Головна Головна -> Підручники -> Підручник Економічні трансформації наприкінці 20 сторіччя (Лукінов) скачати онлайн-> Частина III. Регіональні та міжнародні аспекти економічної політики Розділ 7. Соціальна переорієнтація економіки перехідного періоду з відносинами внутрішніх і зовнішніх ринків

Частина III. Регіональні та міжнародні аспекти економічної політики Розділ 7. Соціальна переорієнтація економіки перехідного періоду з відносинами внутрішніх і зовнішніх ринків



Десятиліття панування тоталітаризму в колишньому СРСР, п’ятирічний період анархічної “перебудови” його економіки за наївними рецептами М. Горбачова і останній період (1991 – 1997 рр.) безсистемних і непослідовних трансформацій в нових умовах самостійного існування незалежних держав, на жаль, не привели до глибоких структурних і якісних змін в соціально-економічному становищі переважної більшості постсоціалістичних країн. Більше того, економіка виявилася вкрай виснаженою, з ще більшою деформацією макро- і мікроекономічних структур, в гостро кризовому стані.
Характерні особливості кризи з тими чи іншими відхиленнями виявилися майже в усіх нових країнах, що вийшли з колишньої соціалістичної співдружності. Це, по-перше, бурхливі сплески інфляції на фоні старих грошово-фінансових і банківсько-кредитних систем, що розвалилися, несвоєчасного, невмілого введення нових національних валют і масової доларизації грошового обігу. Новостворені державні банківсько-фінансові системи, комерційні банки, різного роду фінансові групи і страхові компанії, біржі і ринки цінних паперів, грошові спекулянти і шахраї, працюючи переважно для власного збагачення і збагачення обмеженого соціального прошарку верхівкової меншості, перетворили в Кінцевому рахунку всю грошову і фінансово-кредитну політику в гіперінфляційно-руйнівну модель перехідного періоду до ринкової економіки.
По-друге, так званий “ринковий шок”, спроби регулювати складні соціально-економічні процеси лише примітивними чеомонетаристськими методами призвели до різкого спаду вітчизняного товарного виробництва – промислової і сільськогосподарської продукції, різноманітних послуг, а звідси, як неминучий наслідок, – відповідне зменшення валового внутрішнього продукту (ВВП) і національного доходу (НД).
По-третє, за десятиліття здійснення активної ринкової трансформації не лише не подолана, а навпаки, посилена структурна деформація економіки майже в усіх постсоціалістичних країнах. Це пов’язано з проявом економічного хаосу і послабленням регулюючого впливу держави на раціональне формування і функціонування макро- і мікроекономічних структур. Соціальна переорієнтація внутрішньої економіки з тоталітарної структури на структуру, що забезпечує першочергові потреби людини і суспільства, насичення внутрішнього ринкового попиту і розширення експорту товарів кінцевого споживання, не відбулася, хоча понад десятирічний період “перебудови” і “ринкових реформ” — строк чималий. Це дало змогу іноземним конкурентам потіснити наших товаровиробників як з внутрішніх, так і з міжнародних ринків. Експорт ще більшою мірою прийняв сировинний характер, а рівень конкурентоспроможності вітчизняних товаровиробників продовжує залишатися вкрай низьким.
По-четверте, економіка постсоціалістичних країн набула в небачених масштабах криміногенного характеру. Президент України Леонід Кучма охрестив її навіть “п’ятою владою”. Кримінальні елементи, проникнувши у різні, в тому числі і ключові структури, правлять свій бал, тероризуючи і дсзорганізуючи все суспільство. Корупція і спекуляція, шахрайство і злодійство стають звичним явищем у житті людей. А це формує спотворену психіку в розумінні добра і зла, особливо в умовах, коли зло починає панувати, стає визначальним критерієм і фактором життєвою вибору, та ще й під прикриттям “ділової”‘ активності та “вміння” добре жити. І цей спадок закладається в генетичний код майбутніх поколінь, викликаючи досить небезпечні хвильові імпульси духовної деградації.
