Головна Головна -> Підручники -> Підручник Економічні трансформації наприкінці 20 сторіччя (Лукінов) скачати онлайн-> Вплив держави на рух цін

Вплив держави на рух цін



Сьогодні головне завдання цінового регулювання – зупинити спад виробництва, випереджаюче зростання виробничих витрат і оптових цін, починаючи з енергетичних і мінерально-сировинних ресурсів, які, наче за ланцюговою реакцією, поширюють процес подорожчання по всіх наступних ланцюгах і сферах виробництва, обігу і споживання. А це утруднює досягнення рівноваги всієї цінової системи і товарно-грошового обігу. Тим більше, що ціни, внаслідок їх лібералізації і здійснення політики “шокової терапії”, повністю вийшли з-під державного контролю і загнати їх знову в систему адміністративного державного планування – справа безнадійна.
Треба вдаватися до якісно нових ринкових регуляторів: з одного боку, обмежувати рівень монопольних цін, а з другого, -вводити систему жорстко контрольованих податків, які б робили невигідними для виробників і постачальників, для сфери торгівлі нарощування прибутків за рахунок штучного завищення цін на свої товари або послуги понад реальну їх вартість і, навпаки, Стимулювали б підвищення підприємницьких доходів за рахунок збільшення товарної маси, її асортименту та якості. Одночасно з лібералізацією зовнішньої торгівлі і руху капіталів, безумовно, слід ввести стабільне і чітке законодавче регулювання експортно-імпортних операцій, яке б гарантувало забезпечення економічних інтересів держави, задоволення внутрішнього ринкового попиту в умовах збалансованості експорту-імпорту, цінових паритетів і виключало б кризу загального платіжного балансу.
Указ Президента України від 3 листопада 1993 р. “Про заходи щодо стримування темпів зростання цін” став важливим кроком у боротьбі з гіперінфляційним зростанням цін. Підприємства і організації всіх форм власності могли, за Указом, змінювати оптові ціни (тарифи) на продукцію (товари, послуги) тільки у разі зростання виробничих витрат, яке не залежить від їх господарської діяльності. При встановленні нових оптових цін і тарифів на суму збільшення витрат нараховується рентабельність з коефіцієнтом 0,5 від досягнутого рівня рентабельності даної продукції, крім тих випадків, коли досягнутий рівень рентабельності не перевищує 10%. При цьому загальний рівень рентабельності обмежувався 45% до собівартості. Обмежувалися і розміри націнок на торговельну і постачальницько-збутову діяльність. З цього порядку виключалися сфери будівництва, сільського господарства, науки і наукового обслуговування, банківської діяльності та страхування. На них вводилися Кабінетом Міністрів особливі умови обмежень підвищення цін.
Проте механізму реалізації дії цього Указу практично не було і він майже не спрацював на отримання цінового зростання. Щоб створити належний механізм цінового регулювання, необхідно:
по-перше, законодавче ввести, незалежно від форм власності і господарювання, точний облік виробничих і обігових витрат, собівартості і рентабельності виробництва та збуту товарів і послуг, з виділенням витрат від зростання цін, які не залежать від господаря. Зробити це без скасування ряду раніше прийнятих законодавчих актів про невтручання держави в підприємницьку діяльність, комерційну таємницю тощо у приватних, кооперативних і спекулятивно-посередницьких структурах неможливо;
по-друге, ввести жорсткі економічні і юридичні санкції, включаючи судову відповідальність за порушення Закону, перекручення калькуляції, обліку і звітності заради того, щоб обійти його вимоги;
по-третє, мати необхідний контрольний апарат (пам’ятаючи, втім, що він може стати додатковим джерелом поширення корупції і тоді не принесе економічного ефекту).
Це тягне за собою і необхідність законодавчого введення регулювання рівнів заробітної плати та інших вирішальних статей господарських витрат, без чого їх отримання від інфляційного зростання не відбудеться. Та й сам порядок формування рівнів цін залежно від співвідношень ринкових попиту і пропозиції несумісний з директивним їх формуванням. Тому покладати великі надії на вагоме стримування інфляційних хвиль в результаті дії відповідних законодавчих актів не доводиться.
Шаблонне обмеження 45% рентабельності підприємств різних галузей промисловості в умовах інфляційного тиску виключає господарську маневреність, спрямовану на досягнення розширеного відтворення, структурне і якісне оновлення виробництва, перетворення його в конкурентоспроможне.
Протидіяти одержанню підприємствами-монополістами надприбутків, як уже було сказано, можна за допомогою прогресивного їх оподаткування, що досить широко застосовується в багатьох країнах світу. Виправдовує себе адміністративне обмеження верхньої межі цін на монопольні товари або послуги, але робити це треба на міцній законодавчій основі.
Не виключається і пряме державне встановлення рівнів цін на ті чи інші товари або послуги, які мають вирішальне значення для життя суспільства. Так, у країнах Європейського співтовариства і США встановлюється рівень фермерських цін, щоб підтримувати на стабільному рівні доходи фермерів. Японський уряд жорстко регулює ціни на рис. Економічно розвинені держави аж ніяк не усуваються від цінового регулювання і в багатьох інших сферах діяльності, і це допомагає не припускати інфляційних вибухів.
