між підприємствами вже на кінець 1992 р. досягли в Україні 400 млрд. крб. (в Росії – 4 трлн. руб.). За оцінкою Європейського банку реконструкції і розвитку, неплатежі в Україні за 9 місяців 1992 р. становили 40% всього валового внутрішнього продукту країни. У 1993 р. обсяги неплатежів продовжували зростати, викликаючи різке скорочення і навіть припинення товарного виробництва в багатьох підприємствах. Політика штучного підстьобування зростання цін і грошової емісії в умовах скорочення товарного виробництва є однією з головних причин гіперінфляції в Україні.
Повільне застосування сучасних методів і засобів діяльності банківської і фінансової систем держави, втрата ними важливих контрольних функцій, у свою чергу, призвели до масового перекачування посередницько-спекулятивними структурами безнаявного грошового обігу в наявний, що викликало величезний додатковий попит на готівку. Якщо в країнах з більш-менш стабільною конвертованою валютою проявляється тенденція до послідовного скорочення частки наявних грошей в обігу і збільшення частки ненаявного (чекові, прямі банківські розрахунки, електронні картки тощо), то в Україні, Росії та інших країнах СНД, навпаки, вибухово зростала в цей час маса і питома вага готівки в обігу. Вона значною мірою осідала у мафіозно-спекулятивних і комерційно-банківських структурах. За оцінками окремих експертів, ці структури зосереджували у себе понад половину величезного інфляційного грошового обігу. Це порушило нормальний обіговий процес через банківську систему, створило умови для несплати державних податків, у результаті чого скорочувалися надходження коштів до державного і місцевих бюджетів.
На жаль, фінансовий капітал і сьогодні як слід не інвестується у більш копітку і не привабливу в умовах інфляції виробничу сферу. Багаторазово обертаючись у спекулятивному або банківсько-комерційному обігу, він приносить його власникам великі грошові прибутки, що конвертуються у долари або іншу стабільну валюту. Але це не стабілізує економічну ситуацію. Створені недосконалим законодавством сприятливі можливості для непродуктивної наживи окремих комерційних банків і спекулятивно-посередницьких структур дозволяють зосереджувати їх економічні інтереси і активність не на подоланні, а на збереженні кризових явищ, бо саме вони приносять їм надприбутки.
Тим більше, що держава протягом 1992-1995 рр. покривала Зростаючий грошовий дефіцит найпростішим шляхом -Друкуванням відповідної маси грошей. Вони були спрямовані на покриття готівкового попиту, бюджетні дотації, кредитування виробників і споживачів, включаючи і явних банкрутів. Грошова емісія, так само як і ціни, швидко вийшла з-під належного державного і банківського контролю. Так елементарно примітивно була заведена зловісна інфляційна спіраль “ціни-прибутки”, розкрутка якої призвела до паралічу валютно-фінансової і кредитної системи.
Почався рух усієї соціально-економічної сфери у прямо протилежному напрямі – від сучасної ринкової економіки. В економічних взаємозв’язках стали переважати, а подекуди і зараз переважають нееквівалентні товарно-грошові відносини, що базуються не на вартісному фундаменті і реальних співвідношеннях попиту і пропозицій на ринку, а як вже вказувалося раніше, на натуральних відносинах, так званих бартерних угодах, безпосередніх обмінах “річ на річ” тощо.
Зараз є всі підстави констатувати, що жодної економічної і соціальної проблеми інфляційна політика уряду України не розв’язала. Його надії на те, що зростаюча грошова маса в обігу сама по собі каталізує розвиток підприємництва, зацікавить працівників і спонукає їх активізувати господарську діяльність, краще працювати, “заробляти більше грошей”, щоб надолужувати темпи зростання цін і тим самим підвищувати рівень свого життя, виявилися марними. Більше того, фактичні наслідки є прямо протилежними. Бурхливо знецінюючись, гроші не могли виконувати властиві їм ринкові функції, передусім, стимулюючу. З’їдаючи фонди нагромадження і споживання, гіперінфляція загальмувала підприємницьку і трудову активність. Працювати з високою продуктивністю, шукати і застосовувати нові методи і сучасні засоби праці, новації у конкурентній боротьбі за клаптики порожніх карбованців, що не мали належної купівельної спроможності, мало хто хотів. Авторитет інфляційних грошей серед широких кіл населення падає прямо пропорційно темпам зниження їх реальної вартості. В той же час без високорозвинутого товарного виробництва, конкурентоспроможного на внутрішньому і зовнішньому ринках, без приросту маси і якості товарів та послуг продукування дедалі більшої маси грошей і насичення ними грошового обігу призводить до такої парадоксальної ситуації, коли більшість народу країни перетворюється в мільйонерів-жебраків. Історії такі факти добре відомі.
Втративши контроль за емісією грошей, рухом витрат і цін, грошового обігу і кредитних ресурсів, фондів нагромадження і споживання, облікових ставок і процентів плати за кредит з боку комерційних банків, попередні уряди так і не знайшли надійних механізмів стримуючого впливу на інфляційні процеси, не змогли зупинити їх або хоча б погасити їхню руйнівну дію. На словах проголошувалась необхідність здійснення антиінфляційної політики, насправді ж продовжувалася політика грошової інтервенції й девальвації карбованця при різкому спаді виробництва і загостренні дефіцитів. Саме це й підштовхує цінові та інфляційні вибухи, падіння вартості карбованця та його курсу щодо інших валют до катастрофічне низького рівня. У 1992 р. випуск грошової маси (готівки) в обіг збільшився у 79 разів порівняно з 1991 р. В 1993-1994 рр. він різко збільшився. В 1995 р. і до вересня 1996 р. темпи емісії значно скоротилися, підготувавши грунт для здійснення грошової реформи.
Після її проведення – обміну 100000 крб. на 1 гривню, – маса грошей в обігу була відповідно стиснена, але проблему гострої платіжної кризи це аж ніяк не розв’язало. Навпаки, штучно створено ще гостріший дефіцит грошей в обігу, в тому числі за рахунок несвоєчасної виплати коштів на заробітну плату та на соціальні витрати. Крім того, збільшується обіг грошей в тіньовому секторі, минаючи банки. До того ж, національна валюта масово конвертується в американські долари, які вивозяться за кордон. Надходження податків в бюджет має тенденцію до скорочення. Платоспроможність основної маси споживачів і внутрішнього ринку штучно заморожена. Все це знову повертає Україну в несприятливу фінансову ситуацію, паралізуючи стимули і можливості економічного пожвавлення, оновлення і зростання. Загострення кризи платежів викликає також соціальне напруження в суспільстві.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Економічні трансформації наприкінці 20 сторіччя (Лукінов)