По-п’яте, економічний занепад супроводжувався одночасно бурхливим соціальним розшаруванням суспільства: зубожінням основної маси населення, особливо з низьким і нижчесерсднім рівнем доходів, і збагаченням обмеженого верхнього соціального прошарку за рахунок, на перших порах, головним чином. спекулятивного перепродажу державних товарних ресурсів, експортно-імпортних угод з одержанням валютної виручки не державою, а конкретними юридичними особами, причетними до зовнішньоторговельних операцій, “прихватизаці’Г держмайна і валютно-фінансових махінацій. Таким шляхом, по суті, народився і набув фінансового панування новий прошарок постсоціалістичних підприємців, як опора майбутніх неокапіталістичних устоїв. У ході цього суспільно-економічного перевороту за допомогою політики емісійно-цінового буму, обезцінення заробітної плати та інших видів доходів, а також ощадвнесків переважна частина населення виявилася пограбованою на користь того ж прошарку меншості, що збагатилася.
Слідом за цим катастрофічним занепадом, починаючи з виробництва споживчих товарів і продуктів харчування на величезному просторі 1/6 земної кулі, в цю ринкову нішу кинулися іноземні конкуренти, легко витіснивши безталанних вітчизняних Товаровиробників. Тим більше, витіснення відбулося не товарами більш дешевими і кращої якості. Навпаки, імпортовані товари широкого вжитку і продукти харчування – рівня знижених в ціні товарів і тих, що знімаються з прилавків західних країн.
Діяла зовсім не вільна ринкова конкуренція, а витіснення вітчизняних виробників зі своїх ринків методами елементарного відкупу корумпованої верхівки і торгової мафії, які здали кращі торговельні площі і місця в оренду іноземцям, адміністративне не допускаючи туди більш дешеві вітчизняні товари. На цьому аостраждали мільйони споживачів, які змушені купувати дорожчі і «е кращі зарубіжні товари. Торговельний бізнес черговий раз завдав удару життєвому рівню зубожілих соціальних прошарків населення.
Власний ринок виявився значною мірою втраченим, а нових зарубіжних ринків не завойовано, що ставить під загрозу Стабілізацію і розвиток ефективного промислового і аграрного вотенціалу, окрім того, породжує масове безробіття, посилення соціальної напруженості в суспільстві. Спроби деяких російських вубліцистів представити справу з товарною експансією країн Звходу, що зростає, в постсоціалістичні країни такою собі невинною вкцією, котра начебто зовсім і не зросла порівняно з колишнім СРСР, є неспроможними і невірогідними.
Наприклад, Європейська економічна комісія (м. Женева) Спільно з ФАО Продовольчою і сільськогосподарською Організацією 00Н в сільськогосподарському огляді Європи №36 1992 і 1993 років констатують: західна Європа в 1988/89 році мала позитивне сальдо в 666 мільйонів доларів США у своїй торгівлі сільськогосподарськими продуктами з Східною Європою, а в 1992 році позитивне сальдо зросло до 2,5 мільярдів доларів США. За цей же час, зазначається далі в огляді, Західна Європа мала позитивне сальдо торговельного балансу у своїй торгівлі з країнами СНД, що становило відповідно – 1,4 і 3,4 мільярда доларів США, тобто зросло на 2 мільярди доларів. Тут же підкреслюється, що жодна з країн Центральної Європи, крім Угорщини, не змогла добитися досить позитивного сальдо в своїй торгівлі із Західною Європою для фінансування процесу перебудови своєї економіки. Все це характеризується і оцінюється як “експортний наступ Заходу у Східній Європі”. Навряд чи варто закривати очі на цей факт утрати своїх ринків і валютних ресурсів країнами Східної і Центральної Європи. Тим більше, що він безпосередньо пов’язаний з рівнем життя їх народів, погіршенням соціального становища переважної частини населення.
На жаль, в Росії, Україні та інших країнах СНД, що стали на шлях ринкових реформ, верх взяли сили аж ніяк не антиінфляційно-створювальної спрямованості, а прямо протилежної гіперінфляційно-руйнівної, тобто сили ринкової анархії, архірадикальних політичних вимог негативного зламу діючих форм господарювання, не здійснивши за допомогою потужних ринкових стимулів і конкурентної селекції їх модернізації і не створивши натомість нових, більш продуктивних, що були б конкурентоспроможними, могли б не лише компенсувати втрати від банкрутства застарілих господарських структур, а й забезпечувати приріст додаткового ефекту.