Отримання зростання роздрібних цін потребує контролю за цінами оптовими, за транспортними і торговельними націнками, податками на додану вартість. Щоб реально стримати їх зростання, треба мати високий ступінь ринкової конкуренції, яка диктує кожному підприємцю необхідність господарювати з мінімальними витратами. Податок на додану вартість та торговельну націнку треба було б визначати не у відсотках від ціни, а у фіксованому розмірі на одиницю товару, що певною мірою стабілізує цінові збудження.
Проте слід пам’ятати, що суто адміністративне регулювання цін та їх складових частин само по собі не спроможне протидіяти їх зростанню тому, що неможливо проконтролювати калькуляцію по всій величезній номенклатурі товарів і послуг. Про це свідчить досвід планування адміністративної економіки, коли при досить розгалуженій системі органів ціноутворення вдавалося періодично проводити лише вибіркові перевірки, які не могли перешкодити зростанню цін в його різноманітних формах. Інакше кажучи, зростання цін не можна перебороти лише адміністративними заходами, тим більше в умовах активної дії таких інфляційних факторів, як незбалансованість товарних ринків з перевищенням попиту над пропозицією по багатьох видах продукції, монополізм > сферах виробництва та обігу, зростаючі дефіцити державного бюджету і платіжного балансу, штучно занижений валютний курс тощо.
Радикальним і, можливо, неминучим тимчасовим засобом призупинення зростання цін і передумовою для подолання вищеназваних факторів в умовах інфляції і надзвичайного загострення економічної ситуації, на наш погляд, може стати заморожування цін і зарплати (разом із встановленням обгрунтованого валютного курсу і процентної ставки) на період як мінімум кілька місяців. Цей захід неодноразово і часто успішно використовувався у світовій практиці, щоб збити хвилю бурхливої інфляції, уникнути загрозливого падіння виробництва та істотного зростання безробіття, а також для проведення найнагальніших структурних змін. До нього вдавалися, зокрема, в середині 80-х років у Болівії, Ізраїлі, Аргентині тощо.
На Україні цей захід, можливо доведеться ще використовувати у наступні роки, виходячи з кон’юнктури світових цін на енергоносії та інші матеріальні ресурси, які відіграють істотну роль у формуванні витрат вітчизняного виробництва. Цьому повинна передувати підготовча робота, спрямована на упорядкування системи заробітної плати, матеріальних і фінансових затрат, на розробку відповідних нормативних документів і законодавчих актів. Не виключається і доцільність введення надзвичайного економічного стану в країні, якщо не пощастить нормальним шляхом подолати загострення кризи і подальшого спаду.
Економічними дослідженнями і практичним досвідом багатьох країн світу доведено, що інфляція темпами 3-4% на рік здебільшого використовується як своєрідний каталізатор додаткового стимулювання економічного зростання. Вихід за ці межі навіть до 7-8% загрожує втратою контролю над розкручуванням інфляційної спіралі, перетворенням її на дестимулюючий і дестабілізуючий фактори. І коли зараз українське суспільство дехто прагне переконати, що величезним досягненням нашої банківсько-фінансової політики є зниження темпів інфляції до 3-4% па місяць, то це означає продовження інфляційної політики тільки помірними темпами.
Проте така політика ще не приносить дійсної грошово-фінансової та кредитної стабілізації, бо тяжіє до фази більш бурхливого інфляційного процесу. Тому антиінфляційно-створювальний напрямок державної економічної політики (стратегії) буде для України головним – як мінімум на ближчі 10 років наступного XXI сторіччя. Ніяке “економічне чудо” не відбудеться, якщо не досягти за рахунок інвестиційної, інноваційної і трудової активності жорсткої системи організації і управління, дисципліни і стимулювання праці, високих темпів щорічного зростання ВВП і НД, оновлення товаровиробництва і інфраструктури до рівня надійної і стійкої конкурентоздатності.
Стимулююча функція ринку спрацьовує позитивно лише за умов чіткої організації і управління процесами трансформації макро- і мікроекономічних структур у напрямку їх соціальної переорієнтації, спрямування на випуск експортоспроможної продукції. Враховуючи економічний і технологічний стан національного товаровиробництва і інфраструктури України, для фундаментальної їх трансформації щорічно потрібні будуть величезні інвестиції 56 і відповідний час.
Прогнозні оцінки можуть бути реалістичними, якщо, перш за все, повернути власний капітал країни у внутрішнє інвестування, в тому числі легалізувавши і повернувши з-за кордону ту валюту, яку вивезено туди у період 1992-1996 рр. Але справа не лише в цих капіталах, які награбовано і вивезено в минулі часи. Вирішальну роль має відігравати діюча система господарювання, для якої треба створити належні умови формування високих доходів, які б дозволяли своєчасно розраховуватися з державою по податках і платежах, формувати відтворювальні фонди нагромадження і споживання. Без цього на одних кредитних ресурсах ззовні потрібні трансформаційні процеси не відбудуться. Тим більше, що діюча в 1997 р. кредитна система і процентна політика взагалі не забезпечують можливостей довгострокових вкладень, заганяючи власних товаровиробників у ще більш глибокий кризовий стан і повне банкрутство. Зовнішні кредити, як вже відзначалося, теж залишаються досить незначними і аж ніяк не задовольняють потреб країни та її підприємницьких структур у здійсненні ринкових реформ.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Економічні трансформації наприкінці 20 сторіччя (Лукінов)