Майже аналогічно свого часу архіреволюціонери розкрадали і вимагали руйнувати “капіталістичні” підприємства, поміщицькі і куркульські господарства, а також інші системи життєзабезпечення людей і держави. Сумні уроки історії аж ніяк не йдуть їм на користь. Дезорганізація виробництва і господарський хаос неминуче супроводжуються відповідним економічним занепадом. В Україні він найвідчутніше виявився з 1992 року, коли держава, по суті, втратила регулюючі функції процесів соціально-скономічної трансформації, відпустивши її на ринково-ліберальний самоплив, а точніше – базарний хаос. У результаті темпи економічного занепаду з поступових дуже швидко досягли фази катастрофічного обвалу.
За підрахунками Європейського центру макроекономічного аналізу України, реальний розмір ВВП в оцінках постійних рублів 1990 року становив у 1992 році – 137,4 мільярда рублів, у 1993 році — 100,5 мільярдів, тобто зменшився на 26,9 відсотків, а у 1994 році -всього 60,3 мільярда рублів, або в 2,3 раза менше. Більше ніж удвічі впало виробництво промислової і на 1/3 сільськогосподарської продукції. В 1995 році ВВП за тими ж розрахунками зменшився ще — до 55,9 млрд. рублів, в 1996 р. (за попередніми даними) до 52,5, а в 1997 р. – до 48,5 млрд. руб. , тобто до 35,3% рівня 1992 р. Номінальні доходи населення за рахунок колосальної емісії свого часу грошей, без будь-якого зв’язку з рухом результативних показників ВВП і НД збільшувалися в декілька тисяч разів, а реальні – різко знижувалися.
Щоправда, офіційні дані по темпах і рівню економічного спаду в Україні, розраховані Мінстатом України, суттєво розходяться з аналогічними підрахунками незалежних експертів і міжнародних організацій. Наприклад, динаміка ВВП, за офіційними даними української статистики, виглядає так: 1990 рік – 100 відсотків, 1991 – 92,5, 1992 – 83,1, 1993 – 76,5 і 1994 рік – 57,2 відсотка, тобто падіння на 42,8 відсотка. Ця динаміка виглядає значно краще динаміки фактичного спаду виробництва основних видів продукції в натуральних показниках, а також вартісних розрахунків Європейського центру макроекономічного аналізу України і незалежних експертів. Тенденція подальшого економічного спаду в 1995 – 1997 рр. хоча й дещо уповільнилася, проте продовжується, погіршуючи економічне становище країни.
Особливу занепокоєність викликає продовження спаду товаровиробництва із збереженням вкрай негативної тенденції випереджальних темпів скорочення випуску продуктів харчування, Ширвжитку і послуг під ринковий попит, що зростає. Триває Погіршення виробничої структури, а звідси і ринкової ситуації. Виробництво товарів народного вжитку, включаючи продукти харчування, скорочується приблизно вдвічі швидше, ніж всього промислового виробництва. Таким чином, структурні зрушення в Україні здійснюються поки що в протилежному напрямку від соціальної переорієнтації економіки.
Особливу тривогу викликає процес падіння інвестицій та інновацій у виробничу сферу й інфраструктуру, без чого промислове й аграрне відновлення, структурне і господарське оновлення макро-і мікроекономічних рівнів нездійсненне. Внутрішні накопичення діючих господарських структур, підприємців у сферах внутрішнього товаровиробництва, незалежно від форм власності, з’їдаються інфляцією і не забезпечують ринкового простору для належного функціонування інвестиційного комплексу і відтворювального процесу в масштабах, що розширюються. Більше того, виробничі фонди продовжують в переважній більшості виробничих сфер катастрофічне старіти, позбавляючи їх перспективи виходу з кризового стану і тим більше досягнення рівня сучасної технологічної і товарної конкурентоспроможності на внутрішньому і зовнішньому ринках. Намагання господарників підтримати на плаву виробничий потенціал за допомогою марнотратного і неефективного роздування ремонтної бази лише погіршує становище, перетворюючи господарські системи у все менш надійні, збільшує число аварій з загальним падінням кінцевої результативності.
Зовнішні інвестиції, що широко рекламуються, численні обіцянки надати фінансову підтримку з боку міжнародних банківсько-фінансових структур і економічно розвинутих країн у модернізації діючих і створенні якісно нових виробництв у країнах СНД залишаються не більше, ніж добрими побажаннями. Фактично обсяги і питома вага іноземних інвестицій в України, так само як і в інших посттоталітарних країнах, залишаються стосовно до масштабів їх економіки мізерними, не мають вагомого впливу навіть на підготовку вихідного старту до економічного пожвавлення. Більше того, небачені темпи доларизації грошового обігу, внутрішніх грошових емісій, що знецінили національні валюти і штучно занизили їх курс відносно до ВКВ, створили сприятливі умови для значно більшого вивезення капіталів з цих країн, ніж припливу до них ззовні. Як не парадоксально, але факт, що саме Ці країни, що потрапили у фази глибокого економічного занепаду, виступають в якості інвестиційних донорів економічно розвинутих країн Заходу.
Комерційним структурам, що нажили свій капітал переважно криміногенним шляхом, зокрема, шляхом розкрадання і спекуляції державними товарами і сировинними ресурсами, значно вигідніше і безпечніше тримати свої надто великі фінансові накопичення у зарубіжних банках або ж інвестувати їх за кордоном подалі від вітчизняного правосуддя. До того ж, більшість з цих новоявлених підприємців, не маючи досвіду і знань у виробничому бізнесі, вкладати кошти в більш ризикований і важкий в наших умовах розвиток національного товарного виробництва не хочуть. Комерційні ж банки постсоціалістичних країн, у свою чергу, накопичивши капітали найбільш легким способом, начебто “з повітря”, інфляційним шляхом за рахунок емісійних грошей і швидкого їх обігу в торговельній сфері, підняли процентні ставки на довготермінові кредити до небаченого в світовій практиці рівня, що, п0> суті, відсікло товаровиробників від джерела одержання довготермінових кредитів. Це ще більшою мірою заморозило весь відтворювальний процес.
Такий напрям ринкової реформації підтримувався свідомо державною економічною політикою під виглядом “невтручання” держави в соціально-економічне управління. За задумом ідеологів ринкових перетворень, вона має здійснитися сама по собі “вільним ринком”. Головна мета, яку переслідували уряди, проводячи таку політику, — якомога швидше створити багату еліту соціальної меншості, яка б перетворилася на економічну опору нового неокапіталістичного устрою суспільства. І ця мета порівняно швидко і успішно досягнута, незважаючи на якісний склад нової еліти.
Промислове виробництво прийшло при цьому в занепад. Проведений мною системний аналіз щомісячного руху обсягів випуску, собівартості і цін зі 100 видів промислових виробів в Україні свідчить, що аритмією охоплено майже всі сфери промислової діяльності: триває спад виробництва і подорожчання продукції досить високими темпами. З грудня 1994 року по грудень 1995 року оптові ціни виробників безперервно зростали. Не виявлено жодного продукту, з якого б рівень ціни стабілізувався або знизився. Лише обсяги виплавки сталі (експортний продукт) досить ритмічно нарощувалися з місяця в місяць, а вартість і оптова ціна в розрахунку на одну тонну сталі підвищувалася в межах темпів подорожчання енергоносіїв.
За групами інших видів промислових товарів їх собівартість і оптові ціни зростали за всіма складовими цінової структури і. передусім, вартість сировини і енергоносіїв, матеріалів і комплектуючих вузлів і деталей, зростаючих накладних витрат. розкрадання і втрати від безгосподарності, грабіжницькі проценти оплати за кредит тощо. Виняток становить лише стаття витрат на оплату праці. Оскільки заробітна плата в держсекторі штучно заморожується, частка її в структурі собівартості має тенденцію до катастрофічного зниження. У деяких галузях промисловості України вона знизилася до 5-10 відсотків. Зрозуміло, що таке зниження зовсім не сприяє здешевленню товарів, а лише паралізує мотивацію людей до праці, прагнення до зростання її продуктивності. Це саме те соціальне гальмо, за допомогою якого штучно стримувалося зростання виробництва і його ефективності раніше – в епоху соціалістичного панування, і стримується тепер – в період постсоціалістичного перевлаштування економіки.
Проблема економічного інтересу, трудової мотивації людини виявилася нерозв’язаною для мислителів і теоретиків комуністичного устрою суспільства, не говорячи вже про досвід практичного втілення в життя їх теоретичних постулатів. Власне на цьому і потерпіла фіаско надцентралізована система управління соціалістичним господарством, геть позбавлена вільної ринкової конкуренції, вибору найвигідніших покупців і продавців, особистої мотивації активної трудової діяльності людини, свободи її вибору і поведінки, зрозуміло, в межах правових обмежень з боку держави.
Накопичення своїм розумом, вмінням і працею власного багатства, розумне його використання, в тому числі й в інтересах наступного відтворення, є потужним мотиваційним фактором людської поведінки. Саме нерозуміння цієї елементарної істини призводить нерідко до економічних і соціальних втрат, не лише гальмуючи темпи прогресу, але й доводячи іноді могутні суспільні системи до економічної катастрофи. Посилення цінових диспаритетів і обмеженість платоспроможного попиту, в свою чергу, дезорганізують економічну структуру і можливості стабілізації рівноваги всієї соціально орієнтованої народногосподарської структури (як загальнодержавної, так і регіональної) в умовах ринкової кон’юнктури, що змінюється.
На думку ідеологів ідеалізації повної ринкової свободи з необмеженою ціновою лібералізацією без будь-якого втручання держави в її регулювання і приватне підприємництво, такі відносини є найбільш активними регулюючими каталізаторами формування ефективних структур з природною мотивацією високопродуктивної праці працівників і підприємців, прагнення кожного з них до прискорення особистого збагачення. Слід зазначити, що в минулі історичні епохи подібного роду – свобода ринкових відносин панувала і забезпечувала прогрес. Вона збереглася й понині в якості такого рудимента, як вільний базар.
Однак сучасний науково-технічний прогрес, високорозвинута виробнича і ринкова інфраструктура докорінно реформували і всю систему ринкових відносин, перетворивши її на таку, що регулюється і управляється з використанням новітніх методів менеджменту і економіко-правового регулювання. Не слід забувати, що ринковий метод регулювання є також примусовим з досить відносною свободою дій. Це, зрозуміло, не прямий адміністративний диктат і не грубий силовий тиск (під страхом зброї — концтабору, тюрми та інших форм фізичного примусу), а більш м’який економічний тиск на особистість, але аж ніяк не меншою загрозою їй голодом і зубожінням.
Не можна ефективно реформувати соціально-економічний устрій, що склався, нехтуючи інтересами більшості соціальних верств населення. Взагалі економічні інтереси людей визначають успіх або провал у досягненні цілей політичного і економічного курсу держави. Починати реформи з обвального падіння рівня реальних доходів і рівня життя більшості населення безглуздо, бо це дійовий каталізатор бурхливої реакції неприйняття і відторгнення будь-яких, навіть найпрогресивніших реформацій.
Вчені, які фундаментальне досліджують складні і суперечливі Процеси перехідного періоду, приходять до однозначного висновку:
ринкова трансформація після подолання кризи має спиратися на Модель високорозвинутої, соціальне орієнтованої економіки, її ефективного функціонування під регулюючим впливом держави і Симулюючою дією ринкової конкуренції і кон’юнктури.
Всі складові цієї моделі, наприклад, в умовах України, без вагомого впливу іноземного капіталу вимагають особливо високої чіткості макро- і мікроекономічного управління, економічного регулювання і контролю з боку держави, а також жорсткої системи менеджменту в кожній господарській структурі, високої культури. організації і дисципліни в кожній сфері творчої діяльності, що функціонує в єдиному правовому полі, незалежно від форм власності та господарювання. Сучасний ринок вимагає високорозвинутої інфраструктури, інформаційної системи науково обгрунтованих правових і товарно-грошових відносин.
Моделі “ринкової економіки” в сучасному світі надзвичайно різноманітні. Це далеко не одне “прокрустове ложе”, до якого намагаються штучно втиснути всі постсоціалістичні країни, не враховуючи при цьому ні відмінності природних умов, стартових рубежів, економічних потенціалів, виробничих і ринкових структур, багатовікових традицій народів тощо. В кожній країні формується відповідна специфіка ринкової моделі.
Зміст посткризової ринкової моделі розвитку України охоплює:
• по-перше, чітку систему управління і регулювання процесів стабільного розвитку макро- і мікроекономіки, грошового обігу, валютно-фінансового і кредитного обслуговування в жорстких правових обмеженнях і вільної ринкової кон’юнктури;
• по-друге, опору на науково-технічний прогрес та інтелектуальний потенціал держави;
• по-третє, взаємовигідні і паритетні взаємозв’язки в системі світового співтовариства з виявленням і використанням власної ніші в конкурентній боротьбі на міжнародних ринках;
• по-четверте, соціальну орієнтацію економічного розвитку на забезпечення гідного життя людини і суспільства, нормального процесу демовідтворення;
• по-п’яте, структурну і якісну збалансованість ринкового попиту і пропозицій в широкому розумінні функціонування всіх видів розвитку ринків зі стабільними цінами.
Безсумнівно, найважливішою складовою переходу до цієї моделі є раціональне роздержавлення і приватизація, формування справжнього господаря і більш ефективного господарювання. Ці процеси останнім часом в Україні значно прискорилися. Однак роздержавлені системи, маючи вагому перевагу за обсягом і часткою вартості виробничих фондів, істотно поступаються неприватизованим за показниками обсягів товарного випуску і кінцевих результатів, що, зрозуміло, не сприяє подоланню кризи. фетишизувати дію цього фактора, як панацею від усіх економічних хвороб, нерозумно.
Одним правовим актом, безумовно, можна перетворити всіх людей на “паперових” власників, та від цього жодного додаткового ефекту не буде. Про це свідчить досвід поверхових господарських трансформацій у постсоціалістичних країнах. “Паперових” власників треба ще перетворити в реальних і створити сприятливий інвестиційний клімат для справжніх перетворень. Формування “більш ефективних господарських систем – процес поступовий, який органічно пов’язаний з відповідним нарощуванням реального капіталу та інвестицій у структурне і якісне оновлення приватизованих об’єктів.
Враховуючи інвестиційну обмеженість, Україні доводиться базувати свою стратегію і поточну економічну політику на виборі обмеженої кількості пріоритетів. Ними, як вже відзначалося, є енергетичний комплекс і забезпечення енергетичної безпеки, Агропромисловий комплекс і забезпечення продовольчої безпеки, а Також розвиток промислових виробництв з високими технологіями, конкурентоспроможних на світових ринках, що забезпечують технологічний прорив у ринковому функціонуванні всього “Народного комплексу і його регіональних блоків. Для цього є поки що до кінця не зруйнований науковий і науково-технічний потенціал, фундаментальні наукові і проектно-конструкторські розробки, а також висококваліфіковані кадри.
Україна має чимало конкурентоспроможних технологій у аерокосмічній сфері, в ракето- і суднобудуванні, у виробництві нових матеріалів із заданими властивостями, в регулюванні хімічних, біохімічних і біофізичних процесів при створенні вчасних різноманітних хімічних продуктів. Саме цей найважливіший пріоритет охоплює вирішальні сфери людської Діяльності як основи нинішніх і майбутніх прогресивних змін.
Успішно розв’язати проблему структурної переорієнтації економіки в соціальному напрямі без кардинальної технологічної перебудови аграрного сектора і переробної промисловості неможливо. В умовах гострої інвестиційної обмеженості треба буде докласти чимало зусиль для збільшення внутрігосподарських накопичень, створення бюджетних і позабюджетних інвестиційних фондів і залучення іноземних інвесторів для вирішення цього життєво важливого завдання, включаючи здійснення результативних аграрних перетворень з формуванням конкурентоспроможних господарських систем.
Визначальну роль в цьому процесі має відігравати могутній промисловий вплив на продовольчу сферу, без чого домогтися швидких зрушень не реально. Не обійтися тут і без потужної державної підтримки у розвитку першочергових пріоритетів. Базувати аграрну сферу на ручній праці і живій тягловій силі, як пропонують деякі недалекоглядні політики, означало б поставити країну на межу голоду і вимирання народів. Такі рецепти лікування затяжної економічної хвороби зовсім неприйнятні і дуже небезпечні. Важливо одночасно зі зміною структури АПК, її оптимізацією, переглянути структуру аграрної сфери, пристосувавши її під ринковий попит, що змінюється, і розширити експортні можливості.
Гостра промислова і структурна криза неминуче посилює негативний тиск на аграрну сферу, котра, позбавившись реальних можливостей технологічного оновлення, купівлі необхідних для цього промислових інгредієнтів (енергетичних ресурсів і машинних комплексів, мінеральних добрив і засобів захисту від бур’янів, шкідників і хвороб, технологій оброблення і перероблення сільськогосподарських продуктів і сировини, будівельних матеріалів та інших засобів виробництва), опинилася перед фактом неминучого занепаду. Саме сільське господарство як найменш захищена і нестабільна сфера діяльності протягом десятиліть часів тоталітаризму, що виступала інвестиційним донором для розвитку ВПК і будівництва міст, в умовах ще більш різкого посилення цінових диспаритетів (ціни на промислові товари, що споживаються селом, зростають значно швидше, ніж ціни на сільськогосподарські продукти) і позбавлення вільного доступу до кредитних ресурсів, перетворилося у фінансового банкрута. Гіперінфляція підірвала можливості економічного виживання селянства, перетворивши його в найбільш експлуатований клас суспільства. Переважає важка, малопродуктивна і мізерно оплачувана ручна праця на землі і у тваринництві. Останнє взагалі, перетворившись на збиткове, масово згортається, легко витискуючись зі своїх ринків іноземними продовольчими фірмами, що поставляють більш дорогі м’ясні і молочні продукти. Аграрні фірми, на жаль, перетворюються на черговий етап розвалу господарських структур без заміни їх більш ефективними. Відбувається процес аграрної деградації.
Дослідження свідчать, що майже в усіх постсоціалістичних країнах, що стали на шлях ринкової трансформації за рецептами, нав’язаними іззовні, різко загострюються соціальні проблеми, пов’язані з небувалим падінням рівня життя величезних соціальних верств населення. Подушна і сімейна прибутковість, купівельна спроможність робітників і селян, службовців і спеціалістів, інтелігенції та різних верств населення різко впала. Зростає пряме і особливо приховане безробіття. Основна маса людей стала жити значно гірше, ніж раніше. Харчування їх стає все більш неповноцінним, звужуючись до хліба і картоплі, що також дорожчають. Недоступними для багатьох стали товари першої необхідності (одяг, взуття), не кажучи вже про товари тривалого користування. Все це викликає, з одного боку, апатію і недовіру до економічних реформ, що відбуваються, а з другого, – озлоблення і агресивність, небачене посилення криміногенної ситуації:
бандитизму, крадіжок і шахрайства, незаінтересованості у підвищенні продуктивності праці, внаслідок мізерної її оплати, прагнення до насильницького перерозподілу матеріальних благ, що зменшуються. Така нестійка система суспільного устрою, в яку закладено вибухові соціальні й національні конфлікти, довго існувати не може. Рано чи пізно її очікує соціальний вибух, якщо нові держави вмілою і гнучкою економічною і соціальною політикою не зуміють зняти напруження і спрямувати ринкові реформи в творче русло, що забезпечує піднесення рівня життя не тільки криміногенне збагатілої меншості, а й знедоленої і зубожілої більшості.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Економічні трансформації наприкінці 20 сторіччя (Лукінов)